Фото із книжки "Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т."
Історія Лемківщини, її релігійне життя, християнізації має низку особливостей, що пов'язана з підневільним станом лемківського населення цього регіону. Відносно невелика територія, заселена однією з яскравих гілок українського "етнодерева" — лемками — вона не тільки поділена ландшафтом Низьких Бескидів — Карпатським хребтом,— а й завжди була розчленована сусідніми державами, до того ж іншої конфесії, що не могло не позначитися на ментальності її людності. Навіть коли Лемківщина перебувала тривалий час у єдиних адміністративних межах Австрійської (з 1868 р. Австро-Угорської) монархії (1772-1918 pp.), вона не позбулася розмаїтих соціальних, національно-релігійних утисків — впливів, зокрема, від поляків, словаків, німців, угорців (мадярів), румунів, і, навіть, росіян.

Водночас, консерватизм, який небезпідставно приписують лемкам, був, значною мірою, тією відпорною енергетикою, що захищав від асимілізаційних, космополітичних процесів, зберіг їхні традиційні індивідуальні риси, характерний побут, спосіб життя. У переважній більшості лемки завжди почувалися єдиним українським народом. І не безпідставно, адже лемки Закарпаття — вихідці з Галичини (білі хорвати), Наддніпрянщини, перші колоністи яких з'явилися за Карпатським хребтом раніше угрів десь у другій половині IX ст. Цей процес остаточно призупинився у XVII столітті'.

В утвердженні етнічної єдності лемків з українським народом велику роль відіграла церква — православна, згодом уніатська або греко-католицька, що сповідує східний (візантійський) обряд.

На жаль, вести докладну наукову мову про християнізацію, релігійне життя Лемківщини не доводиться. Брак та розкиданість документальних матеріалів у різних державах (Угорщина, Австрія, Чехія, Словаччина, Польща, Росія) утруднюють дослідникам відтворити цілісну й повну картину на окреслену тему. Не претендуємо на останнє слово в цій справі й ми.

Перш ніж розпочати виклад матеріалу з релігійного життя Лемківщини, зробимо деякі застереження, що стосуються територіальних її меж та, до певної міри, термінологічних ознак.

В історико-географічній літературі Лемківщину ділять на Північну (Галицьку), що традиційно підлягала польській державі (Новосандецький, Ясельський, Горлицький, Короснянський, Сяніцький та інші повіти), і Південну в межах Словаччини (сучасна Пряшівщина — Списька, Шариська, Земплинська та інші жупи) і Закарпатської області (Перечинський і частково Великоберезнянський райони). Визначення не абсолютне, бо чимало лемківських "острівців" було за межами даних повітів, жуп і комбатів, рівно ж, як названі адміністративно-територіальні одиниці ніколи не були тільки чисто лемківськими. Найбільше суперечок серед вчених виникало стосовно північних і східних кордонів Лемківщини. Як не дивно, але Сянік, який вважається багатьма майже столицею Лемківщини, лежить поза межами лемківського діалекту, не говорячи про правобіччя Сяну. Про Лівобіччя останнього теж треба говорити як про регіон, де стикалися лемківські і бойківські говори, а його мешканці звалися замішанцями. Водночас, район Берегівщини (Бережська жупа), де виразно вловлюється діалект, наближений до лемківського, не відносять до Лемківщини. Схиляємось до думки, що її східною межею є ріки Сян і Уж. Зрештою, життя етносу — динамічне і діалектичне. Те, що мало воно виразні ознаки на початку ХіХ ст., могло стертися через століття. Агресивна словакізація або брутальна депортація в 40-х роках XX ст. польським комуністичним режимом вкрай

негативно позначилися як на кількісних, так і на якісних показниках українського населення колишньої яскравої і самобутньої Лемківщини.

Християнізацію людності Лемківщини пов'язують з просвітницькою місією у 60-х роках IX ст. солунських братів св. Кирила і Методія. Тоді ці терени входили до складу Великоморавської держави, кордони якої сягали від нинішнього німецького міста Маґдебург до міста Стрий на Львівщині. Місіонери домоглися організації у державі незалежної від німецького епископата слов'янської церкви. Але зі смертю св. Методія (885 p.), після якої настали гоніння на його послідовників з боку моравського короля Святополка під тиском латинських поборників та навалою угорських кочових племен у 894 р. на Закарпаття, що призвела до падіння держави (906 p.), процес християнізації призупинився. Надалі до цього негативу долучилося зневажливе ставлення угорців-католиків до православних як "схизматиків", носіїв "руської віри", "руської церкви".

Але послідовники св.Кирила і Методія продовжували свою місійну діяльність, охопили інші терени Польщі, України. Є підстави вважати, що місіонери причетні до заснування Перемишльського єпископства в 899 p., відтак (через десять років) — першої церкви у Перемишлі. Коли київський князь Володимир Великий приєднував 80-х роках X ст. це місто, інші "Червенські городи", білих хорватів до Руської держави, то в Перемишлі вже був єпископат і досить розвинуте релігійне життя східного обряду.

Перемишльське єпископство (єпархія) — найдавніша християнська структура на українських землях; воно відіграло винятково важливу роль у духовному, конфесійному житті Лемківщини. Перемишльський край, Надсяння, Закарпаття, увійшовши до складу Руської держави, де у 988 р. було запроваджено християнство як єдину державну ідеологію, отримали потужну підтримку з боку князівської влади, з якою мусили рахуватися сусіди. Завдяки поселенцям з Галичини на Закарпаття, зміцненням контактів між руським людом усього західноукраїнського регіону релігійне життя православних на Лемківщині оновлювалося, утверджувалося. "Руську віру" та церковну організацію обстоювали заможні православні особистості, князі, і з цим мусили миритися угорське, польське католицтво.

Політико-економічні, меркантильні інтереси дуже часто брали верх над духовністю. Першим таким князем, який заступився за "руську віру", був зять угорського короля Бейли IV Ростислав Михайлович з роду чернігівських Рюриковичів. Він запретендував на галицький престол, але зазнав поразки від князя Данила Романовича (Галицького). Ба, більше: останній прилучив Закарпаття до Галицько-Волинської держави. Щоб згладити гіркоту поразки зятя, тесть виділив йому великі простори у Земплинській і Гемерській жупах із замком Фюзер. Біля замку постала перша галицько-руська церковна громада на Закарпатті. Цвинтар цієї громади часто згадується в історичних джерелах північної Мадярщини.

З розрізнених джерел, насамперед католицьких парафій, які часто конфліктували з православними, просочуються відомості, уривчаста статистика про наявність церковних споруд, цвинтарів, громад "руської віри" в південній Лемківщині — жупах Спишу, Шаришу, Земплину, Ужу (Угу). Відомі факти про наявність у кінці XIII ст. списького єпископа східного обряду Якова, православних дерев'яних споруд: каплиці в с. Біловежа (1355 p.), 14 церков у її південній частині — Маковицькій домінії, з яких 16 мали окремі цвинтарі (1492 р.). Наявність "своїх" цвинтарів (православних або католицьких) — найперша ознака про існування конкретних конфесійних громад (парафій).

Якщо говорити про позитивну роль "руської церкви", у південнолемківському краї, то мусимо наголосити, що саме вона в кінці XV або на початку XVI ст. завершила процес єднання осілих "русинів" і "русинів- пастухів", або "волохів", як двох суспільно- економічних гілок первісного тут українського населення в одну суспільно-етнічну цілість.

Вагомими осередками релігійного православного життя Закарпаття стали Грушівський (Марамороська жупа), особливо Василіянський монастир св. Миколая на Чернечій горі поблизу Мукачево. Заснування останнього пов'язують з подільським князем Федором Коріятовичем, який через суперечку з великим литовським князем Вітовтом покинув у 1394 р. свої родинні землі, отримавши від короля Сиґизмунда Мукачівський замок з його поселеннями.

Історія монастиря, його кліру і ченців у відстоюванні своїх православних прав складна, до якої причетні найвищі державні урядовці та церковні ієрархи. Напевно, що монастирський клір спричинився до заснування Мукачівського єпископства, котре у 1490 р. вийшло з-під юрисдикції Перемишльського єпископа. Наступного року новообраний угорський король Володислав II призначив мукачівським єпископом Івана, ввівши, таким чином, державний контроль над цією інституцією та надавши єпископам юрисдикції над усіма русинами- українцями в Угорщині. Водночас київські митрополити висвячували владик, присвоюючи їм титул єпископа "Мукачівської єпархії". Але невдовзі (мабуть, у середині XVI ст.) Мукачівське єпископство вийшло зі складу Київської митрополії і єпископи освячувалися візантійським патріархом.

Якщо православні русини вже в XV ст. "добре розвинули своє релігійне життя в 13 жупах (комітатах) Мадярщини", то в цьому, передусім, заслуга цього церковного осередку, його владик.

Надалі останнім клопотів побільшало, тому виникла потреба заснувати в західній частині цієї руської єпархії окремий релігійний центр. Ним став у XVI ст. Василіянський монастир у Красному Броді (Земплин), який своєю чудотворною іконою притягав прочан на щорічні релігійні відпусти.

