Про марамороське село Шандрово (а тепер Олександрівка) на початку XX століття знали по всіх Карпатах.
 
Колись-то посунули турки на Угорщину, а король Матяш зі своїм військом вийшов їм назустріч, щоб не дати плюндрувати свій край. Зупинились обидва війська на протилежних берегах Дунаю і довго розглядали одне одного, але ніхто першим не наважувався переправитись через річку і почати бій. Боялися, щоб під час переправи не побили їх.

Нарешті це надокучило турецькому султанові Сулейману, й він переказав Матяшу через свого посла: давай, мовляв, виставимо від війська по одному богатирю: я — свого, а ти — свого. Хай вони поміряються силою, і чий богатир переможе, той і виграє війну. А другий повинен відступити й заплатити викуп.

Матяш погодився і заходився шукати у своєму війську богатиря, який би здолав турецького богатиря. Але охочих в його війську не знайшлося.

Засмутився король Матяш — невже програє війну?! і послав у всі кінці своєї держави гінців із суворим наказом привести найсильнішого в країні чоловіка.

Гінці об'їздили всю Угорщину, але ніде не знайшли такого богатиря. Лишилась остання надія — на Мараморош. Про нього йшла слава, що там живе богатирський народ. Туди гінці й вирушили.

Коли наближалися до села Салдобоша, в полі побачили двох косарів. Це були батько й син. Гінці спитали:
—    Де тут дорога на Шандрово?

Хлопець, який саме збирався вивершити воза з сіном, тримав у руках здоровенну ломаку-паузника, що ним сіно притискають на возі, щоб не розтрушувалося дорогою.

—    Ось там! — тицьнув парубок паузником, тримаючи його однією рукою, наче це була якась тичка.

Королівські гінці аж сторопіли: адже вони вдвох обома руками навряд чи змогли б так махнути тією ломакою, хоч обидва були нівроку собі, дужі хлопці.

Такого силуно вони зродувіку ще не бачили. Посадили парубка на доброго коня й іменем короля наказали їхати за ними.

Парубка того звали Павлом Кинижем. Сподобався Павло королеві Матяшу. Король наказав одягнути його, як королівського вояка, й одразу сповістив султана, що він готовий до герцю.

Другого дня до Дунаю зійшли Павло Киниж і король Матяш, з одного боку, а султан зі своїм богатирем — з другого. Там були припнуті два величезні човни, обидва однакові, як дві волосини. Умови герцю були такі: хто з богатирів відштовхне човен далі від берега, той виграє.

Першим штовхнув свого човна турецький богатир. Не встиг човен досягти середини ріки, як течія підхопила його й понесла вниз.

Надійшла черга Павла. Він з такою силою відштовхнув свого човна, що той стрілою пролетів увесь широкий Дунай і гепнувся до ніг спантеличеного султана.

Отже, переможцем став Павло. Турецький султан визнав себе переможеним, заплатив велику данину й пішов геть.

Три дні святкував Матяш перемогу. З правої руки від себе посадовив Павла і перший келих випив за його здоров'я. Потім подякував за перемогу в герці й у присутності всіх вельмож урочисто пообіцяв виконати будь-яке Павлове бажання.

Тоді Павло Киниж підвівся й сказав:
— Ваша королівська величносте! Мені не треба ані золота, ані срібла, ні почесного сану, ні маєтків. Тільки прошу я — дайте в нагороду соляний колодязь у Шандрові, і не мені, а моєму рідному краю Мараморошу, бідному людові з цього краю, щоб вони в усі часи могли, за даною вами вольністю, безкоштовно черпати соляну ропу, і лише вони!

Матяш одразу ж наказав своєму придворному писареві написати дарчу грамоту на песячій шкірі, бо тоді ще паперу не було. Грамоту скріпив власноручним підписом і золотою печаткою.

Відтоді кілька сотень років марамороські люди користувалися цим привілеєм й згадували добрим словом свого славного земляка — богатиря Кинижа.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 28 липня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):