Автор фото: Чинька Михайло
Карпати поєднують у собі красу гір та лісу. Тут можна прокласти маршрути від найпростіших до III категорії складності. У Карпатах зустрічаються ділянки з великим перепадом висот, скельним рельєфом, водними перепонами, складним орієнтуванням.

Пішохідні походи по Карпатах можна здійснювати з травня по жовтень місяць. Однак треба пам'ятати, що у травні на високогір'ї ще багато снігу, а в жовтні суттєво знижується температура повітря, особливо вночі. Найбільш цікаві маршрути у Карпатах пролягають гірськими хребтами. Однак, плануючи походи Карпатами, слід пам'ятати, що тут є прикордонні зони і природоохоронні об'єкти (Карпатський біосферний заповідник, заповідник "Горгани", Ужанський, Карпатський і Синевирський національні природні парки, ландшафтні заказники тощо), для проходження яких необхідно одержати дозвіл у відповідних організаціях та дотримуватися певних правил поведінки.

 

1. Туристичне спорядження та його застосування
При підготовці до походу дуже важливо правильно підібрати і підготувати спорядження. Адже від того, наскільки це якісно зроблено, залежить і успішне проходження маршруту, і безпека туристів, і, навіть, хороший настрій.

Погодні умови та характер туристських походів ставлять низку вимог: спорядження повинне бути міцним, надійним, легким, компактним, зручним при використанні в умовах спеки, холоду, підвищеної вологості. Туристське спорядження прийнято поділяти на особисте та групове, в особливу категорію виділяють спеціальне спорядження. Особисте спорядження - це наплічник, теплоізоляційний килимок (карі-мат), одяг, взуття, спальні та туалетні приладдя, посуд тощо. До групового спорядження належать намети, засоби для розведення вогнища, посуд, сокири, картографічні та маршрутні документи, ремонтний набір, групова аптечка, а також інші предмети колективного використання. Залежно від виду туризму і особливостей маршруту в спорядження включають: мотузки, кригоруби, каски, рятувальні жилети тощо. В туристських походах по горах, малонаселених районах, а також на водних, велосипедних, лижних та спелеомаршрутах слід використовувати спеціальне спорядження. Його можна поділити на дві категорії: засоби пересування (велосипеди, лижі, судна) із відповідними ремонтними наборами, запасними частинами, упаковкою; а також спорядження, яке гарантує безпеку в поході (мотузки, карабіни, жумари, альпіністські системи, скельні гаки та молотки, кригоруби, кішки, рятувальні жилети, лавинні шнури, лопати тощо).

Специфіка виду туризму визначає особисте, групове та спеціальне спорядження, а також його кількість.

Робота зі спеціальним спорядженням вимагає відповідної теоретичної підготовки, досвіду та певних навичок практичного застосування.

 

2. Топографічна підготовка
Знання топографії, уміння читати карту, робити найпростішу зйомку ділянки місцевості, упевнено орієнтуватися - обов'язкові для туриста. Відсутність цих навичок і недостатнє знання топографії призводять до помилок при розробці маршруту, а невміння орієнтуватися - до втрати часу, порушень графіка або до зриву походу, а часом і до більш серйозних наслідків. Читати карту - це означає не тільки розуміти, що на ній зображено, але й уміти користуватися нею в будь-якій ситуації. Визначення свого знаходження стосовно місцевості та сторін горизонту за допомогою карти називається орієнтуванням за картою. Особливості орієнтування в різних умовах

Орієнтування в лісі. Перевагу необхідно віддавати орієнтуванню за допомогою компаса.

Як орієнтири в лісі рекомендується використовувати просіки, лісові дороги, ріки, характерні форми рельєфу, місцеві ознаки визначення сторін горизонту і свого положення відносно небесних світил з урахуванням їх добового переміщення. Іноді можна визначати місцезнаходження за напрямком вітру, який, як правило, буває стійким тривалий час.

Орієнтування в гірській місцевості. Напрямок руху в гірській місцевості можна витримувати, йдучи дорогами уздовж річок, по долинах й інших лінійних орієнтирах, напрямок яких збігається з напрямком руху. Орієнтирів у гірській місцевості дуже багато, ними можуть бути високі характерні вершини, скельні осипи, річки, струмочки, дороги, невеликі гаї на схилах гір, перевали, хребти тощо.

