20.12.2012 13:18 (Категорія: СТАТТІ Слово про Карпати)

Автор: Сергій Федака


Загадки, міфи і парадокси закарпатського заробітчанства


Шкода, якщо ця книжка пройде повз увагу закарпатського читача, як то буває щороку з добрим десятком якісних видань, чиї автори губляться на тлі значно бездарніших, але набагато голосистіших колег. До того ж дана книжка – ані роман, ані збірка анекдотів (хоча і романних, і анекдотичних сюжетів тут через край), а так зване нон-фікшн. Себто – без вигадки, документалістика. На відміну від численних нинішніх “чічок-смерічок” ця книга – про реальне закарпатське сьогодення: драматичне, трагікомічне, авантюрне, зовсім не пафосне, ризиковане аж до летальної перспективи. Воно замішане, з одного боку, на безвиході і відчаї, а з іншого – на чорному гуморі, на специфічному заробітчанському фольклорі.

Назва по-академічному закручена, але хай це не відлякує: “Трудова міграція українців Закарпаття на початку ХХІ століття та її культурно-побутові наслідки”. Автор – нещодавня випускниця нашого істфаку Оксана Кичак, що родом з іршавського Великого Раківця. В основі – її магістерська робота, захищена 2011 р. під керівництвом М.Тиводара. Зараз, треба розуміти, на базі цього пишеться дисертація.  Що ж до вже виданого, то відчувається, що воно писалося  не задля галочки, а зі щирого інтересу.

Перший розділ – про те, як ми дійшли до життя такого. Мовиться про форсовану деіндустріалізацію дев’яностих, коли те, що створювалося за радянські півстоліття, розграбували за лічені роки. Відтак з кінця дев’яностих почалося часткове відновлення поруйнованого – уже на новій, ринковій базі. Зайнятого населення 2005 р. налічувалося 551 тис. осіб, або 60% людей у віці 15-70 років. У наступні роки ці показники знижувалися, а з початком світової фінансової кризи падіння стало взагалі катастрофічним. Як із цим пробують боротися? На руїнах радянської індустрії намагаються створити, щось більш суголосне нинішній добі. Наприклад, на кількох площах колишнього Свалявського лісокомбінату – ТОВ “Свалява-міськбуд”. Розбудовуються туристичні об’єкти. Іноземні інвестори відкривають різні складальні підприємства. “Єврокар” намагається перетворитися на підприємство повного циклу. Ясно, що це котячі сльози, але без них було би ще гірше.

У 2005-2010 р. щороку реєструвалося по кілька тисяч нових приватних підприємців, створювалися тисячі нових робочих місць (правда, певна кількість щороку й скорочувалась). Організовувалися оплачувані громадські роботи. Платили там копійки, але дехто був радий і цьому.

І все ж більшість емігрувало. Бо людина, яка звикла до певних життєвих стандартів (а вони на радянському Закарпатті були досить високі – порівняно, принаймні, з багатьма іншими областями УРСР), як правило, не змиряється з нав’язуваним їй зубожінням і активно протистоїть злидарській перспективі. Тим більше, що відходництво у закарпатців в крові. Є спільноти торгові, є хліборобські, а закарпатці  віками виховувалися як заробітчани. За радянської влади цю ментальність намагалися скоригувати, але цілком то не вдалося – наші шабашники були відомі по цілому Союзові. Власне, радянська економіка (особливо її колгоспно-радгоспний сегмент) і не могла би існувати без шабашників. І все ж у ті десятиліття хоча б намітилася певна альтернатива. Та одного-двох поколінь виявилося недостатньо для зміни трудових орієнтацій. Як тільки усе почало валитися, найпрацьовитіші закарпатці дружно дременули за межі області.

Авторка наводить море цифр: найбільше їхало з гірських районів, але не надто відставала і відносно благополучна Іршавщина. Їхали звідти, де колись було відкрито чимало філій львівських і київських заводів, що забезпечували не надто оплачувану, а все ж зайнятість. За кризових умов саме такі філії стали закриватися найпершими. Та й у цілому закарпатська промисловість носила напівіграшковий характер, тому тут різні карткові будиночки сипалися найшвидше.

