В цей період життя сільської громади відзначалося різноманітними формами інтенсивного контактування між її членами, взаємною інформованістю і гласністю. Навіть у дуже великих селах на 300 чи 500 або й більше дворів всі мешканці знали один одного, знали, чия дитина чемна, послушна, а чия лінива, задерикувата і т. д. Знали людей не лише за прізвищами, а й за прізвиськами. Траплялося, приймак приносив інше прізвище, але рід, родина селянського дворища мали своє незмінне прізвисько.

Кожне підростаюче покоління "штурмувало" старі назви. Хлопчики, особливо за свої риси характеру чи природні вади, одержували нові "притики". Часто "притиками" ставали материнські ласкаві звернення до своїх дітей: Максим—Мацько, Петро—Пепцьо, Йосип—Йонцьо, Тарас— Тарасик тощо.

Більша чи менша громада жила одним життям. Жали жито — всі в "одній руці", згрібали сіно на одному лузі, йшли молитися до однієї церкви, разом збирали гриби, ягоди, співали й жартували на весіллях, сумували й плакали на похоронах. Особливі усталені форми й місця контактування мала кожна вікова або інша група. Якщо у церкві кожної неділі чи свята зустрічалися всі мешканці села, то в кузні, наприклад, чи не кожного ранку і впродовж усього року відбувалися розмови між господарями й парубками про життя-буття у рідному селі, зарібки на цукроварнях чи нафтових промислах, про царя і царицю, цісаря й цісареву, давні бувальщини й війни, врожаї і голод. До кузні приходили не тільки ті, кому потрібно було "витягнути" леміш, а й ті, котрі хотіли поспілкуватися з ковалем, подивитися на його працю. А крім кузні були ще й млини, вітряки, олійниці, пилорами, без яких жодному господареві не обійтися. Стоячи у черзі, селяни обговорювали і великі податки, і мрії про краще життя... Зрозуміло, що незмінним предметом обговорення у таких місцях дуже часто були окремі господарі, господині, парубки, дівки й інші особи. Про кожного члена громади створювалася громадська думка, якою ніхто б собі не дозволив нехтувати.

З-поміж традиційних форм контактування членів громади між собою, а також з членами сусідніх громад були взаємні гостини в дні храмових свят. Як правило, кожна церковна громада двічі на рік мала храмове свято. Одне — як традиційне від часів давньої церкви, інше — як день посвяти діючої церкви (або як день чудотворної ікони, цілющої сили святої води та ін.). Храмові свята найчастіше припадали на теплу пору року: весняного Миколу, літнього Івана, святих Петра і Павла, святого Іллю, Чесного Хреста, Першу і Другу Пречисту тощо. Таке свято шанувалося не лише мешканцями села,— до нього готувалися родичі і знайомі з інших сіл. Вже зранку із сусідніх сіл до села "храмового празника" йшли або їхали підводами святково одягнуті люди. На цвинтарі біля церкви з'являлися торговці дитячими забавками, солодощами, хрестиками, іконками, книжками. Тут же сиділи кобзарі й лірники, ворожки і каліки або й фокусники. Разом із священиком церкви відправляли службу ще кілька священиків (п'ять—сім) із сусідніх сіл, а інколи і архієрей.

Після відправи селяни запрошували в гості родичів або знайомих із сусідніх сіл. За святковим столом обговорювали взаємні справи, новини, ділилися своїми турботами й радощами. Колоритом громадського побуту стали ярмарки. Як і у всякому громадському явищі, так і в українських ярмарках були свої традиції. Ярмарки збиралися у відповідні пори року. На них з'їжджалися купці, продавці й покупці з великої округи. Були ярмарки повітових містечок і нерідко окремих сіл, вони відбувалися у визначений день тижня — від понеділка до суботи. Найчастіше збиралися на ярмарку до найближчого містечка або до повітового центру. Але коли виникала потреба, то ярмарок проводився у найвіддаленішому містечку.