Користуючись компасом для витримування напрямку, слід контролювати свій рух за небесними світилами і місцевими предметами. Варто враховувати, що в багатьох випадках південні схили гір бувають більш пологими, а північні крутішими; трав'яний покрив переважає на південних схилах, деревний на північних; виноградники знаходяться, як правило, на південних схилах.

Необхідно також пам'ятати про те, що відстані в горах здаються значно меншими, ніж вони є насправді.

Орієнтування в умовах поганої видимості та вночі. Як орієнтири можуть використовуватися дороги, узлісся, лінії зв'язку, канали та інші об'єкти, які мають лінійне значення і напрямок. Орієнтири для руху вибирають на більш близьких відстанях один від одного, для того, щоб була можливість частіше контролювати своє місцезнаходження. Необхідно прагнути до вибору орієнтирів з тих об'єктів, які перебувають на височині і при спостереженні проектуються на тлі неба. Гарними орієнтирами в цих умовах є освітлені будівлі, труби, високі предмети тощо.

 

3. Порядок руху та способи подолання перешкод на туристичних маршрутах
Техніка пересування полягає у вмінні легко і без втоми ходити на великі відстані. Вироблення правильної, економної ходи залежить від практики. Якщо придивитися до ходи людей, життя яких пов'язане з рухом - геологів, мисливців, пастухів, то побачимо, що крок у них плавний, пружний, економний, працюють тільки ті м'язи ніг, які необхідні для руху, сліди йдуть майже однією лінією.

Важливим компонентом техніки пересування є його темп. В нескладному поході рівнинною місцевістю швидкість руху досягає 3,5-4,5 км/год. В гірських районах, заболочених, з густим підліском тощо темп уповільнюється.

Як правило, темп руху задає керівник групи, орієнтуючись на менш підготовлених учасників. Туристи пересуваються "ланцюжком", тобто один за одним. За направляючим стають менш фізично підготовлені туристи, яким важко підтримувати темп самостійно, далі йдуть сильніші. Останнім іде найбільш витривалий турист, який має можливість стежити за всією групою і за необхідності може зупинити рух. Щоб зберегти рівномірний темп протягом усього дня, через 45-50 хвилин руху необхідно робити невеликі привали - 10-15 хвилин.

Звичайний ходовий день складає 7-8 годин (1 год. = 45-50 хв. руху + 15-10 хв. відпочинку), не враховуючи обіднього привалу (як правило він складає від 40 хвилин до години). Враховуючи це, планують кілометраж походу. План походу повинен передбачати поступове збільшення навантаження. В перші дні, коли наплічники ще важкі і учасники походу не втягнулися в ритм, можливе зменшення денних переходів і швидкості руху. В горах необхідно перших 2-3 дні присвятити акліматизації. Необхідно дотримуватись режиму дня. Звичайно, до нього вносять свої корективи погода, характер місцевості, наявність води.

 

4. Особливості походів з різних видів туризму
Гірський туризм - об'єктивно небезпечний вид туризму. Це обумовлюється особливостями гір (кліматичні умови, висота, сонячна радіація, лавини, каменепади, гірські річки, тріщини на льодовиках тощо). Зупинимося на основному способі страхування - перильному. Перила натягують в складних та небезпечних для руху місцях (наприклад, при переході тріщин по сніжних мостах, при русі крутим схилом тощо). Мотузку надійно закріпляються в двох (а іноді й більше) точках. При траверсі схилу (горизонтальні перила) мотузка повинна бути натягнута, а при підйомах і спусках (вертикальні перила) бути дещо послабленою. "Робочий день" гірського туриста розпочинається рано, як правило, о 4-5 годині. Причинами цього є:

- погода в горах в другій половині дня часто псується, чим ускладнює рух і навіть призводить до вимушеної зупинки;

- рівень води в гірських річках та струмках в другій половині дня різко піднімається (через танення снігу та льоду), переправи стають небезпечними, а іноді й неможливими;

- у другій половині дня різко піднімається можливість загрози каменепадів.

Тобто найбільш складні ділянки маршруту слід проходити в першій половині дня, враховуючи ще й те, що до вечора накопичується втома, погіршується реакція, координація рухів, здатність концентрувати увагу тощо.
 