Спершу наша міграція носила “човниковий” характер (купи-продай), але гратися на різниці цін, не насиченості закарпатського ринку і поблажливості митниці можна було якісь рік-два. Ну комусь щастило більше, проте врешті ця мотузочка уривалась. На зміну приходила міграція гастрабайтерів, коли їхали вже на цілий сезон – переважно на будівельні і сільськогосподарські роботи. Врешті-решт до них долучилися ще послуги домогосподарок і няньок. Відтак привчалися там же і зимувати, трудові відрядження розтягувалися на довгі роки. Гастарбайтери перетворювалися на емігрантів.

Найбільше їхало до Чехії (1995 р. – 40,9%, 1997 р. – 47,5%), на другому місці були інші області України, на  третьому – Росія. Далі зі значним відривом ішли Словаччина й Угорщина, а потім зі ще більшим розривом – решта світу.

Закарпаття отримувало від своїх мігрантів чималий притік валюти, ослаблення соціальних проблем (зниження рівня безробіття), самі ж мігранти значно підвищували свою кваліфікацію. І все ж відтік рук і умів мав більше негативних наслідків, особливо у демографічній сфері, з’явилося так зване соціальне сирітство. Головне ж – край втрачав перспективу власного розвитку.

Другий розділ – це така собі сучасна закарпатська Одіссея. Тут ідеться про “особливості заробітчанства закарпатців”. Про так званий  транскордонний бізнес, особливо цигарковий, про живих “спиртовозів”, про іншу контрабанду, про Ужгород як столицю “контрабасу” (не у музичному сенсі). Окремо мовиться про різні складальні підприємства з іноземними інвестиціями та їхні проблеми із набором робочої сили. Охарактеризовано трудову діаспору закарпатців у різних західних країнах – Португалії, Іспанії, Італії, Греції, Німеччині. Цей розділ найбільш насичений даними власних інтерв’ю з різними заробітчанами. Найбільше мовиться про міграцію до Росії. Наостанок – про міграцію в умовах нинішньої світової фінансової кризи. Якщо на її початку були ілюзії про повернення наших заробітчан додому, то наступні роки показали, що вони і далі всіма правдами і неправдами чіпляються за життя на Заході чи в Росії. Це вирок сучасній закарпатській владі і її соціально-економічній політиці.

Третій розділ – про зумовлене нинішнім відходництвом-розсіянням руйнування самого традиційного укладу закарпатського життя-буття. Про те, як хвилі заробітчанства поступово підточують закарпатську Атлантиду, як накривають її глобалізаційні цунамі і через покоління-два він неї може вже нічого не лишитися. Хоча названо це більш делікатно – “Сім’я і сімейні відносини в умовах заробітчанства”. Але по суті ту тут ідеться про тисячі людських трагедій. Кількадесят їх змальовано досить детально, інші  читач відчуває між рядками. Можна тільки повторити слова М.Горького про В.Стефаника: “Як коротко, сильно і страшно пише ця людина”. Закарпатська трудова міграція чітко ділиться на три категорії: інтелігенція, золоті руки і шахраї. Авторка виділяє вже два покління сучасної еміграції (старше від 46 років) і молодше, яке вступило у доросле життя вже за пострадянської доби). Серед закарпатців оформився новий різновид сім’ї – дистантна. До того ж багатьох штовхає до еміграції навіть не так матеріальні проблеми, як саме сімейні.

Завершується виклад 11 грунтовними висновками. Основоною причиною міграції авторка називає “не безробіття, як зазвичай вважали раніше, а низький рівень оплати за відповідну роботу в Україні”. Ну не будуть наші люди надриватися за безцінь, хоч ви їх повісьте!

40% книжки становлять додатки – купа статистики, таблиць, діаграм, інтерв’ю, є добірка кольорових фото.

Приємно дивує наявність в авторки того, що за аналогією з естетичним смаком можна назвати історіографічним смаком, тобто якогось вродженого, інтуїтивного відчуття історичних і соціологічних реалій, природної налаштованості на хвилю історичного процесу, вміння відобразити його у найбільш адекватних формах. 








Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):