9.09.2014 22:04 (Категорія: СТАТТІ Екологія Карпат)

Автор: Правда.if.ua


Золоті жили Гуцульщини


Фото із vechervkarpatah.at.ua

З відомим громадським активістом, а з лютого цього року головою Верховинської районної ради Іваном Маківничуком я знайомий ще з часу появи в «Галичині» за 6 березня 2012-го публікації «Напруга на Верховинщині», в якій ішлося про спалах масштабного спротиву горян намірам підприємливих адептів «зеленого тарифу» забудувати гірські річки малими ГЕС. іван Михайлович перебував тоді в перших лавах селян-протестувальників. Зрештою, й далі в цьому питанні він залишається на тих самих позиціях. Водночас не перестає дивуватися з того, чому окремі спритні ділки, науковці та службовці державних контрольних і наглядових органів мають гуцулів за людей нижчого сорту, якщо так наполегливо намагаються нав’язати їм проекти, вигідні тільки для бізнесу й держави та явно збиткові для громад. Тим часом, на його переконання, перспективи Гуцульщини — аж ніяк не в розгортанні мережі міні-ГЕС у горах..., пише Галичина

— Верховинці піднялися проти спроб «вбрати» наші річки у труби, бо наочно переконалися, що це зашкодить екологічно-туристичній привабливості району, — розповідає іван МАКіВНИЧУК. — Якщо ГЕС греблевого типу ще більш-менш прийнятна з точки зору впливу на довкілля, то «трубні» гідроспоруди — катастрофа для наших гір. Посудіть самі. Он у селі Грамотному працює ГЕС «Пробійна-1» такого типу. За проектом у її «водогін» має заходити лише 30 відсотків річкової течії, а насправді туди потрапляє замалим не вся вода. Тобто нижче за течією від об’єкта річка міліє і всихає. Скажімо, діти й дорослі сусіднього села Гриняви вже не мають куди ходити, щоби покупатися чи порибалити. Але чому нас мають відсувати від водойм на нашій споконвічній території, не давати нам жити в гармонії з природою та ще й заробляти на тому?
Власне, з самого початку ту кампанію вели за хибною схемою. Підприємці, котрі домагалися будівництва ГЕС на наших землях, козиряли слоганом «Село дало дозвіл» — мовляв, якщо громада, територію якої обрали для спорудження такого об’єкта, погодилася з будівництвом, отже, жодних перешкод у тій справі вже не має бути. Але ж річка — не озеро, вода тече вниз, з Верховинщини — на Косівщину й т. д. Тобто узгоджувати будівництво ГЕС мають, за ідеєю, не тільки з людьми одного села, а щонайменше з громадами низки населених пунктів, розташованих нижче за течією. Та ніхто й не думав це робити.

З другого боку, вражає та поквапливість, з якою контрольні й дозвільні інстанції задовольняли прохання бізнесменів. Он у Румунії ще шість років тому італійці купили 60 соток під будівництво міні-ГЕС, але й досі вивчають, який вона може мати вплив на довкілля і чи варто взагалі її зводити. А в нас за півроку спритні ділки повиробляли всі необхідні документи на право зведення таких об’єктів. і хотіли гідроспоруди загалом одного й того самого шаблону насадити скрізь, де заманеться, без врахування специфіки тієї чи іншої місцевості. Де так робиться?
Проте як спершу в тім ділі застосували неправильний підхід до природи й людей, так і далі його демонструють. Скажімо, в одному селі підприємець, який там звів малу ГЕС, першого року своєї бізнес-діяльності справді заплатив до бюджету сільради 800 тис. грн., як і обіцяв людям, домагаючись від них дозволу на будівництво об’єкта. Але тепер він перейшов на єдиний податок, який уже передбачає дуже мізерні відрахування до сільської чи районної скарбівень. І все, годі людям і сподіватися більше на такі гроші. Але ж якщо ти порядний бізнесмен, прийшов працювати чесно й сумлінно, то не можна так з людьми поводитисяѕ За кого нас мають?