Однією з форм спілкування і духовного життя громади були церковні хори, що об'єднували по 10—20 найкращих співаків та співачок села.

Відмітною рисою громадського побуту в Карпатах і в Україні загалом, були толоки як засіб виконання таких видів робіт, котрих сам селянин просто не міг виконати, і як засіб допомоги господарствам вдів, одиноким старим людям та як форми взаємодопомоги. Це давало змогу перевезти куплену десь на далекому селі хату, клуню, хлів, молотарку або млин окремо дубового вала чи дуба на вала, олійню та ін. Наприклад, для перевезення вітряка, розібраного з відповідними позначками, необхідно було близько 50 підвод, зокрема, під навантаження вала вимагалося робити розвору з двох-трьох возів. Сильні коні та вози потрібні були, щоб перевезти млиновий камінь. До 20 возів брали селяни, аби перевезти хату чи господарську будівлю. Звичайно, одна селянська підвода не спроможна була це зробити. Та й затягнулося б таке перевезення на 20—50 днів. Долучалася і небезпека крадіжок матеріалу. Тому всі члени громади розуміли необхідність виконання робіт толокою, і кожен вважав за громадський обов'язок відгукнутися на прохання господаря, котрому необхідно було допомогти. На такий вид прохання не випадало відмовляти.

Толока звичайно розпочиналася вранці. Із села виїжджала валка пустих селянських возів за потрібними матеріалами. Якщо віддаль до місця призначення давала змогу повернутися до полудня, то валка, навантажившись, зразу ж вирушала у зворотну дорогу. Коли ж, траплялося, ламалося колесо чи розвора, селяни взаємно виручали один одного. Якщо ж зворотна дорога була далеченькою, селяни після завантаження возів полуднували і вже тоді вирушали назад. За участь у толоці господар не платив, але повинен був зробити толоку-гостину. Знову ж таки, коли робота завершувалася. Господар і господиня старалися приготувати гарний обід з доброю горілкою. Коли ж толока тривала впродовж дня, тоді обіду не давали, а переносили гостину на неділю — після того, як люди виходили з церкви.

Будівництво хати, стодоли та інших споруд також вимагало чимало робочих рук. Тому іноді селяни влаштовували толоки, але лише на зведення каркасу будови. Всю іншу роботу виконували найняті майстри і помічники та члени сім'ї. Для вдів, сиріт, калік толока проводилася саме як допомога і дуже часто з ініціативи сусідів чи сусідок. Такими толоками зорювали й засівали поле, збирали й звозили врожаї, ремонтували хати чи господарські будівлі. Частування після таких толок робилося не завжди. Але вдови чи старші люди намагалися бодай скромно це зробити. Нарешті, толоки як форма взаємодопомоги використовувалися при обмолоті зернових молотарками (необхідно було близько 20 робітників). Обмолот проводився вже з початку XX ст. майже у всіх середняцьких і заможних господарствах. Участь у такій толоці зумовлювалася відповідною кількістю відробітку робочих днів біля молотарки у своєму господарстві. Незважаючи на це, прийнято було давати учасникам такої толоки сніданок, обід і вечерю з двома—трьома келишками спиртного до обіду і ввечері.

З інших видів толок-взаємодопомог відомі косовиця зернових і лук, якщо ділянки поля або лугу знаходилися в різних місцях і зернові достигали в різний час, зимова молотьба хліба та ін. Правда, кількість учасників у таких толоках не перевищувала 4—5 чол. Відомі також жіночі толоки на відробіток щодо приготування волокна, плетіння цибулі, вибілення хати, лущення кукурудзи та ін. З обов'язку перед громадою кожний селянський двір час від часу направляв робітника на толоки для ремонту чи будівництва доріг, мостів, церкви, школи тощо.