Рух різними видами рельєфу

Рух лісом. Основна складність походу лісом - витримати потрібний напрямок, оскільки схожість пейзажу, особливо в похмуру погоду, постійні обходи повалених дерев непомітно відводять від лінії маршруту. Тому рекомендують рух за азимутом.

Рухаючись густим підліском, необхідно витримувати інтервал між учасниками, щоб не зачепити гілкою того, хто йде позаду, обережно переступати або обходити повалені дерева. У густому лісі потрібно використовувати стежки, в тому числі і звірині, які йдуть в потрібному вам напрямку. Рух болотом. Болото, за можливості, краще обійти, особливо якщо воно утворилося в результаті заростання водойми. Тут можуть бути підступні вікна з легко розривною сплавною. Розпізнати таке болото можна за коливанням ґрунту під ногами. Якщо доводиться все ж йти, то рухатися потрібно плавно, з великим (не менше 4-5 метрів) інтервалом, "слід у слід", з жердиною в руках, щоб відчувати дно. Вперед повинен піти розвідник. Необхідно взяти із собою декілька в'язанок хмизу.

Якщо учасник походу провалюється в болото, потрібно жердину покласти впоперек і спробувати вибратися. У випадку, коли не вдається знайти під ногами надійне дно, слід припинити рухатися і чекати допомоги від товаришів. Якщо той, хто провалився, підстрахований мотузкою, то необхідно під мотузку підкласти колоду, в'язанку хмизу, жердину (щоб він не прорізав сплавну), і на утворену гать витягнути товариша. Не можна всім бігти на допомогу, щоб не погіршити ситуацію. Особливо обережно потрібно діяти, якщо потерпілий не застрахований мотузкою. Наближатися до нього слід по-пластунськи, здалеку кидаючи мотузку з петлею на кінці. Якщо мотузки немає, потрібно мостити поруч з потерпілим гать і за допомогою ременю, жердини тощо його витягти. Рух трав'яними схилами. При пересуванні некрутими схилами можна користуватися кригорубом чи альпенштоком, трекінговою палицею для підтримання рівноваги (тримати в одній руці, спираючись, наче на опору). Висоту набирають, рухаючись зигзагоподібно або довгими пологими траверсами, при цьому ноги ставлять на всю ступню і якомога горизонтальніше, використовуючи нерівності схилу. Необхідно пам'ятати, що на крутому трав'янистому схилі, особливо якщо турист йде з важким наплічником, при зриві затриматись складно. Після дощу на мокрому трав'янистому схилі інколи доводиться організовувати перильне страхування.

Спускатися трав'янистим схилом потрібно прямо вниз найкоротшим шляхом швидкими неширокими кроками (але не бігом). По крутому схилу рекомендується спускатися боком, спираючись на кригоруб (альпеншток). Не рекомендується пересуватися по високій траві та низькорослих кущах, бо це призводить до втрати рівноваги та падіння. Рух по осипах та моренах. Осипи і морени - це хаотичні нагромадження уламків каменів, що утворилися в результаті руйнування скельних порід. Необережний рух при переході через них може призвести до падіння чи викликати каменепад. Тому спочатку необхідно визначити ступінь їх рухливості. Рухлива молода морена чи осип мають більш світлий колір через свіжі відломи, на них відсутня рослинність. Нерухливий осип більш темного кольору, каміння покрите мохом і травою. Осипи бувають малі, середні та великі, це залежить від розмірів каменів. Малий осип легкий для спуску, але складний для підйому та траверсу. По середньому і великому легше підніматися, однак досить важко спускатися. По осипах слід пересуватися щільною колоною так, щоб не знаходитись один над одним (до речі, цього слід уникати і на інших формах рельєфу).

При пересуванні по середньому та великому осипу слід намагатися наступати зразу на декілька каменів (часто трапляються "живі" камені, тобто ті, що рухаються), ступати плавно, впевнено, невеликими кроками. По малих осипах, як і по снігу, спускатися потрібно "з п'яти". По нерухливому осипу з великих каменів піднімаються прямо вверх або навскіс, як по сходинках. При великій крутизні схилу йти потрібно зиґзаґами. Ноги ставлять на край каменів, ближче до схилу. Рухливі осипи необхідно проходити дуже обережно, скоротивши інтервал до мінімуму. Змінювати напрямок руху можна тільки після того, коли вся група компактно збереться на місці повороту.

