А.Єфименко, досліджуючи звичаєве право російського і українського народів, на основі аналізу вагомих джерельних положень стверджувала про наявність великої патріархальної сім'ї в Росії та її відсутність в Україні: "У Малоросії в результаті особливих історичних та побутових умов навіть раніше ніж у Росії розпалась родова сім'я і відбувся розподіл праці, де обов'язки і права доведені до значного ступеня". За її твердженнями, в Україні мала сім'я існувала задовго до кріпосного права.

У часи панщини поміщики, а ще раніше феодали, були зацікавлені в існуванні великих сімей. Проте усі намагання запровадити в Україні проживання великими сім'ями не мали успіху.

У другій половині XIX ст. з'явилась праця І.Лучицького "Сябрьі и сябриное землевла-дение в Малоросии", яка була використана М.Ковалевським для доказу єдності історичного процесу формування і розвитку сім'ї в росіян, українців і білорусів. З того часу розпочалися дослідження, які ставили за мету доказати спільність розвитку російського та українського народів, позбавивши останній його національних особливостей. Натомість у діаспорі відомий дослідник М.Чубатий писав, що українець — це крайній індивідуаліст, який вважає найвищою цінністю свободу, приватну власність і господарство, нехай і на крихітному клаптику землі. Це його єдина надія, єдина мрія, єдиний ідеал. Подібну думку висловив Б.Цимбалістий, аналізуючи вплив родини на формування психології українців. Він стверджував, що дитина як тільки виросте, бажає чим швидше відлучитися від батьківського дому, тобто вирватися з-під влади батьків.

Про наявність великої сім'ї на Закарпатті писав І.Симоненко. Основні твердження вченого полягали в тому, що на Закарпатті після розпаду роду селились люди великими сім'ями. Річ у тім, що у багатьох селах була значна кількість сімей з однаковими прізвищами. Нібито ці традиції сімейної общини збереглись там до встановлення радянської влади. Як приклад наводиться факт, що прадідівська, дідівська земля передавалась тільки членам однієї групи, а чужим дозволялось на ній працювати лише тоді, коли рідні відмовлялись від спадщини".

Ці твердження не витримують елементарної критики. По-перше, наявність в селах значної кількості однакових прізвищ не може бути доказом, що це була велика сім'я. Цілком закономірно, що на Закарпатті поселенці поселялись сім'ями і разом працювали при підготовці землі для обробітку чи будівництва, але вели окреме господарство. По-друге, при продажу землі згідно з давньоукраїнським звичаєвим правом першість купівлі мали родичі або сусіди, земля яких межувала із землями що продавались, згідно із так званим сусідським правом.

Не обґрунтоване також тверджень М.Мушинки про наявність великої сім'ї у південних лемків, що у них "довше, ніж в інших областях, утримувалась патріархальне сім'я, складена з кількох індивідуальних сімей, споріднених кровними вузами". Такої думки дотримується і словацький дослідник І.Марков. "Неділима сім'я жила: дітьми і родичами, з внуками, братами, се страми з дітьми... як члени великої сім'ї" Однак далі він сам заперечує наявність патріархальної сім'ї, наводячи документ з 1590 року про те, що батько розподіляв майн( при житті або перед смертю в тестаменті Так, "батько... перед смертю розподіляв майно на двох синів, а собі до смерті зали шив пів двору і мав передати сину, з яким жив до смерті".
Штучне збільшення складу сімей у Пів денній Лемківщині було викликане економічним становищем, про що досить детально писав А.Шаш: "Коли через голод і хворобу померла одна третя частина населення, ревізор Вайц повідомляв: "Більше як половина княжого маєтку є пуста, тому що підданих оподатковують по замешканим дворам, тому більше родин згуртовується на одному дворі, звичайно родичі і жонаті діти, а цілий ряд господарств стоїть пустих".

А.Г.Гордієнко, досліджуючи село Верхнє Студене, писав: "По шлюбові звичайно молоді відділяються від своїх батьків і закладають своє господарство, а тепер умови зовсім інші. Раніше ставили собі окрему хату (хижу). Тепер у його або її батьків, але й там в більшості випадків ґаздують окремо доти, поки не побудують спільно хати". Той факт, що на Лемківщині не було великих патріархальних сімей, найбільш аргументовано підтверджують матеріали про розподіл землі батьками дітям і те, що вже в XVI ст. переважали повсюдно малі сім'ї.

Недостатня дослідженість сімейного побуту лемківської селянської родини та відповідних статистичних матеріалів ускладнює об'єктивний аналіз чисельного складу сімей. Проте відомі поодинокі дані статистичних та польових досліджень підтверджують тезу про поширеність малих сімей на Лемківщині. Характерний кількісний склад сімей у с. Королик Волоський з 1750 року: Г.Пишний має одного сина і одну дочку, І.Павлишовський —двох синів і двох дочок, А.Павлишовський — одного сина і двох дочок, І.Кухта — п'ять синів і одну дочку, І.Багровський — двох синів і одну дочку і т.д. Ще один приклад: у с. Ольхова Ліського повіту у 1925 році проживало 299 осіб в 52 господарствах, у виробничому процесі було зайнято 212 осіб. Отже, на одне господарство в середньому припадало 5,75 особи, в тому числі 3,67 дорослих та 4,08 працюючих (частина дітей працювала). Найбільш поширеними були господарства: до 2 моргів — 3 господарства, 2-5 моргів — 18 господарств, 5-7,5 моргів — 16 господарств, 7,5-10 моргів — 9 господарств, 10-15 моргів — 5 господарств. Одне господарство було безземельним і належало акушерці Ганні Мушинській.

