Фото із книжки "Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т."
Похоронна обрядовість лемків, до структури якої входять традиційні заходи, пов'язані зі смертю, похованням і вшануванням пам'яті члена родового та громадського колективу, є складним і багатогранним ритуально-світоглядним комплексом. В єдине ціле у ньому поєднані прадавні народні й церковно-християнські обряди, усталені морально-етичні поняття, традиційні уявлення та вірування про смерть, душу й потойбічне буття.

Як і скрізь в Україні, на Лемківщині смерть вважали природним і невідворотним кінцем земного життя, універсальним законом, дії якого підлягає кожна людина без огляду на її матеріальний і соціальний стан ("Од смерти ся нихто не може викупити", "Смерть не вибирать ци пан, ци Іван")'. Традиційні уявлення про всезагальність закону смерті, а також переконання про непідкупність демонологічного персонажу, що її уособлює, знайшли своє відображення й у народних легендах, пісенній творчості верховинців.

За народними віруваннями кожна людина має заздалегідь установлену точну дату смерті. Однак, за винятком чаклунів та ворожбитів, а також дуже побожних людей, про час її надходження більшості зі смертних дізнатися не під силу ("Смерть не трубить, коли губить"). Водночас вірили на Лемківщині у те, що близьку смерть у родині провіщають сни. Наприклад, остерігалися лихого тоді, коли у сновидіннях бачили воду (за символічною аналогією — сльози), розорану землю (могила), будівництво дому (домовина), зламане дерево (обірване життя), косу (атрибут Смерті), випадання зубів чи відривання підошви взуття (розпадання роду) тощо.

Побутували в лемків і вірування в зловіщі прикмети. Так, недобрим знаменням у народі вважали: незвичні явища в навколишньому середовищі (поява комети у вигляді хреста, дерево вивернеться з корінням чи зацвіте восени, раптово трісне стіл чи стіна, впаде ікона); специфічну поведінку представників тваринного світу (завиває собака, піє курка, птаха вдаряється в шибку, крики поблизу дому сови чи пугача); деякі знаки, пов'язані з побутовим життям і самопочуттям людини (господар за недоглядом не досіяв частину поля, господиня невдало випекла паску, хворому причуваються різні стуки і шелести та вбачаються померлі предки і т.ін.).

В аналогічні та подібні прикмети і сни вірили повсюдно в Україні й загалом на теренах усієї Європи. Значного поширення серед лемків здобули й давні загальноєвропейські вірування про персоніфіковану Смерть. Традиційно уявляли її вдягнутою в білий одяг високою страшною жінкою чи кістяком із характерними знаряддями кари — косою, серпом, мітлою, граблями.
Для полегшення тілесних і духовних страждань близької людини незадовго до її очевидної смерті родичі викликали до оселі священика, який сповідав, причащав і помазував віруючого освяченою оливою. Крім того, йому також влаштовували прощання зі всіма рідними, сусідами, товаришами і ворогами. На заклик помираючого вибачити йому усі земні провини присутні почергово підходили до нього і тричі промовляли: "Пращаю вам, няй вам Господь Бог праща" тощо. Вірили, що таке колективне відпускання людині гріхів є запорукою легкого переходу душі у світ предків. На Горличчині навіть у випадку раптової смерті кожен, хто ворогував з померлим, відвідував траурний дім і промовляв до небіжчика подібну формулу "прощ".
Ряд спеціальних заходів, спрямованих полегшити процес помирання, здійснювали і з настанням агонії (переважно при утрудненій смерті). Зокрема замість подушки, що нібито своїм пір'ям перешкоджає виходу душі, під голову людині підкладали свячене зілля чи рушник, у якому несли святити паску до церкви; перекладали помираючого на долівку, "жеби го земля притягала ку собі"; відкривали в домі вікна та двері, "жеби Смертка мала коди прийти, а душа вийти"; вкладали людині до рук запалену "грімницю" чи розп'яття та давали їй пити свячену воду; читали акафіст чи спеціальні молитви "на скон душі" і обов'язково стримували себе від бурхливого вияву жалю (щоб не завернути душі з обраної "дороги") тощо. У випадку важкої смерті дитини у деяких селах Північної Лемківщини накривали її спідницею чи шлюбною запаскою матері або просили хресних батьків потримати дитя на руках.

Тривалі передсмертні муки та важку агонію в народі вважали Божою карою людині за грішне життя ("Який живот — така смерть") та боротьбою ангела і чорта за її душу. У традиційних уявленнях лемків вона виступає як невидима духовна субстанція, що локалізована поблизу серця і покидає тіло лише з останнім подихом людини. Найдавніші лемківські ікони з сюжетами Страшного Суду зображають її у вигляді полум'я, що виходить із уст помираючого. При цьому душа праведної людини ототожнена зі світлим полум'ям, а грішника — із чорним".