- Як же тоді, Іване Михайловичу, в Європі, в Альпах зокрема, якось без проблем сусідять і малі ГЕС у горах, і самі горяни?


— Там цілковито інакша схема, діє твердий принцип «ГЕС — село — уряд», в якому всі три складові такого проекту  по-партнерськи органічно поєднані у взаємовигідній справі. І громади на постійній основі мають свою частку від роботи електричних гідроспоруд на гірських річках, які протікають їхніми територіями. У нас же в тих проектах, повторюю, фігурують тільки ГЕС, себто підприємець і держава, а громад там немає. Та й держава слугує радше прикриттям тієї схеми, покликаної для збагачення самого бізнесу, ніж рівноправним партнером.
Звісно, якби і в нас з самого початку все робилося більш розумно, то співпраця вийшла б. Якби й для наших громад було передбачено тверді гарантії — не одноразових якихось компенсацій, а повсякчасних надходжень, то люди ще могли б подумати, як піти назустріч підприємцеві, від чого відмовитись, аби досягти компромісу. А так виникають різні питання. Приміром, чому Європейський банк реконструкції й розвитку, що підтримує українську програму «зеленого тарифу», не укладає відповідні договори напрямки з громадою, а підтримує, скажімо, компанію, яка зареєстрована десь в офшорній зоні на Віргінських островах, і цим «благословляє» її на будівництво «міні-гесів» у Карпатах? Чому фінансує підприємство, яке нині існує, а завтра щезне, а не громаду, яка нікуди не дінеться з того місця, де проживає, яка вічна, поки Земля стоїть. Треба переглянути політику держави й цього банку, бо, як виглядає, все робилося так, щоб лише помпувати гроші з Держбюджету, наче воду з річок.


- Нині та напруга в районі вже спала. Лише в червні у Голошиному ще спалахнуло було короткочасне протистояння...



— Охочі заробити на «зеленому тарифі» зрозуміли, що мусять рахуватися з думкою громад.  Як і деякі наші сільські голови, котрі подекуди заради якихось одноразових надходжень до місцевих бюджетів піддалися було на вмовляння підприємців. Скажімо, в тій же Голошині війт спершу ніяк не хотів дослухатися до людей, сам вирішував питання про надання дозволу на спорудження в селі міні-ГЕС. Тож його жителі дійшли висновку, що пора такого голову переобирати. Тим паче, що існує й чітка законодавча база для організації дочасних виборів. Аж тоді війт зрозумів, що позицією громади нехтувати не можна. Тоді й конфлікт вичерпався.

Така сама історія трапилася і в с. Довгопіллі — нібито нормальний сільський голова, котрий багато років служив тут війтом, раптом спокусився на обіцяні великі «вливання» до бюджету села й заради цього почав протиставляти себе громаді, поки теж не збагнув, що цього робити аж ніяк не гоже.

Головна парадигма політики нинішньої районної влади в тому, щоби горяни відчули себе господарями на своїй землі й могли заробляти собі на життя на власній же території. Коли буваю в селах, обов’язково кажу людям, що згідно зі ст. 5 Конституції влада в Україні належить народові. Влада має слухатися людей і служити їм. І якщо громадяни будуть організовані, знатимуть, що саме вони разди на своїй території, а не різні зайди, то й самі керуватимуть собою, і на владу ефективно впливатимуть.

- Чи легко дається вам така потрібна агітація?


