Коли князь Кор'ятович вирішив копати криницю, то довго шукав людей для цієї роботи. То була неймовірно важка робота — пробивати довбнями тверду скелю на 80 м завглибшки. Проте навіть коли колодязь викопали на глибину на 20 метрів нижче рівня річки Латориці, вода в колодязі не з'явилася. Князь був у відчаї.

Спочатку сяк-так робота ще посувалася, відтак почала перемагати людей, бо камінь був твердіший, аніж знаряддя, і годі було його подробити. Врешті дійшли до такого твердого скельного пласта, що зовсім не піддавався. Люди сказали князю, що далі працювати не можуть.

Князь вирішив довести, що кожен камінь можна розбити. Спустився до криниці і сам узявся до роботи. Був він вельми дужий, та як не гатив важкою довбнею по каменю, жодної скалочки не відбив від скелі. Розгніваний невдачею, Кор'ятович зопалу вигукнув:

—    А бодай його сам чорт копав!
Тільки проговорив це, як почув за собою тихий сміх. Оглянувся. Чорт стояв поруч у колодязі, блимав очима і облесно посміхався. Давно, мабуть, чекав нагоди затягнути князя в свої тенета.
—    Що даси, пане, за той колодязь? — озвався чорт.
—    Гору з золотом, якщо буде готовий, доки півень запіє!
—    А як не даси, твоя душа моя буде! — зловісно блимнув очима чорт.
—    Гаразд! — погодився князь і квапно смикнув за мотузку, аби його витягали, бо в товаристві пекельника йому стало лячно.

Про ту угоду нікому не сказав. Мовчав і тоді, коли раптом у підземеллі загриміло, з колодязної ями повалив дим і полетіли уламки. Люди перелякано відбігали й хрестилися.

Так тривало з годину. Могутні замкові мури дрижали. А князь без страху походжав подвір'ям і вже тішився з тої хвилі, коли чорт завершить роботу і прийде за домовленою нагородою.

І от став чорт перед князем зі жбаном води в руці.

—    Все готово, пане, тут вода з колодязя! — мовив і подав жбан князеві.
Князь узяв жбан, жадібно випив холодної води і спокійно всміхнувся.
—    Смачна, справді смачна. Заслужив ти нагороду! Ходи зі мною, отримаєш обіцяне!
І вивів чорта на гору Ловачка. Сягнув у пояс, вийняв золотий дукат, кинув на землю.
—    Тут маєш гору із золотом!
Зрозумів чорт, що його обдурили. Наїжився, аж шерсть дибки йому стала, засмикав хвостом і погрозливо блимнув очима.
—    То нечесна гра! Страшно помщуся тобі, пане!

Забив копитами, аж гора задудніла, і простягнув пазурі до князя. Та тої ж миті закукурікав перший півень, і чорт пропав.

І донині часом він казиться від злості на дні колодязя, але нагору не виходить. Йому соромно показатися людям на очі, що він, старий чорт, дав себе так обдурити...

Якось, коли князь Кор'ятович був у поході, серед ночі люди почули дивні звуки, ніби хтось лупає скелю. Сторожі, що підійшли до колодязя, тільки побожно хрестилися, — ніхто не зважився спуститися на дно.

Невдовзі колодязь перестав давати воду. Марно знову і знову опускався вниз величезний кований кадуб. Витягали його пустим. А дідько враз перестав бушувати.

Люди мусили знову носити воду з рову. Пошепки перемовлялися, що чорт прокопав хід із колодязя і ним відвів воду.

І от що сталося одного дня. Княгиня сиділа біля відкидного вікна в своїй кімнаті й тужливо поглядала на далекий обрій: може, закуриться там курява, а то вже знак, що повертається її любий князь. Княгиня крутила мимохіть на пальці розкішний перстень, що був весільним подарунком її чоловіка, і перстень якось зісковзнув із пальця, скотився підвіконням, впав на камінь у дворі, відскочив, покотився і зник у чорному отворі колодязя.

