Наш Карпатський край здавна славиться своєрідною мальовничою природою, працьовитими людьми, високим народним мистецтвом, чудовою самобутньою народною творчістю, музикою, танцями, гумором. І хоч тяжка доля судилася нашим предкам — численні навали чужинських орд, довгі роки іноземного поневолення, з яким волелюбні гуцули ніколи не мирилися, — в боротьбі проти покори завжди допомагала їм пісня, що, не знаючи ні кордонів, ні заборон, бистрокрило злітала над знедоленим смерековим краєм, зігрівала теплотою рідного слова, задушевністю мелодії, кликала до боротьби за волю. Пісня була і є супутницею народу і в радості, і в горі. Заколисуючи дітей, матері співали колискових, весну дівчата веснянками зустрічали, колядками колядники народження Христа звістували, зворушливими обрядовими піснями весілля прикрашали, сумовитими рекрутськими — до війська виряджали... Багато з них, зокрема обрядових — колядок, щедрівок, веснянок, весільних, як свідчать архаїка їх текстів та ігрові елементи, якими вони супроводжуються, — дійшли до нас із глибини віків, із сивої давнини. Багато створено народом пісень і в пізніші часи нашої історії, створюються вони й тепер.

Відомо, що в недавні десятиріччя ставлення тоталітарного режиму до національної культури призвело до зубожіння нашої духовності, до глибокої кризи в національно-патріотичному вихованні молоді. Традиції, обряди, звичаї Гуцульщини стали рідкісними або й зовсім почали зникати з побуту, а з ними забувалася й народна пісня. Тому-то в наш час далеко не кожна мама вміє заспівати дитині колискову, рідко можна почути народну пісню, коломийку на молодіжних гуляннях, величальну обрядову на весіллі, хрестинах тощо. Та серед горян різних поколінь було і є чимало ревних цінителів, шанувальників, а також збирачів та творців гуцульського пісенного фольклору, які, розвиваючи та примножуючи цей великий безсмертний народний скарб, пронесли його через роки та віки, щоби передати наступним поколінням.

І, дякувати Богу, настав довгожданий час, коли можна на повний голос заспівати дорогу серцю пісню, заколядувати, святково провести шановані нашими предками звичаї, обряди. Час, коли мусимо повернути відібрані в нас духовні багатства, примножувати й розвивати їх, розкривати перед молоддю значення й вагу, красу й велич народної пісні, коломийки, бо саме в наше складне й неспокійне сьогодення пісня, особливо народна, має стати такою ж життєвою потребою, як хліб, одяг, оселя. Адже пісня - це те невичерпне джерело, яке живить душу, дає їй сили, терпіння, наснагу. Прийшов час, коли бабуся добуває зі скрині для внуків свою дівоцьку вишиванку, кептарик, запаски, постільці, дідусеву парубоцьку крисаню. Вона може й повинна добути для них зі своєї пам'яті великий духовний скарб — спогади про толоки та вечорниці, колядування й маланкування, великодні хороводи-веснянки, про полонинський хід, виряджання у рекрути, про своє весілля... - і пригадати давню пісню, пісню своєї молодості: швидку, веселу, жартівливу, протяжну, тужливу, схвильовану, величальну... Хай пісня, що була призабута, і не тільки бабусина чи мамина, але й вивчена в школі чи садочку, виконана на сцені, почута на святкуваннях та гуляннях у рідному селі чи місті, нагадає дітям, якого ми роду-племені, від якого кореня походимо, яка наша історія. Хай розвиває в них почуття прекрасного, любов до всього рідного: мови, народу, землі. Хай облагороджує їхні серця, вселяє в них доброту, ніжність, щирість, небайдужість. Бо серце, що співає, черствим не буває.

Наші гуцульські села здавна дзвінко лунали піснями цілорічно. Співали всі: і молодь, і старші люди, і діти. Співали на вулиці, на весіллі, під час релігійних та родинних свят, над колискою, на толоках та вечорницях, на пасовищах та полонинах тощо. Слід підкреслити велику відвагу й високий патріотизм наших краян, які співали пісні, заборонені польсько-шляхетською владою як націоналістичні. Саме в наших прикарпатських селах злітала під небо на народних святах-фестинах, лунала на сценах народних домів зворушлива високопатріотична пісня, прагімн України «Ой у лузі червона калина похилилася», яка виникла в період зародження січового стрілецького руху в Галичині, набула широкого розголосу і стала народною. Близькими й рідними гуцулам є коломийки, бо народилися й буйно розквітли в благодатному Карпатському краї і тому відображають всі сторони життя гуцулів: і романтику полонинського літа, і тяжку долю наймита, рекрута, жінки, і розлуку, і любов... Як і багато пісень Гуцульщини, коломийки чарують душу тим, що в них почуття, прагнення, настрої, доля людини вдало порівнюються з опоетизованими образами та явищами рідної гуцулам природи: червоної калини, зеленого дуба, зеленого явора, високої смерічки, бистрої річки, зеленого барвінку, срібної роси, буйного вітру, сивої зозулі...