Відділення одружених синів і дочок було пов'язане з дробленням ґрунту, бо кожна відокремлена сім'я вимагала зі спільного маєтку свою частину, яка належала їй згідно з українським звичаєвим правом. Маєток між членами сім'ї ніколи не ділився на рівні частини. Звичайно, найбільшу частину одержував той син або дочка, у кого залишалися жити старі батьки. Лише у випадку, коли батько помирав без заповіту, то ділили порівну. Завжди порівну ділилися отцівщина, або дідизна (земля батька, успадкована від його батька), а куповану землю батько міг заповісти кому хотів. Кожний член сім'ї (як не було глави сім'ї або його жінки) мав право на частину майна. Це право реалізувалось при розподілі майна, або при відході члена сім'ї. У першому випадку кожен член сім'ї отримував частину майна, а в другому — частину майна або гроші.

На Лемківщині за свідченням архівних матеріалів був поширений мінорат. Наприклад, у книгах громадського уряду с. Одрехова (1724— 1850 pp.) знаходимо записи: "Як право вчить, що наймолодший спадковує батьківщину..." і "наймолодший син... остався на господарстві після смерті батька згідно з натурального права...".

У с. Високому А. Шиматова у 1750 році перед смертю здійснила запис майна, в якому говориться: "Дітей одних я одружила, дочок видала заміж, а маючи наймолодшого сина Матвія і згідно правових традицій оставляю його на батьківщині". Такі звичаєві традиції були і на Південній Лемківщині. При поділі сімейного майна існували загальні звичаї, коли в сім'ї були сини, то наймолодшого сина залишали на господарстві. Якщо не було синів, то на батьківському господарстві залишалась наймолодша дочка. В актах с. Одрехова від 1586 року зберігся заповіт селянина Івана Цуприка,за яким він відправив доньок своїх Любку, Федю і Палажку з вітчизни, обдарувавши: шатами, бидлом, клячами і сукнами, і грішми... "визнаю, що їм вже досить учинено з вітчизни, дідовизни, бабизни і відписую їх від часті, а наймолодшій дочці Марії з мужем Іваном привласню вічне від мала до велика". Син, який самовільно пішов з хати, тобто перестав працювати на господарство, втрачав право на батьківське майно.

Необхідно зазначити, що серед сучасних дослідників існує контроверсійна думка — про переважання мінорату на Лівобережній Україні, а майорату — на Правобережній. Як підтверджують зібрані нами польові матеріали, у Великоберезнянському і Перечинському районах Закарпатської області був поширений майорат. Якщо проводити паралелі з найближчими сусідніми етнографічними групами українців — бойками і гуцулами, то першим був властивий майорат, а другим — мінорат. На загал ситуацію можна охарактеризувати таким чином: в Австро-Угорщині поширеною юридичною нормою було успадкування батьківського господарства старшим сином, а згідно зі звичаєвим правом українців батьки доживали віку здебільшого при молодших дітях, бо старших намагались якомога швидше відділити.

Відомий український юрист С.Дністрянський, досліджуючи процес взаємодії та співіснування державного австрійського права і звичаєвого українського, доходить висновку, що другим часто послуговуються соціальні зв'язки, не оглядаючись на відповідні державні постанови. Австрія в кінці XIX — на початку XX ст. фактично усанкціонувала вплив звичаєвого права на зміцнення державних законів щодо розгляду громадських і сімейних справ на території України, намагалась утримувати найтісніші стосунки з поневоленим народом і в такий спосіб зміцнювати внурішню політику.

Старший син, за умови досягнення ним повноліття, успадковував господарство переважно в разі смерті батька. Наприклад, в актах села Одрехова на початку XVII ст. знаходимо запис, що після смерті батька його старший син сплачує борги небіжчика різним ґаздам, а решту грошей розподіляє між матір'ю, братами і сестрами. Після смерті батьків старший брат ставав їх юридичним заступником і ніс повну відповідальність за сім'ю, тобто до його функцій належало також віддати заміж сестер і одружити молодших братів. З того ж часу існують також записи у документах, що син разом з матір'ю розпоряджається майном небіжчика та його боргами. Це свідчить про елементи егалітаризму в лемківській сім'ї. Цікаво, що при розподілі батьківського майна чи його продажу завжди враховували тимчасово відсутніх членів сім'ї, зокрема полоненого брата.

На Лемківщині спостерігаємо ще один особливий розподіл сімейного майна під виглядом купна. В.Пуш зі с. Висока в 1701 році, будучи в старшому віці та хворим, не маючи сина, а тільки двох дочок, продав свою землю зятеві, який одружений на молодшій дочці, за 500 польських злотих. Водночас ґазда застеріг, що зять "має мені давати перший рік 20 загонів поля, а наступні роки до кінця життя по 12 загонів поля, а старшій дочці, щоби не мала претензії,— 150 злотих". У селі Черешневе в 1680 році до війтівського уряду прийшов С.Шашкович і попросив записати у війтівських книгах, що він купив у свого батька садибу за 23 злотих.

Явище так званого продажу родинного майна синам і зятям, яке було розповсюджене на всій території Карпат, аналізував польський дослідник І.Барановський. Він твердить, що це питання ще не з'ясоване, проте зазначає, що продаж майна відбувався в тих селах, які мали право неподільності землі, і тому не можна було між дітьми рівномірно її поділити. Це твердження автора не відповідає дійсності, оскільки право неподільності було введене тільки в період австрійського панування.

