2.01.2014 00:00 (Категорія: СТАТТІ Карпатський народ)

Автор: Ольга МОНЧУК


"Залізний" шлюб


65-ту річницю шлюбу в народі називають "залізною", мовляв, такий сімейний союз не може здолати навіть іржа. "Залізне" весілля — значить, моцне", — стверджує подружжя із Саджави Богородчанського району Іван та Наталя Морози. Вони знають це не з чуток, адже прожили душа в душу, в горі і в радості не рік, не два, а цілих 65! До них і поїхав кореспондент "Галичини", щоби дізнатися таємниці міцного родинного союзу.

 

Знайомство
Оселя Івана та Наталі Морозів дуже затишна, немов світлиця. Чоловік збудував цю хату, коли йому було лише 18 років. "1944 року мадяри спалили пів-Глибівки, пів-Саджави, — розповідає Наталя Мороз. — То було страшне. Мама його казала, що винесла з хати подушки в сад, і все одно вони згоріли. Яблуньки згоріли так, що навіть пнів не було видно. Спочатку Іван збудував стодолу, а через два роки, 1946-го, й цю хату".


Тут не побачиш сучасних євроремонтів чи чудернацького інтер’єру. Все просто й зі смаком. Одна із кімнат — справжній родинний музей творчості родини Морозів. На стінах — старі світлини членів cім’ї, ікони пензля внучки, вишиті Наталею Мороз картини, на ліжках —подушки. В кімнаті — меблі, які зробив сам господар — іван Мороз, опудала різних тварин — лисиці, пугача, куниць...


— Я був дуже добрим мисливцем, — розповідає Іван Мороз, —  за радянської влади мав перше місце в республіці із заготівлі хутра. Ми обоє мали золоті руки. Що треба — самі зробили, нікого не просили. Не було такого, щоби ми не вміли зробити... А дружина Наталя додає: — Бо виросли в такі роки. Уявіть собі, в 13 років я вже косила, молотила, фірманилаѕ Поки видно — я жну, смеркнеться — складаю. Прийду додому, дадуть мама їсти, а я — ложку на стіл і сплю (сміється).
За своє життя Наталя Мороз працювала секретарем у школі, сестрою-господинею та шкільною дитячою медсестрою. Її чоловік іван — учителем фізкультури в місцевій школі. "Це перший виходець із села — вчитель, адже тоді практикували запрошувати вчителів із східних областей", — констатує син Василь.

 

Зустріч
"Як ви познайомилися?", — запитую подружжя. "Зустрілися на дорозі, — коротко відповідає пані Наталя і додає: — Я якраз закінчила школу, а він приїхав вчителювати. Ми з подружкою йшли дорогою, він вибігає з однієї школи в другу, бо у нас тоді в селі їх дві було. Я питаю її: "Що, це за один?". А вона каже: "Що ти не знаєш? То приїхав, щоби у нас вчителювати, Мороз". Так зустрілися, він побіг собі, ми пішли собі. А потім помаленьку, помаленьку...".

 

Весілля
Нині пані Наталі йде 83-й рік, панові Івану — 87-й. Під час їхньої першої зустрічі їй було 16, йому — 20. Через два роки — 7 листопада 1948 року — зіграли весілля.
— Нормальне було весілля, спокійне, — згадує Наталя Мороз. — Взяли шлюб. Зібралася близька родина та й погостилися всі. Дві пляшки горілки — на ціле весілля. Клали на стіл пляшку горілки, маленьку склянку і пускали її кругом столу та й одне до другого пили. і так півлітра цілий стіл обходила. Музики тоді не грали, але всі співали і танцювали під співи. "Канадо, Канадо, яка ти зрадлива — не одного мужа з жінков розлучила", — отакої співали, бо колись туди люди їздили.

На запитання, чи святкуватимуть у листопаді своє "залізне" весілля, усміхаються і лаконічно відповідають: "Якщо доживемо".

 

Виховання
Наталя та Іван Морози — багате подружжя. У них є двоє дітей — син Василь, дочка Галина, п’ятеро внуків та семеро правнуків.

— У нас ніколи не було, щоби нас тато вдарив, хоча би одного з нас, — згадує донька Галина. — і ніколи він не кричав на нас сильно. Виховували спокійно і чітко. Нам тато не казав два рази. Сказав раз, обернувся і знав, що це буде.

