У працях і матеріалах, що стосуються народознавчого вивчення лемків, зустрічаємо відомості і штрихи про типові традиційні чинники, культурно-побутові обставини поширення, творення і функціонування усної словесності серед лемків. В основному вони такі ж, як і в інших регіонах України та в інших народів: тісна пов'язаність усної народної словесності як однієї з форм естетичного відношення людини до дійсності, духовного сприйняття і виразу нею різних явищ цієї дійсності зі щоденним побутом, його виробничо-господарською, сімейною і громадською сферами, з подіями локального і ширшого суспільно-політичного характеру, з традиційними обрядами і звичаями, з особистими переживаннями, думками і настроями.

Зафіксовані відомості дають підставу вважати, що Лемківщина до трагічних подій після Другої світової війни була одним з тих етнографічних регіонів України, в яких найстійкіше і найповніше зберігалися традиційні форми побутування і функціонування усної народної словесності та фольклоротворча і фолькпорорекреаційна продуктивність етнокультурного середовища. Великою мірою тому, що фольклор, як і народна мова, в умовах складного історичного буття лемків був одним з головних засобів і чинників збереження їх етнічної ідентичності і етнокультурної єдності з усім українським народом.

На основі результатів і вражень від своїх трьох фольклористичних поїздок на Лемківщину в 1911,1912 і 1913 pp. Ф.Колесса з подивом писав про "величезне багатство пісень" у цьому краї і наголошував, шо його фундаментальний збірник 820 мелодій з текстами — це лише частина цього багатства. Вчений дав цікаві штрихи до характеристики типової фольклорної ситуації у лемківських сільських середовищах. Констатував, що селяни охоче і з розумінням передавали йому свій пісенний репертуар, що "протягом 5-6 годин" у с. Шклярах він записав 65 пісень, відзначав "надзвичайну живучість народної поезії" особливо в с. Пантні, де зібрав 134 пісні, та інші аналогічні моменти.

Багато характерних епізодів про побутування фольклорної прози серед лемків, їх загальне замилування і живе зацікавлення її різними жанрами, особливо казками, легендами зафіксовано в "Етнографічних матеріалах" В.Гнатюка з Пряшівщини. А сучасний збирач і дослідник народної оповідної традиції на південній Лемківщині М.Гиряк зазначає: "Казки в українській етнічній області Східної Словаччини оповідалися при різних нагодах: під час вечорниць, під час порення пір'я, під час сезонних жнивних робіт увечері в пеливні (стодолі. — Р.К.), де спали женці в часі відпочинку, під час будь-якої колективної праці тощо. Нерідко казкарі стверджують, що казки оповідалися на пасовиську, в колибі лісорубів, в лікарні, в казармах, у в'язниці, в поїзді, в хаті мерця, в хаті сусіда-казкаря, в хаті сусіда, куди сходилися "надовечері" і под.". Окремі казкарі- майстри, як засвідчує той же автор, збирали біля себе нерідко значну аудиторію — до 40 і більше людей різного віку і статі. Ця аудиторія була не тільки пасивними слухачами, але й здебільшого становила активне творче середовище, яке співпереживало атмосферу оповіді, доповнювало ЇЇ і допомагало в репродукуванні традиційних сюжетів, особливо тоді, коли в складі гурту були ще й інші казкарі.

Велику частину традиційного масиву фольклорного репертуару лемків, особливо пісенного, становлять твори, пов'язані з календарною і родинною обрядовістю. В етнографічних описах різних обрядів і звичаїв лемків звертається увага на їх багату насиченість фольклорним елементом: обрядовими піснями, замовляннями, примовками, легендами. Основна більшість цього уснопоетичного матеріалу, що супроводить традиційну обрядовість, і є її органічним компонентом, належить до давньої верстви українського фольклору, основа і витоки якої — в міфологічному світогляді, в дохристиянських віруваннях і культах наших предків, в ритуально-магічній функціональності слова, співу, ритму, руху. Далі дещо докладніше розглянемо основні види народної обрядової поезії лемків. Тут лише підкреслимо її виняткове значення в процесі тяглості і безперервності фольклорної традиції від давнини до сучасності та велику наукову вагу збережених і донесених нею реліктових елементів нашої давньої культури.