На нашу думку, найбільш переконливою підставою для продажу спадкової землі синам, зятям і дочкам була відсутність деяких членів сім'ї під час розподілу. Одні йшли зі села в пошуках кращого життя, інші втікали від вчинених злочинів чи провин. Багато людей потрапляло в полон під час численних татарських нападів і доля їх була невідомою. Це вносило елемент непевності під час розподілу майна, оскільки за звичаєвими нормами відсутні члени сім'ї зберігали за собою право на частку родинного майна. Тому необхідно було зважати, що ці люди повернуться з полону чи інших країв і будуть вимагати своєї частини майна. Такі випадки траплялися досить часто. Наприклад, селянин Галиндя, який жив у Дуклі, вимагав від брата Івана зі села Одрехова частину батьківського майна, яке було розподілене без його присутності. Оскільки він не хотів землі і будинків, то за його частину батьківщини брат мав заплатити 68 польських злотих. Якщо у цьому випадку син Іван купив дім у батька за майно, то брат не мав би права домагатись своєї частини.

На чолі лемківської сім'ї стояв ґазда — батько (няньо, тато), в руках якого зосереджувалась значна влада. Він репрезентував родину перед громадою, державою і церковною владою, керував сільськогосподарськими роботами, розпоряджався грошима. Як свідчать матеріали з села Панькович (Південна Лемківщина) з 1608 року, головою сім'ї був батько або дід, а його помічником — жінка або баба. Відомий запис кінця XVII ст. у війтівській книзі села Черешнева, де суд, вислухавши жінку з сином, відклав справу через неправомірність представництва, оскільки вони не можуть виступати однією зі сторін при живому чоловікові. В актах села Одрехова також зафіксовано випадок, коли жінка мусить з чоловіком свідчити у справі отримання нею спадку.

Розпорядитись майном господарства окремим особам було неможливо. Майно міг продавати, передавати глава сім'ї — господар чи господиня з дозволу чоловіка — згідно зі звичаєвим правом.

Часто слово батька було остаточне і в справах одруження синів і видачі заміж дочок. Свідченням репрезентаційної функції ґазди як голови сім'ї може бути випадок зі села Лісько, коли у 1647 році до сільського уряду шляхетний Дем'ян Терлець вніс скаргу від своєї жінки Анни.

У сім'ї ґазда користувався значним авторитетом, оскільки формально був власником усього маєтку і від нього залежало, як він цей маєток поділить між спадкоємцями. Згідно з українським звичаєвим правом кожен дорослий член лемківської родини у спільному маєтку мав свою частку (згідно з офіційним угорським законом таке право надавалось лише чоловікам), і при відокремленні мав на неї моральне право. Однак ґазда, як правило, був зацікавлений у тому, щоб набутий або успадкований ним маєток залишався в цілості якомога довше. Тому батько допомагав відокремленому синові при побудові хати і давав йому в користування лише невеличку частину поля, а розділ маєтку відкладав на пізнішу добу. Це забезпечувало йому авторитет у родині та гарантувало певні привілеї в часи, коли він сам вже не здатний був працювати: вирішальне слово в усіх справах, почесне місце за столом (часом кращу страву і напої) і найзручніше місце для відпочинку.

Характерна риса української сім'ї — значною мірою розвинене рівноправ'я чоловіка і жінки. Дослідниця звичаєвого права українців А.Єфименко писала, що чоловік ніколи не втручається в жіночі справи, особливо в жіноче господарство, все це він передає на її вирішення. В українській сім'ї, згідно із законами "Руської Правди", жінці надавалося більше прав, ніж в інших побутуючих правових системах. Зокрема, М.Грушевський констатував: "Кардинальна різниця староруського права по відношенню до римського або старогерманського прав, що воно не знає ніяких правових обмежень жінки на її правосильності. Ми не маємо нігде сліду правного обмеження майнових справ жінки за життя її чоловіка, а те, що знаємо, говорить за свідомість її певних майнових справ".

Документально стан внутрісімейних стосунків відображений у судових справах чи записах громадських і міських урядів, де часто зустрічається таке формулювання: "станувши до нашого права Микола Остафій з Маґдаленою, своєю жінкою, визнав перед правом" (справа про продаж землі, яку вона дістала у віно, містечко Ячмір, 1700 p.), чи про сімейний продаж хати (село Лісько, 1647 p.). Цікаво, що в першому наведеному прикладі під актом продажу підписалась жінка.. З одного боку, цього не можна було робити без відома чоловіка, а з другого, жінка виступає як повноправний член сім'ї і громади.

Загальновідомо, що домашніми роботами керувала дружина ґазди — ґаздиня. Хоча вона юридично була підпорядкована своєму чоловікові, у веденні домашнього господарства — була незалежною від нього. У цьому деякі дослідники вбачають залишок більш архаїчної форми родинного життя — матріархату. На нашу думку, це відлуння традиційності малих сімей для українців і відповідно досить добре розвиненого егалітаризму, властивого для цієї форми організації шлюбно-сімейних стосунків.
Як певний прояв рівноправ'я можна розцінювати зафіксовані під час експедиційних досліджень Лемківщини рідкісні випадки повернення жінки до своїх батьків. Інформатори зі сіл Стужиця і Розтоцька Пастіль Великоберезнянського району Закарпатської області стверджували, що в таких ситуаціях жінка забирала своє віно, а спільно нажите майно розділяла сільська громада, або ділив староста, дітей також ділили і жінка забирала доньку, а син залишався з батьком. Причиною розлучення була подружня невірність чоловіка.

Ґаздиня у розширеній сім'ї дуже часто виступала у ролі авторитарного диктатора, особливо по відношенню до невістки. Становище невістки дуже часто залежало від величини приданого — до багатих відносились шанобливіше. Проте майно її, в тому числі і земля, належало до господарства сі-1 м'ї, за винятком особистих речей. Цією землею користувалися на загальних підставах, хоча голова родини не мав права повністю розпоряджатися нею без згоди невістки.

