Серед традиційних народних знань лемків важливе місце належить народній метрології, метеорології та народному календареві. Ці галузі знань завжди привертали увагу дослідників, оскільки були вагомими чинниками інтелектуального, духовного та практичного досвіду розвитку суспільства. З цього погляду лемки — не виняток. Певні абриси цієї актуальної проблеми знайдемо у студіях дослідників другої пол. XIX— поч. XX століття Ю.Тарновича, О.Кольберга, Р.Райнфуса, В.Сарни, І.Верхратського, М. Грушевського та ін., які, щоправда, принагідно фіксували етнографічні дані. Дещо рельєфнішою та інформативнішою є розвідка Ф. Ржегоржа "Kalendarik z narodniho zivota Lemkuv". У якійсь мірі цю проблему доповнюють праці сучасних учених Й.Дзендзелівського, В.Винника, які присвячені народній метрології. Найповніше народну метрологію лемків висвітлила А.Кундрат. Вартими уваги є й матеріали про народний календар та метеорологію, які зібрав В.Хомик.

 

ОДИНИЦІ ВИМІРУ

Побутування на Лемківщині певної системи лічби та мір, як і повсюдно в Україні, зумовлене практичними потребами населення. Горянам доводилось вирішувати чимало практичних завдань обмінювати, продавати чи позичати товар, вимірювати землю тощо. Вони будували хати, займались бондарством, виготовляли керамічні вироби, ткали полотно. Для цього їм потрібні були відповідні міри.

Одним із старовинних і найпростіших способів лічби було зазначування відповідної кількості за допомогою рисок. Такий цікавий спосіб обліку зерна (риски крейдою або вуглем наносили на воротах чи боїщаній стіні) зафіксував Ю.Тарнович ("кількість мірок і кількість по вісім"). Зіставляючи риски двох років, робили висновок про урожай останнього. Добре відоме лемкам ведення рахунків за допомогою нанесення зарубок, зарізок чи карбів на палицю або дощечку. Такі позначки в народі називали "ровашами". Ними найчастіше користувалися пастухи: позначали кількість худоби та надоєного молока. Зарізки на палиці робив і сільський староста: коли йшлося про громадські справи.

Для лічби лемки використовували різні числівники — прості, складні, порядкові, дробові і т.п. Наприклад, "єден", "єдна", "два", "дває" ("два парібци", "дві грушки"), "три", "триє" ("триє парібци", "три дьівки"), "два сто", "три сто", "єден тісяч", "два тісячи", "тридцет", "пятдесят", "перший", "первый", "другый", "осмый", "восмый", "двоє", "троє", "обьідвоє", "обоє", "піу друга", "півтора" ("нажау пітори копи"), "піу третя" ("піу третя рока").

На Лемківщині, як і в усій Україні, були поширені різноманітні міри: лінійні, поземельні, міри об'єму і місткості, сукупності предметів та ін.

Важливе місце серед мір належить лінійним, в основі яких лежить антропометричний принцип. Лемки також використовували ряд мір, пов'язаних з цим принципом, наприклад п'ядь і лікоть, які зустрічалися майже в усіх слов'янських народів. П'ядь ("п'єдь")— одна з найдавніших мір, письмові згадки про неї маємо в Ізборниках Святослава 1073 і 1076 років. На Лемківщині п'ядь — відстань між великим і вказівним або великим і середнім пальцями, нею найчастіше міряли полотно та дерево. Похідним від п'яді було "п'ядити", "п'ядею міряти". У Саноцьку "три п'єді" становили "локоть", а п'ять "п'єдей" дорівнювали аршину. На Південній Лемківщині зафіксовано метронім "цол", який вимірювався також відстанню між вказівним та великим пальцем але дорівнював приблизно 10 см.

Лікоть ("локот"), як і п'ядь — давня міра. Його найбільше застосовували у ткацтві, хоча міряли ним і інші величини, наприклад "стіл 2,5 локтя довгий і півтора локтя широкий". Широко лемки користувались ліктем, який вчені називають "звичайний лікоть" — це відстань від ліктевого згину до кінців пальців руки. Поширеним був ще лікоть — від  ліктевого згину до кінця руки із затисненими пальцями і зворотного боку до кистевої кістки. Інколи назву лікоть поширювали на інші міри, наприклад, у Саноцьку брали поясок або зв'язували три хустини і цим обв'язували голову аж під бороду, відповідно цю міру також називали "локоть". У цьому випадку назва "локоть" була перенесена на міру "обвод голови". Про "обвод голови" як міру говорить дослідник К.Мошинський, зазначаючи, що так переважно міряли полотно.