Лемківське колядування на Різдвяні свята зі звіздою, вертепом ("шопкою", "ясличками"), щедрування напередодні старого Нового року і надвечір'я Богоявлення, веснянки, купальські ("собіткові"), обжинкові, весільні, хрестинні обрядові пісні складають той основний базисний фонд фольклорного репертуару, який своїм прикріпленням до ритуалу, обряду, звичаю особливо пильно оберігався і передавався від покоління до покоління. Первісна сакральна функціональність, календарна і оказіальна повторюваність сприяли утвердженню і збереженню певних змістових і формальних стереотипів обрядового фольклору. Його виконання разом з підготовкою до самого акту виконання були і важливими проявами і чинниками стійкості І фольклорної пам'яті та колективної фольклорної активності.

Народним звичаєм, традицією регламентувалося звертання в тій чи іншій ситуації до певних жанрів і тематичних груп фольклору. Наприклад, в час нічних посидінь при померлому розповідалися казки, легенди, перекази, а то й анекдоти. Подекуди зберігався звичай ігор молоді при покійнику.

Основним первинним середовищем, де прищеплювалася схильність до фольклору і його культивування на всіх поколінних рівнях, була сім'я. Вже материна колискова пісня закодовувала в душі дитини любов і потребу до рідного слова, художнього слова, мелодії. Далі народна творчість входила в духовне життя дитини у формі "потішок", "пестушок", "лічилок", "дразнилок", казочок, віршиків, ігор, приказок, прислів'їв тощо. З раннього віку діти приєднуються до фольклорної традиції в зв'язку з відзначенням у сім'ї різних свят — календарно-обрядових і родинних, культивуванням у родинному колі співу, оповідей, афористичного народного вислову, гуморесок та ін. Саме з таких сімей в непоодиноких випадках виходили цікаві виконавці і носії фольклору, а то й професіонали, такі як славнозвісні сестри Байко, першопочаток небуденного мистецтва співу яких — у сімейній фольклорній аурі, у пісні матері лемкині. З раннього дитинства складався обширний пісенний репертуар (більше трьохсот творів) простої селянки, співачки Анці Ямбур з Південної Лемківщини. Замилування до народного поетичного слова вона переймала спочатку головно від батька, який знав безліч пісень і, взявши маленьку доньку на коліна, міг виспівувати з нею цілими годинами.

Великою мірою фольклорна традиція підтримувалася, культивувалася і розвивалася на рівні громадського співжиття. Цьому сприяли переважаючий скупчений характер лемківських сіл, традиційно високий авторитет і статус громади як інституту самоврядування і регулятора правових та соціокультурних відносин, а також те, що громади як територіально-адміністративні одиниці здебільшого покривалися тут з церковними громадами-парафіями. У зв'язку з цим і фольклор виступає як істотна складова духовної сфери життя громади, належить до неї не тільки традиційною обрядовою частиною, для якої було властивим гуртове виконання, але й значною мірою необрядовою.

Колективні форми побутування фольклору набирають розвитку і розповсюдження також під впливом розгортання на Лемківщині наприкінці XIX — в перших десятиліттях XX ст. діяльності різних громадських культурно-освітніх товариств, організації в багатьох селах хорів і самодіяльних драматичних гуртків. Вони причинилися не тільки до пропагування і поширення кращих надбань усної словесності лемків, але й для поповнення місцевого фольклорного репертуару творами з інших регіонів України, з загальнонаціонального фольклорного фонду.
Крім празників і оказіальних святковостей, традиція проведення яких включала більшу чи меншу участь фольклору, на Лемківщині були відомі й інші культурно-побутові форми його поширення. Однією з традиційних були т.зв. "вечірки" ("вечурки", "прядки") або, як вони називалися в інших регіонах України,— вечорниці. Це були здебільшого зібрання молоді в осінні і зимові вечори. Не тільки для дозвілля, але й виконання в гурті певних робіт — найчастіше прядіння, дертя пір'я, вишивання, шиття, в'язання — для дівчат і жінок; плетіння кошиків, виготовлення постолів, дерев'яних ложок, різьблення тощо — для хлопців і молодих чоловіків.

