Народна медицина з її лікувальними засобами — це одна з важливих традиційних ланок народних знань, вірувань; вона є складовою частиною багатовікового досвіду народу.

Протягом століть — аж до середини XIX — в селах Лемківщини не було професійних лікарів, тому медичну допомогу хворим надавали певні, як правило, обдаровані люди, які переймали досвід від своїх попередників. І ці знання секретів лікування різних недуг, виготовлення та застосування ліків, що мали маґічний вплив на запобігання та відвертання хвороб, віками передавалися з покоління в покоління.

Майже в кожному лемківському селі були свої "спеціалісти" — знахарі, лікарки, бабки, ворожбитки. Важливе місце займали також мандрівні торговці — "мастико- олійники", які продавали ліки від різних хвороб. Всі вони мусили мати якісь особливі прикмети, володіти силою погляду, мудрим словом, чіткими промовистими замовляннями.

Визначну роль у народній медицині відігравав знахар, який, за народними віруваннями, мав зв'язок з надприродними силами. Поряд з ним виступав чарівник, який теж — вважалося — мав зв'язок з "нечистою силою", але знахар, на відміну від чарівника, одержував свої знання від Бога і використовував свою надприродну силу, як правило, лише з добрими намірами'.

Серед знахарів розрізняли таких, які бралися лікувати буквально всі недуги, і таких, котрі "спеціалізувалися" на одній або кількох хворобах.

Лемки, як і інші етнічні групи Українських Карпат, вірили, що знахарі можуть бути "родимі" і "навчені". Вважали, що "родимі" знають більше, ніж звичайні люди, тому що народжуються у певний час, в певну годину і під певною зіркою. "Навчені" знахарі, як правило, знання одержували від своїх родичів, що володіли таємницею знахарства і перед смертю передавали її комусь зі своїх рідних.

У традиційному уявленні знахарі — це люди, здатні впливати на таємничі сили природи, зцілювати, а іноді й насилати недуги, тобто приносити як добро, так і зло.

Основною частиною магічних лікувальних засобів були замовляння ("зачитованя", "шептаня", "баяння") — словесні формули, побудовані на вірі в магічну силу слова. Використовували замовляння із застосуванням води, рослин та ін. оберегів тощо.

Знахарка (чи знахар) мусила засвоїти замовляння — слово в слово — не роблячи при цьому ніяких змін, бо найменше відхилення від автентичності тексту начебто могло анулювати його магічну силу. Та дослівне засвоєння формул було ще недостатнім. Щоб стати спражньою знахаркою, жінка повинна була пізнати таємницю лікувальних рослин та інших засобів, виконати ряд магічних актів, наприклад, до свята Юрія "спакрути" (вбити) кертйцю (крота), миш чи ящірку.

На кожну хворобу вживалось інше замовляння, що вело до "спеціалізації" знахарок лише з певних хвороб. Щоправда, з поступом часу знахарки почали застосовувати одне замовляння до низки хвороб.

Замовляння мали точно встановлену композицію. Кожне з них починалося вступною апокрифічною молитвою, в якій знахарка зверталася до Богородиці, Ісуса Христа та окремих святих з проханням допомогти їй вигнати хворобу з тіла названої особи.

У другій — основній частині — знахарка заклинала хворобу, посилаючи її "до гір, до скал, до пустель, до сивого камёня, до неплідного дерева, де слонко не зашвітит, когут не засьпіват, дзвони не задзвонят" і т.п. До хвороби зверталась як до живої істоти, просячи її залишити тіло хворої людини, часом малюючи перед нею привабливу картину майбутнього місця її побуту: "Ид ти, лишаю, на високі гори, там єст три: єдна повна з м'ясом, друга повна з вином, третя повна з медом. Там ти можеш тото м'ясо їсти, вино пити, мед лизати, але тому грішному тілу раби Божей Марії мусиш покій дати!" (с. Якуб'яни). Часом хворобу посилали "до панської швітлиці, там єст твоя мати, она ті буде їсти давати" (с. Курів).

Виганяючи хвороби з тіла, знахарка часто послідовно перераховувала всі людські органи, "щоб хвороба не могла сховатись у котромусь із них". Одна і та сама хвороба мала різні форми, наприклад, "ружа" була "суха, мокра, гостцова, пострілова". Кожну з них треба було назвати окремо.

Інколи до хвороби звертались ласкаво: "Ружичко-панічко, прошу тя не за свою моцу, але за Криста пана помоцу". Іншим разом хворобу прозивали: "Ти гостиц головатий, лобатий, ушавий, паршивий", тощо (с. Снаків). Головна частина замовляння повторювалась тричі.

У заключній частині хворобі давали однозначний наказ: "Пакуй стади, рушай стади, бо ти ту жадного місця не маш!" та цей наказ "запечатовали" трикратним спльовуванням.

Якщо аналізувати тексти замовлянь з точки зору наукової медицини, то в них начебто нема нічого, що б могло позитивно вплинути на лікування хворого. А все ж таки в кожному селі інформатори (навіть з дуже прогресивними поглядами) наводили десятки прикладів, коли людині не допомогли лікарі, а баба-знахарка допомогла. Цими фактами при аналізі народної медицини не можна нехтувати.