— Нас виховували в роботі, — згадує свої дитячі роки Василь. — Наприклад, тато дасть мені дрова рубати. Він так розраховував, що мені тих дров вистачало від ранку до вечора. Все це я мав зробити, а тоді вже міг гуляти. Я мав друга івана, він прибіжить, мені поможе порубати, і я міг побігти трохи пограти в м’яча.
Наталя Мороз згадує, як привчала своїх дітей до порядку та обов’язку. "Прийдуть мої діти зі школи, хочуть іти гратися. А я кажу їм: "Ні, діточки, сідайте, зробіть уроки, зрихтуйте на завтра сумку, а тоді гуляйте. Ви як прийдете хто знає коли, будете трудні, посідаєте й заснете, а зробити не зробите. Ви спочатку зробіть, а тоді йдіть доки хочете".

А ще їхні діти згадують про традиційні спільні сімейні сніданки, обіди та вечері.

 

Життя
Подружжя Морозів кажуть, що їхнє сімейне життя було тихим та спокійним. "Ми ніколи не сварилися, ніколи ніяких не було суперечок протягом цілого життя.

Працювали, виховували дітей, внуків... Якби всі жили так, як ми, то була б Україна така, як треба", — підсумовує Іван Мороз.

З усіх 65 років їхнього спільного життя всі роки були щасливими, наголошують мої співрозмовники.


"Вони все робили разом — на роботу разом, з роботи разом, вдома разом, на город також разом, — каже невістка Галина. — і тепер так само. Вони живуть собі окремо від нас і господарюють собі помаленьку, грядки собі ще самі обробляють. Мама ще до 80 років тримали корову, тримала би дотепер, якби мій чоловік не примусив її продати".


Поки є сила — є робота, є життя. інакше бути не може, адже іван та Наталя Морози — те покоління, для яких праця ототожнюється із життям. Відлежуватися вони не вміють.

 

Традиції
У кожної сім’ї, навіть значно молодшої, ніж родина Морозів, є свій уклад життя, свої традиції. Найважливіша традиція цієї сім’ї, яка, сподіваємося, буде переходити з покоління в покоління, — збиратися родиною. Адже люди повинні підживлювати своє єство, не забувати про своє родинне коріння.


— Та колись сходилися, — констатує Наталя Мороз. — Два рази на рік був храм у Саджаві — на літнього та зимового Миколая, то сходилася вся родина, а потім ходили одні до других.

 

Рецепт
Іван Мороз знає на сто відсотків, що для того, щоб сімейне життя склалося, треба жити без суперечок, сварок та гніву. "Навіть якщо тобі прикро — промовчи, подумай, і хай воно так мине. Треба поважати одне одного. Якщо ти вже зв’язаний з жінкою, то ти повинен поважати її як самого себе. і ніяких суперечок щоби між вами не було, отоді буде здорова родина", — переконаний мій співрозмовник.


Невістка ювілейного подружжя Галина також знає рецепт щасливої та міцної сім’ї, адже торік разом з чоловіком Василем вони відсвяткували "рубінове" весілля — 40 років шлюбу. Жінка каже, що на її думку, основний секрет міцного подружнього союзу — вміння поступатися та згладжувати кути.


На думку Василя Мороза, нинішні сім’ї втратили найважливіше — повагу до найстарших своїх членів, одне до одного. "Колись у справжній українській сім’ї мало бути 10-16 дітей, — розповідає він. —  Всі вони поміщалися в одній кімнаті, спали хто де міг: на печі, на припічку, на лавиці, на кулаку. Але всі мирно, дружно жили. Сіли за стіл, обідали, не дай Бог, кришечка впала — підняли її, поцілували. Це була любов, повага". Напевно, це і є рецепт сімейного щастя.

 

Філософія
Про кохання складено безліч афоризмів, віршів і прозових творів. Мільярди слів про любов не змогла б вмістити жодна книжка чи навіть людська пам’ять. Попри величезну кількість визначень любові в кожної людини, подружжя чи романтичної пари — воно своє. Яким воно є у пари із 65-річним стажем?


— Любов — це повага одне до одного, — каже Наталя Мороз. —  Мою бабу не питали про любов, віддали в 14 років. Ні вона не знала жениха, ні він її. Після весілля свекруха взяла її до себе і до 18 років не пускала до чоловіка. Потім жили вони собі разом і діти були... Отакі були історії. А тепер страшне: любов, поженилися, два місяці пожили — розійшлися. Любить, любить, а два місяці пройшло — і вже не любить".   

   
Вік любові останніми роками досліджують багато науковців. Одні кажуть, що любов живе два роки, другі — що три, ще інші вчені називають цифру 21. Наталя Мороз без різних наукових досліджень знає іншу істину — любов живе до смерті. "Доки живу, доти люблю. Інакше не може бути", — наголошує жінка.








Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):