Подібними до толок за взаємодопомоговим характером були супряги. їх використовували бідніші господарства, котрі мали по одному коневі чи волові, неповний реманент для обробітку грунту або ж мали тяглову силу, а не мали реманенту. Коли в супрягу об'єднувалися господарства з різними ділянками поля, між ними проводився відповідний розрахунок "пішими" роботоднями чи іншим чином. Господар, у якого працювала супряга, за звичаєм повинен був годувати і всю худобу, і своїх партнерів.

Справою громади була організація випасу худоби у весняно-літній період. Як уже зазначалося, громадського пастуха череди вибирали копа, віче, сход. Вибирали звичайно бідного селянина, нерідко бідного парубка, але такого, до котрого було довір'я як до чесної людини. Пастухові доручали доглядати за коровами, вівцями, іншою худобою. Пастух у свою чергу брав підпасичів, іноді неповнолітніх хлопчиків. У степових і лісостепових зонах випасали худобу до жнив на паровому клині, окремих ділянках громадського лугу, вигону-толоки, в лісі. Після жнив переходили на стерню. Селянські двори за чергою готували й доставляли на місця випасу череди їжу. Навіть у невеликому селі це випадало робити один раз на сезон.

В окремих місцевостях кожної неділі пастухів (також за чергою) змінювали на день представники від двох-трьох хат. Чи не звідси і назва — череда? У Карпатах, де розвивалося відгонне полонинське господарство — полонини, його організатором виступав на Гуцульщині орендар (в окремих випадках — власник), котрого називали депутатом, а на буковинській Гуцульщині — завідцею, ліверантом, Бойківщині — полонинником, полонинським газдою. Депутата обирала громада. Він укладав угоду на оренду полонини з її власником, називав суму внеску за випас з кожного господаря (залежно від кількості худоби), наймав пастухів на різні роботи, встановлював черговість відправлення тваринницьких продуктів із полонини окремим господарям, контролював функціонування всіх ланок полонинського господарства: випас, доїння, стриження, переробку молока і вовни, "ветеринарний" догляд за тваринами, охорону загінок від вовків, харчування пастухів на чолі з їх ватажком і т. д. Восени депутат проводив остаточний розрахунок з усіма своїми полонинськими помічниками — вівчарями, бовчарами, короварями, вакарями, котрі випасали велику рогату худобу — маржинку, телятниками, волярами, маєрками, які доїли корів, та з іншими робітниками.

Пастуше господарство гуцулів, що було їх основним заняттям, супроводжувалося багатьма звичаєвими правилами й обрядами. Загальногромадський і яскравий характер мав так званий полонинський хід, полонинський вихід чи ухід, коли виганяли худобу на гірські полонинські пасовища. Це відбувалося на день святого Юрія (6 травня за новим стилем). У церемонії виходу брали участь всі мешканці села, навіть бідаки, котрі не мали власної худоби. Ватаги, інші пастухи і господарі стріляли з рушниць і пістолів, вигукуючи: "Би літо боже по-витати!" Депутат, кілька господарів, інші люди були святково одягнені. Два пастухи грали на трембітах. За ними йшла худоба, обіч якої знаходилися пастухи. Завершували цю церемонію власники худоби і мешканці села. Дзвонили церковні дзвони, лунали коломийки. Провівши "хід" за село, жінки й діти поверталися, а чоловіки йшли аж до пасовища. Коли "хід" зливався з такими ж "ходами" з інших сіл, відбувалися веселі взаємні вітання. Люди обнімалися, цілувалися, частували одне одного.

На полонині робили "доїння на міру", після чого проводилося перше вгощання пастухів. Підраховували можливі результати випасу за літо. Перед поверненням до села відбувалося знову частування вином, горілкою, різноманітними продуктами, які приносили з собою господарі.