Давньою є міра "сяг", що означала дві розпростерті руки, витягнуті по лінії плеча. У селі Новоселиця на Закарпатті, як зазначали інформатори, "на сяги гаті купували", нею міряли дрова в лісі. Така міра в Україні мала назву "махова сажень".

Відомий був лемкам "цаль" (товщина великого пальця), що відповідав загальноприйнятому дюймові (дюйм = 2,5 см). Цалями міряли товщину предмета, наприклад, "дошка на штирі цальі груба". Похідною від назви "цаль" була "цалівка" (дошка шириною у "цаль").

При наближеному визначенні товщини предмета користувались мірою "на всю руку", "на три пальці", "на чотири пальці".

Побутувала на Лемківщині і така міра довжини як "ряф", знана вона і гуцулам. Ця назва побутувала у чехів і словаків, у сербів ("риф" —аршин, локоть) та хорватів ("rif"— аршин, локоть). Дослідники вважають, що назва "ряф" угорського походження, а угорське rof, що означає лікоть, походить від середньонімецького "reif". І.Верхратський у своєму словнику назву "ряф" ототожнює з ліктем. На Закарпатській Лемківщині широко користувалися мірою "ряф", за твердженням інформаторів, він дорівнював 75 см — 1 м і вимірювався від плеча лівої руки до кінця відведеної в сторону правої; від підшийної ямки або середини грудей до кінця витягненої в сторону руки; від кінчика носа до кінця витягненої в бік руки; від кінця лівої руки до підшийної кістки правої ключиці. На бойківсько-лемківському пограниччі — від рота до кінців витягненої у бік руки. Таку різноманітність вимірювання "ряфом" дослідники пояснюють тим, що так, в основному, міряли жінки, і кожна жінка знала, у який спосіб вона може виміряти відповідну довжину. К.Мошинський міру від кінців пальців до середини грудей називає "півсаженевий лікоть". Дослідник народної метрології В.Винник уточнює, що у лемківських та карпатських говірках "півсаженевий лікоть" позначається ще терміном "риф", "ряф" (з угорського міра довжини 78 см). "Ряф" на Лемківщині, як і на Гуцульщині, мав свою величину і спосіб вимірювання, тому можна його вважати самостійною мірою.

Відомий у лемків і "півряф" — від кисті руки зі стисненими пальцями до ліктя, фактично він відповідав ліктю.

До лінійних мір належить і "шух". На Лемківщині шухом називали декілька мір. В одному випадку він означав два зведених до купи кулаки, з відхиленими до середини великими пальцями. Три "шухи" дорівнювали приблизно одному метрові. Таким метронімом найчастіше міряли дерево. Похідним від "шуха" був півшух ("пувшух") — затиснений кулак з відхиленим великим пальцем. Цю міру застосовували при вимірюванні товщини предмета. В іншому випадку "шух" означав дві розпростерті руки, одна розпростерта рука — "півшуха". Такий "шух" був аналогічним "сягові". Відстань між вказівним і розставленим великим пальцем також називали "шухом". Він відповідав п'яді і ним міряли ті самі величини, що і п'яддю. Як бачимо, метронім "шух" поширився на різні міри, хоча походить з німецької Shuh — черевик. Слушно зауважили дослідники, що ця назва цілком деетимологізувалася і вже не пов'язується з первісною антропометричною основою.

Відомі лемкам були і такі одиниці виміру, як "крок", "крочай", "ступ'яй" ("оступит на крочай", "на два ступ'яйі скосити траву"), ними найчастіше міряли землю.

Довжину шляху визначали за допомогою часових понять: "день ходу", "півдня ходу". Наприклад, "До Ужгорода день ходу", "До Перечина півдня ходу".

Для вимірювання землі, при будівництві хати лемки використовували мотуз і тичку, які мали відповідну величину (метр і більше).

