Над Раховом височить гора Плечі. Одні кажуть, що її тому так називають, що на вершину треба все на власних плечах виносити, бо гора така крута, що кінь туди не вийде. А другі кажуть, що така назва через те, що гора подібна на людські плечі.

Ця гора не така, як тутешні гори в цих місцях. Без лісу й кущів. На ній росте низенька, але густа трава, а в ній — квіти й квіти. За народним переказом, колись давно гора була такою, як усі, — розлогою, з пласкою вершиною, тож на неї легко було вибратися.

Серед зеленого поля стояла собі невеличка дерев'яна хатина. Жила в ній жінка-вдовиця, і була вона босорканею. Хто їй бодай поглядом не вгодив, у того щастя й радість відбирала, на дітей вроки насилала, худобу умертвляла. А хто шанував її, тому допомагала, у лихові зараджувала: дівчині легіня приворожувала, хлопцеві дівчину обирала.

І мала босорканя двох синів-близнюків. Обдарувала їх великою силою: ще хлопчиками були, а вже з ведмедем боролися, а коли парубками стали, дерева з корінням могли виривати. Та були босорканині хлопці чисті душею, ніколи й нікому лиха не робили.

Якось удосвіта розбудила босорканя синів і послала по дрова: — Принесіть по в'язанці, — каже, — та самі не мордуйтеся, а дроворуба пошукайте та у нього й відберіть.

Не сподобалася синам материна наука, але змовчали й рушили в ліс. У лісі й справді надибали дроворуба. Чоловік саме склав дрова у в'язанку й сів перепочити.

—    Що маємо чинити?—питає один брат другого. — Забрати дрова—лихо зробити, не забрати — мамі не догодити.
—    А звідки вона знатиме? — відповів другий. — Принесемо їй дров, та й по всьому.

А босорканя все бачила: дивилась у відро з водою, і там, наче в дзеркалі, було видно, що її сини чинять. Розгнівалася вона за той непослух і надумала люто їх скарати.

Принесли хлопці в'язанки, а мати вже на порозі чекає, очима їх пропікає:

—    Будьте прокляті! — закричала їм. — Вітрами станьте північним і південним, щоб ніколи разом не були, а лише в бійці зустрічалися. Най вам громи та блискавки рідними будуть, а не я!

Тої ж миті брати-близнюки стали невидимими вітрами. Закружляли вони над полонинами, лісами й горами, селами і скелями. Піднімали хмари-тумани, дерева ламали, з громами браталися. У різні боки розліталися, потім один одному назустріч неслися.

Замислили брати-вітри помститися лихій матері. Зустрілися біля рідної хати й почали дути на гору — один із півночі, другий із півдня.
Вийшла босорканя з хати і впізнала своїх синів.

—    Синочки, — заблагала, — не робіть цього, бо гору зрушите!..

Та не зважили сини на крик злої матері-босоркані, дули на гору з такою силою, наче велетні плечима напирали. Зрушилася гора, впала на хату й присипала разом з босорканею землею і камінням.

Багато-багато століть відтоді минуло.

А брати-вітри не вгавають: і взимку, і влітку, і навесні, і восени зустрічаються на тій горі, яку люди назвали Плечі. Отож і не ростуть на ній високі дерева, а тільки трава. Шумить влітку трава, хилять свої голівки нечуйвітри. А взимку на вершині завірюхи й бурани.

Люди кажуть, що то вітри снігом присипають свою матір-босорканю. Аби не ожила, людям зла не робила.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 17 липня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):