Наведені факти поступу православ'я на Лемківщині може викликати спокусливу думку, буцімто тут виникли сприятливі умови для розвою руської церковної обрядовості. Але це не так. Якщо панівні режими інколи йшли на контакт з православними, навіть підтримували їх, то це робилося виключно з тактичних міркувань, наявної ситуації, яка не завжди збігалася із їхньою стратегією. Словесне виокремлення православних на кшталт "руська церква", "руська віра" чи "схизматики" чергувалися з практичними акціями релігійних утисків аж до намагань ліквідації східної церкви. Саме з таких міркувань можна пояснити заснування домініканських монастирів у Змигороді (1331 р.) та Мушині (друга половина XIV ст.).

Очевидно, що з метою навернення населення в Південній Лемківщині на католицизм стояло завдання перед римо-католицькими чинами Хрестоносців Божого Граду та Цеситерців, які тут осіли. Щоб полегшити справу відречення від "схизми", папа Боніфіцій IX в березні 1402 р. дозволив спиському пароху "відпускати гріхи" зречникам, хоча в подібних випадках ці функції входили в компетенцію лише єпископів.

Із захопленням Польщею частини Галицько-Волинського князівства та запро-вадженням з 1434 р. польського права, коли руські провінції було зрівняно з коронними, що насправді означало ліквідацію руського звичаю у державних справах, соціальний та національний стан православних погіршувався. Переважна більшість знатних місцевих родів полонізовувалася або щезала, маса руського боярства, за словами М. Грушевського, "потонула в польському шляхетному морі"; убоге й нечисленне руське міщанство в умовах Магдебурзького : права позбавлялося будь-яких прав у міському самоврядуванні, бо це був привілей лише католиків.

Фактологічного матеріалу, який підтверджує істинність цієї думки, є чимало. Так, у 1550 р. було насильно розібрано давню українську церкву св. Дмитрія у Сяноці, щоб "не дратувала" сестру польського короля Сиґизмунда Августа Ізабеллу, яка мала намір поселитися у місцевому і замку. Міська влада вважала за потрібне і усунути з очей королівської представниці , східну церкву, аби не нагадувала про ; присутність руського елементу. В іншому містечку Тилич, яке до 1363 р. називалося по староукраїнському Орнава, римо-католицький єпископ дозволив у 1612 р. уніатам побудувати церкву, але при умові j їхнього "послушення" (читай — підпорядкування) католицькій церкві. Окрім цього, було заборонено православним І поселятися у місті. Свавільні дії єпископа І спровокували конфлікт, яким скористалася І влада для "наведення порядку" — вигнати | всіх православних з міста, а споруду церкви І переобладнати під костьол. Щось подібне було вчинено у південній Лемківщині - Мушинському ключі, де з 1626 р. діяла інструкція, що забороняла уніатам оселюватися на території ключа.

Селянство як основна маса православного люду найбільш потерпало в умовах І посилення феодально-фільваркових повинностей та духовної експансії католиків. Воно бунтувало, чинило спротив, вершиною якого І стало так зване розбійництво або опришківство. Православне духовенство мало І серед селянства вагому й надійну опору у І відстоюванні свого віросповідування, рівно ж, як і вірні завжди мали в особі кліру жертовних подвижників рідного обряду, Завдяки таким взаємодіям та взаємопідтримці, до якої долучалися видатні світські, державні особистості, русько-українська церква виживала, обстоювала інтереси народу, була його захисником.

У цьому зв'язку на добре слово заслуговує діяльність ряду перемишльських владик, під юрисдикцією яких знаходився основний масив Лемківщини — північний, а до XVI ст. і південний. Навіть з відокремленням Мукачівської єпархії впливи перемишльських єпископів на цей регіон відчувалися. Преосвященний Анастасій Бірецький, який очолював єпархію в 1445-1467 pp., заступався у суді за селян, дбав про авторитет духовенства, домігся від короля підтвердження прав і маєтностей перемишльського воєводства. Його наступник Атанасій Бірецький після наполягань отримав у 1469 р. королівський привілей для духовенства, що забороняв втручання шляхти в церковні справи. Владика Антін Оникий (1497-1520 pp.) не стільки просив у короля привілеїв, скільки відроджував заборонені обряди, викликаючи численні скарги противників. Він збирав духовенство, шляхту і навіть підданих "не без зневаги королівської влади" на з'їзди чи собори, велів бити в дзвони під час богослужінь, йти з хоругвами і запаленими свічками до хворих, часто влаштовував святочні процесії по церквах, а під час деяких богослужінь велів кидати під ноги килимчик із зображенням білого орла — "почесної відзнаки короля і королівства",— підкреслюючи цим, що влада церкви є найвищою владою. Владика не допустив латинського духовенства до юрисдикції над православними. Наступний преосвященний Антін Радиловський (1549- 1581 pp.) намагався піднести становище духовенства, здобув королівський декрет, за яким воно звільнялося від деяких повинностей. Владиці належить велика заслуга в будівництві церковних та житлових споруд, їх оформленні, надавши Перемишлю престижності як руському центру єпархії'.

Проте реалізовувалися наміри й справи владик не просто, бо був складний час. По-перше, польська шляхта, здобуваючи права в державі, не дуже переймалася королівськими привілеями для православних й на місцях здебільшого чинила так, як їй заманеться, що поглиблювало кризу й упадок української церкви, її духовенства, по-друге, кінець XV-XVI ст. — час не тільки складний для краю, а й всього європейського континенту: його охопив і потрясав протестанський рух; на політичну арену вийшло українське козацтво; Угорщина стала підвладна Австрійській монархії Габсбургів (1526 p.); Польща нарешті зламала опір Литви, проголосивши 1596 р. в Любліні унію і єдину державу — Річ Посполиту; православні прихильники єдності зі Вселенською столицею ухвалили 1596 р. в Бересті унію.

Українська церква і народ розкололися на православних і католиків (уніатів), втягнувшись у затяжну та затяту боротьбу. Досить сказати, що майже все XVII ст. (1610- 1691 pp.) в перемишльському владичому престолі засідали по два єпископи — православний і уніатський, які сперечалися, сварилися, з чого користала польська влада, періодично підтримуючи слабшого із них та очікуючи на їхнє знесилення, щоб прокласти для обидвох дорогу до латинства. Між іншим, політика влади мала певний ефект в низах, особливо в західних районах єпархії, зокрема Короснянському, де спостерігалися масові переходи на латинський обряд. Цій згубній боротьбі поклав край православний єпископ Інокентій Винницький, який 1691 р. оголосив про своє приєднання до унії і, таким чином, визначив подальшу долю Перемишльської єпархії — бути в єдності з Апостольським престолом. Наступний владика Юрій Винницький виклопотав 1710 р. в папи декрет, яким заборонявся перехід вірним "руської церкви" в латинську конфесію.

Щодо унії в південній Лемківщині, то вона, перемогла значно раніше — 1646 p., ніж у Галичині, хоча боротьба за неї легшою не була, навіть в низці випадків складнішою, що обумовлювалося особливостями тогочасного політико-духовного середовища краю. Становище русинів-українців в Угорщині з XVI ст. погіршується, князі, які колись опікувалися церквою, перевелися або змадярилися (таких називали мадяронами), тому боронити права народу не було кому. Функції в тій ситуації взяла на себе церква, авторитетний Мукачівський єпископ, навколо якого гуртувалося руське населення. Заслуговує на довір'я спостереження закарпатського історика А. Годинки, що від XVI до середини XIX ст. Закарпаття має тільки церковну історію, бо церква перебирає всю національну репрезентологію народу.

У XVI - початку XVII ст. Угорщина опинилася у великій смузі політичного і релігійного розколу — поширення протестантського кальвінізму. В Південній Лемківщині під протекторатом союзників Габсбурґів — католицьких магнатів — вдалося подолати протестантів. Потім взялися за православних, щоб останні з'єдналися з католицькою церквою на зразок Берестейської унії. Ці конфесійні змагання не без впливу унії викликали на Закарпатті так звану "унійну еру", котра тривала майже все XVII століття. Зауважимо, що унійний рух був на Закарпатті дещо відмінний від руху на території Київської митрополії. Він спрямовувався проти кальвіністської доктрини, що претендувала на підпорядкування собі православ'я, відтак — втрату останніх чинників, котрі для православних складали суттєву, навіть національну суть культу. Так, доктрина перечила використання Св. Таїнств та літургійних відправ, культові Божої Матері та святих, авторитетові вселенських соборів і отців церкви, значення свят, постів, ікон, тощо. У східних жупах Марморошу, Угочі і Берегу протестантські суперінтенденти домоглися права вибирати православних єпископів, призначали локальних протопресвітерів збирати від них десятину доходів. Закарпатський клір бачив, що Берестейська унія особливо нічого не змінила в літургійному культі та релігійному житті православних й це прихильно налаштовувало його до колись ненависної унії.

Проте перша спроба проголосити єдність з Римським престолом була невдалою. Перемишльський уніатський єпископ Атанасій Крупецький, якого запросили на Зелені Свята 1614 р. в Красний Брід для освячення відбудованих після пожежі споруд монастиря і церкви, не зумів переконати вірних у користі єднання з папським престолом. Ба, більше: через суто побутове непорозуміння, антиунійську налаштованість парафіян у церкві виник конфлікті єпископ врятувався від розлюченого натовпу завдяки охоронцям.

