При розгляді типових форм побутування і жанрової структури фольклору лемків уже І зверталася увага на деякі характерні риси цієї І діалектичної двоєдиності в ньому — єдності І загальноукраїнського і регіонального чи локального. Тут зупинимося на конкретизації і розвитку окремих моментів цього питання. І Знову ж таки, лише деяких, бо це тема для окремого монографічного дослідження, яке на сьогодні має лише часткові епізодичні розробки і принагідні спостереження.

Інтеррегіональні спільності фольклору лемків найбільшою мірою тягнуться на схід — до найближчих їх сусідів українських горян-бойків і далі до інших регіонів України. На всіх основних предметних рівнях - жанрово-структурному, тематичному, сюжетному, поетико-стильовому — найбільше рис спільності в загальноукраїнському масштабі простежується в давніх верствах фольклорної традиції лемків, зокрема в обрядовій поезії, казках, легендах, оповіданнях, пов'язаних сюжетами з архаїчними світоглядними уявленнями, віруваннями і патріархальним життєвим укладом наших предків.

Лемківським народним колядкам і щедрівкам притаманні визначальні загальноукраїнські прикмети цього жанру як із змістового, так і з формально-поетичного поглядів: традиційне обколядовування членів сім'ї, адресування господареві, господині, хлопцеві, дівчині, вдові, сироті з характерними стереотипами їх величання, наявність такого архаїчного компонента обрядового співу, як рефрен, десятискладовий розмір вірша з цезурою після п'ятого складу (5+5), ідеалізоване зображення життя, господарських і сімейно-побутових обставин з відповідно підпорядкованою йому системою образно-поетичного виразу тощо. Досліджуючи давню народну колядку з Лабірщини, О.Зілинський на основі порівняльного аналізу її з галицькими і більш територіально віддаленими українськими варіантами вказує на прикметні риси її загальноукраїнського колядкового типу, що стійко збереглися і на території характерного для лемківських говірок переходу рухомого наголосу в постійний. За даними текстів наявних записів вчений визначає і можливі лінії та чинники зв'язків лабірсько-лемківських варіантів колядок з галицько-лемківськими і більш східними. Виразні прикмети спільності з основними компонентами загальноукраїнської традиції властиві лемківським новорічним щедрівкам з відомим лише українцям типовим приспівом "Щедрий вечір, добрий вечір" і формулами побажання, якими супроводився ритуал посипання зерном:  "Роди, Боже, жито, пшеницю й усяку І пашницю, на щастя, на здоров'я на тот новий рік; жеби ліпше родили, як торік".

Локально своєрідними в лемківських колядках і щедрівках є окремі змістові і поетичні елементи, пов'язані з місцевим природним довкіллям, господарським і сімейним побутом й іншими етнокультурними реаліями. Наприклад, зачини:

 

Ой верх Бескида, верх зеленого
Синя мгла, ой синя мгла полонинойки залегла.
З-за онойгори, з-за онойвисокой...

 

"Білий молодец", що ступає "поперед овец", має на собі "сірую гуньку". При чому, епітет "білий" — характерне для народної поезії лемків і бойків означення краси хлопця чи дівчини, синонім слова "гарний". В репертуарі лемківських колядок бачимо чимало творів з баладними сюжетами, в тому числі і на "збойницьку" тему. Так, колядка "Ей у попаді, у девіцкої" за змістом цілком ідентична з баладною піснею про попадю, "дев'ят синойків" якої "на розбій пошло", вбили "свого шваґерка" і знеславили невпізнанучч сестру. Колядкового характеру надає цьому текстові лише приспів після кожного рядка: "Зле в неї. Гей, зле в неї, і в домі єї. Зле в неї!".

Прикметною рисою лемківських колядок є те, що в них збереглися непоодинокі архаїчні зразки, оригінальні версії і варіанти цього жанру. Хрестоматійною стала, наприклад, колядка про початок світу, записана ще в 30-х роках XIX ст. І.Бірецьким, якою вчені часто ілюструють давні народні уявлення про світотворення:

 

Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати.

 

Сказане про спільне і особливе народних колядок і щедрівок лемків стосується і до інших видів їх традиційної обрядової пісенності. Виразно визначається спільність в самій генетичній основі, функціональній обрядовій приуроченості, в багатьох сюжетах, мотивах, образах, засобах поетичної мови, і простежується розвиток, варіювання регіональних та локальних, надбудовних елементів над цією основою.