Особливо тяжким було становище бідної невістки, свідченням чого є народні пісні та і балади про її гірку долю. Становище її дещо покращувалося після того, як вона народжувала дитину — нового члена сім'ї. Проте переважно невістка завжди залишалася в сім'ї чоловіка чужою. Дуже часто вона ходила їсти чи плакати до своєї матері, Чоловік, якому належало захищати жінку і дбати про неї, як правило, не хотів вступати в конфлікт зі своїми батьками. Він сприймав як належне її підрядне становище, або й сам ставав її мучителем, керуючись прислів'ям "Небита жена любити не знат". Однак зібрані нами польові матеріали свідчать, що факти побиття дружини зустрічалися, як рідкісні випадки.

Дочки, як правило, виходячи заміж, залишали свою сім'ю і переходили жити до чоловіка. З батьківського дому вони одержували віно (дзяйстру). Наприклад, у селі Лісько в 1647 році Іван Себра дістав від Миколи Орнят за його донькою Анною віна 40 золотих, "третю часть землі, яка лежить з однієї сторони від Данушка", ліжник, одяг та інші речі. Майно, яке невістка приносить як віно — грішми або землею, — залишалось у її власності до тих пір, поки чоловік не виявить своєї порядності та доброти. Якщо донька була одиначкою, то розмір віна був значним. Селянин Лазар зі села Одрехова обіцяв дати зятеві своєму Іванові за донькою Анною "половину долі, половину у всьому начинню, половину і в будованню, і в городах, і в садибах, усього половину..." Обов'язковою складовою частиною віна була худоба: воли, корови, телята.

Віном хоча й користувалася вся сім'я, проте воно було приватною власністю невістки. Ця норма звичаєвого права була поширена на всій території України. В документах середини XVII ст. з лемківських сіл фіксувалася умова зятеві, якою заборонялося стратити землю своєї дружини, отриману у віно. У випадку смерті невістки її віно поверталося у батьківську сім'ю. Якщо залишалася дитина, то віно переходило дитині, на яку призначався опікун. Зафіксований випадок, коли селянин Стець Ланев'я зі села Реп'ядь одержав від свата Давида Кавки після смерті своєї доньки частину її майна, яке зобов'язувався зберігати до повноліття внучки Ганни.

У випадку смерті чоловіка невістка мала право залишатися в його сім'ї, але частіше вона поверталася у батьківську, беручи зі собою свою дзяйстру. Якщо вдова вдруге виходила заміж, то здебільшого забирала від тестя своє віно, але не претендувала на спадщину по першому чоловікові. Цією спа-дщиною ("отчизною сироти") переважно опікувався дідо до повноліття дитини, про що свідчать записи з середини XVI ст. Хоча відома згадка від 1579 p., коли мама, вдруге виходячи заміж, забрала материзну і шосту частину землі чоловіка, а дочка пішла під опіку вуйка. По смерті чоловіка жінка на Лемківщині мала так званий "вдовицький рехт", тобто право на частину їх спільного майна. Були випадки, коли після смерті чоловіка на невістці женився його брат. В Україні це не було правовою нормою, тому немає жодних підстав для аналогій зі звичаєм левирату.

Якщо в сім'ї не було працездатних синів і відчувалася нестача робочих сил, до дочки приводили приймака із сім'ї, де було більше синів. Часом зятем ставав наймит. Інколи приймак приставав і до вдови. На Лемківщині була також поширена форма приймакування, коли в прийми йшли до бездітних господарів на заробітки. Відомі випадки, коли після смерті господарів такий приймак успадковував їхнє майно63. Найчастіше бездітні лемківські сім'ї за годованця брали якогось хлопця із родини, одружували його і він залишався ґаздою на маєтку. Формально приймак був рівноправним членом нової сім'ї. В дійсності його становище було подібним до невістчиного, коли розмір віна формував відношення до хлопця. Якщо він не одержував з батьківського дому задовільної "дзяйстри", ґазда в будь-який час міг прогнати його зі свого дому. Таке непевне становище приймака дотепно відображає народна мудрість: "Присташова торба вше на кілку висит!".

Однією з найважливіших функцій лемківської сім'ї була економічна, мета якої — створення і відтворення її матеріальної основи, розподіл бюджету, налагодження розпорядку в організації домашньої праці. Спосіб і характер виробництва і споживання кожної окремої родини значною мірою залежав від її розміру та величини наділу.

Угорські закони, як і Чехословаччини, на відміну від законів інших країн, не обмежували дріблення землі. Народжуваність на Лемківщині була дуже високою, як, зрештою, і в усій Україні. Наприклад, на Пряшівщині в середньому мали по п'ятеро — семеро дітей, але зустрічалися випадки по 15-20 членів сім'ї. Тому протягом кількох ґенерацій грунт (орек) поділявся на дрібні ділянки. Маєток в селі Курів Бардіївського округу складався із 98 ріль, з яких ширина деяких не досягала і двох метрів (одна сяга). Село, яке в 1866 році мало 1500 ріль, у 1924 році при тих самих межах мало вже 10000 ріль.

У кінці XIX — на початку XX ст. на Лемківщині склалася ситуація, при якій відчувався дефіцит землі і виникла зайва робоча сила в сім'ї. Не завжди можна було придбати додаткову ділянку, тому дуже часто лемки по  винні були збільшувати свою продукцію під натиском щораз більшої кількості їдців у сім'ї при сталій площі землеволодіння. Було три способи збільшення продукції:

а)    інтенсифікація свого господарства;
б)    використання можливості заробітку по за межами свого села (найматись на панські маєтки чи промислові підприємства, емігрувати на угорські низовини або за океан)
в) розширювати площі землекористування, орендуючи чужі землі.

У різних етнографічних та історико-адміністративних районах України вирішення цього питання мало свої локальні особливості. Наприклад, на Слобожанщині та Півдні України найбільш поширеним був спосіб оренди землі, оскільки селяни мали значний орендний фонд. На Волині та Поліссі переважно шукали додаткових промислових заробітків. На Лемківщині майже масового характеру набрало заробітчанство.