На вечірках лунали пісні, в передріздвяний пилипівський піст розучувалися колядки і щедрівки. На них розповідалися також казки, легенди, перекази, різні бувальщини, веселий, оживлений настрій підтримувався загадуванням загадок, анекдотами. Фольклорна атмосфера вечірок особливо збагачувалася, коли в них брали участь цікаві місцеві чи захожі оповідачі, носії і виконавці пісень, казок, анекдотів, переказів; коли бували на них старші люди, які мали що і вміли передати молоді.

На вечірках, які проводилися в пору передріздвяного посту, культивувалися певні жанри і теми фольклору, що налаштовували на поважний настрій і спрямовували до розважань морально-виховного характеру. Про це особливо дбали присутні жінки старшого віку. "Навіть у пісенному репертуарі пилипівчанських вечірок виступала релігійна тематика",— зазначає М.Сивіцький, і наводить одну з виконуваних таких пісень — про покарання Господом Адама і Єви після їх гріхопадіння. Значне місце займали в співах вечірок баладні пісні, які своїм драматичним змістом застерігали молодь від легковажної поведінки, порушення норм моралі і дівочої честі.

У після різдвяних вечірках фольклорний репертуар розширювався, включав більше пісенної любовної лірики, жартівливих пісень, веселих оповідань, анекдотів. Традиційним компонентом цих вечірок були різні ігри, а нерідко й танці з участю запрошених сільських музик. При цьому звичайно лунали гумористичні приспівки до танцю й пісенні діалоги-переспівування, що вимагали також творчої імпровізаційної активності учасників.

До репертуару вечірок належала на Південній Лемківщині гра "на страшки" і т.зв. "страшківські пісні". Хлопці і дівчата з одних вечорниць, нарядившись у різні маски (ведмедя, коня, козу, цигана, єврея тощо), йшли з галасом до іншої хати, де відбувалися вечірки, і там лякали ("страшили"), веселили присутніх.

Типовими середовищами, в яких побутували, передавалися і почасти творилися різні види усної народної словесності, були й зібрання молоді в теплу пору на вулиці, вечірні і святкові сходини старших людей, спільна праця на толоках та інших громадських роботах і заробітках, дитячі ігри, пастуші гуртки тощо. Тут особливо плекалися ліричні пісні, різні оповідні жанри, зокрема усні оповідання, пастуші співанки, дитячі ігрові примовки і приспівки.

І, як звичайно, значне місце займало індивідуальне виконавство. Це стосується, зокрема, пісенного фольклору, виконання якого, на відміну від більшості інших жанрів, не вимагало зовнішньої спонуки і участі принаймні ще когось одного, а викликалося чисто особистісною потребою, спонукою душі: виливання почуттів, думок і настроїв дівчини і хлопця, що переживають кохання, розлуку і розчарування, жінки, яка зазнала важких сімейних буднів, материна колискова, пісня при праці в городі, на полі, самотнього косаря, жалі і скарги сироти, вдови, старої усамітненої матері, відірваних недолею від отчого краю і родини жовніра, заробітчанина тощо.

Велика роль у поширенні, культивуванні, оберіганні і збагаченні усної словесності належала на Лемківщині, як і скрізь, талановитим виконавцям — співакам, оповідачам, дотепним весельчакам, балагурам. Це люди, які зберігали в своїй пам'яті багатий фольклорний репертуар і які володіли даром зацікавити ним та передавати його оточенню. Вони користувалися увагою і пошаною в громаді, були бажаними в гурті, запрошувалися на весілля для виконання різних обрядових чинів (старост, старших свах, дружбів, дружок) та на інші громадські і родинні імпрези. Такі особи знаходилися чи не в кожному селі, а також були захожими, що мандрували від села до села як старці-прохачі, лірники, майстри-будівельники, кравці, шевці, ткачі, дротарі (складали і обплітали дротом розбиті горшки) та ін. Жебраки і лірники звичайно сходилися і співали свої пісні на ярмарках,  відпустах і храмових святах — празниках. З ними, зокрема, пов'язане поширення духовних пісень та оповідань релігійно-апокрифічного змісту.