Важливе місце у народній метрології відводилося поземельним мірам. До найдавніших земельних мір належить "прут" і "лан". "Прут", за Райнфусом,— це частина землі шириною 5,5 м, залежно від довжини дорівнювала 2-3 моргам. Три "прути" утворювали "півчверток", два півчвертки утворювали "лан", який складався з 24 прутів, тобто мав 48-72 морги. У Кросненському повіті "прут" дорівнював шести моргам. "Лан" на Лемківщині згадується у XV ст., первісно "лан" використовували для вимірювання дворища, яке не мало визначеної величини. Похідним від "лану" було "півлан", "полуланок", що дорівнювало 1 /2 "лану". Побутувала у лемків така міра, як "ріля", "риля", що становила щонайменше 32 морги. За твердженням Ю.Тарновича, на Лемківщині був старий земельний поділ рілі. Найменша частина "рілі" — "вертання", або "складень", з висівом однієї мірки (приблизно 14 літрів, або 10 кг) пшениці, жита. Загалом, як твердить Ю.Тарнович, рілю ділили на цілу рілю, піврільок, третину, четвертину, стаї, вертання, склад і скла- дець. У с. Фльоринка "риля" ділилася на "осмини", а "осмина" на морги (дорівнювала 12-13 морґам). Добре відома лемкам поземельна міра морґ, який дорівнював 0,58 га. Ця лексема була засвоєна через польську з німецької і є пізнім запозиченням. До поземельних мір належать "восьмина", "піввосьмини", "четвертина". Відома лемкам і така міра, як "угор" (1000 м). Як вважає Й.Дзендзелівський, ця назва угорського походження (ugar — "пар", "парова земля", "переліг"), хоча підкреслює при цьому, що угорське "идаг" ПОХОДИТЬ З якоїсь слов'янської мови. Зазначимо, що аналогічний термін (діалектно звучав "вугер") побутував у селах біля Перемишля і означав частину незасіяної землі.

Відомі лемкам земельні міри, в основі яких лежить поняття певної кількості висіяного зерна, тобто величину поля визначали кількістю зерна, потрібного на засів (корцо- ва роля, гболова роля). На Закарпатті побутувала міра "коблик" (відповідала нашому гектару), "півкоблика" (0,5 га). За твердженням дослідників, слово, що означало міру місткості при збереженні старого значення, стало і назвою міри площі.

Лемкам відомі одиниці виміру, які мали вузьку сферу побутування, наприклад, ткацтво. Так, "жменя", або "горстка", "горст" були найменшою мірою вирваних конопель чи льону, дві-п'ять жмень становили "снопок", 10-12 снопків складали в'язанку "мандлик". Льон складали у "сцюси" (стоси), наприклад, "сцюс лену". Жмут вичесаного довгого волокна називався "повісмо". Добра господиня за день начісувала цілу копу повісма (60 горсток). Прядиво складали на китки (китка 20 повісем) та клюбики (пасмо льону). 5-20 горсток становили куділку.

На Лемківщині у ткацтві використовували такі ж назви мір, що й по всій Україні: "чисниця", "чисніца", "пасмо", "моток", "локоть". "Чисниця" мала три нитки, у пасмо складали 30 ниток, моток мав 10 пасем.

Подекуди у пасмо зв'язували петелькою 24 нитки довжиною 2,5-3 м, 20 пасем складали локоть пряжі (нитка довжиною 1500 м). Вісім ліктів (мотків) складали одну штуку пряжі або нитку довжиною 10 000 м. Великий моток ниток, який знімали з мотовила, називали "півторак", "піторак" ("кільо с напряв півтораків?").
Використовували ще такі міри: "пілка" (двометровий кусок полотна), "о вісем пасем" (полотно шириною 57 см), "о десят пасем" (полотно шириною 59 см), "о дванадцит пасем" (ширина 62 см), "о штернацит пасем" — (ширина 66 см). Великою різноманітністю характеризувалися міри об'єму та місткості — "маця", "мірка", "корець", "гарнець", "кварта", "чверть" та ін. Одні з них ("маця", "корець", "гарнець") — назви з первісним значенням різних видів посуду, інші ("чверть", "кварта", "восьмина", "четвертувка") — числівникового походження. "Мірка" —(дерев'яний посуд) мала приблизно 16 літрів або чотири гарнці (гарнець — 4 л). На один морг поля треба було висіяти пшениці або жита 8 мірок, а вівса 20-30 мірок (2 м чи 2 ц)48. Залежно від місцевості "мірка" могла мати різну вмістимість. Так, на Закарпатській Лемківщині вона могла мати 25, а то й 40,50 кг. Відомий на Лемківщині і метронім "півмірка", ("пувмірка"), згадується він і в давніх джерелах ("із півлану давали по півмірки попелу до білильні"). Широко для вимірювання сипких речовин використовували "четвертушку", "четвертувку"— дерев'яний посуд з однією ручкою (гелетка), який мав різну місткість — 6;7;10 кг. Чотири "четвертушки" становили "мірку". Міра "маця" (з німецької "metze" — міра, гарнець, від messen — міряти) — дерев'яний посуд ("мацова діжка"), який вміщав 25 кг, чотири маці становили "корець". "Корець" відомий майже всім слов'янським народам, і, за свідченням дослідників, у Галицькій Русі використовувався з XII століття. Він дорівнював 100 кг. На Південній Лемківщині міра "корець" дорівнювала 25 кг. Він поділявся на півкорця, четвертину (четвертинка) та восьмину (восьминка). Чотири таких корці становили гбол (кобел). Зазначимо, що метронім гбол у словнику Желехівського ототожнюється із назвою "корець". Міра "гарнець" побутувала в основному в західноукраїнських говорах, "гарнец" дорівнював чотирьом квартам. На Закарпатті міра "горчик" дорівнювала 3-4 л. Кварта дорівнювала 1/4 "гарнця" (близько 1 л), від "кварти" похідна "півкварта". Такий метронім, як "чверть", дорівнював 1/4 "корця", або 8 гарнців ("чверт має вісім горцы"), а "чвертник" дорівнював 1 /4 "чвертки" (2 гарнці).

