У вузькому міжгір'ї між горами Магура і Гемба сігетський граф Нодь Король уподобав собі урочище для відпочинку й полювання. Люди з найближчого села Луга звали це місце Козє, бо тут водилося багато диких кіз. Лісова охорона, за наказом графа, доглядала за тваринами, заготовляла для них сіно, отаву, сіль. Кіз та іншої звірини щороку прибувало.

Захотів граф честі бути запрошеним до цісарського палацу, зав'язати знайомства серед столичного панства і подарував Козє своєму шурякові, теж графові, що жив у Відні. Той мав слово в австрійському парламенті, був частим гостем цісарського двору.

І в Козє щоосені почали приїжджати пани з Відня та Будапешта. Не тільки полювати, а й розважитися, відпочити серед чарівної природи. Приїжджали пани і чоловічими компаніями, і з сім'ями. Високі дами у чорних капелюхах та довгих сукнях залицялися до молодих мисливців, запрошених із різних графств. У будинках біля Тиси, де відпочивали пани, були спальні, їдальні, кухні, великі льохи з найкращими угорськими винами. До мисливського замка вела гарна дорога, огороджена кам'яною стіною, щоб на неї не зсувалося каміння з гір. Біля дороги та навколо будинків росли берести, липи, ясени.

Якось граф запросив на полювання до Козього самого цісаря. Був то молодий правитель, який щойно сів на трон. Він радо згодився помандрувати карпатськими лісами. В дорогу наказав зробити оковану золотом карету, а спиці в колесах були срібні.

П'ять пар коней з дзвіночками на шиях та в розкішній упряжі тягнули цісареву карету. За цісарем їхали міністри, графи, охоронці. Коли заїжджали в якесь місто чи село, люди виходили на вулиці, вітали цісаря, церковні владики благословляли його в дальшу путь, а вірникам казали молитися, аби охороняв Бог їхнього повелителя від лиха...

В Козім цісареві заманулося відразу на полювання, не схотів і відпочити з дороги. Віденський граф сам розставив мисливців-загоничів. А для цісаря на одній зі скель була обладнана вартувальня, звідки було добре видно широку луку, на яку виходила звірина, — кози й олені.

Загоничі почали гнати звірину, і на поле вибіг красень-олень. Відчувши присутність людей, він високо звів голову і подивився просто в бік цісаря. Але цісар не захотів стріляти в такого красеня. Підводив рушницю, опускав і милувався красенем, доки той не зник у лісі.

Наступного дня цісар знову побачив із вартувальні того красеня-оленя. Але вже не милувався ним, а вистрелив.

Коли підбіг до місця, де метався поранений олень, той заговорив людським голосом.

— За що ти мене вбиваєш?—докорив олень,— Ти — цар свого народу, а я був царем звірів у цих краях...

З тими словами красень-олень помер.

І тут цісареві стало недобре, в голові зашуміло, і він упав біля трупа. Коли підбігли графи й міністри, що були на вартувальні, цісар лежав непритомний. Лише свіжою водою з потічка вдалося повернути його до тями.

Розповів цісар мисливцям, що сталося, і поховали царя звірів із великими почестями, а на могилу прикотили великого каменя.

Відтоді в Козьому не вбивали оленів, бо вважали їх за священних звірів. Але ще довго полювало панство на кіз та вепрів. Після кожного вдалого полювання вчиняли великий бенкет. Граф наказував взяти від лужанців великого вола і пекти на ватрі посеред майдану. По чотири чоловіки ледве обертали врла над вогнем між розсохами. Не одного вола було з'їдено, не одну бочку вина токайського випито.

Роки минали. Якось вже старий цісар захотів у Козьому вполювати ведмедя. Граф радо погодився допомогти йому. Тепер треба було зробити так, аби цісар не шукав ведмедя по всьому лісі, а щоб звір сам прийшов на певне місце. Слід було якось підманити ведмедя.

Охоронці лісу прив'язали до дерева стару кобилу на галявині, куди інколи навідувався бурмило. Перші три ночі ведмідь не приходив, а на четверту прийшов. Довго ходив навколо шкапи, принюхувався, поки насмілився вбити її. Через кілька днів на те місце прив'язали другу кобилу, потім третю. Відтоді ведмідь часто навідувався на галявину. Став сміливішим — зразу вбивав тварину.

Наближався день приїзду цісаря і день полювання.

В Козє цісар прибув, коли все було готове. Охоронці мисливського урочища запевнили графа, що ведмідь прийде, коли треба.

На зорі цісар зі своїм почтом пішов на те місце, де мав з'явитися ведмідь. Серед галявини стояла шкапина. Однак ведмідь не приходив. Чекали годину, дві, три, вже цісар почав дратуватися. Стривожився граф, зібрав охоронців лісу, і пішли шукати бурмила. Знайшли його в гущавині, Звіра було вбито ще напередодні. І шкіру здерто, й м'ясо забрано, лишилися тільки нутрощі.

Невесело почувався в той день цісар. А ще гірше — граф. За своє невдале полювання цісар зняв його з посади міністра, а Козє віддав у власність держави.

Більше не приїжджав цісар Австро-Угорщини на полювання. Не з'являвся тут і віденський граф. Але не раз іще гуляли в мисливському замку пани — із Австрії, Угорщини, Німеччини, Чехії.

Сліди їхніх розкошувань — так званого мисливського замка — збереглися донині.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 17 липня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):