Процес зведення житла супроводжувався на Лемківщині, як і в інших регіонах України, цілим комплексом ворожінь, прикмет, звичаїв, обрядів та повір'їв. Усю їх сукупність можна назвати дещо умовним терміном "будівельна обрядовість". Остання, на відміну від календарних і сімейних обрядів, які періодично повторюються, належить до оказіональних ритуалів. Ще порівняно донедавна, принаймні до 40-х років XX ст., будівельна обрядовість активно функціонувала у традиційному побуті лемків і як своєрідний духовний аспект народного будівництва становила разом із будівельною технологією органічну цілісність.
 
В основі народних будівельних звичаїв та обрядів лемків лежать давні світоглядні уявлення. Вони спільні не лише для лемків та решти українського етнічного масиву, але й мають аналоги та паралелі з відповідними галузями народної культури як слов'янських, так і багатьох неслов'янських європейських народів. Слід зазначити, що багато елементів із даного обрядового комплексу, які мають прадавнє дохристиянське коріння, в процесі історичного розвитку зникли, переосмислилися, зазнали впливу християнства. Крім того, з еволюцією житла (будівельного матеріалу, конструкції, вертикального і горизонтального планування, системи опалення) неминучі зміни відбулися і в будівельній обрядовості. Тому відомий на сьогодні фактологічний матеріал є значною мірою фрагментарний, що в свою чергу ускладнює його дослідження.

Враховуючи специфіку даної монографії, не будемо заглиблюватися у з'ясування семантики тих чи інших компонентів даної галузі культури. Натомість детальніше зупинимося на локальній своєрідності будівельних звичаїв та обрядів лемків.

Основним будівельним матеріалом на Лемківщині була деревина. На північних схилах Карпат для будівництва використовували, як правило, хвойні породи деревини (смереку, ялицю), а на південних, поряд з хвойними, листяні (бук, тополю, вільху). Деревина для зведення житла ("хижі") і господарських будівель для худоби проходила процес прискіпливого відбору з урахуванням її як раціональних, так і символічних характеристик, пов'язаних з тими чи іншими забобонами, повір'ями. Останні становлять для нас найбільший інтерес. Зокрема, далеко не кожну реально придатну для будівництва деревину можна було використовувати для спорудження житлових та господарських будівель. На закарпатській Лемківщині подекуди (с. Зарічево) остерігалися "учиняти хижу" з тополі. Дане табу ґрунтувалося на повір'ї, що це дерево є проклятим, оскільки під ним чорт колисав на колінах Юду і з того часу на тополі листя трясеться. Вважалося також гріхом використовувати у будівництві будь-які деталі з черешні, адже вона "родить", є "плідним деревом"'.

В уявленнях лемків значну небезпеку для мешканців нової хати, худоби таїла в собі деревина з різними природніми аномаліями. Так, якщо б у зруб будівлі потрапило дерево з хворобливим наростом ("вовком") або диким паростком ("рибою"), то перше шкодитиме худобі, а друге — людям. Такі дерева називали "позначеними від Бога". В.Поль стверджував, що "лемко швидше б покинув рідне село, ніж збудував би з такого матеріалу хату". Крім того, заборонялося використовувати у будівництві деревину, в яку вдарила блискавка. Її вважали "нечистою". Подібною негативною оцінкою лемки наділяли дерева поламані вітром ("зломища"), вирвані з корінням під час бурі ("вуверт"), оскільки в хаті, зведеній із них, "не годуєся, люди вмиравут, нечистое" (с. Розтоцька Пастіль), "бо і чоловік ся вуверне" (с. Тур'я Пасіка). Ці заборони ґрунтувалися на демонологічних уявленнях, поширених на території всієї України. Так, блискавка попадає лише у ті місця, де переховується нечиста сила. А сильний вітер — бурю, вихор — спричинює у свою чергу диявол.