Веснянки з північної і південної Лемківщини за текстовою фактурою, характером виконання і приуроченістю до Великодніх свят явно належать до типу гаївок. Водночас бачимо в них більшу, ніж деінде, збереженість деяких архаїчних рис (виконання на луці за селом, в лісі) і помітне послаблення гаївкової традиції порівняно з основним ареалом її побутування (Поділля, Прикарпаття).

Хоча Івано-Купальська ("собіткова") обрядовість і приурочені до неї пісні лемків помітно позначені впливом (в тому числі і в назві) їх близьких сусідів поляків і словаків (sobotki), знову ж таки в основних — несучих елементах вони зберегли спільність із загальноукраїнським типом цих пісень. Ось, наприклад, образ Купалочки (Купалоньки)— один із центральних в українських і білоруських купальських піснях — у записах з Лемківщини і з с.Сорочинці на Полтавщині:

 

Ой на Яна на Яночка
Купалася купалочка,
Купалася затопала,
На Купала заволала.
Наша Маринка-купалочка
Посеред моря купалась,
На бережку білилась,
Вийшла на вулицю — хвалилась.

 

Весільні обрядові пісні галицьких і закарпатських лемків творять разом своєрідний лемківський варіант у багатобарвному суцвітті традиційної весільної поезії різних регіонів України. Водночас вони виявляють гармонійну єдність і однотипність з загальною цілісністю цієї поезії, особливо на рівнях обрядової функціональності, системи образів і взагалі поетики. Вельми цікавим могло б бути дослідницьке простеження того, як вписуються локальні різновиди лемківських весільних пісень в загальний масив традиційної української весільної пісенності по лінії їх прив'язки до конкретних обрядових дійств; сакрально-ритуальної тональності зі звертанням до Бога, Божої Матері, Святих; специфіки поетичного синтаксису з насиченістю психологічними паралелізмами, пестливими епітетами, метафорами; спільних образів (сонця, місяця, зорі, вінка, барвінку, сокола, ластівоньки, зозулі, берези тощо).

З загального арсеналу української фольклорної традиції почерпнуті здебільшого і засоби образно-поетичної мови таких реліктових явищ обрядової поезії, як великодні колядування ("райцованя"), "царинні" і "хрестинні" пісні, що збереглися на Лемківщині.

З глибокої давнини донесли спільність основних ознак з загальноукраїнською, східнослов'янською і загальнослов'янською традицією формули лемківських замовлянь (зашіптувань): "Заклинам я тебе не зо свою моцу, але з бозку помоцу, жебы ты не ламало, не пекло, не дремузґало тото грішне тіло, тоту червену кров, тоты більї косты, але жебы ты ішло до сивого каменя, до терньового кореня, де слонко не зашьвітит, вітер не задує, дзвоны не задзвонят...".

Набагато більшою мірою позначений регіональними особливостями необрядовий масив пісенного фольклору лемків. Передусім тому, що своїм змістом, генезисом і функціональністю ці пісні залежні не від загальних і спільних міжрегіональних у просторовому та повторюваних у часовому відношеннях певних обрядових канонів, а головно від місцевих конкретних умов і явищ життя, побуту, історичних подій, реалій культурно-географічного середовища і навколишнього природного довкілля, з допомогою звертання до яких часто виливаються людські переживання, думки і настрої.

Уже згадувалося про дуже слабке відлуння в піснях лемків поширеної в багатьох інших регіонах України історичної тематики, але дуже значне місце в їх традиційному пісенному репертуарі рекрутських, жовнірських, заробітчанських (в тому числі і таких специфічно лемківських, як "дрітярські"), емігрантських пісень. Можемо говорити про особливий колорит лемківських родинно-побутових пісень з відображенням у них долі і переживань дівчини, жінки, матері, вдови, сироти, наймички, заробітчанки тощо, та про основану на цих мотивах винятково багату ліричну пісенність. До неї належать особливо поширені короткі пісеньки ("співанки"), що, за словами Ф.Колесси, "оспівують різні моменти особистого й родинного життя та сільського побуту і грають таку ж роль у лемків, як коломийки у східній Галичині, краков'яки у "польського люду та частушки в Московщині". Але, зновтаки, коли ближче приглянемося навіть до цих пісень, то помітимо не тільки типологічну близькість до піснетворчості інших регіонів України, а й багато генетичних, сюжетних, поетико-стилістичних спільних рис. Пісні лемків про скасування панщини, жовнірські, про заокеанську еміграцію текстуально дуже близькі, а то й ті самі, що співалися в інших місцевостях Галичини, Закарпаття, Буковини. Заробітчанські і наймитські своїми мотивами і образами співзвучні з такими ж піснями з цілої України. Наприклад, до лемківської пісні