Очевидно, що позитивна роль замовлянь зумовлена не їх текстами, а беззастережною вірою забобонного пацієнта в лікувальні можливості знахарки. Під впливом монотонного шепотіння знахарки та її таємничих заклинальних формул хворий потрапляв у певну стадію гіпнозу й часто виліковувався завдяки впливу самонавіювання (автосуґестії).

Таємничість замовлянь підкреслювалася обставинами їх виконання та допоміжними реквізитами. Так, замовляння виконувалися лише в певні дні: в понеділок, вівторок, четвер — для чоловіків, у середу, п'ятницю — для жінок. Проводилися вони, як правило, після заходу чи перед сходом сонця, або ж при сході чи заході повного місяця (повні). Знахарка часто грозила хворому місцю гострим предметом (ножем або серпом). Як допоміжні засоби використовувала борошно (муку), викрадене з трьох, сімох або дев'яти хат, зілля зі стількох же хотарів, сорочку з незайманої дівчини, церковний ключ та десятки інших речей. Причому більшість з них повинен був роздобути сам хворий при дотриманні спеціальних вказівок знахарки. Наприклад, воду треба було принести вночі в роті або начерпати її до глечика у напрямку ріки ("щоб хороба долов пішла"); по дорозі не можна було ні з ким говорити, оглядатися тощо.

"Замовляючи", знахарка доторкалась до хворого рукою, обкурювала його зіллям, змивала водою, яку потім виливала на сьомий кіл у плоті чи на сухий терен або на перехрестя дороги тощо. Це надавало всій процедурі певної обрядовості й урочистості і тим самим впливало на психіку хворої людини. Якщо доброго ефекту не було, знахарка завжди знаходила можливість приписати евентуальний неуспіх лікування хворому, знаходячи в його вчинках недотримання її вказівок.

Відомими знахарками на Лемківщині були: Рістейка зі Снакова, Лиспикання з Кружльова, Анна Штефанко з Грибова, Є. Топчикова з Курова, Єва Дем'янчик з Висової та інші.

Окрему категорію народних лікарів становили сільські акушерки ("баба", "баба-повитуха", "баба-пупов'язниця"). Ними були, як правило, старші, досвідчені жінки, які розумілися на лікуванні зіллям та вміли "замовляти" хвороби і добре знали народні звичаї. Вони не тільки приймали пологи — ці сільські "гінекологи" й "педіатри" — вони ще й давали раду при жіночих хворобах, лікували різноманітні дитячі недуги. І користувалися при цьому як раціональними, так і магічними засобами.

Походження хвороб лемки часто пов'язували з різними чинниками, більшість з яких були ірраціональними. Однак, серед уявних причин хвороб де-не-де надибуємо і доволі вдалі, раціональні спостереження.
Особливе місце у виникненні хвороб приписували вітрові. Зокрема, після сильного вітру, протягу в хворих були "завій", "втерка", "вітрйця" тощо; цими ж явищами пояснювали болі в кінцівках, загноєння, загальне нездужання ("ломит руки, ноги", "боки обдйрат", "крйвит зуби", "німіє" і. п.).

З вітром пов'язували й інші хвороби — епілепсію ("чорна хороба", "чорна болість", "чорна слабість", "падачка"). Вважали, що в такому випадку хворобу — міг викликати і "нечистий", який поселився в організмі вибраної жертви.

За народними віруваннями, щоб захворіти на такі хвороби, досить перейти через слід нечистої сили або загатити дуплисту вербу чи побувати у занедбаній хаті.

Знали, що хворобу могло викликати навіть звичайне роздратування людини, але вірили також у те, що її міг "наслати" ("вроки") як знахар, так і злі люди чи люди "зі злими очима". Казали: "Урёчи може кожний — отець свою дитину урёчи може! Такий уже час, така мінута надийде — чи то християнин, і сам не знає, і не хотів би — а урёче! Й инший чловек такі вже лйхи очи має, що си не подивит — то урёче". З точки зору біоенергетики така людина здатна випромінювати неґативну енергію, що впливає на інших, викликаючи неприємні відчуття, хворобливі прояви. За народними віруваннями, хвороба може вселитись у людину через слово ("врекнути"), погляд ("зочі"); останній може бути і ненавмисним.

На думку деяких людей, хворобу найчастіше переносять особи з особливим виразом обличчя, недобрим поглядом очей,з незвичайними, великими бровами, з близнами на лиці, а також криві, горбані. Казали, що часом хворобу можуть вселити і звичайні люди, з якими людина зустрічається вперше.

Найвразливішими до цього вважалися малі діти.

За традиційними віруваннями східносло-в'янських народів хворобу можна було викликати й іншими засобами: "підписати", "підкинути", "пустити по вітрі", вдатись до "винімання сліду", "вирізання тіні", до "перепою" чи "дання", "закруток у житі" тощо.

Хвороби шлунково-кишкового тракту пояснювали переїданням або "коли літом їли нестиглу зеленину". Частину хвороб небез-підставно пов'язували з тяжкою фізичною працею, великими зусиллями і окреслювали як "підорва", "надсада", "натуга".

