Уснопоетичне художнє слово супроводило людину із її першопочатків, з часу виникнення мови. Слово folklore - перекладається як народна мудрість, творчість. Український фольклор складається із двох великих підрозділів: поетичного та прозового.

Уснопоетичне художнє слово супроводило людину з її першопочатків, з часу виникнення мови. Воно ввійшло в життя, побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби прекрасного і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. За походженням воно таке ж давнє, як і наскельні малюнки первісної людини та виявлені в багатоти-сячолітніх глибинах археологічних культур предмети побуту з різними орнаментальними прикрасами і т. п.

Регулярні записи творів усної народної словесності проводяться з кінця XVIII — початку XIX ст. Тому зрозуміло, що багато з архаїчних верств фольклорної традиції втрачено. Але і в матеріалі, зібраному в пізніший час, що записується аж до наших днів, стикаємося з численними змістовими, образними елементами глибокої давнини. У різних жанрах фольклору, зокрема обрядового, казкового, дослідники простежують відгомін побутово-звичаєвих відносин родового ладу, реалії укладу життя, суспільного устрою, історичних подій часів карпатської землі, багатовікової боротьби карпатського народу проти чужоземного уярмлення, за свободу і незалежність від панщини. Але, зрозуміло, твори фольклору найбільшою мірою відображають важливі події, характерні аспекти, явища суспільно-політичного і соціального буття, побуту народу, його переживання, настрої, сподівання новішого часу — часу, коли ці твори збиралися, записувалися з живого народного побутування.

 

Основні ознаки фольклору
Фольклорові властиві усна форма поширення (передача між людьми способом прямої контактної комунікації). Його функціонування пов'язане з традиційними обрядами, звичаями, трудовими заняттями, дозвіллям, певними переживаннями та настроями. В цьому процесі відбувається і саме творення фольклору. Починається воно в кожному конкретному випадку від певних творчо обдарованих індивідуальностей, імена яких у минулому майже повністю загубилися. Тільки в декотрих випадках народні легенди чи писані джерела зберегли прізвища авторів поодиноких пісень

У новіший час таких авторів творів, що стали фольклорними, зафіксовано більше. Але щоб індивідуальний твір набув статусу фольклорного, він, по-перше, повинен створюватись в дусі народної традиції, народних уподобань і певної потреби, по-друге, неодмінно зазнати в процесі поширення шліфування, обробки, переробки — навіть дуже істотної. Не є винятком і твори відомих письменників, що переходять у вигляді пісень, приказок, прислів'їв, оповідань в усний народний обіг і часто зазнають при цьому помітних змін порівняно з первісним авторським текстом. Зрештою, проблема авторства мало цікавить усну народну традицію, виконавців тих чи інших творів.

Отож, характерною ознакою фольклору є його анонімність, тобто втрата авторства в процесі побутування, що є водночас і процесом колективного творення, додавання "до чужого прекрасного свого кращого".

Яскравим виразом колективності творення у фольклорі і досить вільного ставлення до тексту є наявність різновидів тих чи інших творів — їх варіантів. Збирачами фольклору записані в різних місцевостях численні варіанти широко популярних і менш популярних пісень, казок, легенд, переказів, прислів'їв тощо.

Варіативність фольклорних творів добре примітна навіть у звичайному побуті. Самі виконавці з народу неодноразово зазначали, що ця пісня чи казка інакша "в нас", ніж "у сусідньому селі" або навіть на другому кутку села. Варіантність чи навіть багатоваріантність, що є однією з головних ознак фольклору, стосується всіх його родів і видів — віршових, поетичних, прозових, оповідних.

Різноваріантність фольклорних творів зумовлена і такою специфічною рисою народнопоетичної творчості, як імпровізаційність, тобто співтворчість у процесі виконання. Виконавець не просто повторює готовий текст, поетичні форми, а нерідко пристосовує їх до певної ситуації, події, осіб, додає своє — імпровізує. Імпровізаційність властива всім формам народної словесності, зокрема характерна для похоронних голосінь і коротких пісенних форм — приспівок до танців, пісенних діалогів, коли виконавець повинен швидко зреагувати і доречно відповісти на ту чи іншу пісенну фразу, строфу, приказку.

