Послухайте, люди добрі, що хочу казати —
Про Довбуша співаночку знаю заспівати.
Ану трошки послухайте, усі гірські люди,
Тут найкраща наша слава з давніх часів буде.
Закувала зозулиця темними лісами,
Була колись тяжка війна з панськими ляхами.
Ой тікала з України молода Олена
В Микуличин, на присілок, що зветься Зелений.
Але вона утікала у лиху годину —
їй чоловік, ой вінчаний, на війні загинув.
Вна від свого чоловіка тільки лист дістала,
А як прийшла у Зелений, то дитину мала.
Молодичка молоденька темненької нічки
Породила Олексика, кращого від чічки,
А вна свого господаря дуже шанувала,
Тому орла молодого Довбушем назвала.
Росте Довбуш, як із води, горами гуляє,
Не стямився, як вже рочків вісімнадцять мас.
Пасе Довбуш молоденький вівці в Кедроватіи,
Аж тут зачало гриміти, зачав дощ падати.
А як зачав святий господь з неба громом бити,
Вихопився чорт на скалу, зачав ся глумити.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолета,
Упав дідько з тої скали, зачав веречети.
Такі писки, такі звуки, таке ся заводить,
Аж тут раптом від господа ангели приходять.
Прилинули до Довбуша і стали казати:
"Що лиш хочеш, славний Довбуш, то все будеш мати".
Але Довбуш молоденький лиш став та думає,
Святим ангелам небесним таке вповідає:
"Хочу бути я найкращим та найвідважнішим,
В Галичині над легіньми бути найсильнішим.
Щоби мня ся не ловила ні куля, ні зброя,
Дозволь мені, милий боже, коли твоя воля".
Ангели йому сказали: "Все це так ся стане,
Ще й молодий вічно будеш, як місяць настане".
Ісказали та й пропали, ніби і не були.
А Довбуш як підоймився — гори ся хитнули.
А як свиснув, то від свисту кедри ся схилили,
А як гримнув з пістолета, то всі ся дивили:
Ци то буря в Чорногорі так гуде, лунає,
Ци то, може, кінець світу уже наступає.
Всі ся дивлять в Чорногору, а там сонце гріє,
Кедровата так, як досі, в хвої зеленіє.
Лиш на камені найвищім, на горі високій,
Сидить Довбуш, гірський орел, пишний, сивоокий.
У сардачку сукняненькім та й шнури шовкові,
В дармовисах сухозолоть, що нема такої
Ані в царя, ні в цариці. За кштсанев пави
Та й золоті огольони, що на Венграх ткали.
Порошниці в самім сріблі навхрест через плечі
Та й барточка Довбушева аж ся сріблом мече.
А як собі заспіває, зате в листочок —
Ло всіх горах ся покотить його голосочок.
А як крикне: "Вражі пани, годі вам гуляти,
Всі маєтки рабовані треба вам віддати!"
Чорногора усміхнулась, як не тая стала,
За Довбуша Верховина пісню заспівала.
Усі люди за Довбуша зачали співати,
А він зачав щонайкращих хлопців ізбирати.
Та й почали по всіх горах літати, гуляти,
Бідних людей милувати, а панів карати.
Усі люди за Довбуша добре говорили,
Пани ровту ізбирали, Довбуша ловили.
Як обскочить його ровта та стане стріляти,
Довбуш кулі позбирає, почне ся сміяти.
Тоді Довбуш відважніших собі відбирає,
Лиш дванадцять оставляє, решту розпускає.
Аж раз Довбуш з легшими в Буковець виходить,
А ід пему дідок-віщун старенький приходить.
Пізнав Довбуш старенького, гостить та вітає,
А старенький подякував та й оповідає:
"Слухай, синку, що я буду тобі говорити,
Маєш гонор, маєш славу, вічно будеш жити,
Лиш па чужі жінки, сипку, ти не задивляйся,
Людську кровцго не проливай та й не напивайся.
Чужа жінка тебе зрадить, а кров не водиця,
Людську кровцю проливати, синку, не годиться".
Та й відтоді часто Довбуш з дідом зустрічався,
Куди іти, що робити — завжди запитався.
Не знати, не відати, довго б так тривало,
Але осені одної дідика не стало.
Помер віщун, а сам Довбуш за дідком сумує,
Нема кому порадити. Коли нараз чує,
Що отаман красиоїльський ровту ізбирає,
Злучається із ляхами, Довбуша шукає.
Скаженіло його серце, горівки напився,
Тоді Довбуш в своїм житті перший раз улився.
Стала весна наступати, зозулька кувати,
Іде Довбуш з легінями Дідушка питати.
Приходить він на Юрія: "Помагай бог, діду,
Відай, мирно з легінями від тебе не піду".
Дідушко так папудився — не міг говорити,
Тоді сумно на Довбуша зачав ся дивити.
Небагато Довбуш думав, гримнув з пістолета,
Впав Дідушко, і зачала темна кров ся ллетп.
