Волоський вівчар Іван Білин, шукаючи гарної паші, кочував із отарою з місця на місце. А як вибрав собі полонину, то вже випасав на ній овець аж до осені. На зиму думав повернутися назад у Волощину.

Пізньої осені вівчар спустився з отарою у видолинок, до річки, щоб потім податися самісіньким хребтом на південний схід. Але не міг знайти мілкого переходу, ріка від осінніх дощів була повноводою, грізною, несла колоди, корчі, котила каміння Погнав Білин овець попри ріку за течією, і натрапив на поселення. Тут жили люди, які два-три роки тому прикочували сюди з-за гір і ще тільки обживалися між лісами.

Вівчар попросився жити з ними. Люди побачили, що він чоловік дужий, до роботи сміливий, з таким і в біді легше, а в гаразді ще ліпше. І прийняли його.

Ще тої осені до осель придибав ведмідь — на запах печеного м'яса. Всі перелякалися, а Йван пішов назустріч звірові. Страшна була боротьба. Ведмідь кидав вівчарем, аж курява піднімалася біля хатинок. Але Йван переміг — засунув у пащу звірові каменюку і задушив його.

Відтоді люди ще більше поважали Білина.

Скористався вівчар із такого довір'я і забаг багатства. Всі луки між тими горами собі привласнив і людей примусив на нього робити. Щоб ширшали поля, наказав ліси рубати, поля розкорчовувати.

Та не хотіли люди довго миритися з його порядками. Кожен хотів мати свою землю, худобу, і розходились поселенці від Білина — йшли в гори, шукали нові й нові луки, пасовиська.

Але Білин уже встиг розбагатіти, і з ним лишилися вірні слуги.

Так він жив зі своїм багатством понад вісімдесят літ. А тоді жінку захотів мати.

Під самий Іван-день надіслав Білин сватів до однієї вдовиці, що мала красну доньку.

— Чесна вдовице, ми шукаємо куницю, і. казали нам зайчата, що забігла вона до вашої хати. Чи не сховалася вона у вас? — питають старости.

А вдовиця була з другого боку Карпат, і вона пам'ятала, як у її селі шукали "куницю" для "стрільця". Зрозуміла, що прийшли сватати її доньку, але дивувалася, що такий старий леґінь. Покликала доньку. Та — в плач.

Повернулися старости ні з чим. Але Білин наказав слугам силою привести Марієчку.

Та й узяли Білинові слуги дівчину за руки й силою привели до багача.

Ні погрозами, ні обіцянками, ні ласкавими словами не міг умовити старий Марієчку стати його жінкою. І вирішив він покарати гордовиту біднячку, Сказав прив'язати її до дерева, що росло над рікою далеко за поселенням.

—    Най тебе вовки з'їдять! — мовив і пішов собі. Цілу ніч у лісі вовки вили, а дівчина стояла прив'язана і чекала своєї смерті. А було се глухе місце, ніхто сюди і вдень, не те що вночі, не ходив, і помочі не було, як не плакала бідна дівчина.
Та опівночі в ріці русалки-мавки купалися, з водяником гралися. Почули вони плач на березі, підійшли до дівчини, про все розпитали і відв'язали.

—    Із нами підеш! — сказали мавки. А вранці дочулася вдовиця, куди Білин відвів її доньку, прибігла до дерева над рікою, але доньки не знайшла.

— А бодай ти заклявся на віки вічні! — прокляла вдовиця Івана Білина.— Бодай ти навіки закам'янів!

У таку годину прокляла, що багач нараз скам'янів.

Білий камінь і досі стоїть коло гуцульського села Білина. Немов чекає на дівчину, щоб її зловити, коли вона вертатиме додому.

Але Марієчка не приходить.

Лише один раз у році — опівночі на Іван-день, коли зацвітає папороть,— з'являється Марієчка на березі Чорної Тиси і дивно-предивно співає. Співає і плаче.

Хто її почує, той згадає про подію, що сталася колись у селі Білині.

Іменем волоського вівчаря названо й полонину, на якій паслася його худоба.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 28 липня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):