Деякі недуги пояснювали психічними чинниками: "голова болит з клопоту". Це розуміння знайшло відтворення у народних прислів'ях: "гнів кров псує", "від злости болят кости".

Зубні болі пояснювали існуванням зубних черв'яків (очевидно, у зв'язку з появою каріозних зубів, що нагадували черв'яків).

Про наявність глистів в організмі людини знали добре, тому проникнення інших паразитів — жаб, ящірок, гадюк, за народними віруваннями, було можливе через вживання води, їжі, "даням", або ж, що ці істоти заповзали сплячому до рота.

Існувало повір'я, що в організм людини можуть проникнути різні "хробаки", "гади", якщо їм не дати випити горілки. Тому окремі люди, котрі зловживали "палюнком" (горілкою), начебто відчували, що "до горла лізе хробак і треба го замочити".

Отже, походження хвороб лемки пов'язували, головним чином, з явищами природи та з живими істотами. І ці припущення сягають часів язичництва. З приходом християнства значну частину хвороб почали сприймати як кару за гріхи.

Народні назви, які вживали лемки для визначення хвороб, не відзначалися великою різноманітністю. Як і в інших народів, вони найчастіше передавали зовнішні ознаки хвороби, напр. "жовтачка", "крикси" (неспокійна поведінка дитини), аналогічні "криксам" — "плакси" (плач). Шкірну висипку повсюдно називали "котуля" або "детуля", "огні".

Інколи назви хвороб визначали за відчуттями хворого. Коли у людини була хвороба, подібна на запалення легень чи плеври, говорили: "колотьба", "надсада в грудях", при болях в грудях — "коле, стрїлят". При болях у шлунку казали "у пірнйку ріже", "колька бере". Глухі, ниючі болі в костях, суглобах передавали дієсловами "ломати", "скинати", "щеміти". Подібно казали про болі зубів: "зуби ниют".

Поширеними були вислови: "серце коле", "коле в боці", "кольками бере", "ломит кости" тощо.
А ті хвороби, які мали певні симптоми, називали відповідно до прояву: "жовтачка", "падучка" ("падачка"), "рожа"("ружа").

Дизентерію називали "червінкою".

Епідемічні хвороби, від яких масово вмирали люди, називали "мор".

Це стосується, зокрема, пошестей недуг — холери, чуми та ін., деякі з них народ навіть персоніфікував. Так, чуму уявляли собі в образі багатої пані, яка їздить на кареті, запряженій білими кіньми. Там, де вона махне хусткою, все падає замертво. Інколи ця пані наказує зустрічному нести себе, куди вона забажає.

Холера в уяві мешканців Карпат — це жінка в довгій сорочці, боса, з розпущеним волоссям. Вона ходить по селу і заводить.

Там, де почують її голос, настане помор. Надходження холери, за народними спостереженнями, віщували різні сили і явища природи: поява комети ("мітли") на фоні нічного неба або затемнення сонця, звуки голосіння, що розносяться по селі вночі, завивання собак тощо.

За свою багатовікову історію лемки, як і інші народи, виробили певні засади запобігання хвороб. Серед них можна побачити і забобонні, і зовсім обґрунтовані, принаймні на той час, заходи. Так, під час пошестей житло обкурювали димом з гілок ялівцю, а під стелею в хаті для очищення повітря підвішували цибулю.

Особливі профілактичні засоби повинні були оберігати вагітних жінок від опіків, переляку. Були повір'я — коли вагітна жінка перелякається вогню або торкнеться гарячого, у немовляти на тому місці буде "вогник" ("родимка"); злякається жінка собаки чи кота, відштовхне її — дитина буде волохата.

Вагітним не можна було лаятися, бо дитина, казали, буде сварлива. Так само заборонялось вагітним прясти, бо у дитини "будуть родимі плями".

Жінка щодня повинна була вмиватись холодною водою або натиратись льодом чи снігом, щоб у дитини не боліло горло.

Деякі профілактичні засади пов'язувались з народженням та хрещенням дітей. Так, вважали, що на хрестинах , коли дитина спить, не можна галасувати, бо від цього вона могла стати заїкою або захворіти на падачку (епілепсію). В час годування груддю дитину не можна було бити, бо вона "могла би зойти з розуму".
Немовля матері годували лише своїми власними грудьми.

Щоб дитина почала скоро говорити, клали під потилицю освячене зілля і над немовлям голосно черкали горіхами.
Особливо остерігалися місячного сяйва: коли немовля спало, його клали так, щоб на нього не попадали місячні промені. Найактивнішу роль приписували першій фазі місяця — молодику. У хаті, де була маленька дитина, цілий рік завішували вікна, щоб на колиску не попадало місячне світло.

Чимало різних профілактичних заходів мали маґічний характер. Такими були відомі на східнослов'янській території звичаї оборювати село, обходити його хресним ходом, ставити в чотирьох його кінцях осикові хрести, виготовляти за одну ніч полотно — своєрідну жертву демонові хвороби, оперізувати намітками церкву, влаштовувати споживання їжі біля церкви тощо.