Серед давніх мір, які згадуються у пам'ятках, була "колода" (колода вівса). За словами М. Гру шевського, "колода — чотири корці, або фіртелі, 8 півмірків або третинників, 16 мац і 32 півмачки (величина сих мір, одначе, не була скрізь однакова)". Поширення цієї одиниці вимірювання в Україні підтверджують дослідники і вважають її специфічно староукраїнською мірою.

Рідини міряли посудинами невеликих розмірів. Міркою для молока були "кантя" (1 л) і "довжанка" (2,3 л), для горілки — "кварта", "півкварта", "чвертка", "осимка", "порція" (келишок місткістю 100 г), "пугар" (100 г), "ромплик" (250 г), "півромплика", "штамплик" (25-40 г.). Знана на Лемківщині міра для вина "антал", "анталок", "анта- лочок". Мірою рідин був і дерев'яний посуд, у якому носили воду в поле. Називався він "гаргала".

Побутували на Лемківщині міри сукупності предметів, збіжжя. Добре відома лемкам "копа": нею рахували яйця, горіхи, у копи в'язали ґонти. Складене сіно у копиці також називали "копою". Вижате збіжжя, зв'язане у снопи, складали у купи, які називали "криси", "кристи", "копи" та "полукіпки". Один "крист" на Закарпатті мав 21, 18 або 16 снопів (у кожній місцевості була різна кількість), два кристи становили "полукопок", "колупопок" (полукіпок). У с. Рихвалд Горлицького повіту снопи складали у "ракаш", "бабу" та "стіжок". "Ракаш" (20 снопів) складали у п'ять граней, "баба" — 10 снопів. Ус. Бібрка озимі складали в "кіл", навколо якого було 30 або 25 снопів, зверху клали один сніп (шапку) — це становило півкопи. На Пряшівщині на означення 18 снопів вживали слова "криж". Побутували ще назви складених снопів у купи, величина яких була від 10 до 30 снопів (марадик, купка, громадка, мандель, чутка).

Відповідні визначення вживались для позначення кількості дров. Дерева, які мали йти на паливо, різали на метрові "клати" і складали у "сяги", тобто кубічні метри (Сандер ходит до ліса робити саги). Майстри-вуглярі нарізали дерева на "шайти", довжина яких становила 1 м, і складали у спеціальні стоси "шпати". Як і повсюдно в Україні, на Лемківщині поширеною була міра на вози — "віз дров", "фура дров" ("фурманові ші м не заплатиу за фуру дрыу"), "в'язанка дров".

Вагу, що відповідала центнерові, називали метрами, один кілограм — кілями, сто грам — деками, десять грам — децами. Сир не важили, а рахували на "ощипки" і "кружки". 6-7 "ощипків" дорівнювали 9 кілограмам сиру. Сіль рахували на "кльоцки" ("кльоцок солі", "два кльоцки солі").

Певні виконані роботи теж означували метричною термінологією. Так, робітникові платили від виконаної роботи за день, а день рахували "од рана" (з 6 год.), "од обіду" (з 9 год.) — у лемків обідом називався сніданок. Побутував і такий метричний термін, як "од серпа", тобто жінкам в часі жнив платили від кількості нажатого серпом.

На Лемківщині були міри, які не означали точно окреслених величин: "кусцьок", "купа", "грудка", "кус або капка", ("кус або капка солі"), "пригирща", "пригорща" ("до пригырщ набрау муки"), "дуже", "вельо", "много", "пайда" (пайда хліба), "фалад" хліба. Поширеною була міра "на око" — найчастіше так міряли сіно.
Загальна назва грошей на Лемківщині — "пінязі". Давні джерела засвідчують такі назви грошей: "дукати", "талери".