Надалі міжконфесійні чвари загострилися, а Угорщина опинилася в колі європейських учасників Тридцятилітньої війни (1618-1648 pp.), що розгорілася між католиками й протестантами. Прихильники католицької династії Габсбурґів найняли в Польщі, де реформаторські настрої зазнали невдачі, 10 тисяч козаків, які прибули на Закарпатську Лемківщину. Тут поблизу Стропкова вони розбили 22 листопада 1619 р. локальну протестантську армію і на короткий час окупували сьогоднішню східну Словаччину. Козаки вперше з'явилися серед русинів-українців Закарпаття, викликавши національне піднесення в усій південній Лемківщині. Це спрацювало на авторитет імператорської антипротестантської коаліції. Але грошей на подальше їхнє утримання не було, відтак угорський протестантизм на чолі з родом Ракоці взяв на той час верх.

Таким чином, мова про унію, що велася у Мукачівській православній катедрі, точніше, в монастирі св. Миколая, наразі припинилася. Спроба єпископа Василя Тарасовича — палкого прихильника єднання з Римом — приватно прийняти католицьке віровизнання, закінчилася 1640 р. його арештом кальвіністами та репресіями. Але він був незламним і це надихало послідовників і соратників на продовження його справи.

Унійну справу знову підхопив Краснобрідський монастир під проводом василіянина Петра Партенія, який почав переконувати українських священиків у жупаж Земплину, Шаришу й Угу в потребі прийняти католицьку доктрину та піддатися папській юрисдикції. Його зусилля увінчалися успіхом: 24 квітня 1646 р. в каплиці Ужгородського замку 63 священики заявили про віровизнання Апостольського престолу. Цей акт увійшов в історію як "Ужгородська унія". Її основні засади полягали у збереженні східного обряду, праві вільного обрання єпископа, якого Рим мав лише затверджувати, користування привілеями римо-католицького кліру. Унію затвердив синод угорської ієрархії у Тирнові 1648 року. Проте папа утримався від її схвалення, бо не було вирішене питання з єпископом. Справа в тім, що о. Партенія, якого рекомендував владика Тарнович своїм наступником, висвятив у єпископи православний митрополит, що не відповідало папським приписам. Окрім цього, Партенію перешкодили зайняти катедру в Мукачівському осередку протестанти Ракоці, хоча весь клір єпархії його підтримував. Тому єпископ Партеній змушений був залишатися в Красному Броді, звідки управляв тільки жупами Спиша, Шариша, Земплина і Ужа; він вдався до різних тактичних маневрів, щоб домогтися узаконення свого єпископства, злуки з Римом. Розв'язка настала в другій половині XVII ст., коли папа затвердив його мукачівським єпископом (1655 p.), а через п'ять років помер останній протестантський пан Мукачівської домінії Юрій Ракоці II. Вдова та син покійного перейшли на католицтво й передали монастир св. Миколая єпископові Партенію.

Після смерті єп. Партенія (1665 р.) знову виник конфлікт серед правлячої верхівки, суть якого полягала у з'ясовуванні, хто повинен призначати нового єпископа і до якої юрисдикції мав би він належати, тобто, йшлося за підпорядкування українського населення Південної Лемківщини. Габсбурзька династія, залучивши на свій бік угорських примасів, вважала, що вона, подібно до католицької церкви, повинна мати "покровительське право" над уніатською церквою. Княжа родина Ракоців з цим не погоджувалася, наполягаючи, що на своїй території право призначення владики має належати їй. Причому, Ракоці апелювали до справжніх зверхників українців — київських уніатських митрополитів. Угорські примаси усвідомлювали правоту і право останніх на юрисдикцію у Закарпатті щодо української церкви, тому взялись заперечувати канонічність існування Мукачівської єпархії, пропонуючи передати єпархію під покровительство угорського латинського єпископа. В цій ситуації деякі священики почали зрікатися унії, а новообраний єпископ після владики Партенія прийняв свячення від православного Сучавського митрополита. Розгубленість та певна безпорадність серед українських парохів доповнювалася примусовою їхньою працею на панщині, до якої вдалися угорські магнати.

Проте це, напевно, не було найбільшим лихом для української громади Південної Лемківщини. Остання чверть XVII ст. — початок XVIII ст. взагалі видалися драматичними в цьому центральноєвропейському краї. Нагадаємо, що антипатія між австрійськими монархами Габсбурґів і родиною Ракоці, якій дістався семигородський княжий престол, знову загострилася, перерісши у масове повстання останньої (так званих куруців), в котре втягнулися Туреччина з татарами (облога Відня 1683 p.),

французький король, Річ Посполита, козаки Правобережної України тощо. Лемки, опинившись під ворогуючими сторонами, змушені були виявляти свою солідарність з котроюсь із сил. Більшість з них була на боці повстанців, але західний регіон Лемківщини, де домінували цісарські війська, — виявляв їх послух. Повстанці зазнали поразки, магнати в основному порозумілися, а простолюдця найбільше потерпіло. "Та доба,— пише історик О.Мицюк,— виказує найсильніший, що коли-небудь в її історії трапився, занепад популяції та господарського добробуту угорської людности".

Повстанський рух послабив контроль угорської латинської ієрархії над українською церквою Закарпаття. Всі намагання примаса поставити в Мукачеві єпископа антикиївської митрополичої орієнтації не вдавалися. Певний час, висловлюючись сучасною термінологією, існувала "кадрова чехарда", поки, нарешті, в 1690 р. цісарська комісія з реставрації угорського королівства не знайшла в особі Йосифа Й. де Каміліса (1689-1706 pp.) потрібну кандидатуру. Це був грек, який не знав слов'янських мов і ніколи не переймався українськими справами. Його призначення, схвалене папою, зводилось до усунення юрисдикції київського митрополита в Закарпатті, цілковитого підпорядкування як "ритуального вікарія" латинському єпископові м. Ягерів. На практиці це означало, що мукачівський єпископ не повинен бути самостійним владикою, а тільки регіональним вікарієм угорської ієрархії.

Релігійна ізоляція Закарпаття від київської митрополії мала негативні наслідки для церкви лемків. Хоча де Каміліс, як мовиться, виявився "з характером" (не визнавав юрисдикції ягерського єпископа, а тільки угорського примаса, хоч останній і не втручався в його владарювання), надзвичайно активізував церковне життя вірних та працював на піднесення їхньої релігійної свідомості, домігся рівності з латинським духовенством та звільнення руських священиків від панщини, отримував бенефіції (винагороди) для своїх церков, засновував школи, видавав перші друковані книжки — "Катехизисъ" і "Букварь", поширював і утверджував унію.

Наступники цього подвижника знову потрапили під різні цісарські орієнтири і не могли довго утримуватися у владичому кріслі Мукачівського єпископства. І все ж таки, вони домоглися прилучення всіх парафій Закарпаття до єдності з Апостольською Столицею. Це сталося 1721 року.

Принциповим питанням для мукачівських єпископів, як з'ясовується, була так звана "ягерська неволя". Ніяк вони, єпископи, не мирилися зі своїм принизливим "ритуальним" статусом під протекторатом ягерського єпископа. За звільнення з-під його "неволі" справжній бунт підняв закарпатський лемко з села Ольшаниця (Пряшівщина) єпископ Мануїл Ольшанський (1743- 1767 pp.). Понад двадцять років він непокоїв папу та цісареву Марію Терезу, незадовольняючись обіцянками і половинчастими заходами, поки 23 березня 1771 р. Священна Конгрегація Консисторії в Римі не ухвалила Мукачівської єпархії, канонічно заснованої, як окрема незалежна єпархія. Майже через чотири місяці ця ухвала була затверджена папською булою. З отриманням самостійності Мукачівською єпархією на Закарпатті в Південній Лемківщині настав небачений розквіт не тільки релігійного, а й культурного, національного життя — "золота" його доба.

Фундатор української історичної науки Михайло Грушевський бачить у запровадженні унії чимало мінорно-драматичного: тільки в кінці XVII ст., коли "Австрія сильнішою ногою стала в східній Угорщині", унія за допомогою австрійського уряду стала впевненіше поширюватися в західній частині Угорської України, "одначе не стільки добрими способами, скільки насильством, воєнною силою і ріжними тяжкими карами на тих, що верталися на православ'є". Унія "твердо укріпилась в Мукачівській окрузі" лише у XVIII ст., але в Мармароші,— по сусідству з православною Молдавією,— православні владики ще трималися до 60-х років XVIII століття. Священики розчарувалися у своїх сподіваннях, що з унією поліпшиться їх становище, і вони не залежатимуть від латинського духовенства.

Австрійська монархія, яка значно зміцнилася, приборкавши бунтівних угорців та отримавши від поділу Польщі (1772 р.) Галіцію і Льодомерію, перейнялася ідеями просвітити "свої" народи, піднести їхню моральність, побут за європейським зразком. Було закрито ряд запущених, майже опустілих монастирів, ліквідовано цвинтарі біля культових споруд у містах, проголошено рівність усіх конфесій, в тому числі у введенні офіційних назв: римокатолики, греко-католики, вірмено-католики. Назва "уніат", що набула серед латинників глузливого звучання, мовляв, "ні католик, ні православний" ("ні те, ні се"), усувалася.

Отже, вести мову про "золоту добу" навряд чи доцільно, але галицьке українство, лемки справді отримали у порівнянні з минулим сприятливіші умови для розвою. Цим скористався "найвизначніший" мукачівський єпископ Андрій Бачинський (1772-1809 pp.). Біля нього зібрався доволі освічений, як на той час, гурт людей, що працював задля спільної справи для свого народу. Використовуючи свій авторитет як члена угорського сенату та імператорського радника, новий владика розбудовував єпархію: створив капітулу і 7 вікаріятів, переніс свій осідок та духовну семінарію в Ужгород, зберігаючи назву мукачівський, домігся від уряду платні священикам, будував нові церкви, а також приєднав спиські парафії русинів, які перебували під юрисдикцією угорців, до своєї єпархії, що було великим здобутком для закарпатської Лемківщини.