Фольклористи і етнографи звернули увагу І на ряд таких неординарних носіїв фольклорної традиції на Лемківщині. В.Гнатюк писав про оповідача зі с. Збуя Гуменської округи: "Найліпшим оповідачем, якого я здибав в часі всіх трьох подорожей по Угорській Русі, є безперечно Михайло Пустай в Збую. Він і оповідав мені цілих шість днів від рана до вечера, а коли я шестого дня, примушений і обставинами, мусив покинути Збуй і попращатися з ним, він заявив мені, що потрафив би ще пару днів говорити".

Талановитою виконавицею й інтерпре-таторкою народних пісень була проста селянка зі Стащина на Пряшівщині АнцяІ Ямбур (1898 р.н.). В її репертуарі налічувалось більше 300 пісень — обрядових, баладних, ліричних, про кохання, соціально-і побутових, а також низка казок і оповідань. У 30-х роках вона давала у Празі фольклорні пісенні концерти, які викликали захоплення схвальні відгуки не тільки у фахівців, а й у широкого кола любителів народної творчості, Співала на весіллях, в гурті з односельчанами, сама під час праці, пастухування, заробітків тощо. На основі фольклористичних записів від неї складено збірник, який містить 167 текстів пісень і 45 мелодій та декілька прозових народних творів.

Обширним фольклорним репертуаром володіла народна співачка Марія Ілько з села Шеметківки на Свидниччині. Від неї записані цікаві баладні й інші пісні, а також низка творів фольклорної прози, зокрема казок. Збирачі фольклору зафіксували імена й багатьох інших лемкинь та лемків, що відзначалися незвичайним знанням усної народної словесності своєї місцевості і краю та активністю в її виконанні і розповсюдженні.

Особливо значна кількість цікавих носіїв усної народної словесності виявлена в процесі посиленого вивчення фольклорної традиції на Південній Лемківщині (Пряшівщині) після Другої світової війни. Це стосується, зокрема, і цілої низки народних оповідачів, названих і тою чи іншою мірою охарактеризованих у зв'язку з виходом унікального семитомного видання "Українські народні казки Східної Словаччини".

Знання і передача фольклорного репертуару таких носіїв нерідко поєднувалися з певними їх артистичними даними, що також істотно впливало на ефект сприйняття, популяризації і впливу виконуваних творів у народному середовищі. Ось, наприклад, як пише упорядник цього видання про казкаря Івана Мотику (1902 р.н.) з села Довгуня на Свидниччині: "Мотика згадував, що казки він засвоював дуже швидко. Вистачило йому почути якусь казку, і він повністю міг репродукувати її. І справді, І.Мотика — казкар-актор. Його розповідь вражала високою майстерністю. Він, так би мовити, грав казку. Міміка, жестикуляція, підвищення, пониження голосу — все це складові частини його казкарсько-акторського вміння. І ніяк не дивно, що до нього приходили послухати казки не тільки діти, але й дорослі". Типову постать лемківського оповідача змалював письменник Юліан Тарнович в оповіданнях "За родиме право" (1942). На вечірках "Никифор міг до білого ранку такі сплітки сплітати, казки оповідати, але вже чесаних косиць не ставало прялям, так скоро минув вечір". Він був людиною тямущою, бувалою, шість разів "ходив за море", в молоді роки був "бачею" (головним пастухом), пішо переганяв баранів на Лемківщину аж з Семигороду. Тому й цікаво переповідав те, що чув від своїх батьків, сусідів, а також, що бачив і переживав у чужих краях.

Виходи лемків поза їх етнотериторіальне середовище, етногенетична, мовна і культурна спорідненість з іншими регіонами України, близьке сусідство і господарсько-культурні стики з іншими народами, зокрема польським і словацьким, внесли чимало своєрідного і в їх фольклорну традицію. Вона, ця традиція, аж ніяк не була якимось замкнутим регіональним феноменом, а включала і живилася також зовнішніми впливами, виявляла зв'язки з зовнішнім світом, передусім світом української усної народної словесності, органічною складовою якої була і є.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 14 лютого 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):