На Буковині між Красноїльським (Сторожинецького району Чернівецької області) та Іжевцями розкинулася велика полонина. Відколи світ, відтоді там худобу випасали. В давні часи полонина належала, звісно, дідичу Іжеску. А в нього без ліку худоби було і слуг у господарстві доста.

Дідич мав три дорослі дочки. Найстарша, Стелла, віддалася за сусіднього парубка із заможної родини, середульша, Кокуца, — за повітового урядовця, а наймолодша, Лаура, всім рішуче відмовляла, кожен з тих, хто сватався, їй був не до серця.

Старий батько Іжеску раз у раз картав найменшу дочку:

—    Роки йдуть, всі багаті хлопці женяться, а ти сидиш, казнакого чекаєш!
—    Не піду я за немилого, тату! — відмовляла дівчина. Але старий хотів розширяти свою господарку і знову наступав:
—    То йди за Флорю, доню. В нього землі, худоби багацько. Житимеш і горя не знатимеш!
—    Ні, тату! Ні землею, ні худобою серце не потішиш.

Але про кохання своє батькові не зізнавалась, знала, що старий зробить усе, щоб його зруйнувати. Що не день Лаура ходила на полонину. Виходила на самий верх, лягала там на угрітій сонцем траві і, уставивши очі в бездонну небесну блакить, лежала так цілими годинами. А думки пливли так, як оті хмарки білі в небі — такі ж чисті, такі ж химерні. За день квітів та ягід назбирає, принесе додому. А на запитання, чого щодня на ту полонину бігає, любов'ю до квітів відбивалась.

Та не йняв їй віри старий Іжеску. Вночі тихенько встав, загорнувся у ведмежі шкури і собі подався на полонину, аби підстерегти, що робить тут його наймолодша донька. І коли сонце висипало тепле проміння, а роси заблискотіли лелітками, він уже зачаївся під смерекою, виглядаючи свою доньку.

Попервах повз нього пройшов вівчар Івоніка з отарою. Надзвичайної вроди був хлопець. Високий, стрункий, чорні кучері спадали на його світле чоло, щоки пашіли рум'янцем, а на флоярі як вигравав! Сів неподалік на пеньок, вийняв з-за пояса сопілку і заграв вівчарську думу. З-за горба, немов квітка чарівна, виринула Лаура. Підійшла і обвилася навкруг вівчаря, гладила його кучері, цілувала губи. Вона кохала Івоніку й пішла б у світи далекі, аби тільки з ним бути разом. Вона пішла б навіть вночі по місяцевій срібній струні, аби тільки з коханим не розлучатись.

Старого у сховку аж пропасниця затіпала, коли вздрів таке. Але стримався і повернувся додому. Розповів старий дружині про те, що бачив.

Змовилися батьки силою віддати Лауру за сина багатія. Призначили весілля. Напекли і наварили, всіх багачів покликали, відтак і Лаурі вінок на голівку поклали.

А коли почет молодого наблизився, Лаура крізь сльози вигукнула:

—    Не піду за багацького сина, я для Івоніки-вівчарика суджена! — і тут же перекинулася в квітку полонинську — едельвейс.

Оповідають, що й дотепер, коли молодик настає, на полонині з'являється дівчина-квітка й гукає на свого Івоніку. А у відповідь лунає невидимий голос в місячній ночі, в дзюркотінні струмка чути шепіт солодких уст, у смерековому шумі — сопілкові флоєрні співи.

Отож, цю полонину між Іжевцями і Красноїльським назвали ім'ям доньки дідича, що навіки покохала вівчара Івоніку.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 17 липня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):