Ще однією специфічною особливістю фольклору є його усність — усна форма творення, побутування, синхронна і діа-хронна передача, тобто поширення творів фольклору в певний час і його різночасова передача від покоління до покоління. Значну роль при цьому відіграє пам'ять. Саме в пам'яті носіїв фольклору, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг фольклорної інформації, її сюжети, тексти, форми, стабільні стереотипи. З цього випливає і визначальне функціональне значення пам'яті в утвердженні традиції народної усної словесності. Недарма в науці існує думка, що фольклор є мистецтвом пам'яті.

Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняє її від інших ділянок народної культури і, зокрема, від такої близько спорідненої з нею сфери художньої словесності, як література, є усність і значущість пам'яті у творенні, побутуванні і передачі фольклорних творів, колективний характер народної творчості, невизначеність індивідуального авторства — анонімність; пов'язаність побутування розвитку з певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами, критеріями — тобто традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами — імпровізаційністю, чим у свою чергу зумовлюється і така специфічна риса, як різновидність текстів, мелодій більшості фольклорних творів — їх варіантність.

У новіший час, у наші дні ознаки фольклорності змінюються. Скажімо, поширення фольклорних творів може відбуватись не тільки в усній, а й у письмовій формі, а також при допомозі сучасних засобів комунікації — преси, радіо, телевізії. Частіше фіксується авторство, оскільки творець може записати свій твір і в письмовому вигляді він потрапляє у фольклорний обіг. Сюди ж нерідко входять і твори літературного походження, зокрема тих авторів, котрі творять у дусі фольклорної поетики. У цьому процесі новітнього фольклоро-творення може більш чи менш виразно простежуватись співвідношення і співзалежність індивідуального і колективного, традиційного і нового. Але ці начала повинні бути. І неодмінною умовою входження твору у фольклор — його фольклори-зації — є його життя, побутування за законами усної традиції, законами, що вже незалежні від первісного творця.

Фольклор живе, діє у широкому народному середовищі і при його активній участі. Водночас у цьому процесі відіграють винятково важливу роль особистості виконавців і так званих носіїв фольклору — обдарованих співаків, оповідачів, мудрих, дотепних людей, котрі мають у пам'яті значний репертуар народних пісень, казок, переказів, легенд, приказок, прислів'їв, загадок, анекдотів і вміють яскраво донести їх до ширшої аудиторії. Сьогодні нерідко спостерігаємо, що в тому чи іншому колективі, гурті виділяються люди, які вміють заспівати, щось розказати цікаве, дотепне, добре володіють народним словом. А колись роль і значимість таких людей були набагато більшими. Вони жили у кожному селі, були бажаними в кожному гурті, виконували функції заспівувачів, лідерів молодіжних громад, вечорниць, різних урочистостей і розваг, наділялися гідностя-ми обрядових чинів: весільних старост, старших свах, дружбів тощо. їх цінували, поважали.

 

Структура, жанровий склад фольклору
Усна народна словесність є однією з форм суспільної свідомості, узагальнення життєвого досвіду, виразу колективного світогляду й естетичного відношення до дійсності. У фольклорі відображені різні прояви життєдіяльності людини, ЇЇ матеріальні та духовні потреби, історичне буття, соціальні відносини, характерні реалії сімейного і громадського побуту, філософія, вірування, релігійні, морально-етичні, звичаєво-правові установки, естетичні ідеали, особисті людські переживання і настрої. Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак, багатогранний і багатоплановий національний фольклорний масив класифікується на різні типи, роди і види — жанри творів, їх тематичні групи.

Український фольклор складається з двох великих підрозділів: поетичного, віршового, що найяскравіше виражений у пісенності, та прозового, який об'єднує різні оповідні види художньої народної творчості: казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти. Можна говорити і про наявність в українському фольклорі третього виду художньої словесної творчості — драматичного, що виступає і у формі окремих діалогів, п'єс та сценок для народного театру, ігор, вертепу, і діалогів у віршованих і прозових фольклорних творах.

 

Поетичний фольклор
Його характерною ознакою є віршова форма, яка складається з різних видових груп. Це, передусім, народні пісні. їх чимало опубліковано у численних збірниках народних пісень. Але друкованими виданнями охоплена лише частина зібраних у різний час пісень, записи яких зберігаються в державних і приватних архівах, ще менша ця частина у співвідношенні з живим, реальним, воістину безмежним багатством народної пісенності.