Як бачимо, лемки використували різні способи лічби та мір, більшість з яких побутували на всій території України — це лікоть, п'ядь, сяг, копа тощо. Застосовували вони також і метроніми іншомовного походження (наприклад, "ряф", "шух", "морг"), які часто на місцевому грунті набували нових понять. Був цілий ряд автохтонних метронімів (наприклад, "баба": "од обіду": "од серпа").

 

НАРОДНА МЕТЕОРОЛОГІЯ ТА НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР

Спостереження за різноманітними явищами природи, зокрема їх періодичністю, за поведінкою птахів, тварин дало можливість витворити цілу низку різноманітних прикмет, які прогнозували погоду, урожай і були спрямовані на господарську діяльність людини. Лемки у своїй життєдіяльності широко використовували народні прикмети, в яких виразно відбилося їх світобачення. Так, у зимовий період прогнозували, який буде рік і майбутній урожай. Вважали, якщо на Водокші (Йордан) падає сніг, значить, рясно цвістиме сад. Якщо перший сніг випаде у масний день — буде добрий рік на набіл (молоко). "Як зима тлуста — то буде пшениця густа", "Тепло в стичню в стодолі, голо в липню на полі", "Як лютий з водом, то марец з льодом".

Весна — важлива пора в житті селянина, тому на Лемківщині старалися передбачити, якою вона буде. Як і повсюдно в Україні, лемки стежили за днем Стрітення. Погода цього дня знаменувала ранній або пізній прихід весни. На Закарпатті відомі такі прикмети: "Якщо мороз, зима літо перемагат, буде мало зими", "Якщо тепла погода, буде поганий рік". У с. Новоселиця казали: "Кіць цяпкат із стріхі, то вицяпкат вшиткой сіно із газдовби",— якщо капає зі стріхи, то викапає усе сіно із стайні (буде ще довго холодно). Поширеною була приказка: "Якщо не нап'ється путя (птах) на дорозі, то скоро буде літо". Про ранню чи пізню весну свідчила така прикмета: "Якщо ліс розвивається з горин, то добре, буде рання ярь (весна), а коли долов, то пізня".

Саме на весну припадає велика кількість народних прикмет, що широко відбито у народних приказках: "М'який марец добрий на ярец", "Марец без води — квітень без погоди", "Як марец сухий — май на квіття глухий", "Як марец острий, то літо буде м'яке", "Квітень — з водом, май — зягодом", "Як сухо в марцю, а мокро в маю — то буде зерно, як квіття в гаю", "Теплий квітень, мокрий май: зросте жито, як тот гай", "Як на яр густи мраки на землю літают, то літо буде з дойджами".

Прикмети прогнозували погоду як на віддалений час, так і на близький. Наприклад, на віддалений час прогнозували погоду за трьома днями першого тижня Великого посту. Яка погода у понеділок — така буде і на Великдень, такою ж буде "ярь" (весна). Вівторок показував погоду на літо, а середа — на осінь. Якщо на сорок Святих мороз, то ще буде 40 морозів. Передбачали погоду і за днем Благовіщення. Так, вважали: "Кілько дней до Благовіщення орано, тілько по Благовіщенню стояно", або "Кулько до Благовіщення полівело, тулько по Благовіщенню буде доганяти" (скільки тепла до Благовіщення, стільки ж ще буде холодно по Благовіщенню). За цим днем передбачали, яке буде літо. Якщо у цей день холодно, то й літо буде холодним.

Деякі прикмети весни чітко вказували, який буде рік, який буде урожай. Так, коли йшли перший раз весною орати, приглядалися, який перший птах сяде на оранці: якщо ворона чи чорні шпаки — на добрий рік, якщо плиска — будуть влітку блискавки (блискавку вважали шкідливою для молодого зерна). Добрим знаком було, коли при оранні побачили мужчину (на врожайний рік), коли жінку, та ще вагітну — на неврожай.

Прикмети літніх місяців характеризували літо і прогнозували наступні пори — осінь і зиму: "Як на Петра мало тепла, то по Петрі го не жди", "Як літо з дойджами, то осінь з грибами", "Як ся в серпни павучки снуют, остру зиму віщують".

Осінні прикмети передбачали, якою буде зима: чи рання, чи сувора і яким буде майбутній рік. Про це свідчили такі прикмети: "Як на дубі жолуддя, то буде довга і остра зима", "Як жовтень студений — зима буде не тепла", "Якщо на Дмитра тихий, безвітряний день — буде великий приплід свиней", "Як початок вересня гідний — то цілий рік погідний".