Здавна при заклинанні злих духів магічним засобом було обводити визначену площу земляною лінією. Кілька чоловік тягнули плуг або рало, решта супроводжувала їх, інколи із співом церковних пісень. Процесія тричі обходила (оборювала) село. Сам обряд відбувався майже скрізь однаково, відрізняючись окремими деталями — складом дійових осіб, магічною дією тощо".

Лемки, глибоко віруючі люди, з почуттями високих чеснот, протягом віків виробили в побуті, звичаях, традиціях здоровий спосіб життя. Раціональне харчування, в основному молочно-рослинною їжею, дотримання постів сприяло запобіганню хвороб і довголіттю людей.

Надійним засобом проти багатьох хвороб вважали метали і мінерали. Біля порога прибивали залізну скобу або підкову. Носили залізне кільце або в кабаті — голку. Від "вроків" клали шматочок хліба і грудочку солі дітям у подол, а дорослим — у хустку, яку носили на шиї чи прив'язували до пояса. Щоб уберегти дитину від "вроків", перев'язували її ручку червоною ниткою.

Але основою-основ усіх профілактичних заходів проти всього злого, в тому числі й хвороб, була обов'язкова вранішня й вечірня молитви.

Знахарська "діагностика" базувалася на ілюзорних уявленнях про походження недуг. Народна побутова медицина знала захворювання "середини", а не окремих органів, напр., "болі в грудях". Одним зі способів розпізнавання хвороб було "виливання воску або олова". За формою фіґурки визначали, кого чи чого злякалась дитина або дорослий.

Маючи перед собою хвору людину, народні лікарі, знахарі, ворожбити лікували не хворобу, а ЇЇ симптоми.
Значну увагу при лікуванні різних недуг лемки приділяли раціональному харчуванню, особливо важкохворих чи виснажених людей. Народні лікарі, знахарі знали, що для відновлення сил необхідно споживати м'ясо, молоко, сир,бринзу, мед, горіхи,багато фруктів та овочів.

Для відживлення та лікування розладів шлунково-кишкового тракту варили киселицю: просівали грубомелений овес, звечора розчиняли у хлібному квасі і ставили в тепле місце, а зранку, коли підкисне, вливали до нього переварену воду й варили; потім охолоджували й заправляли підсмаженою на олії цибулею або сметаною. Подавали цю страву з картоплею (зі слів К.І.Рудинського, 82 р., с. Криниця).

Варили й жур: просушене й грубо змелене зерно заливали хлібним квасом (подальше приготування таке ж, як і киселиці). В іншій посудині варили гриби. Все це змішували, додаючи бринзу або сир, а також підсмажену на сметані цибулю. Споживали цю страву з картоплею або хлібом (Н.Нестерко, с. Яблониця).

При розвільненні (проносі) давали ягоди чорниці або відвар з сухих ягід чорниць.

При виснаженні організму та болях голови рекомендували пити чай із квітів цябрика.

"Вроки знімали" так: набирали в горня води, перехрещували її три рази, кинувши у воду три шматочки деревного вугілля, при цьому лічили до дев'яти, а потім у зворотному напрямку. Перехрещували хворого цією водою, давали надпити цієї води, решту виливали на зілля чи під молоде дерево. Процедуру повторювали тричі, при цьому сорочка на хворому мала бути одягнена навиворіт.

При "ревматизмі" давали чистотіл, кропиву і льон (настояні на горілці молоду кропиву і стебла льону прикладали на уражені місця).

Для лікування чиряків до літри кислого молока додавали ложку оцту, настоювали і прикладали до хворого місця. Інший спосіб: пропарювали овес або підігрівали просушену сіль, насипали до мішечка і прикладали до нариву.

При обмороженні уражені місця обмивали конопляною олією, до якої додавали деревне вугілля.
Для лікування ран до них прикладали суміш смерекової живиці, коров'ячого масла і розтопленого воску (О.Кунина, 80 p., с. Кролик Волоський).

Лікування бешихи ("рожі")-, прогріте над вогнем свічки червоне полотно прикладали на болюче місце, зверху клали дев'ять пучків льону і підпалювали, через кілька хвилин — знімали. При цьому, як правило, відмовляли молитву.

При запаленні молочної залози натирали хворе місце ропою з посоленого свіжого м'яса. Потім прикладали підбіл (мати-й-мачуху). Застосовували також ялей (смолу), зібраний навесні з квітучої вільхи. Продовжували лікування просмаженою солодкою сметаною (М.Юра, 80 р., с. Верхомля Велика).

При коклюші радили хворим дітям якнайдовше перебувати у сосновому лісі. Давали пити чай з фіалок, кобиляче молоко. Там, де спить дитина, клали соснові гілки.

При глистах ("хробаках в животі") давали пити відвар часнику, а задній прохід змазували дьогтем або вставляли змащений дьогтем тампон (І.Ковальський, 69 р., с. Рудне).

Цілющі властивості приписували воді, посвяченій на Йорданські свята. Її давали при різних хворобах. Таку "живу" воду використовували в поєднанні з магічними засобами при замовлянні "вроків", щоб протистояти чарам, нечистій силі. Такими ж властивостями наділяли дощову воду, особливо під час першого грозового весняного дощу, бо вона, мовляв, "забезпечить здоров'я на цілий рік".