Нараз Довбуш спам'ятався, так як присягався
Людську кровцю не пролити, скоро догадався.
Але вже було запізно, Дідушко копап,
А ватажко старенького діда споминає.
Тоді йде Довбуш у Жаб'є, там ся сповідає,
Ходить сумний по світові, спокою по має.
Ні тонірчик вже не пестить, в сопілку не грає,
Ні в листочок не запіє та й пе заспіває.
Зачалися в Криворівшо па храм ісходити,
Іде Довбуїи з легінями душу очистити.
Укляк в церкві з легінями, помолився богу —
Йому стало трохи легше, вийшов на дорогу.
Роздивився, а там одна молодичка була,
Така пишна, така гарна, як сива зозуля.
Чорнобрива, круглолиця, хороша як пава,
Та й відразу Довбушеві до душі припала.
А Довбуш у молодички тоді ся питає,
Звідки вона і як зветься, де хатину має?
Дзвіночка так веселенько зачала казати:
"Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати.
Коли хочеш, славний Довбуш, то все будеш знати,
Іди зо мпов до Космача на храм погуляти".
Но не знаю, що там було і що говорили,
На храму си погуляли, горівочку нили.
Тої ночі наш ватажко з Дзвінков полюбився,
Тоді Довбуш у Космачі другий раз упився.
Забув Довбуш все на світі, Дзвіночку кохає,
Звідкіль іде, куди іде — в Космач повертає.
Аж раз, ходячи по світу, довго забарився,
Дзвінка його визирає, коби вже явився...
Як за Чорногору сонце стало западати,
Іде Довбуш з легінями Дзвінки відознати.
Як приходить, боже милий, що за радість була,
Там таке ся заводило, як Дзвінка почула.
Але все то не є правда, Довбуш помилився,
Тоді Довбуш в своїм житті в третій раз упився.
Заснув Довбуш дуже твердо та дивний сон має,
Що він свою красну Дзвінку міцно обіймає
І розказує від чого може умирати,
Чим лиш можна його вбити і життя узяти:
"Треба взяти срібну кулю, ярої пшениці
Та із мої головочки срібні волосочки,
І дванадцять службів божих па цім відправляти,
Тим лиш можна мене вбити, моє життя взяти".
Він не знає, що Дзвіночка лиш ся притаїла
Та все чула, розуміла, бодай ся втопила.
Та все чула, що ватажко у сні признавався,
Що він правду усю казав, любці сповідався.
Із волосся із голови срібного украла,
Поганому Штефанові усе розказала.
Дзвінчук небагато думав, в місто ся збирає,
В Коломиї він з панами та й служби наймає.
Наш ватажко, як звичайно, до Дзвіночки ходить,
А не знає, що вже Дзвінчук срібну кулю робить.
Але Довбуш молоденький, як місяць ісходить,
Збирається з легінями, до Дзвінки відходить.
А там в лісі на горісі сова застогнала,
А зозулька в буковинці сумно закувала.
А Довбуш аж зодригнувся: "Що це є за диво,
Відколи я хожу світом, це ся не траф'єло.
Щоби я когось боявся, хочу відходити".—
"Отамане, завернися, лихо мені гостити",—
Легіники його просять. А Довбуш говоре:
"Чого, хлопці, боїтеся? Та я на всі гори!
Нема дужчого від мене, чого ся боїти,
Хіба Дзвіичук із Довбушем захоче ся бити?
Ой не сміє Штефан мені ні слова казати.
Но, легіні, поскоріше підем погуляти".
І приходять під віконце, зачали кричати:
"Пусти, Дзвінко, прийшов Довбуш тебе відознати".
Баба з хати відказала: "Нема Дзвінки дома!"
"Брешеш, бабо!" — крикнув Довбуш голосніше грому.
Та як хапнув за одвірки, усе, як сіль, крушить,
Впали двері тисовії, набій вуха глушить.
Ой набою, ти зрадливий, та ти голосненький,
З отамана кров ся ллє, впав він молоденький,
Впав, конає на задвір'ю, а кров траву росить,
Отаман із легіиями прощатися просить:
"Я вже, хлопці, умираю, озьміть на топори
Та занесіть, де найкраще, аж у сині гори,
А мій топір золотенький в Дунай затопіте,
Та най знають усі люди, та най знають діти,
Що хто в світі жінці вірить, мусить загибати,
Як я, Довбуш, ваш отаман, прощай моя мати.
Будь здорова, Верховино, ви, любі Карпати,
Простіть мене, товариші, я лягаю спати.
Будь здорова, Чорногора, і ви, бідні люди".
Помер Довбуш, вже такого другого не буде.
Так говорять, що й досі в нас, там, де сипі гори,
Збереглися Довбушеві глибокі комори.
І колись-то наші люди там скарбів шукали,
Як полізли в ті печери, більше не вертали.
І тому-то про Довбуша співанку ісклали,
Щоби в горах у Карпатах про него співали.
Може, усе не по правді, то перепрошаю,
За Довбуша співаночку співати кінчаю.