В разі зриву каменя потрібно спробувати його зупинити, поки він не набрав швидкість. Якщо це не вдалося, попередьте товаришів вигуком "камінь!". При такій команді члени групи повинні зупинитися, знайти камінь поглядом і тільки в останню хвилину відхилитися, коли стане зрозуміло, що його траекторія не зміниться від удару об схил. Особливо уважно потрібно проходити осипи, які знаходяться над скельними обривами. В таких місцях часто необхідна перильна страховка. В найбільш небезпечних ділянках потрібен спостерігач, який буде стежити за схилом, поки останні (якомога швидше) його перетинатимуть. Рух легкими скелями. Скелі "легкі", як правило, дуже прості, їх крутизна і протяжність невеликі, вони мають широкі полички, виступи і чергуються з осипними ділянками. Однак необхідно вміти застосовувати основні правила скелелазіння:

- потрібно уважно оглянути скелю та намітити маршрут залежно від наявності точок опори, визначити пункти зміни напрямку руху і місця відпочинку;

- перш ніж навантажити опору вагою свого тіла, необхідно переконатися в її надійності;

- кожну перевірену точку опори потрібно використовувати декілька разів (підтягнутися, перейти в упор руками, стати на неї ногою);

- руки використовувати тільки для підтримки тіла в рівновазі, а також для захвату опори, адже основне навантаження припаде на ноги;

- зупинятися для перепочинку і огляду подальшого відрізка шляху необхідно на найбільш безпечному, простому й зручному для зупинки місці, враховуючи небезпечні фактори рельєфу місцевості (нависання карнизів, старих дерев тощо);

- діяти завжди потрібно спокійно і передбачливо, оскільки плавність рухів дозволяє зменшити витрати сил;

- завжди використовуйте 3 з 4-ьох кінцівок в якості опори;

- на складних ділянках не допускати спуск і підйом без страхування, бажано використовувати каски;

- не наближатися та не стояти на краю скелі чи прірви без страхування;

- спускатися по некрутих скелях потрібно спиною до схилу, щоб бачити дорогу, основне положення тіла - вертикальне, напрям руху - найко-ротший;

- слід пам'ятати, що рух по ребрах скель найбільш безпечний. Велосипедний туризм

Велосипедний туризм має свої принади порівняно з іншими видами туризму. Велосипед - дуже зручний засіб пересування з хорошою швидкістю на значні відстані, завдяки чому є можливість познайомитися з великим географічним районом і відвідати цікаві об'єкти. Ще одна суттєва перевага перед іншими видами туризму - веломандрівнику не потрібно переносити наплічник вагою кілька десятків кілограмів на власній спині, це робить його двоколісний помічник.

Водночас кожен велотурист повинен володіти технікою їзди на велосипеді з вантажем не тільки по шосе, але й по стежках та бездоріжжю. Обов'язково знати правила дорожнього руху, що є запорукою безаварійного велосипедного походу. Кожен велотурист повинен знати технічну будову велосипеда та вміти робити дрібний ремонт в польових умовах. Велосипедні походи в гірських районах Карпат вимагають від велотурис-та значної фізичної підготовки, хороших навичок з орієнтування на місцевості та подолання природних перешкод. Тож варто пам'ятати, що:

- рухатися необхідно щільною колоною з оптимальним інтервалом пів-метра - 2 метри. Це гарантуватиме безпеку і найбільш раціональний спосіб руху при зустрічному вітрі. Розрив групи категорично заборонений;

- прискорювати і уповільнювати рух слід поступово, якщо це зумовлено рельєфом і якістю дороги. Через певний час чи відстань слід збиратися разом, тобто ті, хто попереду, зупиняються і чекають, поки збереться вся група;

- на спуску інтервал між учасниками потрібно збільшити до 50-70 метрів, швидкість повинна бути такою, щоб на закритих поворотах гальмівний шлях залишався меншим від відрізку дороги, що проглядається. Особливо небезпечні спуски в дощову погоду, коли різко зменшується ефективність гальмування, погіршується видимість. Рухатися в таких зонах необхідно на невеликій швидкості і з особливою обережністю.
 

