Після захоплення західних земель Русі шляхетською Польщею деякий час тут зберігалися давньоруські літературні традиції. Але поступове посилення національного гніту з боку завойовників гальмувало їх розвиток. Це спричинилося до того, що учені — вихідці з русинів західних Карпат — Григорійз Сянока (1406-1477), Павло Русин з Коросна (1470-1517), Станіслав Оріховський (1513-1566) писали свої наукові й літературні твори латинською мовою. У той же час С.Оріховський відкрито заявляв: "Я русин і гордий цим...".

Помітне значення у формуванні літературного процесу на Прикарпатті й Закарпатті мали народні балади та історичні пісні. Найдавніший варіант руських балад XVI ст. "Пісня про Штефана Воєводу", "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?" записані саме на Пряшівщині. Звідси походить і т.зв. Московський пісенник XVIII ст. (назва від того, що зберігався в Москві) — рукописна збірка 185 текстів пісень, підписана Симеоном Поповичем Млинарським (Бардіївський округ).

Успішно розвивався літературний процес у XVIII ст. та на початку XIX ст. на Закарпатті. Відзначився Іван Брадач (нар. у Камйонці на Спиші (1732-1777), видав перший буквар, але церковні власті виявили в ньому "схизму", буквар було сконфісковано й спалено).

Арсеній Коцар, нар. у Буківці (1737-1788), доктор богослов'я, автор першої закарпатської "Граматики руської" написаної у 1779-1788 pp.

Іван Югасевич-Склярський(1741-1814), сільський дячок, написав три рукописні збірки релігійних пісень, серед яких є також світські пісні з нотами.

Петро Лодій, нар. у селі Збой на Снинщині (1764-1829). Крім наукових праць написав ряд поезій, панегіриків.

Його діяльність мала помітний вплив на літературний процес серед українських мешканців обох схилів західних Карпат.

У північній частині Лемківщини на літературну ниву початку XIX ст. вийшов Йосиф Ярина, нар. в Радоцині Горлицького повіту, автор багатьох історично-філософських творів, літературних рецензій, поезій.

Друга половина XIX ст. позначалася буйним стремлінням до національного відродження — "пробудженням", тому ряд талановитих діячів того часу називаємо "будителями". У культурному і, зокрема, літературному житті Закарпаття визначне місце посіли Олександр Духнович (1803— 1865) зі с. Тополі на Пряшівщині — активний борець проти мадяризації українського населення Закарпаття, автор багатьох віршованих творів, драм ("Я русин", "Піснь простонародна" та ін.) та Олександр Павлович (1819-1900) з Шаринського Чорного Бардіївського округу. Виступав як активний поборник єдності слов'ян. "Чтоби ріки слов'янської жизни злили ся в єдно море" — заявив у вірші "Дума про отамана Підкову". Збірка його творів "Песник для маковицкой руской детви" вийшла у 1860 р., а "Венец стихотворений" — після смерті у 1920 р.

Гарним літературним доробком є повість Анатолія Кралицького "Князь Лаборець"... (1862), нар. у Чабинах (1835-1894). Він — етнограф і письменник, автор багатьох історичних, етнографічних та публіцистичних статей.

Михайло Врабель, нар. у Вираві (1866-1924), в 1890 р. видав перший збірник народних пісень під назвою "Русский соловей", автор "Угорських народних співанок". У 1898 р. видав "Буквар" для закарпатських шкіл.

Юлій Ставровський-Попрадов, нар. в Сулині (1850-1899), автор багатьох віршів, статей на теми освіти, етнографії та фольклору. Його вірші під редакцією Н.А.Бескида вийшли окремою книжкою "Поезія Попра- дова" (Ужгород, 1928).

На північній, галицькій Лемківщині у другій половині XIX ст. творив талановитий прозаїк, знавець народного побуту лемків Володимир Хиляк (Єронім Анонім, 1843- 1893) зі с. Верхомля Велика Новосанчівського повіту. У художню літературу увійшов з повістю "Польський патріот" (1872). Услід вийшла "Повість на часі", повість "Шибеничний верх" (1877-1878). Дальші його твори "Руська доля", "Великий перекинчик", "Смерть і жена від Бога", "Лихо на світі" та інші. У 1882 р. у Львові вийшли три томи творів Хиляка, а в 1887 р. — четвертий том. Творчість В.Хиляка позитивно оцінили І.Франко та російський літературознавець, академік О.Пипін, відзначивши глибоке знання автором життя, звичаїв і традицій лемків.