Відомі й деякі інші прикмети, які регламентували вибір будівельного матеріалу. Наприклад, якщо зрубане для зведення "хижі" дерево не впало на землю, а завісилося на сусіднє, то його вже остерігалися брати для будівництва (с. Тур'я Пасіка). Подібним чином уникали будувати з дерева, на якому повісилася людина (с. Тур'я Ремета). Крім того, деревина для спорудження "хижі" повинна неодмінно бути "сирою" і в жодному разі не "сухостоєм".

Подібні обмеження накладалися й на каміння, яке часто використовували для влаштування фундаменту. Зокрема, камінь з дороги, особливо із роздоріжжя, лемки вважали непридатним для будівництва, бо "люди спотикавут об нього і заклинавут" (с. Розтоцька Пастіль).

Вибране для "хижі" дерево необхідно було ще в певному порядку та у відповідний час зрубати. Наприклад, мешканці Туричок першим рубали дерево (яким нерідко був дуб), призначене виключно для підвалин ("споду") "хижі". Будівельний ліс здебільшого рубали зимової пори, коли по деревині не рухаються соки. Проте існували й жорсткіші часові параметри заготівлі будівельного лісу: "старі люди знали точний час, їх хижі ще стоять, а наші вже погнили; вони нам його не передали" (с. Лікіцари). В минулому починали рубати ліс переважно "в новий місяць", коли він "йде вгору", бо дерево тоді "тривучоє", а в "старий" ("слабий") — "вшитко слабне" (сс. Тур'я Пасіка, Тур'я Поляна). У деяких місцевостях для цього вибирали лише так звані "годні" чи "масні"дні — вівторок і четвер (у суботу нічого не починали, оскільки це кінець тижня). В інших найвідповіднішим для даної справи часом вважали п'ятницю "нового" місяця. На переконання лемків із Смерекової таких п'ятниць у році є лише три і зрубане впродовж них дерево "не їсть червак", воно "ніколи не гниє"". Недотримання цих та інших звичаїв і заборон могло спричинити мешканцям нової хати різні нещастя. Аналогічним способом вибирали будівельну деревину та часові рамки її заготівлі і в інших лісових регіонах України, зокрема на Правобережному Поліссі.

Важливе місце в комплексі будівельних звичаїв та обрядів лемків займав вибір відповідної "щасливої" ділянки землі для спорудження на ній житла. Він мав триступеневий характер:

1) вибір реально придатного місця для спорудження житла;
2) виявлення його ритуальної цінності шляхом символічної класифікації простору;
3) встановлення конкретного місця за допомогою ворожіння. Аналогічна структура процедури вибору місця для житла характерна для всієї України та інших слов'янських народів.

Непридатними,небезпечними для забудовування місцями вважалися межі, "границі", оскільки таке місце "нечистое, пролаяно, — такого ся сокотили" (сс. Лікіцари, Тур'я Пасіка ). Мешканці Розтоцької Пастелі вірили, що в хаті, поставленій "на меджи" люди "вмиравут, хворівут, не годуються діти, можуть стати жебраками". Можливо ця прикмета пов'язана із поширеним в українців повір'ям, що "границями" опікуються "граничні духи", які жорстоко мстяться людям за нешанобливе ставлення. Лемко намагався спорудити хату на новому місці ("бо новий хазяїн"), тому старі румовища не забудовували. Особливо "сокотилися" окапу (с. Тур'я). В Лікіцарах уникали будувати на "гревоші" — місці, на якому лежала купа каміння, "бо там змії водилися". На закарпатській Лемківщині повсюдно остерігалися місць якимось чином пов'язаних з мертвими. Так, "хижу" не зводили на місцях давніх поховань, а також там, де виливають воду після обмивання померлих. Адже в хаті, побудованій на такому місці ("фундоші"), снитимуться померлі, "щось буде пужати", вмиратимуть мешканці. Виникнення цих повір'їв безсумнівно пов'язане з давніми українськими (а ширше — слов'янськими) уявленнями про позагробне життя, культ предків згідно з якими померлі шкодять чужим живим.