Після смерті єпископа Бачинського нового владики не призначали, бо різні зацікавлені сили були втягнуті в реорганізаційні справи єпархії, що завершилися у 1816 р. утворенням Пряшівської єпархії на чолі з єпископом Григорієм Тарковичем. До неї увійшло 194 парафії з 150 тис. вірних, які жили в жупах Абауй, Боршод, Ґомер, Турня, Шариш, Спиш і Земплин. З організацією цієї єпархії починається нова фаза в житті Південної Лемківщини, а місто Пряшів стає церковним, культурно-політичним центром тутешніх лемків.

Питання культури, освіти населення Лемківщини, його провідної сили — духовенства завжди було на часі. Так складалося, що життя народу, зовнішні чинники часто спонукували, підштовхували служителів культу, клір до новацій, осучаснення обрядів. Недруги українства нерідко дорікали йому у відсутності грамотних, освічених людей, літературних праць.

Мусимо визнати, що коли православ'я засмоктала криза, немічність, і воно виглядало вкрай жалюгідно на тлі католицизму, що під впливом ренесансу та острахом реформації пристосовувався до нової ситуації, наповнював її новим змістом.

Відсутність речових доказів, тобто вагомих літературних, в т.ч. перекладних творів ще не означає, що їх взагалі не було. Якщо в церковному малярстві були фахівці, спадщина яких давно поцінована, то і в красному письменстві теж мусили бути не згірші майстри. Дотичні факти засвідчують на користь цього припущення. С.Шах згадує про рукописне Євангеліє з XV ст. на галицькій Лемківщині, що потрапило до бібліотеки греко-католицького єпископства в Перемишлі, а М.Дзвінка припускає, що "це була б найстарша рукописна книжка" з даної території або суміжних українських земель.

Очевидно, М.Дзвінка не знав, що аналогічне, рукописне Євангеліє з XV ст. було в церкві села Тирява Сільна, котре за милю від Сянока на правобіччю Сяну. Село, як і Сянік, треба віднести до "суміжних українських земель", які були за межею лемківського говору. Відомий дослідник І. Филипчак пише, що це Євангеліє зберігалося в Музеї "Бойківщина" (Самбір). Його доля, як і більшості цінних експонатів музею, після його закриття червоними "визволителями", невідома. Напевно, що слід його веде у Петербург.

Цілком можливо, що тирявське Євангеліє було написане в Сяноці, бо тут у XVI ст. функціонувала відома своїм переписуванням "книг для вжитку церков" "школа книгописців". Серед переписувачів був син місцевого протопопа, потім архіпресвітер у Сяноці Михайло Василевич (Васильович). Це він разом з архімандритом Григорієм переклав і переписав у 1556— 1561 pp. з болгарської (церковно-слов'янської) на руську (народну) мову на замовлення княжної Гальшанської в Пересопницькому монастирі (Волинь) знамените Євангеліє, на якому присягають президенти України, вступаючи на посаду. Іван Огієнко вважав, що від Пересопницького Євангелія починається "нова українська література".

Професійні переписувачі церковних книг появлялись в інших великих релігійно-освітніх осередках і переписування тривало до XIX століття. Ще до Другої світової війни зберігалися в Сяноці зі сяніцької землі два рукописні Апостоли з 1502 і 1551 років. Відомі імена деяких переписувачів книг з лемківського села Одрехова.

Майже в кожному селі Лемківщини були рукописні книги розмаїтих церковних жанрів (служебник, устав, осьмогласник, апостол, мінея тощо), а в деяких по дві і більше з XVI— XVII століть. Всі цінні пам'ятки письменства

місцеві парохи зібрали і передали в бібліотеку Перемишльської греко-католицької капітули. Після останньої війни цю книгозбірню було розпорошено по бібліотеках Польщі і те, що залишилося з церковного письменства, малярства в селах Лемківщини, фактично знищено під час сумнозвісної акції "Вісла" 1947 року.

У XVI ст. церковна література не без реформаційних впливів фіґурує як джерело знань і філософії, писемно-мистецьких смаків. Переклади церковних творів, насамперед Біблії, на зрозумілу для загалу народну мову. Звідси піднесення ролі письменства серед населення. На Лемківщині ; переклади, до яких долучилися священнослужителі, здійснювалися з церковно-слов'янської і польської мов. Іван Франко припускав, що в Сандецьких горах був якийсь центр цього перекладацького руху.

Ще більш наближеними до філософії, І етики, уподобань простих людей були так | звані "учительні Євангелії" на теми життя святих, різних чуд. Багато з цих писань j мало апокрифічний характер. Без сумніву, І що ці твори, написані "карпаторуським, лемківським" наріччям, не могли не мати популярності. Франко інформує, що в Перемишлі (напевно, в капітульній бібліотеці) зберігалося дев'ять учительних Євангелій ! XVII століття. У 1734 р. в Західних Карпатах був складений великий богогласник, тобто | пісні на різні свята в році. Одна з пісень — Київська,— у формі колядки про Київ як культурний і релігійний центр. Твір знаходився у Великому Липнику на Спиші.

Про деякі із згаданих учительних Євангелій відоме авторство. Проте найбільше прислужився до цього літературного жанру у XVIII ст. в галицькій Лемківщині попович, пізніше священик Іван Прислопський з є. Камінне Грибівського повіту, перу якого належить кілька рукописів. У 1732 р. він переклав історії з відомого польського "Великого дзеркала" і вмістив їх у своєму учительному Євангелії, згодом написав оригінальний "толковий псалтир", в якому кожну церковно-слов'янську псалму пояснює "простою мовою". Прислопський переклав на лемківський діалект описи чистилища св. Патринія, взяті з життя святих, а за деякими даними і Євангеліє. Вважають, що він автор згадуваного богогласника, збірки "Пісні церковні на всі празники". Франко високо цінував подвижництво цієї людини.

Ще один з лемківської когорти середини XVIII ст. Дем'ян Левицький впорядкував "Сборникъ духовныхъ стиховъ и песней", в якому вмістив і світські пісні.

Отже, книжка, освіта здобували собі місце в житті лемків, поєднуючи церковну обрядовість зі суто світськими потребами.

У політичній літературі робився закид, що, мовляв, уніатський клір не дбав про елементарну освіту священиків, "забуваючи", як польська цивільна та церковна влади чимало робили, щоб такої освіти не було. І все ж таки, найновіші дані свідчать, що навіть у національно підневільних умовах церковна освіта існувала. Так, у межах Сандеччини було 36 парафіяльних шкіл східного обряду. З'ясувалося, що справа не в освіті, яку розвивали (напевно, що не в такому обсязі, як латинники), а в статистиці, за яку не дбали, бо ніхто її не вимагав. Тільки в 1720 p., коли Замойський синод греко-католицької церкви ухвалив про обов'язковість візитацій єпископами у свої парафії, з'явилися відомості про школи. Зафіксовано, що на Лемківщині в с. Поворозник школа була ще в 1636 році.

В останній чверті XVIII ст. церковна освіта на Лемківщині (під протекторатом Австрійської монархії) набувала логічності, практичності. 1783 р. у Львові було засновано греко-католицьку духовну семінарію, де здобували знання і лемки. Опікувалися освітою, її розвитком перемишльський єпископ Максиміліян Рилло (1781-1793 pp.) і львівський єпископ Петро Білянський (1779-1798 pp.).

Завдяки пожертвуванню 44 тис. польських злотих лемком Іллєю Вапинським (с. Вапенне) в Перемишлі відкрито Духовну семінарію (1780 p.). Щоправда, діяла вона всього три роки; цісар звелів утримувати одну семінарію для двох єпархій — Перемишльської і Львівської — у Львові. Але у 1845 р. вона поновила свою діяльність у Перемишлі як неповна, а з 1920 p.— повна.

До освітньої справи особливо долучився прихожанин Перемишльської капітули Іван Могильницький (1777-1731 pp.). Якщо піонером національного відродження у Галичині судилося бути Перемишлю (не Львову), то це завдяки і насамперед таким подвижникам, як Могильницький, єпископи Михайло Левицький, Іван Снігурський.

Могильницький заповів усе своє майно на місцевий "Дякоучительський інститут", заснований 1816 p., створив стипендіяльний фонд для 15 учнів Перемишльської єпархії, орієнтуючись на вихідців з бідної гористої Лемківщини. З цього навчального закладу вийшло багато відомих діячів-лемків, зокрема, батько перемишльського єпископа Юліана Пелеша — Григорій Пелеш, М.Громосяк, а також Степан Трохановський, який був у 1870-1880 pp. послом з Лемківщини в Галицькому сеймі.

З освітньо-шкільною справою на церковній ниві пов'язане національне відродження і на Закарпатті, в Південній Лемківщині. Знову згадаємо вмілу роботу мукачівського єпископа А. Бачинського, який при цісарській (урядовій) підтримці домігся від дідичів (землевласників) виділення маєтностей на організацію шкільництва, утримання півце-учителів (дяків), а також відкриття у 1794 р. української (руської) учительської семінарії. Підготовка педагогічних кадрів була наріжним каменем у цьому краї і нею успішно займалась церква. У звіті першого директора семінарії та інспектора "угроруських" шкіл Дмитра Поповича (1806 р.) про обстеження 300 українських шкіл на Пряшівщині відзначалося: "Переважна більшість відвіданих шкіл була в порядку і процвітали. Учителі були освіченими, говорили і писали на чотирьох мовах (руській, угорській, латинській і німецькій), закінчили по 6-8 класів гімназії і поміж вже поступали на поприще учительське".