Ритуальні заходи, які відбувалися у передпохоронний період, розпочинались підготовкою померлого до поховання, а саме — обмиванням небіжчика і перевдяганням його у похоронну одежу. Відповідно до статі померлої людини ці обрядові дії виконували літні жінки чи чоловіки, здебільшого особи, які не перебували з нею в кровноспоріднених зв'язках. Через стійке побутування давніх загальноєвропейських уявлень про небезпечну смертоносність трупа і в наш час не допускають до здійснення підготовчих заходів молодь і, особливо,— вагітних жінок. За традиційними віруваннями, участь останніх у будь-яких похоронних акціях може призвести до того, що дитина народиться калікою, буде блідою і кволою, матиме перестрах чи помре .

Щоб померлий своїм "убивчим поглядом" не спричинив чиєїсь смерті, відразу після останнього подиху йому належало закрити очі. Якщо це не вдавалося здійснити звичним способом (рукою), тоді повіки на якийсь час затуляли монетами. Проявом захисної магії є й заборона робити перший дотик до тіла правицею (тобто рукою, якою сіють), щоб смертоносна сила покійника згодом не зашкодила вегетації зерна. Те ж охоронне значення виражає заборона виливати воду, якою обмили тіло, поблизу житлових і господарських будівель, на дорогу, стежку, поле, під плодоносні дерева. Через безпосередній контакт з трупом цю рідину вважали занечищеною, "мертвою". Зазвичай виносили її у "незахідні" для людей і худоби місця — в ями, урвища, чагарники, кропиву тощо.

Занечищеними і непридатними для подальшого побутового застосування горяни вважали й предмети, якими користувалися при приведенні покійника в належний зовнішній вигляд (мило, гребінь, бритва, рушник тощо). Ці речі, а також одежу, в якій він спочив, та смертне ложе найчастіше викидали або спалювали. У багатьох випадках позбувалися й цебра, в якому купали тіло. В деяких верховинських селах вважали, що його подальший господарський ужиток загрожує смертю когось із родичів (с. Лікіцари Перечинського р- ну). В інших вірили в те, що, скажімо, внаслідок розчісування "занечищеним" гребенем болітиме голова чи випаде волосся.

За звичаєвими вимогами, одяг, у який наряджали покійника, мав бути якомога новішим, легким і зручним для уявних потойбічних мандрівок. Зазвичай свою найкращу святкову одежу верховинці готували "на смерть" задовго до її настання. При відсутності належного вбрання негайно приступали до пошиття нового.

Похоронне вбрання померлих у цілому не відрізнялося від традиційної щоденної чи святкової ноші селян. Деякі своєрідні риси проявлялися лише в униканні в ньому окремих компонентів і особливостях колориту. Так, у похоронних шатах, як правило, не використовували верхньої одежі, а також добротного шкіряного взуття, яке заміняли постолами або спеціально пошитими полотняними "капцями". З огляду на траурні умови подекуди для вбирання небіжчиків не використовували компонентів одягу, забарвлених у червоний колір. Колірною домінантою похоронних шат була прадавня біла траурна барва. На Спищині вважали, що чорну одежу покійник на тому світі мусить постійно прати. Крім того, померлого належить вдягати в біле вбрання, "жеби душечка била чиста, біла" (с. Руське).

У похоронному вбранні часто використовували компоненти збереженого весільного одягу: сорочку, сукню, перемітку тощо. У повний весільний стрій з усіма характерними відзнаками (барвінкові вінки, звичайні чи зроблені з воску перстені тощо) вбирали лише померлих парубків, дівчат та дітей.

Після здійснення певної реорганізації хатнього простору покійника перекладали на спеціальне ложе, яке лаштували на підстінній лаві чи злагодженому з дощок "ослоні". На столі, за загальноукраїнським звичаєм, найчастіше клали малолітніх дітей, яких порівнювали в народі з безгрішними ангелами.

Тіло померлого, яке завжди орієнтували головою до ікон, накривали полотном; під голову клали свячене зілля або спеціально пошиту подушку, в яку, замість пір'я (щоб не перевелася домашня птиця), поміщали солому, отаву, свячене зілля. Поблизу покійника у свічниках запалювали свічки та клали деякі сакральні предмети-обереги: Євангеліє і розп'яття, яке брали в церкві, свячену воду, хліб. Для уповільнення процесу розкладу мертвого тіла під ослін ставили посудину з водою, на живіт покійникові клали лід, серп або магніт.

Для надання померлому належного зовнішнього вигляду до часу закостеніння тіла вилиці та ноги зв'язували клаптиками полотна. Пізніше при перекладанні небіжчика до труни їх знімали і, як і скрізь в Україні, зберігали для певних магічних цілей. Зокрема на Бардіївщині та Ясельщині обкурювали ними хату та Ті мешканців у випадку посмертних з'яв мерця (с. Нижня Полянка, Команьча). На Перечинщині такий "пантлик" жінки вшивали до рукавів сорочки охочих до бійки чоловіків, а також зв'язували ним ноги корові, яка не давала господині спокійно надоїти молока. Подекуди вірили також, що володіння цим предметом допоможе виграти судову справу (с. Тур'я Пасіка, Новоселиця, Зарічево).