За свідченням польської дослідниці Кристини Пєрацької заробітчанська міґрація лемків була сезонною, на долини, в пошуках переважно польових робіт, і більш сталою — на кілька років до Пешту чи Америки. Особливо еміграція до Америки вже в 70-80-х роках минулого століття забирала великий відсоток сільського населення. На початку XX ст. лемків вербували на вугільні копальні у Бельгії, Франції, Англії, Чехії, Аргентини. Еміґранти присилали гроші, а через кілька років, повернувшись до свого села, докуповували землю, збагачували господарство.

На сезонні заробітки влітку переважно ходили "на мадяри на вожен" (жнива). За твердженням інформатора зі села Смере-кова Великоберезнянського району Закарпатської області на Петра (12 липня) мало не ціле село було на вожені: хлопці, дівчата від 16 років, заміжні жінки і чоловіки. Зі села наперед йшов чоловік домовлятися про роботу певної кількості людей і на визначе-ний час. Здебільшого наймалися на два тижні і заробляли два метри пшениці. Платили за 10 крис. Ґазда квартирував заробітчан та давав їм їсти.

Інколи ґазда збирав чопату на шість тижнів. Якщо не міг назбирати в одному селі, то добирав в інших. Чопату збирали у червні, а роботу починали на Івана (7 липня) або на Петра. Землевласники розраховувалися з ґаздою, а він уже ділив "по закону" між кожним працівником. Жили тоді в бараках, їсти варили жінки з чопати. Косареві на тиждень давали одну літру паленки, збирачам і в'язачам — по пів-літри, ґазда діставав 1,5 літра, крім того, ґазді, який все це організовував, додатково платили 2 м пшениці та 1 літру паленки. Інформатор зі села Новоселиця Перечинського району Закарпатської області ходив на вожен 16 разів: два рази був у чопаті, решта — по ґаздах, у яких працювало по п'ять робітників.

Восени і взимку ходили "у шловг" (у ліс сяги різати) переважно верхи — у Люту, Бистрицю. Троє чоловік йшли на одну пилу: два різали, а один колов і клав. Йшли на один-два тижні, робили у лісі колибу, самі собі варили їсти. В суботу пополудні верталися додому за харчами. Отримували за роботу гроші. Навесні, як сходив сніг, хлопці і дівчата йшли садити ялину. За твердженням Р.Райнфуса для лемків, як, зрештою, і для інших етнічних груп, що заселяли гори, праця в лісі була одним з найважливіших додаткових заробітків.

Заробітчанська еміграція лемків, з огляду впливу на їх сімейне життя, мала свій негативний бік. Переважно на заробітки виїжджали молоді мужчини і хлопці віком від 21 року, а старші люди, жінки, дівчата, діти повинні були їх замінювати у домашньому господарстві та на польових роботах. У малих сім'ях у таких випадках функцію голови виконували жінки. Не завжди ця заміна була стовідсотково достатньою, діти через свою додаткову зайнятість мали менше часу для відвідування школи, дівчата часом марно чекали на своїх наречених, траплялося, що й одружені чоловіки не поверталися. Інколи жінка під час відсутності чоловіка зраджувала його. У селі Порошково Перечинського району Закарпатської області зафіксовано випадок, як чоловік після п'ятилітньої відсутності на заробітках в Америці повернувся додому і вигнав жінку, що за той час нагуляла дитину.

В основі організації виробничої діяльності лемківської сім'ї лежав статево-віковий розподіл праці, конкретні вияви якого значною мірою зумовлювалися типом сім'ї. Якщо для розширеної сім'ї був характерний чіткий і досить статичний розподіл обов'язків як між статями, так і поколіннями, то в малій сім'ї межі між жіночими і чоловічими роботами не такі виразні й з'являється більша кількість спільно виконуваних робіт.

Аналіз жіночих і чоловічих робіт засвідчує, що найбільше часу чоловіки витрачали на рільництво, догляд за худобою, а найменше — на домашні роботи. У жінок, навпаки, основний час займала хатня робота, догляд за дітьми та худобою, і менше — рільництво і промисли. На Лемківщині казали: "Коло п'єца — жінка, а вонки — чоловік". Хоча садити, копати, косити могли спільно. Коли не було чоловіка, жінки виконували й чоловічу роботу, зокрема, лемківські ґаздині мусили яр обробляти з плугом у руці, косити свої луки, стригти овець тощо.

В українській сім'ї другої половини XIX — початку XX ст. чоловік виступав господарем і організатором виробництва, а жінка його помічником. Всі прибутки від господарства отримував голова сім'ї і повертав їх на потреби всього господарства. Жінка окремо мала свій прибуток за яйця, кури, сало, масло і полотно. Його вона використовувала на купівлю мила, стрічок, дукачів, хрестиків, гасу тощо.

Аналогічна ситуація побутувала на Лемківщині. Ґаздині на виручені гроші купували сіль, нафту, нитки, голки та інші речі до хати і для дітей. В селі сміялися з такого ґазди, що сам ніс на продаж в місто яйця, або вдома ходив по курячих гніздах. Його називали курайком, або бабиним синочком.

Таким чином, лемківська селянська сім'я фактично виступала окремим виробничо-споживчим трудовим колективом, в основі виробничої діяльності якого лежав принцип статево-вікового розподілу праці. Результати досліджень свідчать, що чоловіки і сини найбільше часу були зайняті у рільництві, а жінки і доньки — у хатній роботі. Ця ситуація відображена у лемківській приказці "Жена тримат три угла хижи, а муж лем єдно". Як правило, лемківські жінки у повній малій чи розширеній сім'ї не виконували за чоловіків важкі сільськогосподарські роботи.

