Автор фото: Чинька Михайло
У давні-давні часи лихо прийшло на зелену Буковину. І не зеленою вона тоді була, а червоною. Од крові людської почервоніла. Бо турки і татари повбивали людей, а кого не вбили — у неволю забрали, а оселі людські спалили. Ті, хто врятувався, у гори відступили, і там, у темних дрімучих лісах, село заснували. Обгородили його кам'яними брилами, земляними валами, аби ніхто не міг доступитися, бо знали, що бусурмани не спиняться, шукатимуть їх, лізтимуть у гори й нетрі лісові за здобиччю.

Отож село над Черемошем жило у стані неперервної тривоги. І таки довідались турки про гуцульську фортецю в горах і рушили шукати її. Блукали довго нетрями, рік або й два, одяг їхній перетворився на дрантя, а мармизи ще " більше почорніли, бо їжі їм вже давно бракувало. І нарешті великий загін турків вийшов на околицю села. Побачивши худобу, яку випасали Івасик і Маринка, голодні турки заходилися рубати корів, а вівці тим часом порозбігалися хто куди.

—    Івасику, любий! Біжи хутко в село і дай знати людям, — сказала Маринка. — А я спробую затримати турків, поки наші до оборони приготуються.

Івасик поспіхом через чагарники-малинники вибрався на плай, а далі блискавкою помчав до села-фортеці.

А Маринка побігла до турецьких вогнищ, де виголоднілі бусурмани смажили м'ясо. Визирнула з-за кущів - так, щоб турки її побачили, і кинулась навтіки, наче злякавшись. Турки за нею. Наздогнали.

—    Веди, мала бестіє, на дорогу, що до твого села веде! — грізно кричали бусурмани.

А Маринка їх вела туди, де найгустіші зарості, де найглибші ущелини і холодні води.
—    Щось ти крутиш, дівко! — злилися турки.
—    Ні, панове, ходімо скоріше, зараз село буде.

І довго вони ще йшли. Ніч застала їх у лісі. І не так сталося, як туркам гадалося. Маринка завела їх у таке місце, аби ніколи більше не змогли звідти вийти. А коли добре стемніло, небо, немов батогами, почали пороти блискавиці, тріскала громовиця, до землі згиналися дерева, декотрі навхрест перепліталися, інші буря вивертала з корінням і кидала долі. Навкруги клекотіло, стогнало. І раптом розкололися гори, і у провалля ринула вода. Зробилося велике озеро і поглинуло всіх турків. А на шпилі найвищої гори лишилася стояти Маринка. Уцілів і турецький паша.

Вихопив він шаблю і стяв Маринчину голівку. Заструменіла гаряча кров. І де та крівця на камінь впала — калиною там стала. І простягнув до неї руку турок, але враз спопелів. А на тому місці, де озеро виблискувало, появився густий смерековий ліс. Цей ліс люди назвали Дівочим.

Певне, чували, що смерек у Карпатах є доста? Це правда, а як хто не йме віри, най приїздить в Карпати і побачить смерекові ліси, а серед гір квітучі села, а в них живуть люди, чиїх предків урятувала дівчина Маринка від смерті.

джерело матеріалу: Легенди Карпат - Львів:Апріорі, 2010.-144с.іл.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 05 серпня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):