Високо в горох, на маленькому озерці, росло багато купавниць — жовтих водяних лілій. Одного дня парубок-вівчар знічев'я зірвав собі квітку. І побачив, як закапали сльози зі стебла.

—    Квітка плаче! — здивувався він.

А купавниця враз заговорила до нього:

—    Я розповім тобі, чому я плачу. То було давно-давно. Одна бідна дівчина покохала багатого хлопця. Але багатій дурив дівчину. У них мала народитися дитина, та хлопець не хотів одружуватись, бо мав уже на прикметі доньку заможних батьків. Якось при зустрічі мовив багач:

—    Кохана, у горах є дуже гарне озерце. Я хочу покатати тебе по ньому на. човні.

Дівчина зраділа, і вони пішли до озера. Сів хлопець на весла, і човен тихо поплив на середину озера. Дівчина милувалася чудовим краєвидом і не чекала нічого лихого. І тут з води визирнула я, купавниця. Дівчина вигукнула: "Яка красна — як сонце!" І нахилилася, щоби мене зірвати, а хлопець і штовхнув її у воду. Він для того й заманив її на озеро, щоб дівчину утопити. І відтоді я плачу за безталанною дівчиною, бо через мене вона загинула. Відтоді, коли встає сонце і своїми променями торкається нас, купавниць, ми розкриваємо свої пелюстки і плачемо.

Наступного ранку вівчар знову прийшов на озеро і побачив: жовті лілії плачуть.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 05 серпня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):