За походженням, змістом, приуроченістю, часовою і функціональною прив'язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал, в свою чергу, підрозділяється на низку груп і циклів. Найзначнішу з них становлять обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов'язане з календарними і сімейними обрядами. Обрядова пісенність належить до найдавнішої верстви фольклору взагалі й усної народної творчості зокрема. Вона добре збереглася і донесла до нового часу в своєму змісті, мелодиці, формальних ознаках багато елементів архаїки передусім тому, що здавна була під охороною обряду, становила з ним нероздільну цілість, яку народна традиція вимагала оберігати у певних незмінних формах.

Календарні обрядові пісні тісно пов'язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами змін у природі, святами, що в давнину мали на меті умилостивлення сил природи, забезпечення їх сприяння у рільництві, годівлі худоби, бджільництві та ін. У зв'язку з цим у календарних обрядових піснях важливе місце належить аграрним землеробським мотивам. Найвиразніше виділяються в українському фольклорі календарні пісні зимово-новорічного циклу — колядки і щедрівки, весняного — веснянки, перехідної пори між весною і літом — русальні, літні — купальські, петрівочні, жниварські. На Українському Поліссі визначається і цикл осінніх пісень, виконання яких приурочене до різних видів робіт у цю пору: коли "беруть картоплю", "тіпають льон" і т. д.

Колядки і щедрівки — величальні пісні, які сягають глибокої передхристиянської давнини. Вони були приурочені до одного з головних свят наших предків — дня зимового сонцестояння, сонцевороту, яке в їх уяві знаменувало поворот "на весну", відновлення життєдайної сили сонця, світла і життя над зимовим мороком і омертвінням у природі. Багата урочистість, обрядовість і пов'язані з цим святом звичаї й вірування в християнський час були значною мірою перенесені на Різдвяні свята, Новий рік аж до Богоявлення (Йорданські свята). До цього циклу християнської святковості приурочений і давній язичницький звичай колядування з його пісенним репертуаром — колядками і щедрівками.

Давня назва Коляда подекуди і досі вживається в нашому народі як визначення Різдвяних свят. Ця назва закріпилася у більшості європейських народів, зокрема слов'янських. У нас вона зустрічається вже у давньоруських джерелах.

Назва щедрівка відома тільки в українському фольклорі. Визначні дослідники українських колядок і щедрівок (О. Потебня, В. Гнатюк, Ф. Колесса) не бачили якоїсь істотної обрядово-функціональної відмінності між цими назвами, вважали другу синонімом поняття колядка, утвореним на українському грунті від поширеного приспіву "Щедрий вечір, добрий (чи святий) вечір". Але ці назви фіксували також певний поділ обрядового репертуару відповідно до часу виконання: колядки в Різдвяні свята, а щедрівки — на Щедрий вечір під Новий рік або, як на західноукраїнських землях,— у другий Святий вечір напередодні Водохрестя — Йордану.

Змістові та формі народних колядок, щедрівок властиві ознаки глибокої старовини. В них виразно простежуються первісні уявлення людини, язичницькі вірування з обоже-ствленням небесних світил, сил природи і т. д. Ось, наприклад, давня лемківська колядка про початок світу:


Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синє море,
А серед моря зелений явір,
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати,


З давніх-давен зберегли народні колядки і щедрівки магічно-побажальну сутність, величальний пафос, коли бажані господарські успіхи, достаток, злагода і сімейне щастя подавалися за дійсність, житейську реальність.

Звичаєм народного обколядовування охоплювалися всі члени сім'ї. Окремі колядки адресувалися господареві, господині, хлопцеві, дівчині, малим дітям і т. д.

У християнський період деякі язичницькі елементи народних колядок і щедрівок зазнали певних змін у напрямі приурочення до Різдва Христового, з'явилися і колядки та щедрівки, основані на біблійних сюжетах. У них розповідається про народження, життя, муки і смерть, воскресіння Христа, мотиви і образи зі Святого письма нерідко переплітаються з різними додатками творчої народної фантазії. Але народні колядки і щедрівки загалом стійко зберігали і донесли до нашого часу властиві їм архаїчний зміст і поетичну форму. Власне в Україні, за визнанням учених, найкраще і найповніше зберігся цей вид народної поетичної творчості.

Народні колядки і щедрівки не потрібно сплутувати з церковними колядками авторського книжного походження, які тепер найчастіше співаються у різдвяно-новорічні свята. Вони виникли пізніше, відомі з XVI—XVII ст. і через церкву та школу поширилися між людьми, набули великої популярності. Церковні колядки ("Бог предвічний", "Нова радість стала", "Бог ся рождає" та багато інших), хоч і відрізняються за змістом і формою від народних, мають і чимало спільного з ними і багато з них влилося в народний обрядово-пісенний репертуар різдвяно-новорічного циклу.