У нашій місцевості побутує близько десяти традиційних коломийкових мелодій. Різні коломийки можна співати на одну мелодію і навпаки. Але гуцули завжди підбирають мелодію відповідно до тексту. У перлинах-коломийках - тужливих, жартівливих, величальних, сатиричних - відчувається великий оптимізм гуцулів, їхній бунтівний дух, незламна воля.

Свою любов до співанки гуцули виражають так:

Заспіваймо, дитиночко, двома голосами,
Один голос піде полем, а другий горами.
Один голос розійдеться по чистому полю
Та принесе моїй доньці щасливую долю.
Другий голос розійдеться понад яворини
Та принесе здоров'єчко для мої дитини...

Співуча весна в наших селах починається у той радісний час, коли пробуджується, щедро розвиває свою неповторну красу природа і справляє кожній людині добрий святковий настрій, - на Великдень. Усі три дні цього великого свята після богослужіння на церковному майдані збиралося все село. Діти, молодь і старші люди проводили ігри та розваги. Гралися «хрещика», «воротарочки», «подоляночки», «перепілочки», «огірочків», «голубки», «хустинки», «кота й мишки»... І співали в цих іграх великодні співанки - веснянки:

Ой на горі жито, жито, на долині овес,
Як задзвонять в усі дзвони, скажуть: «Христос Воскрес».

Як задзвонять в усі дзвони, чути аж на гору.
Збирайтеся, люди добрі, до Божого дому...

Вербовая дощечка, по ній ходить Настечка,
На всі боки глядіє, звідки милий приїде...

Коло млина яворина, зацвіла калина,
Навчилася в саду спати молода дівчина...

Навесні, коли земля вкриється зеленою пашею, щорічно проводилося в селі велике господарське дійство, що стало важливим народним святом, — полонинський хід. На цьому святі, та й не тільки на ньому, співали полонинські коломийки, в яких з великою любов'ю говориться про полонинку, овечки, корівки, про тугу вівчарика за рідною хатою, за файною любкою, а також із властивим гуцулам почуттям гумору — про вільність полонинського життя серед тайн карпатської природи.

Коби ми ся бучок розвив, зелена ліщина,
Відправить ня в полонинку молода дівчина.
Ой коби ся бучок розвив, зелені діброви,
Аби пішли в полонинку овечки й корови.
Ой піду я в полонинку, що ся у ній діє,
Калинка ся розвиває, гай ся зеленіє.
На високій полонинці ватерка ся курить,
Та не одна за вівчарем дівчина ся журить.
Прийди, любко, в полонинку росянов доріжков
Та стань мені в колибоньці свойов білов ніжков.
Ой сумує полонинка, сумує, сумує.
Чому вівчар в полонинці зимку не зимує...

Дуже цікаво проходить на Гуцульщині народне святкування свята Івана - день Івана Купала. Це свято сповнене яскравим розмаїттям народних традицій, звичаїв, пісень, багато з яких збереглося й донині.

З давніх-давен народне святкування Івана Купала пов'язується з чудовою порою — серединою літа, коли настає повна перевага сонця, тепла й благодаті в природі, коли все розвивається, буйно розцвітає, наповнюється цілющою силою. Цей день чистий і ясний, як купальська вранішня роса на високих нескошених травах. Навіть дощ цього дня має благодатну цілющу силу. Він тепло і лагідно зрошує коси, скроплює обличчя, змиває утому з тіла, очищає душу. Чарівної купальської ночі, коли і зорі чистими росами вмиваються, проводяться на Гуцульщині цілі купальські казково-грайливі обрядові дійства з піснями, жартами, примовками, ворожіннями, із запальними танцями «аркан», «гуцулка» навкруги високого палаючого вогнища. Це прадідівські традиції, що увійшли в плоть і кров нашого національного буття, бо прагне цього українська душа, прагне серце доторкнутися до національних витоків. Є щось язичницьке в традиціях купальської ночі, що єднає нас з далекими предками ще Київської Русі, у високій палаючій ватрі, у дівочому ворожінні, у вінках, сплетених любов'ю і сподіванням, які несе-кружляє бистра течія і віщує дівчині або мати зраду в коханні, або готувати рушники, виглядати старостів і весільних музик.

