В XIX — на початку XX ст., коли найбільш широко і плідно вивчалися культура і побут українського народу, етнографи звернули велику увагу на традиційні громадські інститути сіл; громаду, виборних осіб, сільське самоврядування, його функції, співвідношення інтересів громади та окремих її членів, громади й держави, громади і поміщиків, на силу звичаєвих правових норм, що неписано регулювали все сільське життя. Одночасно виник інтерес до історії формування сільських громадських традицій і звичаєвого права. Практично всі дослідники були єдині в тому, що громадський уклад українського села в багатьох відношеннях мав джерелом звичаєві правові й етичні норми в общинах родово-племінного ладу, що пізніше були пристосовані до потреб сусідської общини.

У Карпатах та Прикарпатті найвищим керівним органом громади було віче. Коли в громаді було звичайне мирне життя без особливих подій на зразок загострення відносин з поміщиком, стихійного лиха, пожежі, то сход, віче, як правило, збирали для розв'язання чергових проблем громади або виборів нових функціонерів. Іноді віче тривало декілька днів і ставало, таким чином, місцем формування громадської думки, обміну досвідом, особистих ділових та дружніх знайомств. Віче розглядало такі питання: вибори "посадових" осіб, розподіл і перерозподіл земельних ділянок між членами громади (господарськими дворами), визначення земельних ділянок, що мали залишатися в общинній власності для спільного загального користування, надання окремих ділянок поміщику, іншим громадянам чи приватним особам, питання про оренду, визначення земель під відповідні сівозміни, розподіл чи передача іншим користувачам тих ділянок, які з різних причин виявилися без господарів. Окрему групу становили питання, пов'язані з фінансовими справами. Залежно від того, хто вважався власником села, уряд (король) чи поміщик, а також від характеру сільськогосподарського виробництва (землеробство, скотарство, лісові промисли та ін.), нерідко — і від місцевої традиції, встановлювались і різні форми феодальної повинності селян перед феодалом чи феодальною державою. Найпоширенішими вважалися три форми: відробіток повинності у панському господарстві (панщина); натуральна оплата феодальної повинності; грошова оплата повинності — чинш. У двох останніх випадках справу з поміщиком чи з королівською домінією мала громада, а не кожен її член. Через це віче визначали обсяг натуральних продуктів чи кількість грошей, що повинен був внести кожен її член залежно від величини чи якості земельного наділу, яким він користувався. Грошові, натуральні збирання могли встановлюватися, коли віче вирішувало споруджувати громадські будинки або общинні господарські об'єкти: церкви, хати для священика (плебанії), школи, корчми, млини тощо.

Вибори "посадових" осіб проводилися переважно через три роки, але в деяких місцевостях, траплялося, і рідше. Обрані керівники громад у різних місцях мали різні назви: отамани, старости, війти, солтиси та ін. У тих карпатських і підкарпатських селах, де було запроваджене волоське право, більше зберігалися звичаєві норми часів Київської Русі. Волоське право надавалось головним чином так званим шляхетським селам або шляхетським частинам сіл. У тих селах, які переводилися з руського права на німецьке, головний громадський адміністратор діставав назву війт чи солтис. У закарпатській частині його називали біров.

На допомогу старості, отаманові чи війту віче вибирало також інших громадських слуг. У Карпатах на допомогу війту обирали двох присяжних, на котрих покладали дуже важливі й відповідальні обов'язки. Вони повинні були проводити облік податків, громадської власності та селянського майна, виконувати поліцейські функції, що полягали в їх присутності на допитах, в тому числі й тортурних, засвідчувати зізнання допитуваних.

На Гуцульщині обирали депутатів, відповідальних за організацію літнього випасу овець та іншої худоби на полонинах і за облік та розподіл виробленої полонинської продукції. Обрання на "посади" — від війта до пастуха — засвідчувало довір'я громади до обранців, а це служило моральною підставою практики взаємозамінюваності. Так, у карпатських громадах при відсутності чи хворобі війта (солтиса, князя) його заступав один з присяжних або десятник. Важливою функцією сільської громади вважалася турбота про дотримання всіма ЇЇ членами норм звичаєвого права. За цим стежили так звані — зборові суди.