Веснянки. Народні звичаї і обряди, пов'язані з весняним пробудженням природи, супроводилися співом разом з іграми і хороводами, що мають загальну назву веснянки.

Традиційно веснянки співалися ("гралися") впродовж весни, починаючи від свята Благовіщення (7 квітня), подекуди — ще раніше — від Стрітення (15 лютого), коли, за народним календарем, "зима з літом зустрічається". Виконання гаївок приурочено до Великодніх свят. Виконували веснянки і гаївки скрізь дівчата і молоді жінки. Лише в новіший час до них допускалися старші жінки і хлопці. У радянський період, коли народні звичаї і обряди переслідувалися і насильно викорінювалися владою, веснянки, як і інші обрядові пісні, співалися здебільшого в середовищі старих жінок.

Своїми початками веснянки і гаївки сягають далекого доісторичного часу, коли наші предки з великими урочистостями зустрічали прихід весни. Разом з різними обрядами, ворожіннями, магічними діями вони повинні були прискорити весняне оновлення природи, проганяти зиму, забезпечити добрий наступний врожай і щасливе життя людей. Чільне місце посідає возвеличення весни як пори кохання, початку майбутніх подруж.

Подекуди записані весняні обрядові пісні, пов'язані з великодніми обходами дворів — подібно до зимового колядування — райцовання (на Лемківщині), царинні пісні, що співалися під час весняного обходу полів, пастуші пісні — під час першого вигону худоби на пашу, пастуші ладканки (на Бойківщині), юріївські пісні (до свята св. Юрія — 6 травня) і троїцькі — до Зелених свят.

Русальні пісні. Обрядовість і обрядова пісенність до Зелених свят (Тройці, клечальної неділі, русальної неділі) завершують весняний цикл і водночас започатковують перехід до літнього.

Купальські пісні поєднані з обрядами, приуроченими до літнього повороту сонця, зеніту розцвіту природи, буяння землі. З давнього часу в них відлунює захоплення людини красою і величчю природи, возвеличення її чарівної сили і впливу на все живе, культ всемогутнього сонця ("Заграло сонечко на Йвана"). У купальських піснях ідеться про розпалення обрядового вогнища і перескакування через нього, сплітання вінків і пускання їх на воду, палення і топлення купальського деревця чи міфічної Мареночки, молодіжні ігри. Та найбільше уваги приділяється їх оспівуванню любові, мотивам сватання і одруження. Чимало ігрових, веселих, жартівливих пісень.

Поряд з купальськими до групи літніх пісень належать петрівочні, або петрівчані, що співалися в розгар літа (назва від свята Петра і Павла — 12 липня), косарські та гребовиць-кі, пов'язані з косінням, сушенням, згрібанням та стогуванням сіна. У них також домінуючими залишаються мотиви молодості, кохання, але на них помітний і відбиток думок та переживань передшлюбної стадії взаємин молоді, очікування наступних заручин і весіль, прощання з безтурботним дівуванням ("уже наша пісенька минає, половини літечка немає", "уже петрівочка минається, зозуля кувати забувається"). Входять у зміст пісень і буденні мотиви тяжкого, найдовшого в році трудового дня, коли:


Малая нічка петрівочка,
Не виспалася наша дівочка.


Наступну велику групу літніх пісень становлять жнивні. Вони були поширені не тільки на всій території Карпат, а навіть на всій Україні як поетичний супровід завершального етапу хліборобської праці — збору врожаю. В них, як і в косарських та гребовицьких піснях, значне місце посідає тема нелегкої праці. Водночас дуже виразні в них і обрядові мотиви: пов'язані з зажинками — похвала першому нажатому снопу, якого величали "воєводою", і, особливо, з циклом обжинкових обрядів, що складалися із завивання "бороди" — залишеного при дожинанні ниви кущика збіжжя (його обв'язували стрічкою); сплітання обжинкового вінка або прикрашання обжинкового снопа і вручення їх господареві. Обрядовим магічно-побажальним смислом позначені характерні для жнивних пісень мотиви оспівування золотої ниви, що "сто кіп жита зродила", трудівників-"женчиків", котрі "вижали жито на ниві", величання господаря і господині, які змальовані багатими, добрими і щедрими для своїх "женчиків", радо зустрічають і вгощають їх у своєму дворі.