До літературних діячів кінця XIX — початку XX ст. на північній Лемківщині належали Олексій Торонський (1838-1901) зі с. За- вадка Риманівська на Сяніччині, автор нарису "Русини-лемки" (1860), повісті "Ганця", ряду оповідань з життя лемків; Микола Малиняк (Римлянин, Кам'янин, 1851-1915) зі с. Кам'яна Новосанчівського повіту, автор твору "Зерна горушичні"; Клавдія Алексович {1830-1916) зі с. Красна Короснянського повіту. Вона — автор "Пісні Ольдини" (1860), книжки "Народні повір'я на Великій Русі", п'єс "Запаморочена", "Дві сестрички", "Орендар" та інших.

Поетом небувалого таланту, великим новатором у літературі був Богдан-Ігор Антонич (1909-1937), який народився в с.Новиця Горлицького повіту. Писав літературною мовою, підкреслюючи у своїх творах глибоку любов до рідної Лемківщини. За його коротке життя вийшли три збірки поезій: "Привітання життя" (1931), "Три перстені" (1934), "Книга Лева" (1936). Посмертно вийшли збірки "Зелене Євангеліє" і "Ротації" (1938).

Відомим у першій половині XX ст. був письменник Григорій Гануляк (1883-1945) зі с.Синява Сяніцького повіту. Перша його новела "Я ся не бою" була надрукована у 1903 р. Вірші друкував на сторінках закарпатської періодики та львівській газеті "Наш Лемко". У 1908 р. за допомогою І.Франка переїхав до Львова. Був членом Об'єднання слов'янських журналістів у Празі, членом Товариства руських літераторів та журналістів у Львові. У 1941 р. в Києві вийшла його збірка оповідань про тяжке міжвоєнне життя лемків.

У групі кращих лемківських письменників (за походженням не лемко) стоїть ім'я Франца Коковського (1885-1940) з Бережан. Працюючи з 1928 р. суддею в Сяноці, він досконало вивчив мову і побут лемків. Був одним із засновників музею "Лемківщина" в Сяноці (1930). Свої оповідання, новели, нариси з життя лемків друкував у львівській періодиці. Найкращим його художнім твором є повість "За землю" (1936), що розкриває трагізм лемківського села в умовах капіталізму.

Лемківсько-бойківські літературні взаємовпливи знайшли своє відображення у творчості Івана Филипчака (1871-1945) зі с.Лішня Ліського повіту. У 20-30-ті pp. вийшли його повісті та оповідання "Княгиня Романова", "За Сян", "Будівничий держави", "Дмитро Детько", "Лемко Діллер" та інші, в яких віддзеркалено історичне минуле та побут лемків. У поезії попробував свої сили вчитель і народний маляр Іван Русенко (1890-1960) зі с.Красна повіту Короснянського. Автор сценічного твору "Вертеп у Карпатах". Вірші друкував у газеті "Карпатська Русь" (США), "Наше слово" (Варшава).

На південній (закарпатській) частині Лемківщини в літературній галузі відзначилися в першій половині XX ст. селянин Іван Киндя (1892-1964) зі с.Орябина на Спишу, автор етнографічно-бібліографічної повісті "Дротарі", та Іван Жак (1896-1972) зі с.Вапенник Свидницького округу. Окремою збіркою "Маковицькі струни" його вірші вийшли у 1960 р.

У післявоєнному часі зміцніли ряди літераторів на південній частині Лемківщини (Закарпаття, Словаччина). На передових позиціях літераторів-лемків твердо стояв Федір Лазорик (1913-1969) зі с. Бехерів Пряшівського округу. У поезії 30-х років змалював тяжке життя українців-лемків. Перша збірка віршів "Слово гнаних і голодних" (1949) присвячена темі боротьби лемківських селян проти німецьких окупантів. Збірка "Велика сила" (1955), "Снігові хоризантеми" (1968), "Вибране" (1969) — кращі твори поета.

Вершини досконалості української поезії у Словаччині сміливо "штурмував" Іван Мацинський(1922-1987), родом з Межилаборець. Перша збірка поезій "Білі хмари" вийшла у 1949 р. Дальші збірки — "Наша мова" (1956), "Зимова ніч" (1961), "Карпатські рекорди" (1962), "Розмова сторіч" (1965) та інші. Ряд творів присвятив землякам-лемкам обох схилів Карпат.