Причин цього "освітнього спалаху" є декілька, з-поміж яких виділимо: наявність заможних верств населення серед священиків, учителів, дрібної шляхти тощо та ідей Просвітительства. Не бракувало і здібних селянських дітей.

Але за цим позитивним явищем наставали проблеми, пов'язані з влаштуванням випускників. Українське середовище, що обмежувалося школами, гімназіями й семінарами, було надто маленьким у панівній угорсько-австрійській державній системі. Тому чимало з молодої української інтелегенції подалось в угорські інституції, за межі краю, у Росію.

Щораз відчутнішою зринала проблема мови. У XVIII ст. офіційною мовою у Мукачівській єпархії була церковнослов'янська, яка ставала чужою для населення. Владика Бачинський це бачив і взявся за "модернізацію" мови в школах, до певної міри — українізацію, себто за наближення літургії, навчання до народної розмовної мови. Зразком мовного нововведення став "Катехизмъ" Івана Кутка, написаний староукраїнською мовою на церковнослов'янській фразеології. Важливо, що ця мова не підпадала під впливи москвофілянства, про що дбав єпископ Бачинський. Він вкрай негативно ставився до будь-яких культурних зв'язків з Російською імперією.

Але з його кончиною зародки закарпатського мовного москвофільства не забарилися. "Несвідомим батьком" цього негативу був перший пряшівський єпископ Григорій Таркович (1754-1841 pp.) — літератор, палкий прихильник М.Ломоносова і послідовник його теорії російського стилю. Йому опонував Михайло Лучкай — найвидатніший закарпатський теоретик і репрезентант народовців; він зміцнював зв'язки з Галичиною, контактував з "Руською трійцею" (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький).

Закарпатсько-галицька єдність у 30-х роках XIX ст. була настільки реально-об'єктивною, спільною справою, що папа Григорій XVI оголосив у 1843 р. про намір створити об'єднаний патріархат для всіх русинів Австрії. Проте революція 1848 р. та блокування угорцями завадили його реалізації.

Революційна "Весна народів" 1848 р. не тільки підсумувала певні здобутки, а й виявила проблеми в житті Лемківщини, що надалі загострювалися, насамперед між народовською і москвофільською течіями. Перемога цісаря над повстанцями, якому симпатизувала значна частина духовного русинства, дуже похитнула позиції народовців. Вони очікували від монарха обіцяних поступок на свою користь, але мусили розчаруватися. Прихід 1849 р. російських військ для придушення угорської революції надихнув москофілів, поповнив їхні лави з числа лемків. Останні пам'ятали переходи цієї армії через Карпати під час воєнних кампаній 1779,1800,1805 pp., бачили в ній, включно із солдатами з Наддніпрянської України, не тільки силу, здатну визволити їх з-під чужоземного ярма, а й своїх, з якими можуть легко порозумітися, які "так само хрестяться, як ми". Спільність релігійних обрядів, літургійної мови працювала на москвофільську платформу. її поборники не визнавали окремішності українського народу, відстоювали позиції "руськості", що насправді означало російськості. Агенти російського самодержавства, придворний історик Микола Погодін пропагували серед лемків орієнтацію на Росію як єдину і законну спадкоємницю Руської держави.

Мимоволі долучалися до цієї лукавої справи й вихідці з Лемківщини, які студіювали в Росії, стали відомими діячами, вклали чимало в розбудову російської науки, культури.

Поразка революції зміцнила москвофільство в усій Лемківщині. її південний регіон засвідчив, що тут бракувало національної свідомості і політичної організованості, щоб піднятися до рівня політичних вимог, які ставили перед Віднем інші народи імперії. Звичайно, що північні лемки, перебуваючи під юрисдикцією Перемишльського єпископа, Галицької митрополії у Львові, який претендував на роль "українського П'ємонта", мали чіткіші орієнтири, ніж південні.

Водночас, уроки революції спричинилися до активної діяльності трьох свідомих репрезентантів свого народу — Адольфа Добрянського, Олександра Духновича і єпископа Иосифа Ґаґанця. Це доба "національного і культурного ренесансу українського Закарпаття", що тривала двадцятиліття (1848— 1868 pp.). Але вона охопила в основному Пряшівщину, менш заселену лемками. Патріотичного пориву тут не бракувало, проте він мусив мати надійне опертя. Опір, який чинили угорці ренесансу, привів "будителів" до орієнтації на москвофільство.

Звернення до вживання російської мови на практиці викликало серйозні труднощі, бо ця мова була мало зрозумілою лемкам, навіть самі москвофіли мусили переходити на народну мову, щоб спілкуватися з селянами. Показово, що в 1911 р. вони почали видавати в Новому Санчі газету "Лемко" "на лемковскомъ говоръ" або "на языцъ, наближенномъ до лемковского говора".

Складається враження, що Новий Санч став тоді місцем протистояння москвофілів і русинів-народовців на Лемківщині. Ще в 1898 р. заходами видатного подвижника національної справи, посла до австрійського сейму Василя Яворського тут було засновано "Руську бурсу", в якій невдовзі навчалося 50 учнів-лемків; очевидно, що вони спричинилися до розширення мережі читалень "Просвіти", українських світських і парафіяльних шкіл.

Москвофільство не могло подобатися ні австрійській монархії, ні угорцям, які таки домоглися перетворення у 1867 р. монархії у дуалістичне об'єднання — Австро-Угорську імперію. Угорський уряд почав самостійно вирішувати справи на підвладній йому території, зосередивши особливу увагу на мадяризації її населення: словаків, німців, сербів, румунів і русинів-українців. Парламент Угорщини ухвалив у 1868 р. закон, в якому підкреслювалося, що "всі громадяни Угорщини належать до угорської нації, незалежно від того, якої вони є "національности". Це означало, що в Угорщині повинна бути тільки одна нація, тобто угорська, а решта мали б задовільнятися статусом етнічних груп. Останнім наче проголошувалось право користуватися рідною мовою в державних і релігійних установах, але на ділі цього не було, бо стратегічний курс вів до повної їх мадяризації.

Найменш чисельною серед народів Угорської держави були карпатські русини, з них і розпочали асимілізаційний експеримент. Його процедура полягала в опануванні Греко-Католицькою Церквою, її кліром, щоб потім за допомогою змадяризованих священиків зламати свідомість народу. Влада почала з присвоєння собі права іменувати єпископів і вищих церковних достойників, здійснювати повний нагляд за релігійним вихованням. Призначення в Мукачівську єпархію єпископа Степана Панковича (1866-1874 pp.) пов'язують з написанням "темної доби" Греко-Католицької Церкви на Закарпатті. Обороняти русинів від мадяризації все було важче, особливо після смерті в 1875 р. пряшівського єпископа Ґаґанця. Темпів набирала ліквідація українського шкільництва; церковну літургію перекладали на угорську мову, календар — на григоріанський. На початку XX ст. національно-релігійне життя лемків на Пряшівщині було жалюгідним.

В умовах глобального утиску і національного безправ'я зринула ідея реанімації православ'я як рятівника руського люду. Найперше це був продукт православної полеміки, що розгорівся в Америці між греко- католиками з Галичини і Закарпаття, і донісся через емігрантів на Лемківщину. Другим джерелом реанімації православ'я був, власне, російський вплив: посилення контактів лемків з вірними Наддніпрянської України, підпорядкованої московському патріархатові, через відвідування святих місць, відповідну літературу тощо. Робився наголос, що первісна релігія є православна.

Звичайно, що москвофіли вхопилися за цю ідею. Галицькі староруси — сите й задоволене духовенство — особливого спротиву не чинили. Це був час, коли геополітичні плани європейських держав вели до протистояння двох військових потуг, серед яких значилася Російська імперія як противник Австро-Угорської імперії. Москвофіли не тільки пов'язували своє майбутнє, майбутнє всіх поневолених слов'янських народів з Російським самодержавством, а й реально працювали задля з'єднання з Росією.

Православофільство викликало занепокоєння в перемишльського єпископа Костянтина Чеховича. У 1912 р. він оприлюднив спеціальне послання проти православної "схизматицької" агітації, провів нараду деканів єпархії. Але даремно. У тому ж році Лемківщина вже мала двох православних попів і надалі їхня кількість зростала. Серед них виділявся Максим Сандович, якого австріяки звинуватили в шпигунстві на користь Росії і розстріляли на початку війни в Горлицях. Москвофіли, опанувавши такі структури, як Ставропігійський інститут, Галицько-Руську матицю та заснувавши "Общество ім. Качковського", посилили пропаганду панславізму і православ'я через друковане слово. Переважна більшість духовенства особисто байдуже віднеслась до цієї москвофільської пропагандистської акції, але й нічого не зробила, щоб застерегти вірних від неї.