Автомобільний та мотоциклетний туризм

Останнім часом популярності набув автомототуризм, адже вибір засобів пересування бездоріжжям значно збільшився, та й автолюбителів-екс-тремалів теж вистачає. Варто пам'ятати, що під час дощів карпатські маршрути стають важкопрохідними. Для подолання окремих ділянок з крутими глинистими спусками та підйомами необхідні значні зусилля та спеціальне страхування.
 

Спелеологічний туризм

Спелеотуризм як вид спортивного туризму розвивається в Україні протягом багатьох десятиліть, він тісно пов'язаний з карстологією та спелеологією, пошуком та дослідженням печер. Саме завдяки спелеотуризму в Україні проведено туристсько-спортивну класифікацію та повністю досліджено значну частину відомих печер.

Україна на рідкість багата на печери, на сьогодні відомо понад 1100 печер різного типу, від невеликих до гігантських за розмірами. На теренах України виділяються чотири основні райони проведення спе-леопоходів - Поділля, Буковина, Причорномор'я та Крим. Печери інших регіонів, зокрема в Карпатах, також мають свої привабливі риси для спе-леотуристів та певні можливості для оволодіння технікою і тактикою спе-леологічних походів.

Перешкодами у спелеотуризмі вважаються вертикальні та крутопохилі ділянки, прямовисні схили, звуження, сніжно-льодові та водні перешкоди, у тому числі сифони. В залежності від типу перешкод печери у спе-лео-туризмі поділяються на горизонтальні, вертикальні та комбіновані. Спелеотуризм - технічно складний вид туризму. Його складність полягає у проходженні складних за рельєфом маршрутів в умовах відсутності природного світла, високої відносної вологості (до 100%) та низької температури повітря. Все це вимагає від спелеотуриста ретельної підготовки до подорожі, а також сили, витривалості, спритності, вправності у використанні засобів життєзабезпечення під землею та засобів страхування, стійких навичок у подоланні відповідних природних перешкод.
 

Водний туризм

В Карпатському регіоні добре освоєні туристами гірські річки басейнів Дністра та Тиси. Гірські ріки Карпат вирізняє висока потужність потоку, стрімка течія, що сягає 10-15 км/год., могутні пороги та затяжні шивери. Тривалі або рясні дощі можуть викликати паводок о будь-якій порі року. Рівень води впродовж сезону сплаву значно змінюється, що залежить від кількості снігу в горах, дощів та температури повітря. Найкращий час для проходження річок Карпат - кінець квітня - перша декада травня, під час повені, коли танення снігів найбільш інтенсивне. Разом з тим, по ріці Тиса сплав можливий протягом усього теплого періоду року з квітня по жовтень.

Ріки Карпат можна долати на каяках, байдарках, катамаранах, плотах.

 

5. Організація бівуаку
Відомий радянський мандрівник С.В. Обручев писав: "Бівуак повинен забезпечувати мандрівнику повноцінний відпочинок і максимум зручностей, тому і розбивати бівуак потрібно так, ніби ти збираєшся тут прожити довгий час".

Організація бівуаку вимагає виконання трьох умов: безпека, наявність питної води і палива. Безпека - основна вимога до місця бівуаку. Не можна розбивати бівуак біля підніжжя берегових і гірських схилів, що небезпечні обвалами землі, каміння, потоками води під час дощу. Не рекомендується ставити намети в ущелинах, на дні ярів і вузьких долин струмків, на сухих руслах і протоках річки. Не можна встановлювати намети на хребтах, окремих високих пагорбах, під високими деревами, на пасовищах. Небажано розбивати бівуак неподалік від населених пунктів і виробничих підприємств. Чиста питна вода і паливо дадуть можливість організувати гаряче харчування, сушіння мокрого одягу, взуття, а також обігрівання. Місце для бівуаку повинне бути достатньо рівним, сухим, вільним від бурелому, купин. Його можна розташувати на береговій терасі, галявині, узліссі. В районах, де багато комарів чи мошки, намети краще ставити на місцях, що продуваються вітром.

Місце для вогнища вибирають за 5-7 метрів від наметів. При цьому використовують спеціальні засоби - таганки, сталеві тросики для підвішування посуду над вогнем, рогатки, гачки.

Покидаючи місце бівуаку, необхідно прибрати місце свого табору, вогнище залити водою і викласти дерном.

джерело матеріалу: Безпека туристів в Українських Карпатах, Ужгород 2008
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 26 березня 2013 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):