За певними прикметами лемки визначали погоду на ближчий час (спостерігаючи за поведінкою птахів, тварин, явищами природи. На погідну днину місяць ясний, ластівки високо літають, кури швидко ідуть спати, сіль — суха, не мокріє каміння. На мороз — ворони сідають на високі дерева, зірки дуже яскряться, дим просто в небо іде, дрова в печі тріщать. На негоду — кури ходять до пізнього вечора, ластівки низько літають, когути (півні) після погоди співають у незвичний час, зелена жабка квакає, вітер віє по росі, дим розходиться на боки, риби вискакують над водою. На сльоту — раки вилазять із води і свищуть. Побутувала загадка: "Гоп-гоп коло плота — крявчить (жаба), буде слота".

Отже бачимо, що народна метеорологія посідала належне місце у житті лемків. Зазначимо, що не завжди та чи інша прикмета була вірогідною, але, базуючись на практичному досвіді, більшість з них мали раціональний характер. Своєрідною рисою народного прогнозування було те, що воно закріпилося в усній словесності (народних прислів'ях, приказках, загадках) і стало набутком багатьох поколінь.

Вагоме місце в житті лемків посідав народний календар. Саме завдяки йому селянин знав, коли можна виконувати ту чи іншу роботу. Зазначимо, що народний календар залежав від географічних та кліматичних умов і водночас тісно пов'язаний з церковним календарем, основні релігійні свята були певним відліком різних робіт.

Окрім поділу на чотири пори: зиму, весну (яку називали "ярь", як і бойки), літо, осінь, рік ділили на певні проміжки: "у піст", "на переднівку", "у яр", "в жнива", "осені", "в пізній осені", "в зимі". Минулий рік називали "пришлий рік", "лони", "глони", "лунський рік"; "лінський"(термін "лони", "лоньський" дослідники вважають слов'янським терміном); позаторік — "два - ручний рік". Назви місяців на Північній Лемківщині були, в основному, слов'янського походження: січень, лютий і т.д. Березень називали "марец", травень — "май". За І.Верхратським, на Лемківщині фонетично місяці звучали так: марец, цвітен, май, червец, липец, серпен, вересен, труден. На Закарпатській Лемківщині вживали латинські назви (які витіснили слов'янські). Вони на місцевому грунті дістали діалектне звучання: януар, фебруар, марц, апріл, май, юній, юлій, август, септембер, октовбер, новембер, децембер.

Місяці ділили на тижні, які називали неділями. Наприклад, казали: "Дитина вже має вісім неділь". Ту чи іншу роботу регламентували протягом тижня. Понеділок вважали днем ангела. На Закарпатті у цей день жінки не прали білизни ("не райбали"). Можливо, це відгомін давнього українського звичаю — "понеділкування", коли заміжні жінки кожного понеділка постили, молилися і утримувалися від деяких довготривалих та важких робіт. Важливі справи намагалися робити у масні дні. Саме у ці дні виганяли весною перший раз худобу, вперше виходили у поле з плугом. Не можна було у пісний день віддавати ватагові овець на випас, бо вважали, що пропаде в овець молоко. Деякі роботи суворо регламентувалися. Так, у п'ятницю жінкам не можна було чесати волосся, брати у руки попіл (золити білизну) і викручувати білизну. У суботу ввечері також заборонялося робити важку роботу, наприклад, прясти, оскільки субота була передсвятковим днем.

День ділили на "досвіта", "рано", "перед полуднем", "полуднє" або "пувня", "пополудню", "вечур", "вечір", "зночі". Часто день ділили за прийняттям їжі: на Закарпатті — "фриштик" або "шнідання", "підповуденок" чи "підповуденча", "повуденок" (полуденок), "ловранки", "ровланки" (підвечірок), вечеря; на північній Лемківщині — "обід" або "снідання", "підполуденок" або ж "підполуденча", "полуденок", "підвечірок", "вечеря". Щодо назви "ловранок", то вона має паралелі у словацькій (olevrant, olovrant, ovrant — їжа між обідом та вечерею, підвечірок), сербській (ловра — косарський полуденок), у хорватській та угорській мовах.
Пори дня розпізнавали за сонцем: про схід сонця казали: "дніє", як було полуднє — "юж сонечко високо", "сонце у ловранках" — підвечірок, "вечерить" або "сонечко доходить" — коли вже сонце чіплялося за гори. Час удень визначали по тіні: якщо тінь ноги ставала до плечей, вважалася 10 год., полуднє — коли тінь була на крок, коли не можна стати ногою на тінь голови. Пастухи говорили: "Сонце високо, коли тінь на крок, то вже можна гнати маржину". Уночі час визначали по зорях та співу півнів. Коли виходила велика зірка "курка" (якщо вона була так, як сонце на полуднє) — північ, коли світила ясна зірничка, рання зірка — ранок. Повсюдно визначали час за співом півнів (когутів). Перший когут співав о 3-й год, другий — о 4-й, третій — о 5-й год.