Сімейно-обрядові пісні — це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейної групи: народження дитини, одруження, весілля і смерті.

Традиційний фольклор, що стосується смерті, похорону і поминок людини, представлений переважно голосіннями (заводи, плачі, йойкання). Це дуже давній вид народної поезії. Він походить від первісних вірувань про перехід людини в інший світ, можливість і потребу облегшити оплакуванням перебування покійного в тому світі, перепросити і уласкавити його магічним замовлянням від гніву і образи на живих. Цим зумовлювалася тривалість традиційної обрядової обов'язковості голосінь. У змісті голосінь обов'язкові мотиви звеличання справ померлого, вислови жалю за ним, оплакування від імені рідних тощо. У тексті вживаються різні поетичні образи, ласкаві, пестливі слова. Для їх поетики властива вільна речитативна форма — сполука нерівноскладових віршів і, найчастіше, дієслівна рима. Виконання голосінь має характер співаної декламації — рецитації.

У групі родинно-обрядової поезії найбільш розвиненою і багатою є весільна пісенність. На сучасному весіллі виконуються різні пісні. Але традиційне народне весілля включало як обов'язкову складову спеціальний обрядовий спів. У великій частині Українських Карпат і Прикарпаття обрядові весільні пісні і досі зберігають давню назву — ладканки, а на Гуцульщині і подекуди на Покуттю — барвінкові. Ще донедавна кожна обрядова дія українського весілля всіх регіонів супроводилася спеціальними піснями. Особливо насиченими були обряди вінкоплетення, приготування короваю — коровайний цикл, благословення молодих, прощання молодої з дівоцтвом і подругами, прощання молодої з батьківською оселею та ін.

У весільних піснях наголошується на важливості і урочистості акту одруження, багато моментів відлунює давнім магічним замовлянням щастя, доброї долі, здоров'я, сімейної злагоди і добра, призивання, умолювання небесних і космічних сил, а в християнський час — Бога і святих всіляко допомагати, сприяти молодій сім'ї. В них виливаються настрої молодих, їх батьків. Весільним пісням властиві своя мелодика, поважний настрій, глибокий ліризм. Водночас немало і веселих, жартівливих, насмішливих пісень, адресованих старості, дружбам, дружкам, музикантам, кухаркам. Виконували весільні обрядові пісні здебільшого жінки-свахи, дружки і тільки в окремих випадках чоловіки.

У піснях-баладах розповідається про події побутового чи соціально-побутового характеру з трагічним кінцем. Найголовніша їх тема — нещасливі сімейні взаємини: мати хоче отруїти нелюбу невістку і отруює при цьому й сина; чоловік убиває дружину через наговір матері чи з намови коханки; сестра отруює брата за намовою коханця; мандрівні хлопці-молодці обдурюють дівчину і топлять або спалюють її, прив'язану "до сосни косами"; пан убиває селянського хлопця, котрого покохала пані.

Нерідко в сюжетах балад відіграють важливу роль фантастичні елементи, незвичайні перетворення (метаморфози): заклята свекрухою невістка перетворюється в тополю; проклятий матір'ю син стає явором; нещасливо видана заміж дочка пташкою прилітає до матері; дівчина чарами прикликає милого; діти-сироти розмовляють з померлою матір'ю.

У багатьох випадках сюжети і мотиви баладних пісень переходять від одного народу до іншого, тобто мають мандрівний характер, наприклад, пісні про розбійників. Водночас у складанні баладних пісень важливу роль відіграє і власний національний матеріал, в тому числі історичний.

Ліричні пісні — це народнопоетичні твори, де основна увага приділяється розкриттю внутрішнього світу людини, її переживань і настроїв, зумовлених обставинами соціального чи побутового характеру. У змісті, мотивах, образах ліричних пісень відбилися різні аспекти і прояви суспільного і приватного, домашнього життя людини. Залежно від цього вони поділяються на дві великі групи: суспільно-побутові та родинно-побутові.