Виконання економічної функції певною мірою зумовлювало реалізацію функції виховання. В основі сімейного виховання лемків лежала праця й особистий приклад батьків. Трудове виховання дітей розглядалось як основа формування особистості, підготовки майбутніх господарів і матерів. Тому не дивно, що факт самого народження дитини сприймався у сім'ї як поява ще одного робітника і помічника. Саме цим пояснюється звичай, коли при першому купанні хлопця після хрещення вмочували у воду молоток, сокиру, пилку, леміш від плуга, батіг, а дівчини — веретено, кужіль, голку з ниткою, ножиці, шматок мила — "жеби добре вміла шити-вишивати". Це свідчить про дотримання у вихованні принципів статевого розподілу праці.

Орієнтація хлопчиків і дівчаток на виховання різних робіт прослідковується від самого народження дитини. Проте до певного віку усі діти знаходилися майже виключно під опікою матері. Інформатори зі села Розтоцька Пастіль Великоберезнянського району Закарпатської області стверджували, що діти коло матері знаходились до семи років. Така ситуація була властивою взагалі для українських селянських сімей, бо батько, як правило, цікавився дитиною, коли вона вже дещо розуміла. Досягши певного віку, син переходив під вплив і до помочі батькові, який готував його до виконання функцій годувальника сім'ї та її голови. Доньок матері залучали до жіночої праці, виховуючи в них риси, притаманні українській жінці.

Одне з найперших і найосновніших занять п'яти-шестирічних хлопчиків і дівчаток — це пастушення. В такому віці переважно пасли гусей біля села. Від 7-10 років пасли худобу та допомагали в господарстві. Різницю в трудовому вихованні дівчаток і хлопчиків можна зауважити після семи років. Семирічна дівчинка вже допомагала мамі прибирати в хаті. У вісім-дев'ять років починала прясти, вишивати, у 10 років — ткати. Восьмирічний хлопець пас коней, в 11 -15 років ходи в з батьком за плугом, з 15 років — косив, рубав дрова.

Значною мірою на Лемківщині дитяча праця використовувалась в збиральництві, що особливо характерно для Карпат та Полісся. Діти збирали гриби і ягоди в такій кількості, що їх вистачало не тільки для потреб сім'ї, але й на продаж. Подібний процес трудового виховання дітей прослідковується у сусідньому етнографічному районі — Бойківщині.

Невід'ємним компонентом лемківської народної педагогіки було розумове виховання, що охоплювало ознайомлення дітей з навколишнім світом, формування і розвиток їхніх пізнавальних інтересів і здібностей, інтелектуальних навичок і вмінь. Про розумові здібності дитини дбали від самого її народження — при першій купелі після хрещення, крім згаданих предметів, які опускали у воду, біля дівчаток і хлопчиків клали також олівець, перо і зошит, щоб добре вчилися.

Народні погляди на формування особистості лемківської дитини дуже високо оцінювали розумове виховання. Це знайшло своє відображення у цілому ряді приказок: "Учися змолоду, не зазнаш голоду", "Шкода краму, де не є розуму", "Старого вола не научиш орати", "Що єден глупий наоре, десят мудрих не заскородит", "Глупий глядат видного місця, а розумного і в куті видно", "Мудрий не вшитко повідат, што зна, а глупий не вшитко зна, што повідат". Розумові здібності особи відігравали також велике значення при виборі кандидатури нареченого чи нареченої, до уряду громади.

Школу діти мали можливість відвідувати лише в зимові місяці. В селах, у яких не було школи, здебільшого дітей писати і читати вчили вдома. Основними носіями знань були батько і мати, у складніших типах сімей ще дідо й баба, які передавали їх за допомогою фольклорних засобів виховання і безпосереднім навчанням під час роботи чи відпочинку.

У лемківській сім'ї дбали не тільки про виховання дитини добрим господарем чи господинею, чи розумною і фізично здоровою, але й про її морально-етичні засади, які здебільшого опиралися на християнський світогляд. Змалку дітей вчили молитися Богові, пояснювали, що таке гріх. Моральна чистота парубків і дівчат мала велике значення при виборі наречених: "Ліпша честь, як волів шесть".

На збереження різних чеснот у дітей були спрямовані певні ритуали і перестороги. Наприклад, у селі Команча вірили, що повертаючись із церкви з охрещеною дитиною додому через болото, хресна ні в якому разі не могла підкасати спідниці, бо дитина була б розпусна. Увійшовши в хату, мати з дитиною сідала зразу за стіл, щоб у майбутньому люди шанували новонародженого94. На Святвечір господар ділив один з трьох хлібів та давав кожному скибку із зубцем часнику, їли це зі сіллю, "жеби нихто не бив злодійом".

Народна мораль лемків призвичаювала дитину бути чесною, вважаючи крадіжки, брехню великим злом і гріхом. Дорожити честю вчили змалку. Якщо діти не слухалися або робили шкоду, до них застосовували різні методи покарання. Найчастіше намагалися виховувати словом: "Вчи дитину не колом, а добрим словом". Найпереконливішим і найефективнішим аргументом була формула: "То гріх". Щоправда, інколи у вихованні застосовували і силу. Застосування цієї крайньої міри покарання виправдовують лемківські приказки: "Дитину серцем люб, а палицьом луп", "На дітвака палиці не жалуй".

Батьки несли повну відповідальність за виховання дітей перед громадою, і коли дитина скоїла негідний вчинок, то їх карали. Це підтверджує архівний акт однієї із судових справ. Так, у місті Сяноку син солтиса їхав верхи по вулиці повз хату Волківської, коло якої теж на коні сидів її син. Проїжджаючи, син солтиса кинув каменюку у сина Волківської, від чого останній впав і покалічився. На суд викликали солтиса, якому за погане виховання сина присудили тиждень тюремного ув'язнення, штрафу 3 гривни, на ліки потерпілому — 2 гривни, прилюдно перепросити і заборонили мститися чи випоминати під карою 20 гривен.