У лемків у році було чотири пости, яких суворо дотримувались. На Закарпатті їх називали: "Пилипов пост", "Великий пост", "Петрув пост", "Свято Марії — посток"; на північній Лемківщині — Рістяний піст, Великодній піст, Петрівка, Маткобіжаний піст.

Лемки у своїй життєдіяльності орієнтувалися за святами, наприклад, казали: "Три неділі по Зелених святах", "Дві неділі по Великодню". Свята визначали приблизно терміни тієї чи іншої роботи. Восени дівчата та жінки збиралися на вечірки прясти, цю роботу вони повинні були виконати до Різдва. Останній день перед Різдвом у лемків називався "ламаником". Хлопці у цей день ламали дівчатам куделі і веретена, на знак того, що вони усе повинні були вже зробити. Ця обрядова дія — ніби символічний знак завершення річної роботи. Рік на Лемківщині починався з Різдва. Перед Різдвом діти ходили і віддавали борги, "жеби цілий рік не бити винним".

Характеристика зими та зимових місяців особливо чітко простежується в усній народній словесності. Так, приказка "В зимі день, як в жаби хвостик" говорить про малий світловий день, а про збільшення дня мовилося у приказці "На новий рік день бівший на заячий скік". Про січень казали "Січень — цвічень".

У лютому місяці вже проявлялися ознаки весни. Тому у народі побутувала така приказка: "Лютий на хвості тепло тримат". На Стрітення (15 лютого) лемки, як і повсюдно в Україні, вірили, що у цей день зустрічається зима з літом, і тому уважно стежили за погодою.

Прихід весни визначали різними прикметами. Так, казали: "Як рокита пукат, то яр в двері стукат". Важливість приходу весни відбито у народній мудрості; "Як стрітеш яр, так і зима тя стрітит". Прихід весни визначали і за прильотом птахів. На Закарпатті, коли побачили пташку "плиску", вважали, що вже "яр" (весна) і можна після двох неділь іти орати. Свято Теплого Олекси було весняним святом, казали: "Вже лед топиться". У цей день пасічники обходили пасіку, відкривали вічка у вуликах, щоб бджоли могли вилетіти, освячували їх. На Сорок Святих лемки висівали насіння на розсаду. Овес та яре жито намагалися посіяти до Благовіщення, картоплю ("крумплі") садили після Благовіщення. У народі це відбито у приказці: "Як земля парує, то ся овес готує". У Великодній тиждень сіяли овес та ячмінь. Зазначимо, що лемки орієнтувалися за фазами місяця. Так, вважали, що на новий місяць не можна сіяти ячмінь, оркіш, біб, горох, тому що крупи й "пенцаки" з такого зерна погано варяться і не розварюються, вони є "нестравні та недобрі" для старших людей і малих дітей. Як зазначав Ю.Тарнович, "місяць на нові від'ємно ділає на збіжжя". Не можна було у цей час сіяти конюшину, бо вона негативно впливала на худобу — "здуваються ялівки й корови". Жінкам, які годували немовлят, не можна було відлучати дитину від грудей під час спадаючого місяця, а тільки в час зростаючого. У нову хату вселялися "на молодий місяць".

Коли приходив травень, що його називали "май", в народі говорили: "У маю велика ярь", "Май — кожен о собі дбай". На Закарпатській Лемківщині квасолю, кукурудзу ("кіндерицю"), дині треба було садити до Юрія. Коноплі сіяли третього тижня після Пасхи, якщо ж не посіяли у цей час, то треба було вже сіяти аж п'ятого тижня. Якщо ж посіяти четвертого тижня, то вірили, що "виїдять потята (птахи)". Вважали: якщо на Юрія падає дощ, то бджоли нанесуть багато меду. Те, що травень вже теплий місяць, відбито у приказці: "На Юрі виходить тепло з дзюри". На Юрія, або після Юрія виганяли худобу на пашу.