Особливими властивостями наділяли воду з джерел і криниць, які були в лісі або в полі. Такі джерела чи кринички нерідко виникали на місці церкви, що згоріла, чи там, де з'являлась постать Божої Матері. Біля таких джерел часто ставили каплички, а воду в них оголошували святою. Цією святою водою лікували багато недуг.

Особливо позитивний лікувальний та емоційний вплив на хворих мали відпусти, які відбувались у вересні на день Пречистої Матері Божої.

Лемки широко вживали ліки тваринного походження. З цією метою використовувались тваринні жири, фізіологічні рідини диких та домашніх тварин. Та найбільш популярними в народному лікуванні були молочні продукти: їх вживали для лікування очей, при простудах, для промивання ран і т. ін.

Для різних мазей використовували тваринне масло та інші тваринні жири. Борсучий та ведмежий жир пили або сам, або з гарячим молоком від кашлю, астми, туберкульозу та інших легеневих хвороб. Вживали тваринні жири і для натирання болючих місць, для компресів тощо.

Також використовували несолений свинячий смалець (зокрема, для виготовлення різних мазей) і курячі яйця.
На Лемківщині в кінці XIX ст. ще досить поширеною була віра в магічні властивості крові, тому повсюдно при різних недугах хворому спускали кров. Крім того, для лікування різних хвороб використовували м'ясо звірят та птицю. Кров у народній медицині застосовувалась в основному у знахарській практиці.

При лікуванні різних хвороб часто застосовували засоби тваринного походження.

Велику популярність мало лікування молоком і молочними продуктами. Так, при простуді, кашлі, болях у горлі, грудях вживали гаряче пряжене молоко з маслом, часником, овечим лоєм, смальцем, содою. В деяких випадках хворим давали пити свіжовипущену кров тварин.

Свіжу сметану (сироватку, жентицю), особливо овечу чи козячу, застосовували для компресів, при гнійних висипках, наривах, шкірних хворобах. При сильних болях голови її обв'язували хусткою, змащеною свіжим маслом; прикладали також листки капусти.

А внутрішнє сало у вигляді компресів застосовували при кашлі, запаленні легенів, а також від укусів гадюки.
При опіках обережно змазували попечену шкіру білком з курячих яєць.

Особливе місце мало застосування яєць при дитячих хворобах, при знятті дитячого переляку. Знахарка перехрещувала дитину, тричі молилася, качала яйцем по голові дитини, потім розбивала його і виливала до горнятка. Дитину накривала чорною хусткою і давала їй потримати склянку з яйцем, шептала і примовляла: "Коли побачиш, як виростут грибочки, будеш здравий!".

При лікуванні "прострілів" (радикулітів) застосовували зігрівальні компреси з овечої шерсті.

Елементи маґії спостерігаються у порадах вживати при епілепсії ("падачці") порошок із спаленого серця вівці або миші.

При болях голови ставили п'явки. При "прострілі" в попереку, шумі у вусі застосовували спиртову настоянку з мурашок.
Особливі вірування пов'язували з гадюкою ("гадом"). Шкіру, яку з себе скидала гадюка (гадюче линовище), вважали цілющою при лікуванні ран, хворих очей вважали, що коли вкушену гадюкою людину чи тварину підкурити линовищем, настане видужання. Якщо мити голову гадючим линовищем, "буде добре рости волосся", але якщо комусь дати випити води з нього, то можна "наслати на нього хворобу".

Слід згадати про застосування з лікувальною метою (як загальнозміцнюючих засобів) і продуктів бджільництва.
Щодо лікування мінеральними засобами, то їх використовували при гарячкових станах, наривах, при інфекціях, запаленні легенів, колітах, навіть туберкульозі. В основному застосовували білу глину у вигляді компресів на хворе місце.

Велику лікувальну силу надавали кухонній солі, яку вважали оберегом від усякого зла. Її освячували на Великдень. При болях зубів, горла, нежитю розчином солі полоскали рот, горло.

А при ревматизмі, болях у суглобах користувалися "роп'яними купелями". Для натирань вживали нафту. А при глистах нафтою намащували під носом, губи і давали її пити.

При корості застосовували дьоготь. З нього робили мазі (до складу яких входили олія, віск та щіпка борошна), які використовували для компресів при болях в животі.

А попіл та сажу застосовували для присипання застарілих ран.

При печії внутрішньо приймали крейду або порошок з висушеної білої глини.

Для лікування вола радили носити коралі з бурштину.

З металів у лікуванні найчастіше використовували мідь, залізо, олово. При болях голови мідні монети прикладали до скронь, при болях у хребті, суглобах — до хворого місця.

При "замовлянні" психічних недуг та заклинаннях злих духів розплавлене олово виливали до води, а залізні гострі предмети (напр.,ніж) прикладали до голови, і при тому виконували різні маґічні рухи.

У народній медицині широко застосовували й певні органи та виділення тварин: печінку, легені, серце, шерсть, пір'я, кігті, шкіру, жовч, сало, яйця, молоко, сечу, кров тощо. Інколи вживали цілих тварин, найчастіше в засушеному вигляді: жабу, змію, "кертицю", їжака, рака тощо.