Селянин, одержавши після 1861 р. смужки у власність, міг їх продати за згодою громади або розділити між своїми синами, віддати як посаг за дочкою, але не міг вільно використовувати. При трипільній системі землеробства всі "поля" громади входили в три клини, або "руки". Для кожного окремого року були свої озимий, яровий і паровий клини. Паровий клин (пари-нина) використовувався від ранньої весни аж до переджни-в'я чи жнив для пасовиська. Чергування культур при трипіллі було постійним. Після пару сіяли жито, пшеницю, вносячи під останню гній, після озимих — ячмінь, овес, гречку, горох, а також просапні картоплю, буряки тощо. Яровими підсівали вимерзлі або вимоклі ділянки озимого поля. Підпорядкування селянина громадській сівозміні було неписаним звичаєвим законом. Порушити його просто не було можливості.

В нових умовах обуржуазнення суспільних відносин на селі держава не пішла на повне руйнування традиційних форм життя сільської громади. Крім цього, вона намагалася перекласти на громаду відповідальність за сплату податків кожним селянським двором, за громадський порядок на селі, попередження кримінальних злочинів, утримання на свої кошти в належному стані доріг, мостів, гребель, ставів, церковно-при-ходських шкіл та ін. І в умовах капіталізації села у віданні громади залишилося немало спільної власності: неподілених громадських пасовиськ, лісів, деяких "божих" місць на зразок "святих" джерел, цвинтарів, а також громадою вибудованих церков, плебань, шкіл, млинів, корчм, читалень, а пізніше і народних домів. Через сільські віча, своїх виборних чинів громада встановлювала грошову чи натуральну частку кожного господарства, необхідну для задоволення громадських потреб.

В числі спільних матеріальних обов'язків кожного селянського двору перед громадою було внесення відповідної лепти, яку визначало віче на утримання громадського пастуха і підпасичів, на певну грошову винагороду сторожів, ланових, іноді й дзвонарів, будівництво чи ремонт церкви, школи, читальні, народного дому. Залежно від кількості худоби, величини поля, наявності дітей у сім'ї сільський сход міг конкретизувати рівень грошового, натурального чи трудового внеску окремих господарств у фонд громади.

Період капіталізму в житті української громади, що розпочався з 1848—1861 рр., характеризувався її безупинною боротьбою за відстоювання традиційних прав на користування лісами, озерами, ріками, пасовиськами. Поміщики в Галичині, Буковині та Закарпатті намагалися позбавити селян права на користування тими угіддями, які згідно з реформами не стали їхньою власністю. І. Франко, наприклад, писав, що від 1875 р. селяни його рідних Нагуєвич були позбавлені права і можливостей випасати свою худобу в лісі. Барон Мансфельд заборонив допускати селян до лісів. Не дозволялося також їм вирубувати дерева на будівельний матеріал, збирати гриби, ягоди, листя, горіхи. Капіталістичний розвиток села загрожував збереженню неподілених громадських пасовиськ — толок, лісів і навіть озер та річкових русел. І. Франко вважав, що це шкідливо впливало на становище більшої частини селян.

Неодноразово селяни та їх громади виступали позивачами судових справ щодо поміщиків, котрі як юридичні власники не лише не дозволяли селянам рубати дерева в лісі чи випасати худобу на закріплених за селянами пасовищах, а навіть забороняли підбирати лісовий хмиз, збирати лісові ягоди та гриби і взагалі заходити в панський ліс. Були випадки, коли поміщики вимагали оплати за користування дорогою до селянських "полів" чи ланів, якщо вона проходила через поміщицьку землю.

В цих умовах громада залишалася єдиною надією селян. Ще мали силу давні прислів'я: "Громада — великий чоловік", "Громада більший чоловік, ніж пан", "Громада плюне — війт потоне", але правдивим стало й прислів'я: "Як хлопи до пана йдуть, то всі ся хвалять, а як від пана — то мовчать".

джерело матеріалу: навчальний посібник Етнографія України С. А. Макарчук
статус матеріалу:  напівготовий
встановлено: 22 січня 2006 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):