До числа талановитих українських письменників лемківського походження в Словаччині належить Михайло Шмайда (нар. 1920 р. в с.Красний Брід, Міжлабірщина). У повісті "Паразити" (1953), збірці оповідань "В'язка ключів" (1956), романі "Тріщать криги" (1958), трилогії "Лемки" (1960-ті pp.) присвятив увагу саме лемкам. Щоденне життя, традиції земляків оспівав у творі "З народної пам'яті" (І969).

Успішні кроки на літературній ниві здійснила Анна Галчак (нар.1929 p., з м. Межилабірці), яка у своїх творах широко використовувала фольклор і лемківський діалект (зб. "Лабірські оповідання", 1976); Юстина Матіяшовська (1931 p., с.Орябина на Спишу), пише на лемківському діалекті; Йосиф Збіглей (1938 р., с. Стебник Бардіївського округу); Мирослав Неме7"(1943 p., с.Малий Березний Закарпатської області, проживає у Словаччині), — автор збірок "Голоси серця" (1968), "Прибої" (1975), "Світ в зелені" (1978).

За межами Лемківщини, в еміграції, серед письменників українського походження, якіприсвятили свої твори Лемківщині, користувався популярністю Еміль Кубек (1857- 1940) зі с. Штефурів (Словаччина). У1904 р. емігрував до США, де написав ряд літературних творів. У 1922 р. вийшли з друку чотири томи його творів. У романі "Марко Шолтис", повістях і оповіданнях "Єдно виданіє", "Пасхальний дар", "Після дождя — сонце", "Кому што Бог обіцяв" широко змальовується життя лемків-емігрантів.

У післявоєнній Польщі чи не першим із лемків прозвучав голос народного поета Якова Дудри (1894-1974) зі с. Лосє Горлицького повіту. Вірші, написані лемківською говіркою, друкувалися в тижневику "Наше слово" (Варшава), газеті "Карпатська Русь" (США), антології "Гомін". Українське суспільно-культурне товариство видало збірку його віршів під назвою "Уродився я хлопом" (1982).

В Україні плідно працював письменник з Лемківщини Дмитро Бедзик (1898-1982) зі с.Вільхівці Сяніцького повіту. Автор численних оповідань, повістей, п'єс про Лемківщину. Найвагоміша його трилогія "Украдені гори" (1969), "Підземні громи" (1971), "За хмарами зорі" (1972), присвячена минулому лемків, їх боротьбі з гнобителями. Роман "Сполох" (1983) — своєрідне продовження трилогії, що охоплює період 1938-1941 pp.

Високе признання здобула творчість Василя Земляка (1923-1977) з Вінниччини. У романі "Зелені Млини" (1976) в захоплюючій формі, з глибоким знанням особливостей селянського побуту змалював життя колишніх переселенців — лемків з Пряшівщини, їх безмежну любов до рідних традицій, до пісні, праці, боротьбу лемківських селян за визволення від фашистів.

Помітного успіху на літературній ниві досяг львівський письменник Іван Желем (1925-1988) зі с. Вапенне Горлицького по-віту. Писав оповідання, новели, гуморески, нариси, вірші, в яких описував рідну Лемківщину, життя земляків. Кращі прозові твори "Ой верше, мій верше" (1965), "На стежці" (1967), "Повів бим вам дашто" (1975) та ін. були надруковані в тижневику "Наше слово" (Варшава). В Івано-Франківську творить поет Іван Головчак (1928, с. Тилич, пов. Н.Санч). Друкується в обласній пресі, тижневику "Наше слово". Твори сповнені гарячої любові до рідного лемківського краю. Порадувала лемківську громаду в Україні перша збірка львівського поета Василя Хомика зі с.Мисцови біля Дуклі під назвою "Лемківська молитва" (Львів, 1993) та кілька збірок Романа Вархола.

Поряд з літературними, Лемківщина здавна славилася прекрасними мистецькими традиціями. Велика працелюбність мешканців Карпат, навколишня природа надихали талановитих верховинців на широкий розвиток мистецької творчості.

