26 березня 2010 року по полудні в селищі Воловець що на Закарпатті родина, сусіди, друзі та колеги провели в останню путь гірського рятувальника Василя Івановича Вербищука.

Василь Іванович загинув в лавині на хребті полонина Боржава при рятуванні туристів, що катались тут на снігових дошках і не могли знайти шлях до села. Це стало першим випадком в Карпатах коли рятувальник загинув в горах рятуючи життя іншим.

Пізно ввечері пошуково-рятувальна група керівником якої був Василь Вербищук як начальник Воловецького гірського пошуково-рятувального пункту в складі 4-х чол. вирушила на пошуки заблукалих туристів. В ті дні в Карпатах відбулися останні, але відчутні подихи зими. Мороз та сильні снігопади супроводжувались поривчастим північним вітром. Саме це спричинило утворення в високогір’ї величезних снігових карнизів. В умовах обмеженої видомості, серед ночі в найвужчій ділянці хребта під якою є дуже стрімкий схил відомий серед місцевих жителів як «красна стіна» між вершинами Великий Верх (1598 м.) і Стій (1681 м.) група рятувальників не помітила сніговий карниз і під вагою людей він рушився викликавши снігову лавину. В неї попали всі четверо і вісімсот метрів «біла смерть», як ще називають лавину, несла людей по глибокому кулуару до зони лісу. Коли лавина зупинилась – двом рятувальникам вдалося вибратись зі снігового полону самостійно і за короткий час з під мокрого снігу швидко відкопати третього. Його місце знаходження побачили крізь сніг по промінцю налобного ліхтарика який залишився включеним у хлопця на голові, а от свого начальника знайти не вдалося. Не вдалося знайти тіло свого колеги рятувальникам, що з’їхались з усіх карпатських областей і в наступні дні, які характеризувались ще більшим погіршенням погодних умов і випадінням свіжого снігу.

На шостий день марних пошуків пошуково-рятувальні роботи припинили, так як над місцем ймовірного зникнення Василя висіли не менш небезпечні карнизи і існувала загроза сходу нових лавин зі свіжо випавшого снігу. Крім того місце трагедії було в 4-5 годинах ходу по крутосхилах від найближчого села Пилипець, а це забирало більшу частину світового дня.

А туристи, до речі, яких шукали рятувальники тієї рокової ночі, наступного дня благополучно спустились в село Березняки Свалявського району і не потребуючи ніякої медичної допомоги спокійно повернулися до Києва.

Завдяки різкому потеплінню і старанням сина Івана та його родини тіло Василя Вербищука знайшли тільки на десятий день з дня трагедії.

Поховали Василя Івановича Вербищука на цвинтарі? оберненому в бік гордої Боржави. Коли тіло опускали в могилу сумну тишу прорізали залпи сигнальних ракет, жалібно завили сирени оперативно-рятувальних джипів. В зажурі стояли генерали та полковники від МНС з Ужгорода та Києва, гірські рятувальники-побратими з різних куточків Карпат, велика родина та односельці. А засніжені горді боржавські вершини Темнатик і Плай мовчки спостерігали за всім і немов просили вибачення в засмучених присутніх за те, що вирвали з їх рядів досвідченого, сильного і сміливого рятувальника-професіонала. Одночасно своїм холодним пронизливим подихом вони давали зрозуміти що гори сліпі і не розрізняють де досвідчений професіонал, а де турист-початківець. Це людина сама вибирає собі гори часто ризикуючи життям. Але в даному випадку цей ризик був виправданий, бо мова йшла про рятування людей і Василь Іванович виконував свій святий обов’язок. В альпійських країнах вважається найвищим вчинком гірського гіда віддати своє життя заради порятунку клієнта. Таку саму святу мету переслідували четверо рятувальників вирушивши в примхливі нічні, засніжені гори заради порятунку інших. Звичайно Вербищук міг призупинити пошуки, відсидітись десь внизу, перечекати непогоду, повернути свою групу назад зіславшись на відповідну інструкцію, але він поступив так, як належить професіоналу. Поступив так, як підказала йому його власна совість, за що і поплатився сласним життям.

Не дивлячись на свій поважний вік, не маючи ніяких шкідливих звичок і маючи здорове серце і добру фізичну силу Василь Вербищук був енергійною і витривалою людиною, адже народився і виріс в гірському гуцульському селі Лазещина що на Рахівщині. Професійному ходінню по горах віддав майже пятдесять років свого життя. Багато років пропрацював інструктором, старшим інструктором та директором туристичної бази в Воловці, а останні тридцять років працював тут же керівником гірського пошуково-рятувального підрозділу.

Трагедія на Боржаві – це перший випадок загибелі гірського рятувальника при виконанні службових обов’язків. А сталося це тому, що особливо модним для молодих людей в останні два роки став спуск по цілинному снігу на так званих сноу-бордах. Надивившись захоплюючих відеороліків по Діскавері та інших пригодницьких телеканалах, відеокліпів в Інтернеті туристи «лізуть» в прямому розумінні цього слова взимку за адреналіном та екстрімом в найвіддаленіші і найнебезпечніші куточки Карпат. Того ж рокового дня 14 березня інша група туристів попала в лавину на Хомяку (1544 м.), загинув 25-ти річний хлопець з Чернівців. П’ять днів по тому катаючись на тих же снігових дошках важко травмувалися туристи з Києва під Петросом (2020 м.) знову ж таки викликавши на себе снігову лавину. Саме в ті дні велика група сноубордистів шукала вертикальних стін для спуску на дошках в полонині Гаджина, інші змагалися з лавинонебезпечними схилами нашого Попа Івана і т.д. Просто якесь нашестя на Карпати людей зі сніговими дошками. Інакше не скажеш.

І мабуть мало хто з цих екстемалів задумувався що наражає своє життя на смертельну небезпеку. Та хіба лише своє життя…..

джерело матеріалу: http://www.verkhovyna.info/ua/verkhovyna/resque/articles;39/
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 07 березня 2012 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):