4.09.2012 10:24 (Категорія: СТАТТІ Карпатський народ)

Автор: Роман ГЛАДИШ


46 років мені снилися рідні Карпати...


Наша співрозмовниця Оксана Роздольська-Маслянко — доктор слов’янської філології та літератури Іллінойського університету (США), онука відомого галицького політика й адвоката, голови Української радикальної партії у Львові Миколи Лагодинського — близького приятеля Івана Франка, Лева Бачинського, Кирила Трильовського та Василя Стефаника.

Приїхавши 1900 року до Делятина, Микола Лагодинський прославив себе не лише як оборонець прав селян, а й як засновник товариства "Бесіда" та "Руської каси". Напередодні Першої світової війни він, ставши послом до австрійського сейму, створює при місцевих товариствах "Січі" спеціалізовані воєнізовані відділи січових стрільців, а з початком воєнних дій входить до складу Головної Української Ради, яка 3 серпня 1914 року видала маніфест, та закликала українців до боротьби на боці Австро-Угорщини проти Москви за визволення України.

Пані Оксано, ваш дідусь по материнській лінії Микола Лагодинський рівно 100 літ тому виборював кращу долю для галицьких українців. Зерна, які засівав він та інші будителі українського духу в Галичині на порубіжжі століть, дали свої сходи, і ви, що волею долі опинились на далекому американському континенті, знову ступаєте по рідній для вас делятинській землі...

— У мого дідуся краєвого адвоката в Делятині доктора Миколи Лагодинського було чотири доньки. Наймолодшою з них була моя мама Ярослава, відома у 30-ті роки на Галичині як поетеса Леся Верховинка. Народилася вона 1903 року в Делятині і померла там же, коли їй було 33 роки. Мій батько Теофіл Кучковський походив із Буковини. Познайомився він з мамою у Відні, де студіював медицину. Був він на 11 років старший від неї. Закінчивши студії, тато дістав працю лікаря у Відні, де на той час проживала його мама, а моя бабуся.

У жовтні 1935 року у Відні помер тато, а 21 лютого 1936 року не стало моєї коханої матусі. Залишилась я на вихованні моєї бабусі Клавдії Лагодинської з дому Саноцької в Делятині.

Що розповідала вам бабуся про вашого дідуся Миколу Лагодинського?

— Довідалася я від неї, що походить він із Збаражчини на західному Поділлі. Родом із великого і славного своїми патріотичними традиціями села Добриводів, де його батько був священиком.

Приїхав мій дідусь до Делятина як краєвий адвокат у 1900 році. Концемп’єнтом, тобто помічником адвоката, був у нього письменник Марко Черемшина та відомий громадський діяч Михайло Козоріс.

Бабуся Клавдія розповідала мені, що у 1918 році дідусь був одним із провідників ЗУНРу й отримав титул комісара. Важко переживши поразку українських національно-визвольних змагань, він помер у травні 1919 року в Делятині, а не покінчив життя самогубством, як про це помилково написав у своїй книжці "Делятинщина: історико-географічне дослідження" В. Клапчук.

Як ваша сім’я зустріла "золотий вересень" 39-го?

— Йшла я того дня разом із бабусею у Делятині до церкви. Раптом почалося бомбардування. Ми сховалися у знайомих євреїв. Потім настав зловісний спокій. Далі почалися безлад і грабунки. Пекарню на "Горіші", що неподалік костела, люди розбили та почали виносити міхи з борошном.

Усі очікували на німців, а прийшли "совіти". Моя бабуся розплакалася. Через день до Делятина зайшов козацький відділ красної армії. Жовніри палили ватру і грали на гармошці.

Потім я пішла до школи, яка називалася тепер десятирічкою. При¬слали нам учительок зі сходу. Пригадую вчительку Євгенію Лейбівну Лейкіну. Вона казала нам, що Бога вигадали попи. Вчила мене ще одна "східнячка" — Тамара Михайлівна Козаченко. Талановитий педагог і чудова жінка. Вчилися з нами і діти "совєтів". Говорили з нами і поміж собою по-українськи.

Почалася українізація "по-совєтськи". Польські вивіски поміняли на українські. Пригадую, наприклад, як один делятинський жид, прізвища якого не пам’ятаю, вивісив над своєю фризієрнею вивіску "Червоний перукар"...

Невдовзі почалися арешти. Спершу заарештували польську інтелігенцію. Декому з делятинських поляків удалося втекти до Румунії. Останнього польського бурмістра Делятина пана Пікульського більшовики разом із жінкою і трьома дітьми вивезли до Сибіру.