Громадське життя у селі характеризувалося так званою автономією за статтю (чоловіки, жінки), сімейним становищем (одружений і неодружений), віком (старші чоловіки і жінки, молодь, діти), економічним становищем (багаті, середні та бідні господарі, наймити). Особливими формами і традиціями відзначалося життя парубочих і дівочих громад. Соціально-звичаєва своєрідність становища неодруженої молоді полягала у її меншій відповідальності за стан справ у господарстві, за податки, утримання дітей і непрацездатних у сім'ї. Це створювало об'єктивну основу її відносної свободи, можливостей дозвілля, вибору ціннісних пріоритетів. Зрозуміло, і фізіологічні особливості молодого організму також впливали на спосіб життя: "Старий хоче спати, а молодий гуляти", "Молодий кінь — до бою, а старий — до гною". Хлопці починали парубкувати з 16—18 років, а дівчата дівувати — з 15—16 років. Спрямовували дозвілля молоді парубочі й дівочі громади. У невеликому селі було по одній парубочій і дівочій громаді, у великому — декілька. Парубочу громаду очолював найавторитетніший і, як правило, сильний юнак (старий парубок, отаман, береза, заводій), а дівочу — дівчина, котра вміла гарно співати (заспівувати), легко вступала у контакт з господинею хати, де найчастіше проводилися вечорниці та досвітки, при потребі могла присоромити парубка за непристойний вчинок чи слово або й вигнати з хати. Така дівчина показувала приклад і в праці.

Громади, зокрема парубочі, мали свої каси, що поповнювалися за рахунок зборів під час колядування й щедрування, разових внесків тих, кого приймали до громади, добровільних пожертвувань парубків, які заробляли гроші в місті чи панському дворі. Кошти громади використовували на оплату музик, молодіжне відзначення традиційних свят Івана Купала, Покрови, Андрія. "Колящини" — святкові молодіжні гуляння на різдвяні свята —- влаштовувалися за рахунок частини зборів під час "колядування на церкву".

На свята парубки й дівчата збиралися тільки для розваг і побачень. Грала музика, парубки запрошували дівчат до танцю. Музики відпочивали — парубки і дівчата співали про кохання і зраду, про козаченька, котрий не вернувся додому, про те, як мати дочку віддала у чужу сторононьку. Потім знову скрипка, бубен і сопілка зазивали до танцю. Саме на "вулиці", зимових вечорницях не один парубок освідчувався дівчині у коханні. Та не кожне кохання було щасливим. І про це розповідала пісня:

 

Ой у полі три тополі,
Всі три зеленіють.
За одною дівчиною
Три козаки мліють.
Ой хоч млійте, хоч не млійте,
Я вам трьом не буду.
За одного заміж вийду,
А за двох забуду.

 

Практично повсюди були поширені ночівлі хлопців з дівчатами. Лягали спати після вечорниць. До хати вносився куль чи кілька околотів. Солому розстеляли на земляній долівці і покривали ряднами. Лягали парами відповідно до взаємних симпатій. "Дозволялось" тільки цілуватись, обніматись. На світанку хлопці піднімалися і спішили у свої господарства "порати" худобу чи до іншої роботи. Дівчата тут же у хаті, де ночували, проводили "досвітки": пряли, вишивали...

Парубочі громади захищали інтереси молоді перед поміщиками, орендарями, підприємствами. Вони погоджували такі важливі питання, як оплата праці за тимчасовим, особливо сезонним наймом. При необхідності брали окремих своїх членів на поруки, даючи при цьому відповідний грошовий заклад. Парубочі та дівочі громади в повному складі були присутні на проводах до війська. Дарували рекрутові якусь дещицю із громадської каси, якусь частину грошей виділяли на самі проводи.