Перша група охоплює козацькі пісні — про звитягу, подвиги і смерть мужніх захисників Вітчизни, тугу за ними їх рідних, рекрутські, солдатські — насильне захоплення молодих хлопців у солдати, їх багатолітнє поневіряння у казармах, військові походи, каліцтво і смерть за чужі інтереси; наймитські, бурлацькі — про недолю бідних наймитів і тих, хто змушений був шукати заробітків поза рідним домом; ремісницькі, в яких відображені заняття різних ремісників (шевців, ковалів, кравців, бондарів, купців та ін.) і ставлення до них селян; емігрантські — пісні тих і про тих, котрі змушені через безземелля, злидні, переслідування влади покидати рідний край, родину і шукати кращої долі на чужині; робітничі, поява яких зумовлена формуванням робітничого класу і його боротьбою за соціальні права.

Групу родинно-побутових пісень становлять пісні про кохання, їх дуже багато, і відображають вони широкий спектр настроїв та переживань від світлої радості першого кохання до гіркоти розчарувань, невірності, розлуки; про сімейне життя, серед яких особливо виділяються пісні про жіночу недолю — нестерпне буття заміжньої жінки з нелюбим чоловіком, чоло-віком-п'яницею, злою свекрухою і т. д. До цієї групи належать пісні про недолю дітей-сиріт, бідної вдови, одинокої матері, котра втратила дітей. Родинно-побутові ліричні пісні відзначаються глибиною почуття і драматизму.

Жартівливі та гумористичні пісні є складовою частиною народнопісенного репертуару. Вони належать до різних названих нами груп народних пісень, в тому числі й до обрядових. Але особливо насичені жартівливо-гумористичним елементом, молодечою безжурністю і веселістю короткі одно-, двострофові пісеньки-співанки, що нерідко виконуються як приспівки до танцю. Найбільш розвинуті з них коломийки, козачки, шумки, частівки. Їм властивий танковий ритм.

Пісенний фольклор відображає традиційну велику увагу народу до виховання дітей. Вона виражена в численних колискових піснях і приспівках, що співають самі діти. Сюди ж належать і різні ігрові дитячі пісні та вірші (заклички, примовки, лічилки, дразнилки, скоромовки та ін.).

У репертуарі мандрівних народних співців-лірників і кобзарів було чимало пісень набожного змісту, основою для них стали біблійні оповідання про Ісуса Христа, Божу Матір, свя'тих, різні чуда, покарання грішників і т. д. Чимало таких лірницьких пісень і псалмів присвячено морально-етичним темам, взаєминам батьків і дітей тощо. Найчастіше їх складали самі співці та письменні люди, але немало їх переходило також у народне середовище, ставало фольклорними. Могутній творчий геній народу яскраво виражений і в різних прозових жанрах усної словесності.

 

Прозовий фольклор
Велика й вельми істотна частина масиву народної творчості — це прозовий фольклор. Крім своєї естетичної, розважальної функції він служить і певним пізнавальним та інформативним чинником, роль якого в минулому була для людини особливо важливою. Прозовим жанрам фольклору властивий і значний виховний заряд, утвердження гуманістичних принципів життя і людських взаємин. Носіями і розповсюджувачами творів фольклорної прози були мандрівні веселуни-розважальники і скоморохи, котрі згадуються вже у давньоруських джерелах, а також талановиті, дотепні оповідачі. Крім цього, певний репертуар творів фольклорної прози завжди побутував у колі сім'ї, в більшому чи меншому колективі. Ним забавляли дітей, розважалася молодь на вечорницях і досвітках, а також старші люди.

Однією з найбільших складових фольклорної прози є казки. Вони давнього походження і сягають своїми початками міфологічної свідомості людини, себто того періоду, коли світ, природні явища, взаємини людини з природою сприймалися, уявлялися в надзвичайному, фантастичному світлі. Казкові оповідання трактувалися нашими далекими предками так, як їх сьогодні сприймають діти. Згодом вони хоч і втратили для людини свою пізнавальну сутність, все-таки збереглися як захоплюючі художні оповіді. Упродовж століть казкові сюжети переходили від народу до народу, набуваючи на конкретному національному грунті власного забарвлення і зазнаючи переробок. На національному матеріалі створювалися й оригінальні казки.

Народні казки зазвичай поділяються на три групи:

Казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини. Вони мислять, розмовляють і часто наді лені алегоричним (переносним) змістом, що відображає жит тя, характери і взаємини людей.

Чарівні, героїко-фантастичні казки — розповідь про надзвичайні події, предмети і фантастичних людей, велетнів, силачів, їх чудесне походження, пригоди, різні перетворення (у звірів, птахів, риб, камінь, перстень), тощо.