Від часу приєднання території теперішньої Лемківщини у 992 р. до Київської Русі тут значного розвитку досягло іконописне мистецтво. З Київської Русі перевезено церковні твори іконопису, здебільшого візантійського походження. Очевидно, прибули тут з Русі церковні малярі, які навчили цього мистецтва русинів Західних Карпат. Уже в XIII - XIV ст. на північній Лемківщині була "школа" іконописного мистецтва. Такі ж мистецькі осередки діяли також у південній частині Лемківщини, в околицях Бардієва та Пряшева.

У Львівському музеї національного мистецтва зберігається ряд творів іконопису лемківських майстрів XV - XVIII ст.

Серед найцінніших творів іконопису XV- XVI ст., що походять із Західних Карпат, є, без сумніву, твори визначного майстра лемківської іконописної школи зі села Ванівки біля Коросна. Творчість невідомого маляра залишила глибокий слід в українському живописному мистецтві XV ст. Твори ці відзначаються глибоко індивідуальним стилем, багатством колориту. Виконував, здебільшого, багатофігурні композиції, такі як "Страсті", "Страшний суд", сцени з життя святих. На високому мистецькому рівні написані полотна "Моління з чином", "Різдво Марії", "Воздвиження Чесного Хреста". У творах талановитого майстра вже подекуди відчувається відхід від суворих церковних канонів і використання мотивів народного декоративного мистецтва. Ще відважніше відходять від суворої церковної канонізації зразки іконопису "Лемківської школи" XVI— XVII ст. На іконі XVII ст. "Покладення Христа до гробу" з церкви с.Поворозник для зображення апостолів їх портрети були змальовані з місцевих селян, деякі — з ранньохристиянських канонічних постатей.

У Закарпатті відома творча діяльність маляра Йосифа Змій-Миклошика, нар. у с. Словінки на Спиші (1792-1841). Вчився у Краснобрідському монастирі, розмальовував церкви, ікони. Відома його картина про дівочі торги у Красному Броді пропала, залишилися ілюстрації про весілля та похорони з 1829 р.

На традиціях лемківського іконописного мистецтва зростав творчий талант маляра Никифора Дровняка (1895-1968) з Криниці. Никифор із захопленням малював лемківські трибанні церкви, християнських святих, яких "одягав" у лемківські гуньки, лайбики, чугані. Найбільша кількість його творів — це картини з околиць Криниці.

Відрадним є факт, що Лемківщину оспівували у мистецьких полотнах також худо-жники не лемківського походження, зокрема професор Лев Гец (1896-1971), який народився у Львові, автор багаточисельних художніх творів з лемківської тематики, живописець з Тернопільщини Петро Обаль (1900-1986)— автор широкомасштабного полотна "Лемківські ниви", картини "Церква в селі Чертіжне" та ін.

Серед українських художників Словаччини найбільшу дань південній Лемківщині передав у мистецькому доробку Дезидерій Милий(1906-1971) зі с. Кийов біля Сабинова, професор малювання Словацького політехнічного інституту та Інституту об-разотворчих мистецтв. Рідний лемківський край був для нього джерелом творчого натхнення. Він — автор полотен "Кийовський пейзаж" (1946), "Обжинки" (1963), "В Кийовським хотарі" (1965), "Руська балада" (1968), "Зима у Верхньому Шариші" (1970) та багатьох інших. У Свиднику відкрита галерея ім. Д.Милого, в основі якої його твори.

Плідно працюють тут живописці Антон Кашшай з Перечинського району ("Долини річки Уж", "Зима в Карпатах") та Павло Маркевич зі с. Чертіжне — автор твору "Пейзаж біля Попраду", "Українські писанки (1972), Сузана Осавчук ("Вид на Пряшів", "Шариський пейзаж" та ін.). В Києві творить закарпатський живописець Михайло Романишин з В.Березного ("Лісоруб", "Господарі", "Вівчар", "Джерело").

Природа Карпат, зокрема Лемківщини, знайшла своє вдале відображення у творах народних різьбярів на дереві та професіональних митців-скульпторів. В середовищі лемківських митців Закарпаття великої популярності набула творчість Василя Свиди (нар. 1913 р., с. Пацьканове Мукачівського району), народного художника України (1973). Він автор великої кількості дерев'яних скульптур, тематичних композицій, що розповідають про життя закарпатських лемків, їх історичне минуле. У Східній Словаччині позначилася творча діяльність скульптора Олени Мандич (1902-1975)— автора пам'ятника видному суспільному діячеві і поету О. Духновичу в Пряшеві, скульптурної групи "Карпаторуська пісня", скульптурного портрета О.Митраку та ін.