 

Ой, мамочко, вісім єс нас мала
Та нашто служити-с ня до пана дала

 

можемо навести численні паралелі з різних місцевостей України, в яких центральним є мотив звертання "бідної наймички" до матері зі скаргою на лиху долю "в пана", "на чужій роботі", "в строку". Ще більше таких спільних мотивів, ідентичних поетичних образів, прийомів і засобів виразу бачимо в ліричних піснях про кохання, про важку жіночу долю. Нерідко в місцеве лемківське піснетворення вплітаються чи просто адаптуються цілі образнопоетичні кліше і блоки ліричної медитації, почерпнуті з загальноукраїнського піснетворчого досвіду:

 

Ой ти, козаче, з руського краю,
Ти ся питаєш, де я мешкаю.
А я мешкаю близько керниці,
Приходь, козаче, на вечерниці.
Летіли лебеді через став,
Просили водиці, я не дав.
І крильцями били по леду,
Солодша дівчина від меду.

 

Другим важливим чинником, дією якого зумовлена регіональна специфіка фольклорної традиції лемків, є значний багатовіковий вплив на неї найближчих іноетнічних сусідів — поляків і словаків, — а через них й інших слов'ян та неслов'ян. Вказуючи на цю особливість, Ф.Колесса наголошував: "Здається, що Лемківщина була тою брамою, якою найбільше заходили на українську територію західні впливи за посередництвом моравських чехів і словаків, з якими лемки мають найбільше спільного в пісенному репертуарі так під оглядом текстів як і мелодій".

Це положення вчений основував на порівняльному аналізі великого пісенного матеріалу з Лемківщини, аргументував і розвивав його в ряді своїх праць. В огляді "Найновіші видання словацьких народних пісень" (1929) він звертає увагу на чимало пісень, "які широко прийнялися на Лемківщині, зберігаючи подекуди навіть у мові сліди свого словацького походження...". На основі багатьох спільностей головно пісенного фольклору лемків з піснями їх сусідів Ф.Колесса сформулював свою концепцію "Карпатського циклу народних пісень (спільних українцям, словакам, чехам і полякам)".

Вважається, що через лемківську "браму" пройшло із Заходу особливо багато баладних пісень. Частина з них затрималася і освоїлася лише на лемківському ґрунті, а чимало помандрувало в суміжні і дальші українські етнічні терени. До них відносяться непоодинокі баладні сюжети "збойницької" тематики, зокрема про продаж багачем вагітної дружини розбійникам ("Оре богач, оре штирма волоньками"), про розбійників Яношіка, Янчія, Романа, про жінку розбійника, яку чоловік карає смертю за осудження його ремесла ("В ночи піде, в ночи прийде"). Варіанти останньої набули широкого розповсюдження в різних місцевостях України, відомі словакам, чехам і полякам. Поширеною в Україні стала також баладна пісня "Пані пана забила" ("Стала нам ся новина"), яка прийшла з польського фольклору.

Перейнятими від сусідів чи створеними на місцевому лемківському ґрунті є баладні сюжети про напад розбійників на візника ("Виїжджай, фурмане"), знеславлення паном дівчини-пастушки ("Пішов пан на лови"), віднайдення братами викраденої сестри ("Пасло дівча та й гусоньки"), оплакування соколом смерті матері ("Сів си сокіл на грушку"), знеславлення дівчини старостою ("Купалося дівча в ставі"), зустріч дівчини зі смертельно пораненим коханцем ("Літав пташек попод оконечко'") та ряд інших, поширення яких зафіксоване також у поляків, словаків та чехів.