Побутові казки, присвячені різним, питанням родинного і громадського побуту. В них порівняно мало місця займає фантастичний елемент, а основний наголос робиться на осудженні, викритті негативних явищ життя, несправедливих соціальних взаємин (про пасербицю і злу мачуху, бідну сестру і багатого брата, лукаву жінку і чоловіка, ледарів, дурнів, витівки мандрівних солдат, циган, зажерливого багача та ін.).

Легенди і перекази — друга велика група фольклорної прози. Легенди за змістом близькі до фантастичних казок, у них головну роль відіграє чарівний, надзвичайний елемент. Але сюжети легенд більш, ніж казкові, зорієнтовані на достовірність зображуваного. У них наголошується: те, про що розповідається, мало місце в дійсності. Чимало легенд основано на сюжетах з Біблії і розповідають про створення світу, перших людей, рай, пекло, Ісуса Христа, Божу Матір, апостолів, пророків, святих. Багато сюжетів походить від давніх міфологічних вірувань і уявлень (про переселення душ людей у тварин, перетворення людини в дерево, птахів, уособлення холери, чуми в образі страшної жінки чи тварини).

Перекази — це народні оповідання про історичні події й особи (наприклад, про Довбуша). Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика, більшу — історія, а оповідь має переважно реалістичний характер. Деякі перекази дають також пояснення місцевих назв. До легенд близькі численні фантастичні народні оповідання, основані на давніх віруваннях у "нечисту силу", різних духів, демонів (домовиків, лісовиків, водяників, русалок, мавок, чортів, упирів), людей з надприродною силою (чарівників, відьом, хмарників тощо), незвичайних мерців, які ходять після смерті, людей, перетворених чарами у вовків (вовкулак) та ін. Це так звані демонологічні оповідання.

З переказами споріднені усні народні оповідання — короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження самого оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію. Як і в народній пісенності, у фольклорній прозі чільне місце посідають гумористичні твори — різні сміховинки, веселі оповідання, жарти і найбільшою мірою анекдоти. В анекдотах виявляються багаті засоби української народної сміхової культури, невичерпного гумору. Вони дуже оперативно відгукуються на животрепетні питання буття — суспільного і побутового. В цьому легко переконатися навіть на прикладі сьогодення, різні явища якого знаходять негайний відгук в анекдотах. Вони не тільки весело трактують, висміюють ті чи інші явища дійсності, представників різних верств суспільства, а й їдко, сатирично викривають істотні пороки, осуджують демагогів, бюрократів, брехунів, п'яниць, ледарів.

Проміжне місце між поетичним і прозовим фольклором належить коротким народним влучним висловам — афоризмам, які в образній, зручній для запам'ятовування (часто віршовій чи напіввіршовій) формі передають глибокі і цікаві за змістом та яскраві за звучанням думки. До них належать прислів'я і приказки, загадки, прокльони, формули побажання, привітання тощо.

Прислів'я і приказки — стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано виражені житейська мудрість і філософія народу. Багатством і змістовим розмаїттям прислів'я і приказки охоплюють усі сторони життя українського (в тому числі карпатського) народу, його погляди на світ, суспільні явища, громадські і родинні взаємини. В них узагальнено багатовіковий господарський досвід народу, звичаєво-правові та виховні настанови, повчання, осуджуються людські пороки і вади та ін. Провести чітку межу між прислів'ям і приказкою нелегко. Особливістю приказки є те, що вона звичайно додається до сказаного як афористична ілюстрація, коли прислів'я є певним узагальненням. Часто приказка — це укорочене прислів'я. У західних областях України обидва ці підвиди народ називає одним поняттям — приповідки.

Загадки (від слова гадати — думати, розмірковувати) — дуже давній і розповсюджений вид народної творчості. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, в образних натяках якого міститься і відповідь на нього: "Що іде вперед і не вертається?", "Що горить без полум'я?", "Що сходить без насіння?" (Сонце), "Що у світі найбагатше?" (Земля), "Хто співає, свище й плаче, а ніхто його не баче?" (Вітер). Але частіше запитання загадки виступає не у формі питального, а розповідного речення: "Без топо-ра, без пили, а будує він мости" (Мороз), "Чорне сукно лізе в вікно" (Ніч), "Мовчить, а сто дурнів навчить" (Книжка), "Завжди їсть, а сита ніколи не буває" (Піч), "Чотири чотир-нички, п'ятий Макарчик" (Пальці). Загадування і відгадування загадок — одна з форм народних розваг, засіб тренування розуму, пам'яті та кмітливості.

Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, побажання, благословення, запросин, що є неодмінним компонентом побуту, взаємин, звичаїв і обрядів народу і показують його морально-етичні устої й рівень духовності.

 

Побутування і розвиток фольклору в наш час
Від давнини до сучасності український фольклор пройшов складний багатовіковий шлях розвитку. Залежно від історичної долі народу в різні епохи, суспільних і політичних процесів, культурних впливів, зв'язків з фольклором інших народів народжувалися нові твори, зазнавали змін, збагачувалися новими темами, сюжетами, мотивами, образами або ставали пережитками і забувалися попередні набутки усної народної словесності. Але в народній пам'яті стійко зберігалися і оберігалися найцінніші надбання фольклору, все те, що було зв'язане з життям, обрядовими і звичаєвими традиціями. Вони передавалися від покоління до покоління, були важливим фактором єдності народу та показником етнічної особливості, самобутності. Карпати і Прикарпаття — основний регіон творення і поширення коломийок, тут переважно виникали і побутували опришківські пісні, легенди, перекази.

Але наша сучасність внесла і вносить у фольклорний процес великі зміни. Загальне поширення письменності і підвищення освітнього рівня населення, преса, радіо, телебачення, кіно, вплив книжки, різних видів професійної культури, художньої самодіяльності, масової популярної культури істотно позначилися і на специфіці побутування й функціонування фольклору, і на його творенні. Винятково негативно вплинула на фольклорну ситуацію в Україні (і в Карпатах) за останнє 70-річчя деспотична політика більшовицького тоталітаризму. Насильна ломка соціальних устоїв життя, традицій сімейного і громадського побуту, масові репресії, курс на русифікацію, викорінення старих і насадження штучних соціалістичних звичаїв і обрядів, табу на багато фольклорних явищ, переслідування носіїв народнопоетичних надбань і культивування "угодних для режиму" псевдофольклорних новотворів деструктивно діяли на всі аспекти побутування, поширення і функціонування усної народної словесності, принижували її роль і престиж, деформували і в багатьох моментах перервали природний процес міжпоколінної передачі фольклорної традиції.

І все-таки фольклорне життя не припинилося. Різними способами, часто і таємно, підпільно співалися чи розповідалися різні твори з традиційного народного репертуару, а також створювалися нові, що відгукувалися на насущні питання життя, виражали народні переживання, думки, настрої. Серед них чимало таких, що критично трактували "соціалістичні перетворення" у місті та селі. Це, зокрема, численні частівки, коломийки, анекдоти, приказки, як от: "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні". За їх поширення влада суворо карала.

В умовах поневолення Західної України панською Польщею, а Закарпатську - Угорщина, у народі створювалися і поширювалися численні пісні революційного підпілля. Активно дгукнулася народна муза на лихоліття боротьби з окупантами різних мастей. В ту пору народилося багато пісень, народних переказів, оповідань, що викривали злочини загарбників, прославляли нескореність народу, героїзм його захисників. Виникають і поширюються різні фольклорні твори про Закарпатську Україну, боротьбу Української Повстанської Армії проти німецько-фашистських, московських, польських, румунських окупантів. Вони побутували підпільно, здебільшого на західноукраїнських землях, і досі чекають на своїх дослідників.

Народне поетичне слово по-своєму реагує на все, що діється в нашому житті, дає оцінку подіям, явищам і особам — нерідко відмінну від їх офіційного трактування. Це спостерігаємо і тепер, коли могутніми імпульсами національно-державного відродження українського народу великою мірою інтенсифікувалося і його фольклорне життя. Воно виражене і в посиленому поверненні до діючого репертуару, оживленні, оновленні багатьох творів традиційного фольклору, зокрема, обрядового і пов'язаного з національно-визвольною боротьбою українського народу, в утворенні нових пісень, оповідань, анекдотів та інших видів усної народної словесності. Головною темою сьогодення у народній творчості стала тема побудови вільної і незалежної Української, держави, з якою пов'язуються найсокровенніші сподівання і мрії народу про утвердження добра, свободи, людяності та справедливості.

джерело матеріалу: навчальний посібник Етнографія України С. А. Макарчук
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 27 грудня 2005 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):