Як уже вказувалось, у випадку смерті батьків згідно із записами "Руської Правди" для малолітніх дітей призначався опікун із числа близьких родичів. Опікунові при свідках передавали майно, яке він повинен був повернути з усім прибутком уже повнолітнім дітям. У разі нанесення майну шкоди, опікуна зобов'язували її компенсувати. Опікун також сплачував борги покійного, а діти, коли виростали, повинні були йому цю суму повернути.

У XVII ст. польський уряд ввів у законодавство стосовно цього питання такі положення: "Коли помирали батьки і не було близьких родичів, а залишалися малі діти, тоді міський або сільський уряди описували залишок майна і вносили ці записи у міські чи сільські книги, але перед тим сплачували борги і витрачені на похорон гроші". Якщо на Лемківщині до XVIII ст. при визначенні опікунства для дітей застосовувалось звичаєве право та закони "Руської Правди", то вже в кінці XVIII ст. — на початку XIX ст. були створені опікунські суди, які згідно з нормами магдебурзького права затверджували опікунів. Однак ці суди у вирішенні опікунських справ керувались нормами звичаєвого права. Громада контролювала за опікуном та несла відповідальність за виховання дітей.

Згідно зі звичаєвим правом українців пріоритет на опікунство мали родичі з боку чоловіка, найчастіше стрийко, або й батько померлого. Відомий приклад, коли вдова із села Одрехова, виходячи вдруге заміж по смерті чоловіка, відмовилась від спадщини по ньому і передала сина разом з майном на виховання своєму свекрові. Якщо не було близької родини, сиріт за рішенням громади можна було передати бажаючим їх виховувати. Здебільшого дітей під опіку брали бездітні сім'ї. З функцією сімейного виховання дуже тісно пов'язана функція нагромадження і передачі етнокультурних цінностей, формування національної самосвідомості, тобто етнічного відтворення. Дослідник етносвідомості та етнопсихології українців доктор Б.Цимбалістий писав, що національний характер випливає прямо із способу і роду виховання, яке отримує людина з перших своїх кроків. В умовах, коли Лемківщина протягом довгих століть була розділена між різними завойовниками, а їх державні загарбницькі ідеології пропагували окремішність лемків від українського народу, родина залишалась основним середовищем, де формувався характер і вдача лемка, його етнічна психологія і свідомість.

Важко переоцінити такий засіб втілення функції етнічного відтворення, як святкування всією лемківською сім'єю християнських свят — Святого вечора, Різдва Христового, Навечір'я Богоявлення, Воскресіння Христового тощо за східною традицією Української Церкви. Своє навантаження і роль у трансмісії етнокультурних цінностей в таких випадках відігравали усі елементи: Свята Літургія, святковий одяг, страви, пісні, танці тощо, особливе місце серед яких займали колядки, щедрівки та гагілки і пов'язана з ними традиційна обрядовість. Важливим завданням лемківської сім'ї було не тільки зберігати та розвивати на відповідному рівні традиційно-побутову і національну культуру, але й рідну мову.
Любов до рідного краю, піднесеність патріотичного духу й почуттів з новою силою виявляються в часи інтенсивної заробітчанської еміграції лемків. Це знаходить своє відображення у чисельних приказках: "За морьом бивай, але свого не забивай", "До свого роду — хоп через воду", "Чужий пець не гріє", "Підла тота вівца, котра свою вовну не хоче носити", "Та сторона мила, де мати родила", "Ліпше на рідній землі сконати, як у чужині панувати", "Я ту сой жичу віку дожити, в рідній землици кости зложити".

До важливих функцій лемківської сім'ї відноситься функція природнього відтворення. Український народ завжди розцінював дітей як дар Божий, а бездітність— як кару. На Лемківщині постійно підтримувалася і стимулювалася думка "Діти — то скарб", що кожна сім'я повинна мати дітей: "Біда з дітьми, а гірша без них", "Хто не хоче пецуха, не буде мав пастуха", "Не хижа тісна, але челядь збісна".

Про майбутнє потомство наречених дбали ще завчасу. Наприклад, на весіллі свашками могли бути лише такі жінки, що мали дітей і жили у згоді зі своїми чоловіками.

До системи цінносних орієнтацій лемків належала заборона і грішність переривання вагітності, яка культивувалась церквою. Аналіз етнографічних матеріалів засвідчує, що до Другої світової війни на Лемківщині жінки-селянки здебільшого вагітності не переривали, а вже після народження дитини мама-копилка (незаміжня жінка) могла її комусь підкинути або й придушити. Народна мораль українців, вважаючи основним обов'язком кожного подружжя народити й виховати дитину, розглядала намагання запобігти народжуваності за тяжкий гріх, а безплідність — за нещастя.

До Другої світової війни на Лемківщині невіддільною від функції природнього відтворення була функція сексуально-емоційна, котра відтворювала потреби подружжя в довгому спільному інтимному житті. Будучи вихованими на християнських засадах та народній моралі, молоді люди дотримувались статевого життя лише в подружжі та остерігалися інтимних дошлюбних зв'язків, які засуджувались і карались Церквою і громадою.

