Хоча в Україні є понад мільйон гектарів гірських схилів, що кілька місяців вкриті снігом, не так вже й багато місць, де можна повправлятись у їзді на гірських лижах (нартах, лещатах). Найліпші умови для таких розваг нині у селищі Славське (Славськ, Славсько).

Ця місцина з постійним населенням до чотирьох тисяч мешканців у пік сезону приймає стільки ж гостей, що залишаються принаймні на одну ніч, та ще кілька тисяч аматорів гірського відпочинку, що приїжджають на один день. Найдовший витяг — крісельний, довжиною 2,75 км, на гору Тростян висотою 1232 м, що працює часом і влітку. Інші витяги на гори Тростян, Погар, Менчул, Кремінь призначені лише для зимового спорту.

Природне розташування хребтів навколо Славського створило унікальний місцевий мікроклімат, який забезпечує постійну безвітряну погоду з великою кількістю снігових опадів зимою та стабільним утриманням снігу майже до травня.

Влітку, навесні та восени відкриваються прекрасні ландшафти з вічнозеленими хвойними лісами на схилах гір, у яких можна мандрувати пішки, або на низеньких витривалих "гуцульських" кониках, збирати ягоди, квіти, гриби, купатись у чистих річках та потоках.

Розвиток туризму у цих краях започатковано ще за Австрії, коли місцеві гори і ліси належали дідичам Ґределю і Шмідту. Вони набудували багато пансіонатів біля залізничних станцій Сколе, Гребенів, Тухля, Славське, в яких відпочивали і лікувалися тисячі охочих з цілої Європи.

Перша письмова згадка про Славське міститься у записках Перемиського земського суду і датована З червня 1483 року.

За легендою, кілька дружинників, що залишились живими після смерті їхнього князя Святослава, не повернулись у свої родинні місця, а пішли догори проти течії Опору, і на тому місці, де в Опір впадає річка Славка, побудували собі хатинки. Так виникло тут перше поселення. Цих дружинників всюди знали як хоробрих, прославлених у багатьох походах і битвах воїнів і стали називати славними, а їхнє поселення Славноє, потім Славне, а згодом від цього і утворилась сьогоднішня назва — Славське.

Хоча, радше за все, назва місцини походить від річки Славка. Про походження її назви говорить інша легенда. Татари захопили в неволю й дуже гарну дівчину Славку. Вивели її над Ялинковате (село на південь від Славського). Обернулася Славка, подивилася на свої гори і каже татарам: "Не піду я дальше, бо не зможу жити без своїх гір і потоків. Ліпше я вмру тут". Розлючений татарин стяв дівчині голову. Та раптом стало темно, пішов дощ, страшно ударив грім, і там, де стояв татарин, що вбив дівчину, лишився лише камінь. А з того місця, де лежала голова дівчини, з глибокої нори звивистою смужкою, як розплетена коса дівоча, задзюрчав потічок, що поніс свої води між горами до брата Опору. А люди назвали ту річку Славкою.

Звичайно, є в цих околицях і легенди про Олексу Довбуша: "У Славську, на горі Писаній, є криниця. Давно там була й печера, куди зайшов раз туди Довбуш зі своїми опришками. Між тими опришками якийсь хотів помоцуватися з Довбушем. А Довбуш каже:

- Нащо ми будемо один другого тягати по землі? Сильнішим буде той, хто пальцем підпишеться на отім камені.

Опришок давив-давив пальцем по каменю, але не виходило нічого. А Довбуш таку силу мав, що легко підписався пальцем на тім камені. Від того й назва - Писана Криниця. І коли чоловік нап'ється води з Писаної Криниці, то стане таким сильним і сміливим, як сам Довбуш".

Кілька десятків років парохом у Славському був Микола Устиянович (1811-1885), товариш Маркіяна Шашкевича, відомий поет та діяч Головної Руської Ради у 1848 році. Він був теж ініціатором з'їзду "Собору руських учених" - першого в Галичині культурно-освітнього конгресу, який відбувся у Львові в жовтні 1848 року.

Микола Устиянович був одним із перших мандрівників-туристів у цих краях. У 1841 році він здійснив подорож за маршрутом Славське - Ворітський перевал - Боржава - Західні Карпати, яку описав у розвідці "Ніч на Боржаві".

Зі Славська походить також Федір Заревич (1835-1879) - галицький літератор, редактор часопису "Вечерниці", що виходив у Львові у 1862-1863 роках.