За совєтською окупацією прийшла німецька...

— Пригадую, як наприкінці червня 1941 року до нас приїхала моя тета з хутора неподалік Братковець. Вона сказала, що почалася совєтсько-німецька війна. Через декілька днів до Делятина прийшли не німці, а мадяри. Вони варили гуляш на нашому подвір’ї та підгодовували ним делятинську дітвору.

Наприкінці серпня 1941-го мадяри з Делятина вступилися, а німці встановили тут цивільну владу. Буквально через тиждень почалися масові розстріли жидівського населення Делятина. Повели на розстріл і мою близьку товаришку Фріду Дінст. Зомлівши від страху, вона впала живою до ями з трупами. Прийшовши вночі до тями, вилізла з-під трупів і в такий спосіб врятувалася. Подальша її доля мені невідома.

На початку жовтня 1941-го почалася друга велика акція з винищення делятинських жидів. Тоді німці розстріляли разом із родиною великого приятеля моєї бабусі й тіток лікаря Кароля Берлштайна. До війни він урятував мені життя, вилікувавши від запалення легенів. Плакав при мені від того, що не зміг врятувати життя моєї матусі. З його дітьми — Майєю та Ернестом я товаришувала. Тіла цих близьких нашій родині людей покояться на жидівському цвинтарі в Делятині.

Як склалася подальша доля вашої родини?

— Не цілих три роки за німців ми прожили у Станиславові. У лютому 1944-го померла у цьому місті моя бабуся Клавдія, а я, кругла сирота, разом зі своїм вуйком іваном Остап’яком, що родом із Радчі неподалік Станиславова, виїхала до Кракова. Було мені тоді неповних 13 років. У Кракові ми довго не затрималися і невдовзі перебралися до Криниці на Лемківщину. Там вуйко іван віддав мене до української гімназії, де директором був колишній директор станиславівської української гімназії доктор Осип Левицький.

Серпень 1944-го. Совєтська артилерія починає обстрілювати околиці Криниці. Ми, українські емігранти другої хвилі, на возах, запряжених кіньми, їдемо на південний захід до словацького містечка Голіча. Там пересідаємо на потяг і через деякий час опиняємось у переходовому таборі Штрассгофф, що на околиці Відня, де на триповерхових нарах очікуємо кінця війни...

Потім ви, пані Оксано, емігрували до США?

— Тоді, у серпні 1944-го, ми про Америку не могли й мріяти. Дякувати Богові, що німці видали нам документи і на другий день я вже стукала у двері помешкання моєї бабуні по татові, яка жила у Відні.

10 вересня 1944-го совєтська авіація почала бомбардувати Відень. 15 січня 1945-го на столицю Австрії вдруге посипалися совєтські бомби, а буквально через день я побачила, як красноармійці хвацько марширують її старовинними вулицями і співають "Я пулємьотчіком роділся..."

У 1950-му за польською квотою, як колишні громадяни Речі Посполитої, ми опинились аж у Буенос-Айресі, де на той час вже встиг облаштуватися мій вуйко іван Остап’як. Невдовзі і я отримала працю у захоронці для дітей, від яких навчилася добре розмовляти по-іспанськи. Потім вчилася на медсестру, записалася до українських товариств "Просвіта" і "Відродження", де і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — сином пароха села Звенигорода під Львовом отця Роздольського, "дивізійника" та в’язня табору в Ріміні, з яким ми виховали дев’ятеро дітей — семеро синів та двох доньок.

У 1965-му завдяки старанням редактора Миколи Денисюка з Чикаго я з родиною переїхала у США: спочатку до Канзас-Сіті, а потім до Чикаго, де 1985 року овдовіла.

Вперше після 46 років вимушеної розлуки я відвідала Україну в 1990 році. До речі, всі ці довгі роки мені снилися Карпати і мій рідний Делятин. Після здобуття Україною незалежності я почала періодично жити у Львові, де познайомилась із доктором біологічних наук, професором Львівської ветеринарної академії Романом Маслянкою, за якого вийшла заміж. Тепер на схилі літ тішуся від того, що чую шум смерек, вдихаю на повні груди настояне на чебреці повітря рідних Карпат, допомагаю відновлювати музей дідуся Миколи Лагодинського в Делятині, ходжу бруківкою старовинного Львова і, що найважливіше, чую навколо себе рідну українську мову, право на повноцінне функціонування якої ви, на превеликий жаль, мусите знову виборювати...








Коментарів (1)

  1. Марта Маслянко в 04.04.2016
    Дуже приємно чути це про мою бабусю...

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):