І дзвенить купальська ніч співанками про щире кохання, гірку розлуку, про зраду болючу, тайне чарування...

Любко моя солоденька, любко мальована,
Куплю тобі перстеничок в Косові на Йвана.
Куплю тобі перстеничок на мізинний пальчик,
Аби люди пізнавали, що я твій коханчик,
Ой піду я д миленькому в середу на Йвана
Та буду я, молоденька, сім раз цільована.
Подивися, файна любко, подиви, подиви,
Які гори веселенькі, куди ми ходили,
Які гори веселенькі заросли ліщинов,
Та куди я находився з миленьков дівчинов.
Ой на Петра вода тепла, на Йвана студена,
Аяв свого миленького від Бога суджена.
Ой кувала зозуленька та сіла на вербу,
Та не маю супокою через любов тверду...

Сходилися люди в наших гуцульських селах не тільки на свята, але і в будні, щоб разом працювати — робили толоки. Влітку проводили толоки на сапання, збирання сіна, на жнива. А восени разом копали картоплю, збирали кукурудзу, готували сливи, яблука на повидло тощо. Восени майже в кожній хаті була толока-лупейка (чистили обламані від стебел качани кукурудзи). Взимку довгими вечорами також робили толоки: скубли вовну, дерли пір'я, пряли. Проводили також вечорниці. Толоками виконували деякі роботи на будові хати, стодоли, стайні, возили дрова з лісу тощо.

На толоках та вечорницях було дуже весело. Дівчата і хлопці співали, жартували, проводили ігри та забави. Хлопці придивлялися ло дівчат: котра працьовита, а котра лінива. І багато молодих на толоках і вечорницях знаходили собі пару і побиралися.

Ой піду я на толоку й стану собі в кутку,
Буду собі на толоці вибирати любку.
Буду собі вибирати, буду ся дивити,
Котра любка не лінива, буду ї любити.
Ой із тої поточини студена вода йде,
Прийди, любку, на толоку, як сонечко зайде.
Прийди, любку, на толоку ні рано, ні пізно,
Аби тобі коло мене сісти незавізно.
Сідай, любку, коло мене, говори до мене,
Пізнаю тя по бесіді, чи ти любиш мене.
Пусти мене, моя мамко, та на вечорниці,
Най я свому миленькому сплету рукавиці.
Та писані рукавиці, волочкові капці,
Ой, любку мій солоденький, враз їс ми на гадці.
Я такого любка маю, як ясна зірниця,
Тримав мені куделечку цілі вечорниці.
А хоть же я біла-біла та ще й сивоока,
Була би-м ся не віддала, якби не толока.
Ой ходив я на толоки, вже би не ходити,
Дівча ми ся сподобало, буду ся женити...

Та не завжди так ставалось, як гадалося. Покохав хлопець дівчину й думав женитися, але «впала карта від цісаря», аби йти служити. Багаторічна австрійська окупація, що супроводжувалася війнами, панська сваволя польсько-шляхетських загарбників принесли гуцулам нестерпну рекрутчину та тяжке вояцьке життя. Не один леґінь попрощався зі світом за чужі інтереси на війні або, як новобранець-утікач чи Довбушів опришок, спійманий і в кайдани закований, у неволі життя своє змарнував. Рекрутчина, тяжка доля невільника, опришківський рух дали крила багатьом пісням та коломийкам Гуцульщини.

Ой на Кути доріженька, на Кути, на Кути,
Бувай, любко, здоровенька, бо я йду в рекрути.
Бувай, любко, здоровенька, бо я вже в дорозі,
Через плечі дзьобенчина, куферок на возі.
Дівчинонько молоденька, лиш би тя любити,
Впала карта від цісаря, аби йти служити.
А в цісаря добра служба та й добра заплата,
Не одному жовнярові головонька стята.
А в Марії чорні очі, в Марії, в Марії,
Мене взяли-відібрали до кавалерії.
Мене взяли-відібрали до коня, до коня,
Виплакала чорні очі дівчинонька моя.
Ой як мене молодого усиктирували,
Дали мені карабіна, кучерики втяли.
Облетіли кучерики, кучерики дрібні,
Та встелили доріженьку до самого Відні.
Ой ви, царі, ви, цісарі, за що ви ся б'єте,
Тайна свої білі руки нашу кровцю ллєте...