У деяких випадках хворобу лікували теплом свіжовбитої тварини (голуба, кішки, собаки), вірячи, що природне тепло "витягат хоробу з тіла".

Лемки вірили, що значна частина хвороб спричинена поганою кров'ю, тому навіть при найменшому захворюванні давали собі "спущати кров". На цьому забобоні добре заробляли, зокрема, міські голярі та різні шахраї.
З лікувальною метою прикладали на тіло п'явки, вірячи, що вони "чистят кров".

Широко застосовувався метод обкурювання димом із блекоти при болях у зубах.

У деяких випадках вогонь використовували у комбінації зі свяченою водою: заливали вогонь свяченою водою, а потім тим обливали хворого.

При переляку дитини її обкурювали зіллям або "скидали" над вогнем "вроки", виливали віск.

Раціональні засади лікування опирались на використанні природних ресурсів : сонця, води, вогню, а також, перш за все, зілля, плодів, коренів і т.ін.

Грудне молоко було добрим ліком для закрапування очей (при їх закисанні),та носа (при нежитю). Малим дітям промивали очі й вуха: дівчаткам — солодкою сметаною очі, свяченою оливковою олією — вуха, а хлопчикам — сироваткою з овечого молока (жентицею). Найчастіше хворих дітей лікували чаєм з рум'янку і липового цвіту або соком з малини і чорниці.

Завдяки багатовіковим спостереженням за лікарськими рослинами, їх ефективністю при хворобах, складались певні традиції збирання, зберігання таких рослин і виготовлення з них ліків. Однак, поряд із раціональними способами, спостерігаються й сліди магічних дій. Є серед них дуже давні звичаї, як і форми пізнішого походження.

Господарська праця лемків тісно перепліталась з ритуальними віруваннями. Такі ритуали проводились в певні пори року. Так, на Зелені свята і на Івана Купала, коли настає найбільше цвітіння, заготовляли лікарські рослини.

Дівчата плели вінки з живих квітів: м'яти, чебрецю, любистку, материнки, волошки, ромашки та інших. Зібрані трави сушили й зберігали на горищі, в мисниках, а коли виникала потреба, їх використовували.
Годилося збирати рослини дівчатам "на порі", цнотливим, доброзичливим, добросердечним. Треба було до цілющого зілля прошепотіти замовляння, поклонитись ранній зорі або сонцю, чи звечора — місяцеві.
Важливе місце при лікуванні різних хвороб мали заходи, які тепер називають фізіотерапевтичними: компреси, теплі й гарячі ванни, інгаляції. Купелі були довготривалі і робилися з відвару різних трав. У цеберок - "шафлик" наливали гарячу воду з відваром сіна, кидали розжарений камінь. Хворий сідав на лаву, вкривався рядном і приймав "суху купіль". А при простудах великою популярністю користувалися вигрівання на печі. Піч встеляли ячмінною чи вівсяною соломою або сіном, поливали квасом, хворого клали на таку "постіль" і він лежав, накритий кожухом, скільки міг.

Накладали також компреси на болючі місця з конопляного або льняного сім'я, з вівса, попелу, висівок.
Дуже популярним засобом при лікуванні простудних хвороб було застосування баньок.

"Жеби бути здоровим", купалися лемки в холодній воді, роздягненими качалися в ранішній росі, вмивали обличчя росою. Взимку розтирали тіло снігом, що допомагало при гнійних хворобах, грибкових ураженнях шкіри.
У день осіннього рівнодення, коли закінчували збирати врожай, викопували корені лікарських рослин. Водночас закінчували підготовку до зимових свят.

Лемки вірили, що кожна недуга має своє зілля ("кожна хороба має своє зіля, але люди го не знают"). З надзвичайно широкої шкали лікувальних рослин, вживаних лемками, наведемо лише деякі.

Часник. Згідно з народними віруванням він "дев'ят сил болів загоїт", тому його вживали на Святий та Щедрий вечір, носили на шиї чи за пазухою, робили ним хрести на дверях, перед відправленням у далеку дорогу натирали ним ноги, клали його положниці у постіль, тощо.

Цибуля мала сприяти травленню. Лікували нею теж ревматичні хвороби.

Липа вже в давніх слов'ян вважалася священним деревом. Лемки й досі на Трійцю (Русалля) липовими галузками "маять" свої обійстя. Липовий чай і досі вживають від простуди та кашлю.

Бузина (хабза) теж вважалась священним деревом. Лемки вірили, що в її деревині перебуває дух лісу. Плоди бузини вживали проти туберкульозу.

Бузина чорна — відвар квітів пили при сильному кашлі і хворобах нирок, водянці, при цукриці.

Сік берези, вважали, сприяє ростові волосся.

Чорнобиль (полин), поварений з медом, вживали при сухотах, використовували як засіб, що стимулює шлункову діяльність, заспокоює нервову систему.

Чистець прикладали на пухлини.

Ялівець (ядпівчину) вживали проти тифу та для обкурювання важко хворого.
Папороть — проти головних болів.

Хрін — проти нежитю, кашлю, також лікували ним ревматизм.

Гусячілапки, казали, "заганяют" нежить.

