Колись дуже давно у долині річки Жденевки (притока річки Латориця) жив багатий господар Крайник Тімот. На високому пагорбі над селом Жденевом стояла його садиба. Звідти він міг відразу охопити оком усі свої володіння.

Родина в нього була велика, дітей багато, але особливо пишався він старшою дочкою Даялою. За тридев'ять земель не було подібної красуні! Струнка, як смерічка, гнучка, як берізка, а ступала, як гірська сарна. Розкішне русяве волосся важким золотом лежало на раменах і лебединій шиї. В очах її під довгими віями відбивалася синява карпатського неба. Отакою була білолиця, з чорними бровами красуня Даяла!

А коли прикрашала себе вінком з гірських квітів, то ставала справжньою лісовою царівною! Усі парубки мріяли про її прихильність й увивалися навколо неї, наче рій бджіл. Але вона лишалася до всіх байдужою. На всі залицяння юнаків відповідала жартами. Не діяли на неї й чари ворожки, до якої звертався не один з її кавалерів.

Серед тих юнаків, які упадали коло неї, був і син волосянського дячка на ймення Павло. Це був стрункий, вродливий хлопець, скромний і щирий, дуже чесний і довірливий. До того ж чудово грав на гуслях, тож його часто запрошували на весілля. Люди його любили. Даялі подобалося, що серед її численних залицяльників був цей юнак, загальний улюбленець. Вона почала виявляти прихильність до нього, але насправді не кохала його.
А в Павла кохання розпалювалося в справжню пристрасть. Але марно просив він, щоб Даяла стала його дружиною. Вона ухилялася від відповіді. А час минав, настала зима. Наближалися масниці. Павло знову заговорив про одруження.

—    Перш ніж дати тобі свою згоду, я мушу випробувати твоє кохання — чи справді ти мене так сильно кохаєш, — відповіла дівчина. — Ти нещодавно говорив, що гратимеш у суботу на весіллі в Тихому. Так от, слухай мою умову. Коли смеркне, ти залишиш весілля й підеш до нас, так щоб опівночі був тут. Я не спатиму й чекатиму на тебе. Коли заграєш на гуслях, я вийду й дам тобі відповідь.

—    Гаразд! — сказав, зрадівши, юнак, не підозрюючи ніякого підступу. Щойно смеркло, він вибрав слушну хвилину, непомітно лишив весілля й рушив у дорогу на Жденеве. Іти йому було далеко, щось аж за три милі. Щоб скоротити собі шлях, він пішов навпростець, лісом. Дорогу знав добре, ніч була місячна, морозяна. Снігу в лісі багато, йти тяжко, але Павло ні на що не зважав, а йшов собі й ішов, щоб швидше почути від коханої щасливе "так"!

Отак ішов він годину, другу, як раптом у лісі розляглося тонке, тягуче виття, а навколо нього замигтіти якісь тіні, Це були вовки. А Павло був без зброї. Правда, він міг вилізти на дерево, але боявся запізнитись до коханої дівчини. Тоді він вийняв з пазухи гуслі й почав грати. Вовки відбігли трохи далі, але не пішли геть, увесь час кружляли навколо. Так він ішов ще з годину-півтори, весь час граючи. Нарешті на високому пагорбі показалася облита місячним сяйвом садиба Крайника Тімота. Вовки відстали. Павло полегшено зітхнув і, піднявшись до садиби, заграв під вікном Даяли свою улюблену пісню. Але ніхто вікна не відчинив, ніхто не зустрів його, тільки за якийсь час вхідні двері рипнули й грубий чоловічий голос гукнув:

—    Чого людям спати не даєш? Не знайшов іншого часу? Забирайся геть! — і двері грюкнули.

Павло зрозумів, що з нього жорстоко поглузували. Він почувався ображеним і приниженим. І замість того, щоб йти додому, пішов просто на Пікуй-гору.- Зовсім знесилений, аж на світанку додибав він глибоким снігом до самої верхівки. Тут ще раз заграв свою пісню назустріч сонцю, що вже сходило, і, змучений, ліг під скелю й відразу ж заснув. Так і знайшли його з гуслями за пазухою люди, які вирушили шукати його другого дня по слідах у глибокім снігу.

Вбиті горем батьки юнака прокляли Даялу, щоб доля була до неї така сама жорстока, як вона до їхнього любого сина! Щоб не мала в житті щастя й щоб не зустрівся їй юнак, який покохав би її! Щоб ніколи вона не знаходила у людей ні любові, ні приязні, ні співчуття!..

І воно збулося, це прокляття. Люди відсахнулися від пихатої красуні. Ніхто з юнаків не звертав на неї уваги. Так і лишилася вона старою дівкою. А коли батьки її померли і брати оселилися внизу, в селі, Даяла лишилася жити в похмурій садибі на горі сама, і почала вона ворожбитувати, знахарювати.

Кажуть, стара ворожка й донині жива, день у день блукає лісовими хащами — шукає чародійних трав. Раз на рік, у день смерті Павла, в неї прокидається сумління, і тоді вона йде на Пікуй, на те місце, де загинув юнак, і там гірко плаче за своєю молодістю й зів'ялою красою.

Відтоді звуть люди верхівку гори Пікуй Гуслями. Коли ж над Карпатами лютує буря, коли північний вітер в ущелинах поміж скель свище, гуде на різні голоси, людям чується, що то бідолашний Павло грає на своїх гуслях.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 17 липня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):