На північній частині Лемківщини у першій половині XX ст. стала широко відома творчість найталановитішого народного різьбяра Михайла Орисика (1885-1946) зі с. Вілька на Сяніччині. Він першим знайшов шлях до тематичної круглої різьби, створюючи скульптурні композиції з людьми ("Лемко", "Лемко на ярмарку", "Лемкопарубок з дівчиною", "Лемко курить файку", "Лемки йдуть з весілля" та ін.), портрети конкретних осіб ("Брати-Коти — лемківські музики", "Мій сусід"). На високому художньому рівні вирізьбив іконостас для лемківської церкви в с.Тилявій.

Після Другої світової війни більшість лемків виселено з Польщі в Україну. В їх числі була група народних різьбярів. З них найкращих творчих успіхів досяг Андрій Сухорський (н.1929) зі с. Вілька на Сяніччині. У його доробку поважна кількість творів, присвячених лемкам і Лемківщині: "Лемко-вівчар", "Лемко-орач", "Лемко-різьбяр", "Лемківські музики", кілька варіантів "Лемка в чугані" та ін. Найкращі його вироби — це "Лемко везе дрова", "Переселення".

З середовища народних різьбярів виріс професійний митець-скульптор Василь Одрехівський (1921-1996), який народився у с. Вілька. Автор дерев'яних скульптур "На ярмарок", "Лемки в дорозі" та ін. Створив скульптурні портрети народного різьбяра І.Кіщака, співачок сестер Байко, проф. Гнатишака, керівника хорової капели "Лемковина" І.Кушніра. На традиціях народного лемківського різьбярства сформувався талант українських скульпторів — братів Мирона і Юрія Амбіцьких — авторів багатьох творів з історії Лемківщини, Івана Мердака з Райського ("Старий лемко", "Рідна оселя", "Лемківські вечорниці" та ін.).

У Польщі, у м.Закопаному, творить митець-лемко зі с. Фльоринки Григорій Пецух (нар. 1923 p.). Він вирізьбив кілька варіантів "Лемка" і "Лемкині", ряд скульптурних творів про природу Карпат.
Твори лемківських митців є цінними перлинами в багатьох музеях світу і є гідним поповненням скарбниці загальноукраїнського мистецтва.

Джерелом визначення всенародної вартості скарбів матеріальної культури лемків, ступеня їх розвитку в цілому та складових елементах, як також джерелом глибокого вивчення та популяризації культурних скарбів служать і надалі служитимуть фондові збірки і колекції пам'яток культури лемків та їх історії в музеях. Історична доля лемків склалася так, що частина з них проживає на території України, друга ж — на її етнічній землі (Польща, Словаччина), як також значна їх частина розсіяна по всій планеті.

Внаслідок такої ситуації найбільша кількість пам'яток історії та культури лемків зібрана і зберігається в музеях України. У 60-х pp. дирекція Музею українського народного мистецтва в Києві придбала кілька комплектів жіночого і чоловічого традиційного одягу лемків із Сяніцького і Ясельського повітів (переселенці на Тернопільщині), як також колекцію різьбярських виробів майстрів з Лемківщини М.Долинського, А.Орисика, Ф.Стецяка, С.Кищака, В.Бенча та ін. У цій колекції найкращі твори Шевченкіани (до 150-річчя від дня народження Т.Шевченка). Жіночий лемківський одяг в той же час поповнив колекцію пам'яток, зібрану І.М.Гончарем.

Ряд пам'яток культури лемків Закарпаття зберігається в Музеї архітектури та побуту України. У фонди цього музею придбано цінний альбом "Розписи лемківських хат", що його опрацювала етнограф з Лемківщини, працівниця музею "Лемківщина" у Сяноці Ірина Добрянська.