Репік — добрий лік проти простуди, на рани.

Валер'яна — дуалят, оделянзілля, одулі — використовували коріння рослин, яке збирали восени, відвар давали хворим на серце й при нервових хворобах.

Дивина — використовували квіти, з яких варили чай і ним лікували кашель, болі в горлі, грудях, давали "проти гарячки".

Чебрець — як лік від кашлю, хворому давали відвар з висушеної трави, яку збирали під час цвітіння.

Кропиву вживали як зовнішньо, так і внутрішньо. Соком з неї змазували рани, компреси клали на болючі місця при ревматизмі, відвар кореня пили як кровоочисний засіб.

Чистотіл використовувався для лікування хвороб шкіри.

Калина — ягоди її здавна вважали перевіреним засобом для лікування простудних хвороб.

Шипшина — чай з неї вважали загальнозміцнюючим засобом, давали також при болях у шлунку, печінці.
Оман великий— "дивосил", "старівник", "старий хліб", "болячковий корінь" — одна з найстаріших, найдавніше відомих лікарських рослин. Свіжим листям оману гоїли рани, пухлини. Відвар з кореня оману вживали при хворобах шлунково-кишкового тракту. Всю рослину використовували для обкурювання.

Прозірник (звіробій) — з висушених квітів робили відвар, яким лікували хвороби шлунка, печінки, легенів, жіночі хвороби.

Материнку використовували для лікування жіночих і дитячих хвороб.

Ромашка ("румянок") — чай з неї пили при шлунково-кишкових хворобах.

Деревій ("деревень", "кровавник", "серпник") — чай з листя та квітів пили при відсутності апетиту, хворобах шлунка, тощо. Крім рослин універсальної лікувальної дії цілий ряд рослинних засобів вживали для лікування хвороб, пов'язаних з одним хворим органом. Східнослов'янська народна фітотерапія знає певну групу рослин від "хвороб серця", "шлунково-кишкових захворювань", "простудних недуг", болю голови тощо.

 

НАРОДНА ВЕТЕРИНАРІЯ
Народна ветеринарія, як і народна медицина, вироблялася протягом віків, зберігаючи і передаючи від покоління до покоління певні раціональні знання й навички в лікуванні тварин.

Пастухи та селяни завжди турбувалися про захист тварин від різних хвороб. У карпатському регіоні, як правило, старші вівчарі вміли лікувати худобу.

Осіб, що спеціалізувались виключно на лікуванні тварин, називали куршмитами.

Більшість хвороб тварин автор цих рекомендацій пов'язує з "заразним вітром" і для протидії їх поширенню рекомендує два методи профілактичного лікування. Перший — покраяти надрібно солену рибу, змішати її з дьогтем й давати худобі. Другий — піймати жабу-ропуху, висушити її і вкласти до ступи, додати рути, білої гірчиці, солі, перцю, і все це потовкти на порошок. Потім до нього додати оцту. Взяти цієї суміші півкварти, долляти ще півкварти горілки, підігріти і влити тварині до горла, після чого не давати їй їсти та пити протягом довшого часу. Якщо "не працює" шлунок, давали тварині тертий корінь оману з горілкою. Для лікування інших хвороб автор радить зварити розсіл зі свинячих легенів, додати білої гірчиці, часнику, деревію; все це добре потовкти, помішати й дати випити худобі.

Коли кінь, корова чи вівця трусилися, то їх радили добре вимити теплою водою, змішаною з лугом попелу, і тримати в теплому місці (в хаті, пекарні), поки не висохне.

Як профілактичний засіб проти захворювання овець автор не рекомендує випасати їх на мочарі, на "новинах" та лугах, щоб не худли вівці і не втрачали своїх якостей. Не можна було також випасати на полі, де було багато павутиння з дощовими краплинами, не можна було годувати овець вівсяною соломою.

Ці профілактичні засоби зберігались і на початку XX століття. Коли корова не хоче "приймати" бика, радили дати їй проковтнути соленого слимака.

Таких методів лікування було багато і вони відрізнялись один від одного. Якщо корова або вівця не запліднювалися, це, звичайно, викликало турботу господаря і він, крім різних лікувань, вдавався до магічних дій. На Міжгірщині, щоб зав'язався плід, корові до кінця хвоста в'язали вузлик. Якщо це не допомагало, звертались до знахаря, який вів корову до річки і три рази обходив навколо великого каміння (купи каміння). Потім такий камінь перевертали, а знахар при цьому виголошував заклинання, в якому просив, щоб у корови все "перевернулось", "як камінь", і щоб вона швидко запліднилась.

При бешисі ("рожі") свиней обкладали сумішшю глини і оцту (півлітри оцту на відро глини).

Лишай у великої рогатої худоби лікували, змазуючи хворе місце перевареною олією з льону чи коноплі.
У хворих на "струт" кінцівок коней на ніч промивали уражені місця зеленим милом, потім розтирали і змазували березовим дьогтем.

"Завзи" або "пиш" (запалення залоз) лікували так: запарювали труху сіна, клали у мішок і зав'язували його коневі на голову, щоб він дихав цією парою. Цю процедуру повторювали декілька разів.