Поганою прикметою вважали спорудження житла чи будь-якої іншої будівлі на місці, де росло дерево. На вибраному для "хижі" "пляці" лемки не вирубували жодних дерев, "бо це ворожить нещастя: або діти будуть хворіти, або худоба не буде каратися (вестися) в новій оборі, або град і туча виб'є збіжжя ". Подібне повір'я відоме й у інших регіонах України. Зокрема, на Поліссі вірили, що у зведеній на корчунку хаті повмирають діти. Вірогідно воно пов'язане з давнім слов'янським звичаєм хоронити покійників під деревами та повір'ям, що після смерті людини її душа переходить в дерево чи якусь іншу рослину. У зв'язку із цим варто зазначити, що на південних схилах Лемківщини відомий звичай садити на могилі улюблене дерево небіжчика.

Остаточну відповідь на питання про придатність місця для зведення хати давало ворожіння. Найпростіше було звернутися до сільського "ворожинника" і попросити вказати "щасливий" і "чистий" "фундош". Переважно ворожили на долоні руки або за допомогою гральних карт. Деякі ворожбити користувалися повагою і довірою цілих великих околиць. Наприклад, у 30-40-х роках XX ст. у лемків Туринської долини на Закарпатті великий авторитет мав ясновидець ("пруйма") із с. Порошково. До нього часто зверталися односельчани та мешканці із навколишніх сіл з проханням визначити "фундош" для "хижі". Пруйма, діставши від відвідувача певну інформацію про гадану ділянку землі, клав на чотири кути стола тісто і "ворожив": як тісто розрідне — "погано, розходиться газдувство, а як стєгат — то на гаразд".

Поруч із вищеописаним у лемків побутували давні за походженням ворожіння, які відомі у багатьох місцевостях України, в інших слов'янських народів (білорусів, росіян) і мають очевидно дохристиянське походження. Для здійснення одного з них необхідно "яре" жито змолоти на жорнах лівою рукою і з одержаного борошна спекти паляниці ("ощипки") у кількості відповідній кількості кутів у "хижі". Ввечері "ґазда" на намічених кутах хати встромляв у землю прути завдожки до 1 м і прикріпляв до їхніх верхніх кінців по одному "ощипку". Вранці відбувалася перевірка результатів ворожіння: якщо всі паляниці були цілі і неушкоджені, то місце "щасливе", "чисте". У випадку, коли хоча б один "ощипок" пропав, то місце вважали "нечистим" і наступного вечора продовжували ворожити деінде. Кількість кутів, намічених для ворожіння (лише чотири хатні або в усіх приміщеннях "хижі під одним побоєм") і предмети, задіяні у ньому ("ощипок", окраєць чи цілий буханець хліба) часто мали несуттєві локальні відмінності.

Походження цього ворожіння ймовірно пов'язане з колом уявлень про культ предків. Адже за структурою воно подібне до кормління душ померлих родичів, яких лемки, як і всюди в Україні, запрошували у певні дні на вечерю (наприклад, на різдвяний святвечір), залишаючи для них на ніч на столі посуд і їжу. Пропажа "ощипка" могла свідчити про присутність у даному місці чужого, непрошеного померлого. Тому воно вважалося "нечистим".

Час подібно до простору також наділявся певними символічними характеристиками, які бралися до уваги при будівництві хати. Для заснування підвалин нової "хижі" слід було вибрати оптимальну точку часу. Будівництво не розпочинали в піст. Водночас намагалися заснувати підвалини навесні ("на яри") до початку польових робіт (с.Тур'я Поляна). Крім того, започатковувати будівництво годилося лише в "новий" місяць, бо він "д'горі йде і вшитко буде д'горі йти", але в жодному разі не "на меджі" (сс. Ростоцька Пастіль, Смерекова). Найкращими днями тижня для заснування підвалин вважалися "годні" дні — вівторок (у "вівторок Бог світ снував") і четвер (с. Зарічево). Натомість "пісні" дні — понеділок, середа, п'ятниця, а також субота були в уявленнях лемків непридатними для заснування хати. За звичаєм зав'язати підвалини слід було до обіду, бо після "вже обертається, а до обіду йде вперед" (с. Лікіцари).