Покритки (приспанки) доступу до церкви не мали, а стояли в бабинці. Таких жінок священик не хотів сповідати, лише перед смертю"0. Копилку священик "публікував" в церкві, а хлопці не хотіли її брати за жінку, хіба що вдівець. До хлопця, який "скопиличив" дівчину, громада також застосовувала покарання, змушуючи його матеріально відшкодувати заподіяну кривду. У селі Новоселиця Перечинського району Закарпатської області "Андрій Шукаль дав ялівку дівчині за нешлюбну дитину". У цьому ж селі зафіксовано ситуацію, коли неодружені дівчата і хлопці могли разом ночувати. На Іллі (2 серпня) кожен господар робив на своєму полі тенґериці (кукурудзи) колибу, щоб стерегти її від корноса (дикої свині). Як правило, "на колибу" йшли неодружені хлопці й дівчата. Щоб було веселіше, вони ходили в гості одні до других або збиралися десь в іншому місці: палили вогонь, співали пісні, розповідали різні історії. Потім всі розходились по своїх колибах. Якщо хтось мав намір побратися, то часом міг залишитись у колибі дівчини. Проте жодних інтимних стосунків у відносинах між ними не допускалось. Дівчині ні за яких обставин не личило йти в колибу до хлопця. Це розцінювалось негативно і у випадку народження дитини хлопець міг її лишити.

 На Лемківщині дуже рідко зустрічалися випадки інтимного життя поза сім'єю. Здебільшого вони були зумовлені конкретними причинами: довга відсутність чоловіка, співжиття з нелюбою жінкою, бездітність у шлюбі та ін. Такі випадки категорично засуджувались громадою і церквою. У селі Турички Перечинського району Закарпатської області священик не пускав до церкви і не причащав чоловіка, що мав "фраєрку" (коханку). Навіть на похорон такого чоловіка не йшов, а ховали дяки.

На застереження подружньої вірності було спрямоване й батьківське благословіння: "Най тя Бог благословит, наш дорогий сину! Йди през своє життя в чести, любови і вірности для тої, котрій будеш незадовго присігав, народови, з котрого ся виводиш, земли, по котрой ходиш — аж до кінця днів твоїх". Перестороги щодо аморальної поведінки криються і в лемківських приказках: "На чужих жін смотрити будеш, то й свойой ся позбудеш", "Полюбиш згорівку, втратиш свою жінку".

Інколи на Лемківщині зустрічалися подружжя, які жили "на віру", що знаходило однозначний осуд у громади. У селі Тур'я-Пасіка Перечинського району Закарпатської області священик не сповідав таких людей, бо "вони живуть фальшиво".

Таким чином, традиційна лемківська селянська сім'я була індивідуальною структурною одиницею суспільства, здатною повноцінно і комплексно виконувати найнеобхідніші функції щодо громади і себе з метою збереження національної ідентичності, культурно-побутової самобутності своєї етнографічної групи як частини українського народу, в тяжких умовах політичної, професійної і мовної дискримінації різними завойовниками.

В сучасному побуті ступінь спорідненості проявляється у двох диференційованих формах: близька родина (батько, мати, дід, баба, їх діти зі своїми сім'ями, брати й сестри батьків зі своїми сім'ями) та далека родина (вся інша рідня до третього покоління). Поза третю генерацію спорідненість обривалася.

Подаємо термінологію спорідненості, опрацьовану М.Мушинкою. В основу взято село Чертіжне, відмінні терміни наводяться в дужках. Батьків батько — дідо; батькова мати — баба; батько — няньо (нянько, тато); мати — мама; брат батькового батька — дідо (стрико, дідів брат); брат маминого батька — уйко; брат батька — стрико; сестра батька чи матері — тета; дочка батькового брата чи сестри — сестриница (стричанка); син батькового брата чи сестри — братанец (стричаник, братняк); дочка маминого брата та сестри — тітчана сестра (тютчанка, сестриница); син маминого брата та сестри — тітчаний брат (тютчаник, братняк); братів син — братів син (синовец); братова дочка — братова дівка; сестрин син — сестрин син (синовец); сестрина дочка— сестрина дівка; дружина батькового брата — стрина; дружина маминого брата — учина; чоловік батькової сестри — дідо; чоловік маминої сестри — дідо (уйко); дружина брата — невіста (братова, шваґерина); чоловік сестри — шваґер (щваґор); дружина сина — невіста; чоловік дочки — зять; чоловік— ґазда (муж); дружина — жона; батько чоловіка— свекор; мати чоловіка — свекра; батько дружини — тесть (свекор); мати дружини — теща (свекра); брат чоловіка — мужів брат (дівер, шваґер); сестра чоловіка — мужова сестра (зовица, шваґрина); брат дружини — шваґор (шваґер); сестра дружини — шовґрина (шваґрина); свекор взаємно — сват; свекруха взаємно — сваха; невласний син — пасерб (пасторок), син по першім ґазді; невласна дочка — пасербиця (дівка по першім ґазді, пасторка); невласна мати — мачоха; невласний батько — вітчим; безбатченко— копилец (копирдан, найдух); хресний батько (по відношенню до батьків)— кум; хресна мати (по відношенню до батьків) — кума. Наведений список не охоплює всіх родинних термінів. Термін, яким означують родича, не завжди збігається з терміном, яким звертаються до нього. Наприклад, до свекра, свекри, тестя, тещі можна звертатися лише терміном няню, мамо; до двоюрідних братів та сестер лише по імені, термінами син та дівка (мій сину, моя дівко) звертаються лише до онуків. Терміном уйко та тета називають усіх ровесників батьків, а дідо, баба — всіх старих людей.

Члени молодшої генерації до старшої завжди звертаються на "ви". Викають собі і свати, куми інколи і невісти незалежно від віку. У випадку значної вікової різниці викають собі і члени однієї генерації, наприклад, молодші члени до своїх двоюрідних братів і сестер, старших 10-15 років звертаються на "ви" і називають вуйками та тетами.

Члени близької родини часто відвідують один одного і взаємно допомагають собі. З далекою родиною стосунки не є такими інтенсивними. Обов'язковою нагодою зустрічі близької і далекої родини бували весілля та похорони. Спорідненість у рамках далекої родини не вважалась перешкодою для заключення шлюбу, тоді як шлюб між партнерами близької родини був неможливий.