Трагедія, яка спіткала лемків москвофільської орієнтації в роки Першої світової j війни, агальновідома. У безпорадній І ситуації перебували південні лемки під час розпаду Австро-Угорської імперії: вони, за вийнятком дев'яти початкових шкіл і тижневика "Наше отечество", що друкувався латинкою, не мали жодних національних інституцій; велика частина кліру і світської інтелігенції стала мадяронами, а всілякі національні прояви кваліфікувалися угорськими владними структурами як "москвофільство".

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (1918 р.) викликало велике піднесення серед населення Лемківщини, де своєю активністю виділявся Пантелеймон Шпилька — греко-католицький парох з с. Вислік Великий (Сяніччина). Розбурхані революційним, національно-визвольним змаганням провідники Лемківщини проголошували ряд прокламацій, "республік" різних ідейних спрямувань, аж поки Лемківщину знову розчленували між новоутвореними Польською і Чехословацькою державами.

Доволі привабливі ліберально-демократичні гасла, що задекларувала Чехословаччина, коли отримувала свою державність, для так званої "Підкарпатської Русі", реалізовувалися складно, не завжди в дусі "європейських цивілізованих стандартів". Адміністрація Словаччини не забарилася з брутальною антиукраїнською (антирусинською) кампанією у Земплині, Шаришіі Спиші, суть якої зводилася у запереченні існування русинів як етносу, словакізації шкіл Греко-Католицької Церкви, потуранні православним у захопленні в останньої парафій тощо.

Парадоксально, але Греко-Католицька Церква, котра перебувала у єдності з Апостольським Престолом, опинилася у важкому стані в католицькому середовищі. Чехословацька влада на чолі з Тома Масариком звинуватила її духовенство в мадяронстві. Хоча, як відомо, більшість священнослужителів висловилися за приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Водночас, треба визнати, що підстави для невдоволення греко-католицьким кліром у влади усе ж таки були. Так, пряшівський єпископ Степан Новак покинув свою єпархію і подався в Угорщину (1918 p.), а мукачівський єпископ Антін Папп відмовився присягнути на вірність новій (Чехословацькій) державі.

Тривалий час Пряшівська єпархія не мала керівника, і тільки в 1922 р. її очолив Крижевицький єпископ Діонісій Няраді. Він походив з Руського Керестуру (осередок "бачванських" русинів-українців), тобто опинився майже в рідному середовищі, але почувався суто українцем. Новий владика насамперед взявся за мобілізацію духовенства, щоб урятувати українські школи, організовувати навчання української мови. У1923/24 навчальному році на Пряшівщині нараховувалося 9 державних і 87 церковних (руських) початкових шкіл, які відвідувало понад 10,6 тис. учнів, одна "горожанська" церковна школа із 160 учнями і одна церковна учительська семінарія з 84 учнями. "Ахілесовою п'ятою" шкільництва був брак учителів. Особисто єпископ Няраді спровадив понад ЗО учителів і священиків з Галичини, заснував тижневик "Руське слово", який до певної міри пропонував і підтримував українофільські ідеї єпископа.

Позиція і дії єпископа Няраді викликали шалений спротив пряшівських москвофілів і словацьких шовіністів, які домоглися його усунення (1926 р.).

В ці роки потерпали не тільки окремі подвижники, національне шкільництво, а й на загал усе духовне життя Лемківщини від різних ідейних суперечливих течій, агітацій, що в повоєнних умовах бідувань та світової економічної депресії кінця 20-х — початку 30-х pp. XX ст. спантеличували збідованого лемка. Окрім "популярного" москвофільства, витворено, як вважалося, зрозумілі для пересічного русина ортоепічні норми "пряшівського варіянту російської мови", котрі офіційно називалися "карпато- руською мовою".

У цих умовах поволі відновлювався та формувався і народовський напрямок "русинства", що зародився в лоні Греко-Католицької Церкви. До слова, в цьому напрямку спочатку мали сильніші позиції комуністичні елементи, які, відкидаючи москвофільство та "карпаторусскість", імпонували нижчим верствам суспільства. Тодішня більшовицька "бацила" заразила багатьох у світі.

Заваджало утверджуватися народовському напрямку і протистояння з "православним рухом" (схизмою), що зближався з теорією і практикою москофільства. На Закарпатті цей рух знайшов осідок на Мармарощині, а потім перекинувся і на деякі райони Пряшівщини, де його покровителем був сенатор Юрій Лажо з Вишнього Свидника. Сенатор мав особисті політичні порахунки з деякими греко-католицькими парохами, тому, користаючись промоскво-фільськими й антигреко-католицькими настроями чехословацької влади, сприяв міграції на Пряшівщину російських батюшків, монахів, православних, втікачів з Радянського Союзу, які створили у 18 селах свої православні громади. Станом на 1930 р. на Пряшівщині нараховувалося 6 885 православних осіб.

Можливо, що покровителі москвофільського православ'я осягнули б більшого, але заважав новий пряшівський єпископ з чину святого Василія Великого Павло Ґойдич (1926-1960 pp.), який продовжував напрям свого попередника владики Няраді, боровся за вивчення "руської" мови в церковних і державних школах, усвідомлюючи, що тут плекаються національні кадри. З його приходом у єпархію було запроваджено офіційну мову "русинську", або "руську" (а її носій — "русин"). У єпархіальному тижневику "Руське слово" єпископ вміщав ряд статей з тлумаченням цього терміну, що суперечило москвофільській ідеології. "Кто марнує і тратить час на выученья великорусского языка,— підкреслювалось у тижневику,— гръшить проти нашего народа... наш народ сильно запутаный в сътку словакизиции, но проти того нъкт иншого поратунку, як сильне національне чувство".

На той час словацька адміністрація під тиском різних чинників змінила негативне ставлення до "русинства", сприяла збільшенню числа руських шкіл, навіть запровадженню руської мови в 43 словацьких школах як окремого предмета, а також відкриттю в 1936 р. Пряшівської греко- католицької "руської" гімназії, до чого особливо прилучився єпископ П.Ґойдич. Він підтримував українські культурні та харитативні установи, був на чолі з Греко-Католицькою Церкою єдиною опорою для лемків Пряшівщини, де шовіністи автономної Словаччини після Мюнхенської змови (1938 р.) знову розгорнули антиукраїнську кампанію.

Аналогічної оцінки заслуговує "лемко за походженням, українець за духом" перемишльський єпископ Йосафат Коциловський (1917-1947 pp.), беатифікований в блаженні Української Греко-Католицької Церкви Папою Іваном Павлом II в 2001 році. Очоливши Перемишльську єпархію, він відновив по війні кампанію реукраїнізації релігійного, що означало й світського життя на Лемківщині. Відновлена Польща, якій дісталася Північна Лемківщина, визначивши першочергові завдання на східних "кресах", спочатку не втручалася в життя підпорядкованого народу, поки не відчула в цьому потреби. А вона, потреба, зринула, власне, на українізаційних справах, за які взявся перемишльський владика. Приводом для різних протестів з боку москвофільсько-православних прибічників стало запровадження владикою з 1925 р. целібату. Ініціатива не тільки його, а загально-церковна, про що повідомляв митрополит Андрей Шептицький у 1918 році.

Найактивніший прихильник латинського нововведення станіславівський єпископ Григорій Хомишин писав, що "тоді серед монашого духовенства і світської інтелігенції повстав такий крик, як ніби земля мала б провалитися. Преса, агітація, віча, терор щодо клериків з боку агітаторів, одним словом, усі організовувалися, ніби перед найстрашнішим ворогом". З найгучніших тогочасних протестних акцій була так звана "Тилявська схизма". Почалося усе з "очищення" візантійського обряду, можна сказати, дрібнички, коли селяни Тиляви, а за ними села Терстяна (Короснівський повіт) відмовилися надалі вживати в богослужінні слово "правовірний" замість "православний". На своєму віче 16 липня 1926 р. вони оголосили про перехід "на російське православ'я", бо Греко-Католицька Церква "є надто українізованою". Звичайно, що "раптово" тут нічого не склалося. Ще перед Першою світовою війною в Тиляві сформувався осередок "старорусинів", який твердо стояв на позиції, що русини та росіяни — один нарід. Серед тих, що їздили на Велику Україну в 1911 p., були тилявці, які прагнули в Києві налагодити зв'язки з представниками Російської Православної Церкви. У 1927 р. "тилявську схизму", тобто перехід на православ'я, без особливих проблем було узаконено. Натхненні здобутком москвофіли та їхні православні соратники, з'єднавшись, повели брутальну агітацію і тероризування своїх противників методом биття шибок, побоїв, вливання нафти в криниці, нападів тощо. Видатний український історик, дослідник православної церкви Дмитро Дорошенко вказав, що вся суть у цій православній акції, що мала прихильність з боку польського уряду і опікувалася варшавською православною митрополією, в "денаціоналізації української людности". Ще у 70 - 80-х pp. посол до Галицьного сейму граф Петро Дунін-Борковський носився з проектом "Знищення Русі", в якому стверджував, що "трохи православ'я в Галичині на зашкодить". Активну антиукраїнську агітацію вели москвофільська газети "Земля і воля", польська "Кигіег", стверджуючи, що "лемки не є українцями". Греко-католицький часопис "Нова зоря" розкрив лукавство і стратегію православної українофобської кампанії. Навіть у лемківському "Православному календарі" на 1932 р. серед опублікованих заяв немає жодної, в якій би згадувалося, що село перейшло на православ'я, тому, щоб рятуватися перед "насильною українізацією". Якщо врахувати, що в 15 селах Лемківщини, котрі перейшли на православний обряд, діяло тоді вісім попів-москофілів, то стає очевидним, що маємо справу з політичною акцією, а не питанням релігійної совісти віруючих.