— Звичайно, не так просто змінити людську свідомість. З народу вкраїнського роками витравлювали дух свободи й заможного життя. Але, як полюбляв часто казати мій батько ще за часів СРСР: таки ми, а не держава чи олігархи, господарі на цій землі, на якій народилися, виросли й проживаємо. І те все, що маємо, ці природні скарби, які Господь Бог подарував нам у тимчасове користування, — то не тільки наша власність. Маємо цю землю, води й ліси передати у спадщину своїм дітям і внукам у належному стані. На щастя, вже підросло молоде покоління, якому чужа рабська психологія. Діти, які не знають того страху, який пережили їхні батьки й діди, не терпітимуть наруги над собою й своєю землею. Надіюся, що ми вже пережили той період, коли боялися. Тепер ситуація змінюється. і повернення до минулого вже не буде. Яка би влада не була в Україні, вона мусить підкорятися людям. І маємо всі разом робити так, аби було добре жити кожному, а не лише окремим «вибраним»...


- Отже, перспективи економічно-соціального розвитку Верховинщини — не у зведенні малих ГЕС на гірських річках?


— Це якраз те, чого не можна робити. Принаймні так, як намагалися, — без належного попереднього науково-екологічного вивчення наслідків таких новобудов, без узгодження з громадами сіл, розташованих нижче за течією від того місця, де збиралися звести таку гідроспоруду. Для нас як господарів цих гір важливіше, наприклад, відновити популяцію в наших річках багатьох червонокнижних риб, які збереглися наразі тільки в Карпатах, ніж дозволяти, щоби Черемош пустили по трубах. Думаємо, як би створити якомога більше форельних господарств, бо на вирощуванні пстругів могли б чимало заробляти. Ось де наша золота жила, а не в роботі «гесів», які лише нищитимуть довкілля.
Мусимо також конче впорядкувати лісозаготівлю в районі. А насамперед — домогтися, щоби разом із вирубуванням старих деревостанів не зазіхали, як це часто-густо трапляється, й на молоді ліси. Дивно, але лісгоспам, які є в державній власності, дозволено вже й 40-річні дерева пускати під сокиру. Звичайно, рубають під різним приводом — то шкідники, мовляв, завелися, то ще якусь причину знаходять для «санітарних очисток». Звісно, не всюди до такого вдаються, розуміють подекуди, що стиглим лісом, таким, де вже можна заготовляти деревину, вважають як мінімум 80-річний. Зрештою, й економічно вигідніше зрубати, скажімо, смереку саме такого віку, з якої тоді вийде п’ять кубометрів деревини, ніж 40-річну, яка «дасть» лише 1,5.

А поряд із розумною лісозаготівлею має тривати й процес відтворення деревостанів. Але для досягнення цього ідеалу мусимо боротись. Оскільки ж у районної влади немає належних повноважень для ефективного спротиву хижацькому винищенню лісів, то залучаємо до руху опору громади. Якщо бачимо, що дерева приречені на зруб, — у межах населеного пункту, то спільно з головою РДА Ярославом Скуматчуком так і кажемо своїм краянам: якщо хочете мати коло чого тут жити, то не дозволяйте це робити. Тому люди з Бережниці, Бистреця, Буковця, Довгопілля вже заявили лісорубам, що зі своєї території фури з кругляком більше не випустять. Тим більше, що на їхніх теренах ростуть переважно молоді деревостани. Ми в районі підтримуємо кожен такий спротив. Бо що таке ліс для горян? Це саме життя — матеріал для будівництва хати чи стайні, дрова, гриби, ягоди.

Водночас не можна сказати, що на Гуцульщині немає лісових площ, які можна й треба вирубувати. Приміром, далеко за Буркутом стільки старих деревостанів, що там можна сміливо заготовляти десятки тисяч кубометрів. То «каморальні» ліси. Їх так іменують самі горяни ще з часів Австро-Угорщини, коли їхнім власником був сам Камор, син цісаря Франца-Йосифа. Так і прижилася та назва аж досі. І то території, на яких мало хто проживає, а ліси — в державній власності. Отам і рубайте, кажемо підприємцям, а не забирайте ліс з-під людських хат. Але спритні ділки не хочуть перебазовувати туди свій промисел, бо то далеко — транспортні витрати більші, а ще подекуди мости треба прокласти, дороги облаштувати. Тож і прагнуть робити гроші там, де легше й ближче до автомагістралей.

