Церква Юра була закладена у XV ст. У XVII ст. її розбудували, оновивши інтер’єр та екстер’єр. Після розбудови в одному приміщенні з’явилися два незалежні храми. Один головний – св. Юра. Інший, невеличкий, на другому поверсі. Він присвячений Введенію у храм Богородиці. У першому розписи переважно XVII ст., у другій – XVIII.

Художник-реставратор музею «Дрогобиччина» Лев Скоп пояснює, що є різні варіанти тлумачення такого явища. За одним з них кажуть, що не можна правити більш як дві служби на одному престолі. У прибудованій за хорами церковці був ще один престол, де й правили за потреби третю службу. У Софії Київській також є храми з маленькою церковцею наверху. Тож такі прийоми використовувались неодноразово.

Лев Скоп зазначає, що є міф, ніби церкву Юра перевезли цілою з іншого місця. Але це не так. «В чому абсурд, – пояснює художник. – Гелікоптерів не було. Неможливо було храм перенести, церкву розбирали. Фактично брали бруси. Так само робилися нові розписи».

Тобто, в селі Надієво купили бруси від іншої церкви. Там, де закінчується стара церква Юра, прибудували іншу, організувавши таким чином розширення. Оту добудову називають емпорою або приділом.

Архітектор – Григорій, тесля з Дрогобича. Він і збудував храм у теперішньому його вигляді у 1680 році. Настінні розписи у церкві робив Стефан Попович Медицький, а пізніше його син. Є й роботи невідомих авторів.

Лев Скоп зазначає: «Щодо розписів, то вони, знову ж таки, унікальні. І що дуже важливо, – не було такого, як по інших церквах, коли багато разів перемальовували чи домальовували. Галичині було не притаманно перемальовувати ікони. Намагалися зберегти старі. Тут є розпис один, де чоловік певно помер – не домалював. І так лишили. Дуже зворушливо».

Знайомство з церквою ми розпочнемо, власне, з основної, старої частини храму.

Художник-реставратор показує: «Тут є багато групових ікон. Зображеним на них притаманні портретні риси. Причім, всюди, на всіх іконах відтворені і портрети, і пейзажі, і інтер’єри, як і побут та певні життєві цінності тодішніх людей. Це загальна тогочасна тенденція по всій Європі. За принципом, що Бог серед нас, а ми перебуваємо у Бозі. Що це означало? Будь-яка намальована сцена – це були реальні люди, хоча й сакральний сюжет. Можна робити реконструкцію, яким посудом користувались у середині XVII ст.».

 

Апостоли, яких катують, намальовані як українці
Зупинившись перед іконостасом, Лев Скоп розповів: «Тут знаєш, що є ще дуже цікаве. Є іконостас у кожній церкві. Але тут бачимо таке, чого ніде інде нема. От глянь, є іконостас, а над ним розписи, які ніде не повторюються, окрім тут і у Воздвиженській церкві (другій дерев’яній пам’ятці, підпорядкованій музею). Це муки і страти апостолів.

Он з Варфоломея шкіру здирають. Інших б’ють, катують, каменують. Але знаєш, що тут цікаво. Вони намальовані як українці, з яких знущаються вороги, бо одні кати в тюрбанах, а інші – в капелюхах, як німці чи шведи, розумієш?

 

Ще дуже цікава сцена зі св. Євангелистом Лукою.
Тут повністю відтворена майстерня художника XVII ст. Є хлопчик, який розтирає пігменти. Всі скляночки і приладдя відтворені скрупульозно документально. Ота посудина на трьох ногах використовувалась для підігріву міздрового клею. Усе точно. Аби було дійсно зрозуміло, що ця постать значить для мирян».

 

Купол храму присвячений апокаліптичній тематиці
«У куполі – Апокаліпсис, – каже Лев Скоп. – На апокаліптичну тематику, що є новинкою і не так часто до того у церквах малювалось, була мода.