Але переважну більшість традиційного баладного репертуару лемків становлять, як уже зазначалося, загальнопоширені в Україні баладні сюжети. Вони здебільшого трансформовані в своєрідні лемківські варіанти, в яких все-таки виразно збережені характерні риси їх генетичного зв'язку саме з українськими першоджерелами — в сюжетних версіях, мотивах, поетиці, образах, в тому числі і в збереженні образу козака: "На високій горі хиляй ся хиляє, козак до дівчини низько ся кланяє", "Там на горі зимний вітер віє, там козачек пшениченьку сіє", "Ой приїхали козаки з обозу".

Фольклорна проза лемків також увібрала в себе чимало із західних елементів народнооповідної традиції, що прийшли головно через польські й словацькі впливи. Це особливо стосується фантастично-пригодницьких казок, в яких значно більше місце, ніж у казковому репертуарі інших регіонів України, займають сюжети, мотиви й образи з життя середньовічних королівських дворів, побуту можновладних замків і палаців, типові реалії взаємин вельмож з їх підданими, постаті принців і принцес тощо. Спільні варіанти з польськими і словацькими зафіксовані в групах лемківських казок про тварин, в соціально-побутових казках, оповіданнях, пов'язання з демонологічними уявленнями і віруваннями, в легендах і переказах.

Так, на Лемківщині набуло значного! поширення відоме у Європі легендарне оповідання про великого грішника розбійника Мадея. Очевидно, що до лемків  воно потрапило безпосередньо з польської! і словацької уснонародних традицій, де цей І сюжет був розповсюдженим. З Лемків щини одна з його редакцій поширилася в інших теренах Галичини та Східної України.

Однак загал зібраної на Лемківщині фольклорної прози всіх жанрових різновидів і тематичних груп зновтаки засвідчує органічний контекст цієї творчості з загальноукраїнською народнооповідною традицією — як з погляду кількісної переваги спільних сюжетів, версій і редакцій, так щодо характеру їх варіювання, локалізації творення на власне лемківському ґрунті.

Навіть побіжне ознайомлення зі збірками лемківських паремій — прислів'ями, приказками, загадками — переконує, що основний їх репертуар є спільний з фондом цих жанрів усної народної словесності з інших регіонів України.

Докладніші спеціальні дослідження дадуть змогу глибше і повніше освітити різні питання й аспекти проблеми співвідношення фольклору лемків як історичного регіонально-етнографічного явища з традиційною усною народною творчістю ближчих і дальших місцевостей України та іноетнічних сусідів, характеру інтеррегіональних спільностей у ньому, запозичень, впливів та особливостей власних фолькпоротворчих надбань. Та вже й на основі того, що уже помічено і зазначено, можна зробити висновок, що усна словесність корінного населення найдалі висунутого на захід краю української етнічної території розвивалася головно в руслі і силовому полі загальноукраїнської фольклорної традиції, черпала з її надбань основні свої засоби.

Органічний контекст усної народної словесності лемків з українським фольклорним цілим виразно простежується в усіх визначальних параметрах її ідейно-змістової та художньо-естетичної сутності. А, передусім, у мовній спільності. Головно ця спільність забезпечила життєздатність і самобутність лемківського фольклорного діалекту, його спроможність успішно засвоювати, переробляти й асимілювати чужі інонаціональні фольклорні впливи.

Все, що є особливим у змісті і формі лемківського фольклору, не відділяє його від загального масиву традиційної усної словесності українського народу, не виокремлює його, як намагалися в минулому і в наш час ще нерідко намагаються представити різні прихильники й ідеологи лемківської окремішності, а, навпаки, доповнює, збагачує цей масив своєрідними неповторними елементами і рисами, є переконливим підтвердженням цілісності загальноукраїнської фольклорної традиції.

Користуючись проникливим висловом Ф.Колесси щодо лемківського музичного діалекту, можна сказати, що фольклор лемків взагалі "виявляє в своїх основних і типових формах безсумнівну приналежність до українського матірного пня і нерозривну спільність з іншими українськими [фольклорними] діалектами..." Фольклорна традиція — одне з найвагоміших, найнезапе-речніших свідчень віковічної етногенетичної і етнокультурної, духовної єдності й одноцілості лемків з усім українським народом.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 14 лютого 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):