Княгиня, картаючи себе за необережність, просила для певності обшукати все подвір'я, та все було даремно. Перстень пропав без сліду.

Скликала княгиня всю прислугу, радилася, як перстень із колодязя добути. Та ніхто не знав, що їй порадити. І тоді згадав собі старий замковий тюремник, що в підземеллі, під замковою вежею, є засуджений до страти злочинець. Ціною прощення він напевне згодиться спуститися до колодязя.

Княгиня наказала привести засудженого. Сказала йому так:

—    Коли зробиш те, що прошу, подарую тобі життя. Коштовний перстень, весільний дарунок мого чоловіка, упав у колодязь. Або ти винесеш перстень і будеш вільним, або вернешся до в'язниці, звідки, як сам знаєш, одна тобі дорога — на смерть.
Хвилину в'язень вагався, однак погодився:

—    Даєш мені, вельможна пані, вибирати між життям і смертю, то я вибираю життя! Най спускають мене в колодязь, і я зроблю все, що буде в моїх силах!

Дали тоді йому вдосталь їсти й пити, і коли він трохи набрався сили, з повною торбою харчів і з палаючим смолоскипом спустився в колодязь.

Люди постояли хвилю над колодязем та й розійшлися. Лише сторожа лишилася наглядати, коли буде знак тягнути кадуб.

Минув день, минув другий і третій. Очікуваного знаку не було. Люди витягнули кадуб, і — диво! В ньому знову було повно води! Однак від в'язня й персня — ані сліду.

Пані давно віджаліла втрачений перстень, віджалів його й князь, що вернувся щасливо з бою. Минали місяці, роки зливалися з роками. То вже був
десятий. Коло княгині крутилися два хлопчаки, і тулилося до неї рожевощоке дівчатко.

і от літнього дня, коли сонце розпекло міцні кам'яні мури, з'явився перед замковою брамою блідий, виснажений чоловік. Зажадав, аби пустили його до замку, в дуже важливій справі. Зарипіли міцні ланцюги, міст звільна ліг через широкий рів. Замкова челядь обступила дивного чужинця і повела до князя.

Чужинець йшов мовчки. Тільки в кімнаті, ставши віч-на-віч із князем та княгинею, ворухнулися його бліді губи:

—    Минуло десять літ відтоді, як я спустився на дно замкового колодязя, щоб знайти і винести втрачений перстень. Коли кадуб спустився на дно, я побачив у світлі смолоскипа, що джерело, яке било сильним струменем зі скелі, не виповнює колодязь, а відтікає до чорного ходу. Там я побачив і перстень, віднесений струменем води. Я проліз у той хід, схопив перстень і вже тішився, що так легко зберіг собі життя. Пообіцяв подумки, що вже ніколи й нічим не прогрішуся. Та коли я вимовив ім'я Боже, загриміло, зашуміло, і вхід до колодязя засипався. Не лишалося нічого, як іти ходом. Словами важко розповісти, що я пережив на тому довгому шляху, лише надія, що спокутую все, чим я завинив, додала мені сили, і повела мене та дорога крізь пекло. А коли я вийшов на світ, я не побачив сонця, навіки для мене погас ясний день. Та відчаю не було, я хотів лише одного — повернути вам цей перстень і почути з уст княгині, яка послала мене на дорогу покути, слова прощення. Я повертаю вам перстень і хочу вчути ті слова!

—    Ти сам собі здобув прощення! — мовив князь, розчулений тою оповіддю.— Хочеш — лишайся тут, не хочеш — іди з Богом!
—    Дякую, князю! — мовив сліпий,— Коли дозволиш, то буду жити відлюдно в твоїх лісах...

Пішов, і відтоді його ніхто не бачив. Лише легенда про довгу підземну путь, що веде з криниці аж до пекла, зосталася в пам'яті народній.