Рівнобіжно вживаємо заходів, аби реанімувати місцеву деревообробну промисловість. Дотепер було так, що деревину закуповували на тендерах і такі ціни підганяли, що наші малі підприємства не могли її купувати. Тому на сесії районної ради ухвалили рішення, щоб передусім забезпечувати такою можливістю місцевих підприємців за принципом «скільки може переробити, стільки й давати». За умови, звісно, що вони мають найману робочу силу, тобто дають роботу людям. А потому вже те, що в нашому районі не зможуть переробити, продаватимемо за його межі. Щоби й наповнення районного бюджету забезпечити, й верховинцям гарантувати додаткові робочі місця й належну зарплату.

- Мабуть, то наразі й головне багатство Верховинщини — ще не сплюндрована цивілізацією, незаймана природа...



— Безумовно, наш район екологічно чистий з цілющими водами й повітрям. І люди приїжджають на Верховинщину не лише відпочити, а й оздоровитися. Були випадки — навіть у моїй практиці, бо ще з 2000 року займаюся сільським зеленим туризмом, один із перших верховинців почав приймати в себе вдома туристів з різних регіонів України — коли люди із захворюванням нирок за три тижні відпочинку, під час якого споживали просту гуцульську їжу, пили тільки джерельну воду й нічим не лікувалися, позбувалися таких недуг.

До того ж наші ліси переповнені натуральними вітамінами. На моє прохання директор Гринявського держлісгоспу Роман Стефанюк узявся організовувати відповідну сертифікацію дикорослих карпатських ожини, чорниць, суниць, малини як органічної продукції. А візьмімо молоко від наших корів, овець та кіз, мовби настояне на високогірних травах, більшість із яких мають статус лікарських рослин. Загалом теоретично гуцульська молочнокисла продукція повинна б мати не менший попит в Україні й за її межами, ніж у Болгарії відоме своєю цілющістю «фірмове» квасне молоко, завдяки якому люди там живуть трохи довше, ніж деінде. Лише потрібно її рекламувати.

Пам’ятаю ще з дитинства, як мати заготовляла влітку гуслінку — кисле молоко, яке зберігали в дерев’яних коновках і взимку пили наче свіжий кефір. Втім, воно могло стояти й до весни, загусало як холодець. Тоді його набирали ложкою, розводили джерельною водою й так отримували «гуцульське пиво» — смачне й корисне питво, справдешній «напій довголіття». Маємо пропагувати такий харч...

інша річ, що в районі потрібно відроджувати промислову переробку молока, яка свого часу геть занепала, а виробничі потужності й площі спродали. І думаю, що наступного року відкриємо такий цех в одному із сіл, у якому знайшлося підхоже приміщення під нього. Якщо не знайдемо інвесторів для того, то створимо комунальне підприємство. Але знову ж таки, якщо розгорнемо, скажімо, виробництво бринзи, то знадобляться дерев’яні бочки. Бо лише така тара згідно з давніми народними технологіями надається для транспортування чи зберігання цього делікатесу. І їх треба буде багато. Тим-то вже тепер думаємо про підготовку майбутніх боднарів. Для цього відкриємо в Будинку школяра відповідний гурток, в якому наші майстри боднарства передаватимуть свої секрети дітям, охочим до того ремесла.

Зрештою, плануємо організувати такі самі навчання і з ткацтва, вишивання, різьбярства, ліжникарства й інших промислів, вироби яких популярні серед туристівѕ Берегти свої гори, ліси, води, сприяти розквітові розмаїтих гуцульських талантів, популяризувати як співанку й вироби народних умільців, так і здорові натуральні, екологічно чисті продукти Верховинщини — ось наше головне завдання. Бо в цьому як основи Гуцульщини, так і соціально-економічна перспектива району.








Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):