Наслідки цієї акції вельми скромні: на бік православ'я не вдалося перетягнути багато парафіян, хоча апетит був на всю Лемківщину. На заваді стояла непохитна позиція єпископа Коциловського. Його противниками було докладено чимало зусиль, щоб скомпроментувати, усунити владику з єпархії. Окрім одіозної "скарги" з 28-ти звинувачувальних пунктів, надісланої в Рим, агітатори православ'я поспішили сповістити, що "схизма" в Тиляві підготовлена двоюрідним братом єпископа о.Кирилом Коциловським — вже стареньким греко-католицьким парохом села.

При тому замовчувалося, що отець був обережний з нововведенням і співав без пропуску слово "православний". Це по-перше, а по-друге, отець помер два роки тому. Його обачний наступник пропускав це конфліктне слово.

Проте преосвященний Коциловський без жодних вагань демонстрував негативне ставлення до будь-яких відступів від канонів своєї церкви і у відповідь на численні випади, навіть хамське ставлення з боку окремих попів, про що описує отець-мітрат Степан Дзюбина, з особливою ревністю розвинув душпастирську діяльність в дієцезій, на Лемківщині зокрема. На початку 30-х років владиці вдалося зупинити православну експансію ("схизму"), "обсадити Лемківщину українськими священиками" і в історично короткому часі вона стала "українською". У 1933 р. в Перемишльській гімназії навчалося 14 учнів з Лемківщини, а також у Перемишльській духовній семінарії, де частка лемків завжди була відчутною, а кращі з них скеровувалися у європейські студії. Це майбутнє української Лемківщини, яким особливо опікувався кир Коциловський (у Львові завдяки турботі сестер василіянок дівчата з Лемківщини навчалися шиттю, кравецтву, куховарству, веденню господарства). Надзичайно плідно працювали парафіяни української культурно-освітні установи на Лемківщині. Результат не забарився: на 127 тис. католиків (українських) припадало лише 17 тис. православних. Цікаве їх національне обличчя: католики всі українці, православні виключно москвофіли ("русскіє").

Але найгіршого владика Коциловський не уник: 10 лютого 1934 р. Конґреґація східних церков у Римі відокремила від Перемишльської єпархії дев'ять деканатів — Буківський, Горлицький, Грибівський, Короснянський, Динівський, Дуклянський, Мушинський, Риманівський і Сяніцький, що

охоплювали 111 парафій з понад 127,З тис. віруючих, 203 храмами і каплицями та близько 150 духовними особами в окрему Апостольську Адміністрацію Лемківщини (ААЛ). Офіційно тлумачилося, що зроблено це задля запобігання релігійних заворушень та москвофільсько-православній пропаганді на Лемківщині, насправді ж здійснювалося ослаблення українського католицизму на Лемківщині, що усвідомлював не тільки владика Коциловський, а й митрополит Шептицький.

Документальні матеріали переконують, що до утворення ААЛ доклався як польський уряд, котрий підключив навіть поліцію для збирання підписів за перехід на православ'я, так москвофільські діячі Лемківщини, які в серпні 1933 р. клопотали перед нунцієм Апостольської Столиці у Варшаві, відвідали краківського римо-католицького кардинала Августа Ґльонди (О.Гнатишак, С.Трохановський, о. І.Полянський). Щоб Рим серйозно перейнявся проблемою, делегація вдалась до абсурду, переконуючи нунція, що єпископ Коциловський "руйнує греко-католицьке віровизнання і прямує до православ'я". "Лила воду" на антиукраїнський "млин" серед лемків і драматична ситуація в Радянській Україні 30-х років — голодомор, нищення національної інтелігенції. Консервативно-обачний лемко волів за краще не засвідчувати себе серед українства.

Центром ААЛ спочатку визначено Риманів, потім Сянік. Не таланило з керівником новоутвореної Адміністрації. Польовий капелан польської армії о.М.Нагорянський номінації не прийняв, старорус о. Василь Масцюх (1935-1936 pp.) енергійно взявся за усунення українства з церковного обряду, але швидко відійшов у потойбічний світ, о. Полянський — антиукраїнської орієнтації — чимось не влаштовував Тарнівського римо-католицького єпископа.

Крайнім русофільством відзначалася діяльність чергового адміністратора о.Якуба

Медвецького (1936-1941 рр): співпраця з "Обществом ім. Качковського", газетою "Лемко", що відстоювала сепаратизм Лемківщини, заборона духовенству передплачувати українські часописи, навіть неофіційний орган Перемишльської єпархії "Український Бескид". Проведена ним реорганізація в курії та перетасовка в ній кадрів власне підпорядковувалася на реалізацію цієї лінії.

Обнародуваний документальний матеріал вагомо свідчить, що в другій половині 30-х років польські політики і так звані "науковці", наввипередки доводили, що лемки набагато "ближчі до поляків", втягували їх в польське середовище, запроваджували латинську абетку тощо.

Найдраматичніший час настав для лемків з початком Другої світової війни 1 вересня 1939 p. — захопленням Німеччиною Польщі, а СРСР — Західної України, встановленням спільного кордону по лінії рік Нарва-Буг-Сян ("лінія Керзона"). Майже вся ААЛ опинилася в адміністративних межах Генеральної Губернії з центром у Кракові. Обидва агресори домовились про так званий "обмін населенням", тобто добровільне переселення людей під радянський або німецький окупаційний режими. З боку Лемківщини зголосилося (під впливом більшовицької пропаганди) поселитися в СРСР 25 тис. осіб, але реалізували бажання близько 5 тис. осіб. На німецький бік подалось в межах 20-30 тис. галичан, абсолютна більшість з яких опинилась там ще до приходу червоних "визволителів". Чималий загал з цих утікачів подивовувався москвофільському засиллю серед лемків і почав здійснювати відповідний тиск на головного москвофіла —о. Медвецького. Останній усвідомлював свою ситуацію, розпочав контакти з главою частини поділеної Перемишльської єпархії єпископом Григорієм Лакотою з осідком у Ярославі на Засянні. Вже 25 вересня 1939 р. о. Медвецький писав єпископові, що на Лемківщину приїхало "майже 50 священиків-патріотів", які хочуть, "щоб деканати Перемишльської єпархії, котрі під німцями, з'єдналися з Лемківщиною", але, як він вважав, "це передчасна робота". Проте впливати на ситуацію він був не в стані. Знеможений важкою недугою та українською опінією за участю Українського Центрального Комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем, о. Медвецький змушений був поступитися місцем своєму генеральному вікарієві о. Олександрові Малиновському (1940-1944 pp.). Отець Малиновський — національно свідомий українець та противник москвофільської політики своїх попередників — запроваджував українську мову в церковні справи, обрядовість, освіту, відновив випуск "Вісника ААЛ", що висвітлював життя в підпорядкованих деканатах, відстоював їх українізацію, акцентував на проблемах, що принесла війна: боротьбу добра зі злом, упадок моральності, людські спокуси і слабкості, які треба долати. Курія в Сяноці пристосовувалася працювати в нових ("німецьких") умовах, нормалізовувала стосунки з Ватиканом, його нунціатурою у Варшаві. Всі вакансії у парафіях ААЛ були заповнені переважно духовенством національної орієнтації.

Новим явищем на теренах ААЛ стала поява різних монастирсько-освітньо-виховних закладів, якими опікувалися чини Василіян, Студитів, Редемптористів, сестер Служебниць тощо. Повсюди українство брало верх, а москвофіли, полонофільські і сепаратистські елементи почувалися непевно.

Але форсована українізація, яку запально проводили молоді націоналісти на Лемківщині, приміром, замість прегарного і довговікового привіту "Слава Ісусу Христу" запроваджували "Слава Україні", або замість старої назви "русин", "русак" — "українець", часто "працювала" на москвофілів". У цьому зв'язку ще більшого негативу додавала німецька політика, котра ставала щораз брутальнішою. Вона взялась за очищення Лемківщини від запеклих москвофілів, симпатиків більшовизму. Серед дев'яти капеланів, висланих та інтернованих до Радомського дискриту, був кандидат на главу Адміністрації о. Полянський. Далі більше: арешт лідерів Організації Українських Націоналістів та ініціаторів проголошення про відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 p., примусове вивезення на роботу до Німеччини, вимоги зняти дзвони з церков для мілітарних потреб, обмежити кількість церковних свят (щоб було більше робочих днів), не відправляти вечірніх богослужінь, дотримуватися посту (аби менше споживати харчів) і т. ін. Словом, усе підпорядковувалося ритму і потребам фашистського режиму, його ідеології і практиці.

Війна, масштабні протистояння розхитували й до того ж нестійкі орієнтири лемків, які справді не знали, на який бік стати. Але, без сумніву, вони були в антифашистському, національно-визвольному рухах, зголосилися в Українську стрілецьку дивізію "Галичина" зі своїми капеланами о.Василем Лабою, о. Степаном Венгриновичем. Нагромадження проблем, що виходили за внутрішні рамки буденщини, постійно спонукували до контактів серед церковного кліру. В кінці 1943 р. вони значно оживилися з галицькою митрополією. Так, о. Малиновський відвідав митрополита Шептицького, листувався з ним, підписав послання — "Пастерський лист", викладений усіма ієрархами Галицької греко-католицької провінції.