Перед початком заснування підвалин "хижі" лемки за давнім звичаєм оборювали вибране місце довкола плугом. При цьому зберігали спокій і тишу, бо крик і лайка у цю мить спричинять в майбутньому сварки і незгоди у хаті. Після цього приступали до "підкладин" ("покладин"): на чотирьох кутах виораного місця клали великі камені або міцні пні, які виконували функцію фундаменту. Зверху на них встановлювали підвалини ("еподи", "спідки"). Зв'язування їх між собою називалося "в'язати епод на заруб", "заселяти хижу", "заселяти еподи". Запрошений з цієї нагоди священик "замолитвував" хату: молився, кропив підвалини свяченою водою і власноруч відзначав сокирою на місцях з'єднань "еподів" хрести. Відтак тесля розрубував срібну монету на чотири частини й разом із посвяченими вінками, зіллям клав у кути підвалин ("заруб") і, знявши шапку й помолившись, закривав — зв'язував "еподи" між собою. Серед компонентів цієї будівельної жертви предметами на північній Лемківщині відомі також листя барвінку ("щоб молодість держалася в хаті і дівчата скоро виходили замуж"), "кусник цвіту вуждерево ("щоб гріх не мав місця в сім'ї та зберігав усю челядь перед грішними забаганками"), листя тополі ("щоб діти добре росли"), "кусник просфори у білім платочку" ("щоб господь піклувався хлібом і доробком газдів") і "кусник блискучого скла, хрусталю" ("щоб лихо не мало приступу до хати, щоб челядь була здорова, роботяща, тямуща, дбайлива..."). Лемки південних схилів Карпат у якості будівельної безкровної жертви ще клали у підвалини сіль, "волосся і шкаралупу з яєць" ("жеби не страшило"), чорну вовну ("жеби ґазда був багатий, жеби блудной не прийшло, жеби не бив чорт в обителю"), яйце. На Закарпатті горяни обов'язково клали у вугли "еподів" гілки посвяченої верби ("мицьки"), щоби ся не імала нечиста сила, щоб яка лагідна верба, така лагідна була челядь" (с. Розтоцька Пастіль). В с. Тур'я Ремета атрибутом будівельної жертви був посвячений на Маковея часник, а в Тур'їй Пасіці — "по дві галузки (щоб пара була) із солодкої яблуні, бо солодке вшитко добре".

Первісна семантика будівельної жертви ще остаточно не з'ясована. У лемків вона відома як безкровна. Хоча яйце як компонент останньої дозволяє припустити існування в минулому у цієї етнографічної групи українців кривавої тваринної жертви — півня, як це було ще донедавна на Гуцульщині чи Середньому Поліссі. Переважна більшість жертовних предметів (свячені вода, часник, зілля, сіль тощо) виконували апотропеїчну функцію.

Зв'язавши підвалини, майстер застромляв у землю посеред кімнати вербову гілку ("заставу"): "як ся верба скоро розвиват, так най ся і хижа щасливо іде". А "ґазда" влаштовував безпосередньо на підвалинах ("в засильці") святкову гостину (с. Смерекова).

Значно менше обрядодій збереглося у лемків під час зведення основних компонентів житла. Зокрема, заборонялося рубати по порозі сокирою, "бо будут ся діти родити з розрубанов губов" (с. Лікіцари). Дерево в одвірках ("слупах", "сулаках") повинно стояти "по росту, а не догори ногами (аби все д'горі росло"). У с. Лікіцарах згідно з давнім звичаєм двері повинні бути виготовлені з однієї цільної дошки, "аби ніде не були зшиті". В місцях, де повинні бути вікна ("облаки", "оболони", "вузори") "ґаздиня" клала під підвалини сіль ("для пошани"), часник ("від зарази"), вугілля ("від вроків"). Ці заходи мали апотропеїчний характер. Аналогічну функцію оберегів виконувала різьба на сволоку ("геренді", "трагарі"), який підтримував стелю ("повалу") в "хижі". Найчастіше майстри вирізали посередині цієї балки солярні знаки, хрест ("бо на кожному дереві в хижі, яке не було в стіні, мав бути хрест"), ріжок молодого місяця тощо. Іноді зустрічалися на сволоках написи як от: хто і коли збудував хату, ім'я власника, майстра. І. Нечуй-Левицький у 80-х роках XIX ст. спостерігав у с. Шляхтовій наступний напис: "Най добро буде в хаті".

