Гарний вийшов замок. Панові Трієску міг позаздрити не один барон чи граф. З вікон замку було видно далекі гори й пасовища, і скільки пан бачив, стільки й привласнив ще нічиєї землі.

Минали роки. Домнул Трієску обжився тут. І гори та полонини назвав посвоєму, по-волоськи: Менчул, Думен, Унгуряска, Веденяска, Герешаска, Шаса, Рогнєска... Так вони називаються й донині.

Жилося домнулу, як у Бога за пазухою: полював на звірину, ловив у річках рибу, милувався краєвидами. А слуги випасали на гірських луках тисячі корів та волів, овець та коней. А коли наближалася зима, домнул повертався до свого маєтку в волоському місті, слуги зганяли худобу з полонин, а в місті вже чекали купці.

Якось довідався Трієску, що між горами, в долинах рік, поселяються люди. Вони тікали сюди з галицьких сіл, від польської шляхти. Почав пан заходити в поселення, наказував слугам забирати від верховинців худобу, а коли хтось не давав, на смерть карати.

У розкошах жив домнул, але й розкоші не розкоші без жіночої ласки. І хоч був старим, а посилав слуг у верховинські поселення за найкращими молодими дівчатами. Іноді й сам рушав на таке полювання. Надибає гарну дівчину, схопить її на коня — й вихором у гори, до замку.

Та були гуцулки, що не піддавалися панській сваволі. Таких гоноровитих старець спершу брав силою, а тоді кидав у прірву під замком.

А в одному з сіл жила надзвичайно вродлива дівчина Оленка. Матері не мала, а батько, знаючи про панські звички, беріг дочку як "зіницю ока. Але дійшла чутка до Трієску про Оленчину вроду.

Кілька діб чатували панські слуги, поки однієї ночі таки викрали її. Та батько скоро помітив, що доньки нема. Здогадався, куди вона зникла,— недаремно ж панські слуги так часто нишпорили біля села.

І пішов нещасний батько радитися з людьми, що йому робити. А люди думали, думали та й таке собі надумали: вже одного разу від біди тікали, та не втекли, а тепер уже й тікати нікуди, і стали готуватися, щоб ударити на замок. Озброїлись косами, вилами, сокирами, кілками й подалися в гори.

Домнул Йоне Трієску не чекав, що хтось посміє напасти на його замок, адже всі довкола знали, що замок має сильну сторожу.

А повстанці вже вибили ворота. Почався великий бій — і в замку, і біля нього. Сонце піднялося високо, коли битва закінчилася. На горі лежали трупи, кров струмочками стікала до річок. Та повстанці перемогли. З темних підвалів випустили невільників, які гарували на пана. Домнула знайшли в одному з залів. Перед ним лежала вбита красуня. Заридав над нею нещасний батько, а селяни тим часом звершили суд над паном: як не просився, прив'язали його до стовпа, облили смолою і підпалили.

Згорів і замок. Чорний дим стелився по землі, яка вже й так почорніла від крові людської. Згоріло все, лише каміння залишилося. Чорне, мов вугілля.

І ту гору на сході Карпат назвали гуцули Чорною горою. І пісня про неї збереглася:

"Чорна гора не орана, Лиш трупами засіяна, Лиш трупами засіяна Та кровцею поливана."

Хто побуває на Чорній горі, той і нині ще почує стогін Оленки, що там загинула.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 17 липня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):