В процесі вікового досвіду життєдіяльності сільської громади виробилося багато етичних і правових звичаєвих норм поведінки. В особистих вчинках, громадському спілкуванні кожна людина повинна була завжди пам'ятати про Бога, незалежно від того, чи була вона глибоко віруючою, чи навіть ходила рідко до церкви. Істина "без Бога — ні до порога" не піддавалася сумніву. Селянин день починав молитвою, будівництво хати — освяченням місця. Богові присвячували хресні походи, коли довго не випадали дощі, хрестилися, проходячи біля церкви, віталися: "Помагай Біг", "Слава Йсу". Проводжали сина в дорогу промовляючи: "З Богом, сину", застерігали від даремного нарікання на життя: "Не гніви Бога", небезпечного вчинку: "Побійся Бога". "Слава Богу!" говорили, коли завершували справу або коли якусь біду пронесло.

Ставлення ж до служителів культу, зокрема до сільських священиків, було неоднозначним, траплялося — і критичним. Священик повинен був заслужити собі авторитет у громади не тільки знанням законів, а й своєю поведінкою. Доходи священика значною мірою контролювала церковна рада на чолі зі старостою. Вона могла мати свою думку стосовно поділу церковного доходу між священиком та потребами церковної общини (ремонт церкви, придбання реквізитів), стосовно суми оплати селянами обрядів вінчання, хрестин, похоронів, освяти місць, сповіді тощо. З цього питання інколи староста, громада і священик не знаходили спільної думки. Якщо на бік церковної громади ставала сільська громада (віче), доходило до скарг чи депутації до архієрея. Громада, як правило, перемагала, і священик змушений був залишити приход.

Дослідник селянської громади у Карпатах Ю. Гошко виявив у архівах судові справи громади с. Вовче, що засвідчували відмову селян "давати почт" посесору. Аналогічне явище зустрічаємо і в судових процесах громади с. Яблінка з орендарем князя О. Чернецького, громади с. Сивині Монастирської з війтом.

З розвитком українського національного руху, розширенням діяльності культурноосвітніх товариств, з одного боку, і політизацією польського населення під гаслами відродження польської держави — з іншого, стосунки між українськими сільськими громадами і польськими поміщиками набули вибухового характеру.

Окрім панів наприкінці XIX — початку XX ст. до числа роботодавців в українському селі вже зараховувалися багаті селяни, так звані багатирі. У найбільших господарствах постійно працювали 1—2 наймити, в деяких наймали сезонних робітників, зокрема під час жнив, ручного обмолоту жита з метою отримання прямої соломи (кулів) для виготовлення "снопків" як покрівельного матеріалу та ін. Іноді заможніші селяни організовували толоки на роботи, що вимагали термінового виконання. Громадська думка (що люди скажуть?) вважалася головним гарантом при укладанні умов найму, оплати і виконання тих умов. Наймит знав: працювати необхідно чесно і тяжко, часто від зорі до зорі. Господар повинен був оплачувати працю найманого робітника згідно з попередньою домовленістю. Наймити, як правило, харчувалися в сім'ї господаря. Той, хто порушував оплату праці або погано харчував робітника, підлягав громадському осуду. Вдруге йому було нелегко знайти доброго наймита. Звичайно багаті селяни прагнули посісти домінуюче місце в громадському житті. Тому вони організовано підтримували заможнішого при виборах старости чи солтиса, провідних становищ у "Просвітах", "Сільському господарі", кооперативах. І все-таки не багатство поважали люди передусім, а вік, життєвий досвід, мудрість. Громада визнавала за окремими селянами славу і честь найбагат-ших — "селянських філософів", котрі, як правило, були грамотними, начитаними, не боялися висловлювати свою думку і про царя, і про цісаря, і про війта.

Загальноетичні норми поважання старших і жінок визначали порядок взаємного вітання. При зустрічі першим вітався молодший до старшого і навіть багач до старшої жінки. Існував свого роду "патріотизм села". Діти, юнаки і дівчата виховувались у пошані до традицій села. Громада прагнула, аби мати гарну церкву і доброго священика, культосвітні установи — народні доми, "Просвіти", школи, торговельні кооперативи.