Ціла низка приказок нагадувала про садіння тих чи інших рослин, регламентувала деякі види роботи: "Посад біб: збереш хліб", "Просо ся сіє, як ся дуб розвиі", "По теплім Лешку сіют овес на вершку", "Як на Євдокії гарний ден, то треба рано сіяти лен", "Іде май, Марку, берся за татарку", "В маю Парада садит розсаду", "В маю, Королю, посад фасолю", "В маю о сіно дбают", "Пильнуй поля, зак го не припильнувало куколя", "В маю — вівці по гаю", "Рання капуста виєся густо".

На Закарпатті побутувало вірування про Урбана, який, коли холодно, сидить на печі, а 25 травня вилазить з-за печі. Казали, що після цього дня вже не треба боятися холоду, все уже має бути посаджено. Зі святом Святого Духа пов'язана така приказка: "До Святого Духа не знімай гуньку й кожуха". Перед Святим Духом стригли овець.

Перехід від весни до літа характеризувався приказкою: "Як ружа заквитат, то яр одлітат". Літні місяці пов'язувалися зі станом майбутнього врожаю. Так, на Яна (Івана) йшли "довбати крумплі" (картоплю), або казали: "перший раз спозирати на крумплі, чи великі суть". Зазначимо, що подібний звичай "страшити бульбу" побутував у селах біля Перемишля. Оглядаючи картоплю, робили висновок про її майбутній урожай. Цей час також пов'язували із достиганням ягід. На Закарпатті відома приказка: "Янко посикує ягоди" — ягоди- суниці після Івана вже закінчуються. Саме у цей час найкраще збирати лікарські трави. Лемки говорили: "На Яна кожде зьіля ся просит, жеби го брати и сьвятити, а буде помічне". Деякі приказки застерігали про важливість виконання робіт влітку: "Што вліта впильнуєш, то в зими схіснуєш", "Што в літа викосиш, то в зими не випросиш", "Шмар в липню пипню (файку), а хапай серп".

Свято Петра вказувало на те, що розпочинаються жнива: "Як Петра — мож жати". Про важливість цього періоду
засвідчують народні приказки: "Глядай серпа, бо скоро Петра", "Петрівчаний день роком стає", "Попри Петрі ден, як в пеклі", "Часом і на Петра мало тепла". Перед Петром стригли ягнята.

День Іллі на Лемківщині вважали першим осіннім святом. Якщо до Іллі картопляне бадилля не висохло, то буде добрий урожай. Побутувало прислів'я: "До Іллі то зла хвиля, а по Іллю — хліб на кіллю". У народі казали: "До святого Ілька дожинат ся нивка", "На Ілия діда літо лем до обіда", "Святий Ілько приносі кусьцьок літа і осін". Після Іллі заборонялося купатися в річці. Але аж до Іллі можна було сіяти ріпу. На свято Спаса освячували садовину. У цей день заборонялося йти до лісу, що відображено у приказках: "Святий Спас воли пас, а дівчина гайда з мішком в ліс на оріхи, пригнула ліску, а гадина коло карку сі увила", "Не ходи на оріхи на Спаса, бо ти окрути ся коло ноги колбаса". На Спаса молодиці або жінки ходили або сідали між капусту, завивали собі голову (чіпчали), щоб і капуста так завивалася. Про свято Главосіки в народі говорили: "Благосік — капусту посік". У цей день не можна було різати капусту, і навіть ступати там, де росла капуста.

На осінні місяці припадав збір усього врожаю. У народі говорили: "Осін — не мачоха", "Осін каждому роботу найде". Картоплю починали копати після третьої неділі вересня. На Покрову на полі повинно було бути все прибрано, казали: "По Покрові — все корові". Вважали, що на Покрову всяка гадь ховається. Пізньоосіннім святом вважали Дмитра (Митра). Худоба могла пастися будь-де, пастухи вже не стерегли її, вони наймалися пасти тільки до Дмитра. Дівчата до Дмитра виходили заміж, в народі казали: "До Дмитра дівка хитра, а по Дмитру пец нев витри".

Закінчувалися сільськогосподарські роботи на полі, люди переходили до робіт, які виконувались у приміщенні. Про це чітко говорить приказка: "Викопала карпелі, берся до куделі".

Свято Михайла вважали зимовим, у той час починав падати сніг, говорили: "Михайло приїхав на білому коні", а Святий Миколай трясе бородою.

Народний календар — складова традиційно-побутової культури українців. Він творився впродовж віків і увібрав в себе народні знання, вірування, звичаї та обряди, був тісно пов'язаний з життєвим укладом лемків.