Щодо суперечки, що виникла на початку 1944 р. в лоні УГКЦ стосовно юліанського і григоріанського календарів, тобто, відмови від старого і запровадження нового, аби "вписуватися" в регламент робіт для Німеччини, о. Малиновський вважав, що змінювати календар треба у всій церкві, а не лише в її частині. Другою тогочасною важливою проблемою для ААЛ було, як поводитись стосовно втікачів з України, переважно православних, кількість яких зростала з наближенням фронту на захід. На цьому ґрунті виникали в парафіях конфлікти, бо одні прихильно ставились до православних зі сходу, котрі прагнули задовольняти духовні потреби, інші — противились. У цьому зв'язку радили звертатися до митрополита Шептицького.

На терени ААЛ фронт заганяв і багатьох священиків. Чимало з них хотіло отримати тут посади. У березні 1944 р. окружний староста навіть розпорядився заборонити осідати духовенству в Сяноці. Курію ААЛ все більше втягували в суто господарські клопоти, збирання данини для військових потреб. Водночас воєнна ситуація створювала духовну кризу: бракувало оливи і літургійних свічок, котрі привозились із Перемишля; непокоїли чутки, що знищено будинок семінаристів у Львові, поганий стан здоров'я митрополита Шептицького, частішають розбійні напади на майно церков, священиків, проводяться їх арешти. 28 липня 1944 р. осідок ААЛ було перенесено з Сянока до Криниць, але душпастирська робота ставала чимраз важчою. До зведення оборонних споруд німецька влада пробувала залучати навіть священиків. Завдяки клопотанню о.Малиновського та підтримці структур Генеральної Губернії 23 жовтня 1944 р. почали повертатися з Кельців священики, інтерновані в 1941-1942 роках.

Проте осінь 1944 р. нічого обнадійливого для лемків не віщувала. Підписані угоди між урядом УРСР і Польським Комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР 9 вересня 1944 р. наснажувала польських шовіністів на проведення низки бандитських акцій, внаслідок чого жертвами ставали парохи, храми. В обозі на Словаччину загинуло 88 втікачів з Лемківщини. До загальної драми долучилася 1 листопада 1944 р. смерть преосвященного владики митрополита Андрея Шептицького, пам'ять про якого була вшанована Службою Божою в Криниці співчуттям місцевої провославної делегації, яке вона висловила керівництву ААЛ.

Не всі з духовних осіб витримували цей тягар, щоб належно виконувати свої конфесійні обов'язки. Ряд отців виїхав до Німеччини, окремі з них самовільно. Отець Малиновський докладав зусиль, щоб згуртовувати вірних, обнадіював. Тим часом на території східних деканатів активно працював о. С.Йодловський — генеральний вікарій ААЛ, осідок якого знаходився в Полянах Суровічних біля Риманова. Він провів деяку реорганізацію з деканами, перегрупувавши їх, започаткував річник "Вісті генерального вікарія ААЛ", в якому публікував розпорядження, організаційні зміни, відомості про характер хроніки стосовно східних деканатів ААЛ, навіть домігся власної печатки, що засвідчувала його посаду як Генерального вікарія ААЛ, контактував з перемишльським владикою.

Але це були останні потуги патріотів неоднорідної та єдиної християнської Лемківщини. Бо вже приступили до виконання переселенських функцій уповноважені, на допомогу яким було кинуто силові структури, військо. Здійснювалася звичайнісінька брутальна депортизація із застосуванням фізичних методів, мордувань, вбивств, руйнацій про що відомо широкому загалові,

Репресовано Перемишльський клір УГКЦ на чолі з владикою Коциловським, який відмовився визнавати зверхність радянської влади й агітувати вірних виїжджати в СРСР.

Близько 40% лемків з числа виселених залишилась на рідній землі, коли закінчилася депортація (станом на 1 серпня 1946 р.). У винищених селах, звісно, щезли парафії, духовенство розпорошувалось.

Прокомуністичний польський уряд поспішав ліквідувати правові засади УГКЦ в Польщі, зокрема, постанову конкордату з 1925 р. між Річчю Посполитою і Ватиканом. Хоча Римо-Католицька ієрархія Польщі дещо робила, що можна з потугою оцінити як спробу захистити УГКЦ, але "хрест" на житті Лемківщини в Польщі було поставлено злочинною "Акцією "Вісла" (1947 р.), коли залишки українців (близько 35 тис. осіб) розпорошили по так званих землях "одзисканих", що дісталися Польщі від Німеччини. Надалі держава оголосила все майно УГКЦ своєю власністю, яке передавалося колективним господарствам, або занехувалося.

Давні оригінальні лемківські церкви, каплиці, хресні дороги, їхнє мистецьке убранство, цвинтарі, меморіальні знаки ставали легкою здобиччю польських україножерів, вандалів. Особливо поглумилися над релігійною спадщиною в Закерзонні у 1949-1956 роках. За даними автора книги з промовистою назвою "Церква в руїні" Олега Іванусіва в Перемишльській єпархії (станом на середину 80-х років) було знищено з 689 понад половину храмів і лише 42% перебували на службі українських громад. Польський мистецтвознавець М.Мокшицька заявила про знищення українських церков у Польщі й назвала це "ганьбою нашого століття". Поруйновано не тільки багатовіковий сакральний набуток лемків, а й стерто з лиця землі чимало їхніх сіл, змінено топоніми, тобто все робилося, щоб назавжди позбутися української аури в Польщі. Лише в окремих місцях жевріло релігійне життя, як звичайно, православного обряду, бо греко-католики перебували поза законом. Важко долає традиційну амбіційність значна частина сучасного польського суспільства до української меншини, бо марила (і марить) про так звану "мононаціональну" Польщу.

Не в кращій ситуації опинились у повоєнний час лемки Півдня, хоча тут масових депортацій і не проводилося. Але встановлення радянсько-чехословацького кордону розчленувало й так нечисельну та слабку Південну Лемківщину. Це по-перше. А по-друге, репресивним акціям було піддано духовенство. Звісно, греко-католицьке. Воно звинувачувалося комуністичними режимами в буржуазному націоналізмові або співпраці з Українською Повстанською Армією. Замордовано останнього мукачівського єпископа Теодора Ромжу (1947 р.). Організовано так званий Мукачівський собор (1949 p.), який проголосив про ліквідацію Ужгородської унії 1646 p., повернення на православ'я та підпорядкування його юрисдикції Російській Православній Церкві.

Аналогічну акцію вчинено наступного року стосовно греко-католиків на так званому Пряшівському соборі. Його противників було заарештовано, багатьох посаджено у тюрми на тривалий термін з конфіскацією майна, а єпископа Ґойдича — на довічне ув'язнення.

Ліквідовуючи Греко-Католицьку Церкву та здійснюючи "соціалістичні перетворення" під гаслом "братньої дружби з рідним радянсько-українським та російським народами", комуністичний режим на практиці відчужував південних лемків від України, виховував у них ненависть до братів зі Сходу, заперечував їхнє національне походження. Те, чого не могла зробити довоєнна демократична Словаччина в питанні асиміляції, словакізації лемків, було зроблено за короткий час в умовах "радянсько-чехословацької дружби". Так, якщо в 1930 р. на Пряшівщині нараховувалося понад 91 тис. українців-русинів, то в 1950 р. 46,3 тис. осіб. Через 20 років їх стало ще менше — 42,1 тис. осіб, хоча в ці роки повсюдно спостерігався приріст населення. Вкрай негативну роль, у цьому зв'язку, відіграла радянська військова агресія 1968 р. у Чехословаччину як реакція на спроби чехословацькими партійними і урядовими структурами лібералізувати соціалізм. Треба сказати, що під час цієї лібералізації було дечого досягнуто у відновленні УГКЦ. Проте молодий зісловачений клір, захопивши церковну владу, запровадив словацьку мову та антиукраїнський дух у конфесійні справи, чим спричинився до повернення вірних у лоно православної церкви.

Політика словакізації українців не ослабла в посткомуністичній демократичній Словаччині, що далося знати в штучно розгорнутій "науковій" дискусії про русинство та подальшій практиці заохочення лемків-українців у словацький табір. Про лемків Закарпатської області радянська наука воліла мовчати, бо зусилля режиму спрямовувалися на творення "єдиної спільноти — радянський народ". В роки незалежності України в Закарпатті легалізувалась УГКЦ, але її діяльність зустрічає шалений опір з боку Московського патріархату, що виплекав тут своїх прихильників. Нині лише в чотирьох з 53-х старовинних споруд лемківських районів — Великоберезнянському і Перечинському діє УГКЦ.

Взявшись за осмислення релігійного життя Лемківщини, ми змушені були зосередитись на політико-суспільних перипетіях, бо, насамперед, вони характеризують його тривалу складну драматичну історію. Звісно, що повноцінним літописом духовності Лемківщини було б висвітлення церковної обрядовості, архітектурно-мистецького облаштування сакральних споруд, меморіальних місць тощо, в яких складалась, розвивалась і дозрівала духовна аура лемка і, власне, яку він формував. Але це заслуговує на окрему мову.

Жодна етнічна гілка українського "дерева" : не зазнала таких наруг, деформацій, фізичних нищень в духовній царині, як лемки. Можливо звучить парадоксально, але саме релігія була не тільки бастіоном, що утримувала, консервувала лемка-русина, а й потужним знаряддям для чужинців, яким вони розвалювали цей бастіон.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 30 січня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):