Закінчивши класти останній вінець зрубу ("струбу") хати, майстри чіпляли на куті "вуткі сонце сходить" вербову гілку ("заставу", "форгов"). її прикрашали квітами, різнокольоровими стрічками, "щоб щасливо в домі жити", "щоби помочити хату, вупити, що би ся вело в хаті". "Заставу" не годилося прибивати до зрубу цвяхом. На влаштовану з цієї нагоди гостину "ґазди" запрошували сусідів, кумів, родичів. Наступного дня гілку знімали зі зрубу і приступали до спорудження даху ("верьху") (сс. Ростоцька Пастіль, Турички, Тур'я Ремета).

Після зведення конструкції даху старший майстер встановлював на першій від сходу сонця парі кроков ("рогів") зелену гілку ("заставу", "форгов", "косорув"). В Ростоцькій Пастелі вона була вербовою, в Тур'їй Реметі, Смерековій — дубовою ("щоб сім'я і хижа були сильні як дуб"), в Зарічево — з ліщини, в Лікіцарах — з ялиці і живої квітки, у Тур'їй Поляні — з "галузки солодкої яблуні". Забивати у неї цвяхи заборонялося. Як і в попередньому випадку "заставу" господарі прикрашали паперовими квітами, різнокольоровими стрічками, нарізаними з хустки, прив'язували до стовбурця загорнуту у рушник пляшку "паленки" ("домаш"), яку згодом забирав собі головний будівничий. Поява її на "рогах" означала "кінець верьху", а отже й сигнал "ґаздам" готувати майстрам могорич. На жаль семантика цього стійкого атрибуту будівельної обрядовості досі не з'ясована.

Цікаві обрядодії на Лемківщині мали місце під час зведення у "хижі" печі, яка у демонологічних уявленнях горян виступала місцем перебування домашнього вужа, що приносив щастя. В Ростоцькій Пастелі відрубували півневі голову і замуровували її у "епод" печі, а м'ясо з'їдали. Це робили начебто для того, щоб "весела була челядь і співала як когут". Під час спорудження печі ("пецу") заборонялося свистіти, бо цвіркуни будуть у ній "свистати" (с. Лікіцари). За звичаєм вогонь для розпалення печі у новій "хижі" повинен бути "живий": перед вселенням його добували за допомогою тертя об двері. Подібна ритуальна відзначеність печі відома й у рівнинних регіонах України, зокрема на Поліссі.

Комплекс будівельної обрядовості завершувався вселенням до нової "хижі". Відповідно до поширеного в українців та багатьох слов'янських народів повір'я, що нове житло важить на життя людини, яка першою у нього увійде, лемки впускали до нової "хижі" спочатку тварину. В Тур'їй Поляні першою в хату заходила кішка ("мачка"), "щоби пулоє (погане. — Р.С.) в хижі не було". В Тур'їй Пасіці напередодні вселення зачиняли на ніч в кімнаті кота або півня, "жеби перший раз не людина там ночувала". Галицькі лемки впускали цих тварин у "хижу" через вікно. А в Ростоцькій Пастелі до нової хати годилося завести першим біле ягня, "щоби челядь була блага, чесна як ягня". На Снинщині під час новосілля господар на порозі хати відрубував півневі голову. Дані звичаї пов'язані очевидно з будівельною жертвою.

Традиційна будівельна обрядовість лемків, як і українців в цілому, досліджена у недостатній мірі. Наведений матеріал засвідчує багатство та оригінальний характер даної ділянки народної культури українських горян. У ній виразно простежуються як загальноукраїнські риси, так і спільнослов'янські елементи, тісне переплетіння дохристиянських та християнських компонентів.