Найкращими, найвеселішими, найвеличнішими зимовими святами є Різдвяні зі своїми обрядами, повір'ями та звичаями — святою вечерею, колядуванням, маланкуванням, вінчуванням, які збереглися донині. Незмірне багатство колядок та щедрівок проніс наш народ через роки та віки. Створюються і нові, які стають голосом нашої історії.

Гей піді Львовом, нижнє Києва,
Стоїть з прежде віку дім ясеновий.
Дім ясеновий, двері дубові,
Двері дубові, столи тисові.
А на тих столах скатерті ільчисті,
Скатерті ільчисті, колоні пшеничні.
А за столами ґазда з ґаздинев
Гадку гадають, гостей чекають...
(Після кожного рядка повторюється: «Грай, коню,грай, кониченьку».)

А в ліску, в ліску на жовтім піску
Росло деревце тонке, високе,
Тонке високе, корнем глибоке,
Корнем глибоке, листом широке,
Листом широке, вгору кудряве,
Вгору кудряве, вбоки гілляве.
На тім деревци сам сокіл сидить,
Ой сидить, сидить, далеко видить...
(Після кожного рядка повторюється: «Ой дай, Боже».)

За воротами музики грають, Музики грають, дівки гуляють.
Молода Анничка всім перед водить,
На ній жупелька колесом ходить...
(Після кожного рядка повторюється: «Сама панна, сама панна в злоті».)

А вінчують ґаздів так: «Вінчуємо вас щастям, здоров'ям, многими літами, добрими роками, ці свята упровадити, других дочекати, відтепер за рік діждати».

Обряд весілля є найбільш святковим, урочистим, радісним у житті людини. Різні дійства весілля, яке тривало впродовж майже цілого тижня, відбувалися надворі, на подвір'ї молодого та молодої. І на все село дзвеніли мелодії троїстих музик, обрядових весільних пісень та коломийок. Кожна весільна пісня надзвичайно зворушлива, кожна створює хвилюючий образ поваги молодих до батьків, облагородження молодої, прощання молодої з батьками, образ любові, вірності, міцності шлюбу - великого акту, що скріплює воєдино двоє молодих люблячих сердець.

Золоте барильце стіни гне,
Молода Анничка поклін б'є.
Молода Анничка поклін б'є,
Татові й матінці дякує,
Що вни її, молоденьку, згодували,
Молодому Іванкові до рук дали...

Ой із-за гори, з-за високої
Ясен місяць сіяє,
А з-за другої, ще з-за вищої
Іванко конем грає.
На правій руці та на пальчику
Злотний перстенець має...

Знати галочку по літаннячку,
Що високо літає,
Знати Анничку по віночкові,
Що вна матінку має.
Знати Анничку, знати, бо припадає мати...

Ой ти казав, кленів листочку,
Що не меш опадати.
А ти казав, ти мій батечку,
Що не меш мня віддавати.
А тепер падеш, землю встеляєш,
Бо люта зима буде.
Ти мня віддаєш, хоть сам не знаєш,
Що за доленька буде...

Ще на весіллі, коли староста просить гостей до почесного та короваю, свахи співають: «Ой роде, роде багатий, даруй товарець рогатий... а ви, прихожі, даруйте гроші». Хтось із родини дарує колиску.

Місце для колиски відводилося в кожній новозбудованій для молодої сім'ї хаті. Дерев'яна, підвішена до сволока, колиска під спів маминої пісні виколисала не одне покоління гарних, здорових, співучих гуцулів. Різні співанки співали матері, заколисуючи дитину, а найбільше колискові коломийки:

Ой лю-лю, камси лю-лю, дитинко маленька,
Урвалася від колиски ворожа тоненька.
Та не жаль ми за ворозков, що ся тонка врвала,
Але жаль ми за дитинков, що маленька впала.
Колисочка яворова, колисочка з дуба,
Колишеться в колисочці дитинонька люба,
Колисочка яворова, колиска з горіха,
В колисочці колишеться мамчина потіха...

Відрадно, що з покоління в покоління на Гуцульщині передаються чисті, як джерельна вода, народні пісня, слово, музика, танець. І в плині віків не меркне їхня краса, не слабне їхня сила.

джерело матеріалу: Малова-Малкович П. М. З карпатських джерел: фольклорно-етнографічеий нарис. - Чернівці: Місто, 2004. - 176 с.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 26 липня 2007 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):