Чому саме у цей час з’явилася церковна мода на Апокаліпсис – потрібно досліджувати. Є така циклічність у моді на певну тему розписів: відродження-забуття. Всюди, не тільки в нас. Тут у церкві ще акафіст (гімн) Богородиці намальований. На нього теж була свого часу мода, він навіть не так в нас був популярний, як в Росії і на Балканах. Акафіст – це радісне величання. І це сер. XVII ст. А от Апокаліпсис – перша половина XVIII ст. От тепер порівняємо настрої. Акафіст Богородиці, гімн і хвала у сер. XVII ст. і Богородицю, яка намальована в Апокаліпсисі першої половини XVIII ст. Є дуже велика різниця у філософії цих зображень. В Акафісті Богородиця возвеличується, а Крилата (так ще називають Апокаліптичну Богородицю відповідно до іконографії) – я би не сказав. Стоїть на півмісяці, навколо змії, страхіття. Радісним оспівуванням це не назвеш. Акафіст Богородиці – це урочиста святковість. Апокаліпсис – урочиста загрозливість. Як нагадування чи передчуття. Різниця між ними – десь 50 років. Це вже малював син Стефана Медицького».

«У куполі – Апокаліпсис, – каже Лев Скоп. – На апокаліптичну тематику, що є новинкою і не так часто до того у церквах малювалось, була мода.

Чому саме у цей час з’явилася церковна мода на Апокаліпсис – потрібно досліджувати. Є така циклічність у моді на певну тему розписів: відродження-забуття. Всюди, не тільки в нас. Тут у церкві ще акафіст (гімн) Богородиці намальований. На нього теж була свого часу мода, він навіть не так в нас був популярний, як в Росії і на Балканах. Акафіст – це радісне величання. І це сер. XVII ст. А от Апокаліпсис – перша половина XVIII ст. От тепер порівняємо настрої. Акафіст Богородиці, гімн і хвала у сер. XVII ст. і Богородицю, яка намальована в Апокаліпсисі першої половини XVIII ст. Є дуже велика різниця у філософії цих зображень. В Акафісті Богородиця возвеличується, а Крилата (так ще називають Апокаліптичну Богородицю відповідно до іконографії) – я би не сказав. Стоїть на півмісяці, навколо змії, страхіття. Радісним оспівуванням це не назвеш. Акафіст Богородиці – це урочиста святковість. Апокаліпсис – урочиста загрозливість. Як нагадування чи передчуття. Різниця між ними – десь 50 років. Це вже малював син Стефана Медицького».

 

Храмові розписи для мирян були найдостовірнішим джерелом інформації
До розмови приєдналася художник-реставратор музею «Дрогобиччина» Тетяна Думан: «Настільки люди переймались і вірили намальованому, що отак реагували. Узагалі художникам колись дуже сильно довіряли. І на це були вагомі підстави.

По-перше, Стефан Медицький був сином священика. Він дуже добре орієнтувався у всіх богословських питаннях. В родині священика виріс, жив у цій атмосфері. Тим часом, зараз такий доступний для людей живопис в церкві неможливий. От, наприклад, Страшний суд і правдиво зображені грішники (показує). Хто б зараз малював так коханців чи невірних жінок? Люди тепер по-іншому мислять, якимись стереотипами. Знають, що сакральне має малюватися саме так, а не інакше. А тоді достовірність сприймалось як належне, як факт. Без лицемірства визнавалося – таке є, Бог осуджує, чорти за це мучитимуть і нестимеш кару».


Зачепивши тему Страшного суду, Тетяна показує на доволі миролюбиву, хоча зубату пащеку, намальовану над хорами: «Ото Левітан. Його використовували і християнська міфологія, і антична, індійська і так далі – дуже багато. Це прірва, величезна пекельна прірва, яка завжди зображувалась як пащека змії».

джерело матеріалу: http://ridna.ua/p/chudesa-i-chudasiji-drohobytskyh-derevyanyh-tserkov/
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 11 грудня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):