Дбали також про цікаве дозвілля молоді, не кажучи вже про якісне виконання тих чи інших робіт. На багато кілометрів навкруги знали про особливі риси кожного села: одне славилося своєю співучістю, інше — добрим ковалем чи гончарем, ще одне — неперевершеними рибалками або мисливцями. Але траплялося, що якесь село мало лиху славу і позбутися її було дуже важко.

Таке громадське бачення соціального довкілля визначало і неоднакове сприйняття шлюбу між молоддю різних сіл, ставлення до приймаків і невісток з іншого села. З часом таке ставлення могло змінюватись. В одній народній пісні розповідається, як плаче мати, віддаючи донечку заміж в чужу сторону. "А хто ж тебе, доню, буде шанувати?" — запитує мати. А доня відповідає їй великою життєйською мудрістю:

 

Як я буду, мати,
Людей шанувати,
Будуть мене, мати,
Люди шанувати.

 

Звичаєвих етичних норм і громадської думки, однак, не вистачало для того, щоб зберегти устої сільського життя. Тому сільські сходи і віча, а тим паче громадські управи часто розглядали судові справи. Іван Франко проаналізував характер справ за 1867—1873 рр., які розглянула громадська управа с. Добровляни поблизу Дрогобича. Незважаючи на відмінності у громадсько-побутових відносинах між східноукраїнськими і західноукраїнськими селами, у питанні характеру злочинів, "вироки" стосовно яких приймала сама громада, значної різниці не було. За сім років управа згаданого села розглянула 146 судових справ. І. Франко поділив їх на вісім категорій: І. За образу словом або вчинком приватних осіб (сварка, бійка, обмовлення, образа честі тощо) розглянуто справ — 51; 2. За польові злочини (орання, косіння тощо) — 35; 3. За порушення приватної власності (крадіжки, пошкодження) — 24; 4. За зневагу громадської управи — 18; 5. За поліційні злочини (необережність з вогнем, недогляд на залізниці, при нічному сторожуванні на селі, забруднення річки — 8; 6. За аморальність життя на віру, збезчещення дівчини, пияцтво) — 6; 7. За порушення громадської власності — 3; 8. За чари і ворожіння — 2. Всі злочини засуджувалися "на гроші". Якщо ж хтось був неспроможний виплатити суму, то повинен був відсидіти в арешті.

Мабуть, дуже довго і в моральному, і в звичаєво-правовому відношенні суворим залишалося покарання дівчини за дошлюбні статеві зв'язки. В обряді українського весілля моральний осуд виливався у різні форми громадської ганьби не тільки нареченої, а й ЇЇ матері, що не вміла виховати доньки. Ця суворість осуду також відображена в багатьох народних піснях.

Загальному осуду піддавалися злодії, хоч для них знаходилося і часткове виправдання. Мовляв, має "злодійську кров", "не може жити, як не вкраде", "із злодійського роду" та ін. Ставлення до злодіїв курей, зерна, реманенту та інших дрібних речей було таке: їх карали грошовим штрафом, зобов'язували повернути вкрадене і презирливо-співчутливо говорили: "Злодій злодієм".

Найжорстокішим було покарання конокрадів. Над ними чинили самосуд і часто — жахливо безжалісний. Це пояснюється тим, що кінь у сільському господарстві був вкрай необхідним. Не було коня — не було й господаря. Крадіжка коня зупиняла нормальне життя господарства. Під час самосуду конокрадів на смерть не карали, але робили таку шкоду його здоров'ю, що той залишався калікою або помирав через деякий час.

Сільська громада з її традиціями, ціннісними орієнтаціями, почуттям взаємної солідарності була великою силою. Вона могла переконати кожного свого члена, що кращої долі поза громадою не знайти. Символи первинної сільської громади український народ переніс і на свою національну справу.

джерело матеріалу: навчальний посібник Етнографія України С. А. Макарчук
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 23 січня 2006 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):