При ревматизмі, запаленні копит розковували коня, спускали з жили дві-три літри крові, ставили коня в проточну воду і прив'язували його так, щоб він не міг напитися. Якщо не було річки чи потоку, копали яму в болоті і ставили в неї коня на одну добу.

При "здутті" великої рогатої худоби на живіт тварині робили компрес, весь час його змочували водою.
"Вроки" худоби "знімались" так: приготовляли воду (як для "зняття вроків" людині); тварину притискали до стіни і вливали воду до вуха.

Найбільш розповсюдженими були різні інфекційні хвороби, які виникали через довготривале перебування тварин у мокрих кошарах чи стайнях. Від цього з'являлися запалення легень, "рожиця", "дромак", "хряпак". В основному запалені ратиці ("хряпак") очищали, прикладали до них сало, потім обв'язували шматкою. Лікували "хряпак" також різними відварами з вільхи, дуба і т.п.

Хвору на коросту ("чуханку"), воші чи блохи тварину змазували розчином води з оцтом або розчином мила. Але ефективним вважалось тільки лікування за допомогою суміші нафти з конопляною олією (2/3 конопляної олії, 1/3 нафти). Часом лікували сумішшю конопляної олії (2/3) та відвару тютюну (1/3).

У 20-30-х роках XX ст. у Карпатах поширились такі хвороби як чума, чумка, сибірка ("селезюн", "кров'янка") та ящур. Перші дві були занесені в Карпати в роки Першої світової війни і нанесли тваринництву значної шкоди, оскільки проти них не знали жодних ліків. При ящурі відварювали кору солодкої яблуні, змазували ратиці ("напірки") і обв'язували їх мішковиною. Цим же відваром промивали худобі й ротову порожнину.

Досить часто в Карпатах, у тому числі й на Лемківщині, худоба хворіла на внутрішні недуги, зокрема, на запалення слизу кишок ("червінка"), причиною якої вважалося напування худоби неякісною водою. Для лікування "червінки" варили кашу з жита чи вівса, в неї домішували кілька "на твердо" зварених яєць і жменю натертого на жорнах деревного вугілля з м'яких порід дерева (верби, смереки, липи). Цією сумішшю 2-3 рази на день заливали худобу, а до заднього проходу заливали міцний відвар з дубової чи вільхової кори.

Коли худоба від сухої трави чи сіна діставала "замёри" (забивалося), лікували її так: заливали до шлунка вівці мильну воду ("милянку"), корові давали пити відвари з сушеної дубової кори.

Найбільш поширеною хворобою овець була "мотилиця", "митилиця". Її причиною вважалося випасання овець на мочарах у випадках недоїдання. За народними поясненнями мотилиця — це хвороба печінки. Мотилицю лікували найрізноманітнішими способами. Вівцям давали їсти сухе конопляне листя, підгодовували цукром. Годували сухим сіном і гілковим кормом зі смерек, давали їсти кислу капусту і пити капустяний росіл і т.д.

У селі Остурка на Південній Лемківщині худобу годували спеціальними кормами. Підсмажували овес, змішували його з дубовими опилками, сіллю і дьогтем і давали їсти вівцям, при тому до вечора овець не напували. Наступного ранку давали їм пити капустяний розсіл з домішкою перцю.

У селі Якуб'яни хворих овець лікували, даючи їм їсти нарізаний хрін з цибулею три-чотири рази на день. Коли вівці не хотіли цієї суміші їсти, то вважалося, що вони хворі на метелицю. Хворих овець селяни продавали або різали.

Переломи або інші травми переважно лікували ліками тваринного походження, мінералами та рослинами. Місце перелому кінцівки натирали топленим овечим маслом, а потім накладали дощечки й міцно обв'язували ганчіркою. Кожного третього дня за ганчірку заливали топленого масла.

На Закарпатті так оброблений перелом чи вивих обов'язково обкладали глиною, змішаною з оцтом. Як тільки глина висихала, її змочували водою. Інші види пухлин теж лікували компресами з глини та оцту.

Народній ветеринарії українського населення Карпат було відомо чимало різних методів лікування простих і складних хвороб. При лікуванні тварин пастухи переважно користувались молоком і молочними продуктами, рослинними оліями, корінням та цвітом рослин, корою дерев, смолою, глинами, каменями тощо.

Поряд з раціональною практикою і знаннями в народній ветеринарії використовувались різні магічні засоби лікування тварин. Ще навіть у 1927 р. періодична преса відзначала, що в селах Закарпаття не перевелись "шептуни", які нічого не розуміють у хворобах, а користуються старими способами "зашіптування".

Замовлянням та зіллям лікували також домашніх тварин.

При укусі змій до худоби викликали знахаря. Проголосивши заклинання, знахар натирав часником вівцю від голови до хвоста, залишки часнику товкли і натирали місце укусу.

Окремі знахарі розпалювали вогнище на овечій шерсті і проганяли через нього худобу. Виганяли "постріл" ще й так: кожну тварину вдаряли між рогами простріленою шпикою.

У карпатському регіоні, як правило, старші вівчарі, в обов'язок яких входило дбати про здоров'я худоби, вміли її лікувати.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 23 січня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):