Але чи не найбагатший за кількістю пам'яток культури лемків княжий Львів з його численними музеями, численною громадою вихідців з Лемківщини. Мабуть найбагатші колекції одягу, знарядь виробництва і сільськогосподарської техніки, предметів побуту та мистецтва лемків (головним чином з Закарпаття) зберігаються у фондах та експозиції Музею етнографії та художнього промислу НАН України. Кілька комплектів чоловічого і жіночого одягу з повітів Сянік, Ясло, Н.Санч, комплект виробів і знаряддя праці народного різьбяра Михайла Барни, цікаві предмети побуту, документи лемківських емігрантів, фотографії зберігаються у фондах Львівського історичного музею. У фондах Національного музею є цінна колекція ікон XV-XVII ст. з Лемківщини (села Дальова, Ванівка, Ліщовате, Тилич та ін.), мистецькі вироби різьбярів Одрехівських, Стецяків, Фіголя.

Окрему ділянку в зборі пам'яток історії та культури лемків займають недавно створені у Львові Музей народної архітектури та побуту і на його території — Музей історії та культури лемків. Тут згромаджені сільськогосподарські знаряддя праці, засоби транспорту, одяг, предмети народних промислів, документи, твори мистецтва, зокрема різьбярські вироби А.Сухорського та ін. Багаті колекції пам'яток представляють майже всю Лемківщину. Вони зібрані серед лемків-переселенців і лемків-автохтонів Закарпаття.

Колекції пам'яток історії та культури тих переселенців-лемків, які проживають на Тернопільщині, зберігаються у краєзнавчому музеї М. Тернополя, Музеї Культури лемків у м. Монастириську. Багаті колекції пам'яток культури, історії, мистецтва і побуту лемків Закарпатської області зберігаються в Ужгородському краєзнавчому музеї, Музеї народної архітектури та побуту Закарпатської області, Музеї "Лемківська садиба" в с.Зарічеве Перечинського району на Закарпатті.

Поза межами України найбільша кількість музейних пам'яток історії та культури лемків зберігається на лемківській території у Південній Польщі та Східній Словаччині. Поважні колекції пам'яток мистецтва лемків (різьба, церковне мистецтво, побутові речі) у 1930-1945 pp. зберігалися в музеї "Лемківщина" у м.Сяноці. Після ліквідації музею його колекції були передані до музею історії міста Сянока, у фонди Сяніцького скансену, частина була розкрадена або навмисне знищена. Цінна колекція предметів побуту, знарядь виробництва тощо мешканців західної частини Лемківщини зберігається у фондах Новосанчівського скансену. Колекції ікон з лемківських церков зберігаються в музеях Ланцута, Ряшева, Кракова. Дійовим центром культури лемків у Польщі є лемківський музей у с. Зиндранова біля Дуклі. Тут знаряддя сільськогосподарської техніки та предмети народних промислів, чоловічий і жіночий одяг, прикраси до одягу, твори декоративного мистецтва. Музей у с.Зиндрановій — осередок вивчення історії та культури лемків у Польщі.

Велика колекція пам'яток історії та культури лемків південних схилів західних Кар-пат зібрана в Музеї української культури у Свиднику (Словаччина). Крім знарядь сільськогосподарської техніки, предметів домашнього побуту, одягу, творів мистецтва, тут створено цінну фонотеку, зібрано унікальні рукописні книги, давні друковані книги, документи. Музей не лише організовує огляд пам'яток через експозицію, але й став поважним осередком дослідницької наукової праці та книгодрукування. Філіалом музею є скансен пам'яток народної архітектури українців (лемків) Словаччини.

Поза межами України одна з найбагатших колекцій пам'яток культури зберігається у фондах Санкт-Петербурзького етнографічного музею (Росія). Це знаряддя праці (ткацький верстат), глиняний посуд, одяг кінця XIX ст., прикраси одягу, музичні інструменти, вироби лемківських різьбярів Павла та Івана Одрехівських, Антона Фіголя, Юрія Потоцького, Василя Кищака, Кузьми Стецяка, Андрія Сухорського, Осипа Величка.

В еміграції найбагатші музейні збірки пам'яток історії та культури лемків знаходяться в Українському лемківському музеїв Степфорді (США), де згромаджено кілька десятків комплектів чоловічого і жі-ночого одягу, предмети домашнього побуту, твори мистецтва, документи і фотодокументи. У м. Торонто (Канада) створюється експозиція меморіального музею Юліана Тарновича — історика, публіциста, народного маляра з Лемківщини. Зібрані картини живопису Ю.Тарновича (понад 30), його особисті речі і документи, пам'ятки матеріальної культури лемківських емігрантів.