До комплексу передпохоронних підготовчих обрядодій належало також виготовлення для небіжчика домовини. За народними переказами, у давнину робили її найпримітивнішим способом, а саме — видовбували з цільного стовбура дерева. Пізніше в обрядовий ужиток увійшла прямокутна чи трапецієподібна труна-скриня з плоскою чи випуклою кришкою-віком. Майстрували її зі смерекових, ялових чи букових дощок. При цьому пильнували, щоб у деревині не було сучків. У деяких селах вважали, що через отвори, які могли б утворитися на їхньому місці, небіжчик міг би вразити присутніх на похороні своїм смертоносним "поглядом".

Зазвичай домовину виготовляло кілька вправних у теслярському ремеслі майстрів. За необхідності роботу над "ладою" дозволяли вести і у свята, здебільшого її виконували безоплатно. Параметри домовини (та могили) визначали, обмірявши мерця дерев'яною жердиною. На Перечинщині й Гуменеччині таку "міру" зберігали і згодом клали її на картопляне поле, вважаючи, що це збереже його від шкоди, заподіюваної вепрами (с. Лікіцари, Дара) .

Як і скрізь в Україні, мешканці лемківських сіл довідувались про смерть тієї чи іншої людини через принагідне усне передавання цієї звістки односельцями та за своєрідним "похоронним" відзвуком церковних дзвонів. Від звичного одноінтервального святкового передзвону горяни відрізняли його за іншою комбінацією ударів, повільнішим темпом, більшою кількістю і тривалістю інтервалів - "стихів". Крім того, часто для траурних потреб використовували не три, а лише один (найменший) дзвін.

В окремих південнолемківських селах за допомогою дзвонів було прийнято сповіщати про вік і стать померлої особи. За характерним звучанням усіх церковних дзвонів верховинці дізнавалися про смерть літньої людини, а найменший дзвін сигналізував про втрату дитини. Подекуди найбільшим дзвоном сповіщали про смерть особи чоловічої статі, а звуками середнього — жінки. Подібно про вік і стать покійника повідомляли на Покутті та Поділлі. Поза межами України схожі звичаї існували в деяких західно- та південнослов'янських народів.

Від моменту смерті і до початку похорону дзвонили щоденно зранку, опівдні та увечері. Єдиною категорією, якій і досі відмовлено в праві подзвону, є самогубці. Подекуди на Закарпатті ще й у наш час вірять, що коли задзвонити повісельникові чи потопельникові, дзвони втратять здатність розганяти бурі, у покарання за таке "подзвінне" на село відразу надійде гроза з градом.

Одним із прадавніх і універсальних звичаєвих елементів народної похороної обрядовості було ритуальне оплакування померлого — голосіння. За їхньою допомогою родичі намагалися привселюдно виявити якнайбільший жаль з приводу його втрати, звеличити моральні якості і життєві заслуги близької людини. У ті чи інші моменти обряду віршовані чи прозові голосіння виконували жінки та дівчата з родини мерця, або, як це бувало на Сяноччині та Пряшівщині, найняті за певну плату плачки. Зрідка на похоронах голосили й чоловіки.

За загальноукраїнським звичаєм усі чоловіки й парубки з родини померлого лемка на знак смутку та шани до нього впродовж усього ритуального періоду не вдягали головних уборів. Дівчата розплітали коси; як і жінки, не вбирали барвистої одежі й прикрас, подекуди одягали на шию чорне намисто. На знак "жалоби" в хаті зупиняли годинник і відвертали до стіни чи закривали полотном дзеркало. У деяких південнолемківських селах уважали, що так належить учинити для того, щоб у свічадо не заглядала Смерть.

Траурне й охоронне значення мало також накладання на всіх родичів і сусідів заборони працювати впродовж обрядового періоду. У с. Лікіцарах Перечинського р-ну ще донедавна всі його жителі до часу поховання односельця припиняли будь-які польові роботи.

Дотримувались на Лемківщині й загальновідомої серед українців та інших слов'янських народів заборони замітати в передпохоронний період оселю, щоб не вимести з неї когось із родичів, щастя та, очевидно, душі померлого. Остерігаючись її відвідин, у деяких північнолемківських селах у кожній хаті до часу поховання небіжчика на вікнах зберігали зубці часнику, сіль, вуглинки та розпечене каміння.

Щоб віддати померлому останню шану, у передпохоронний період траурну домівку весь час відвідували односельці. Найбільше їх сходилось на ритуальні нічні чування біля мерця ("свічиня", "лопатки", "коти"), що проходили за читанням Псалтиря, молитвами, співом похоронних і церковних пісень, оповіданням легенд, казок, байок, анекдотів, грою в карти, поминальною вечерею.

За пережитковим дохристиянським звичаєм у багатьох лемківських селах під час таких громадських зібрань присутні (переважно молодь) влаштовували різноманітні ігри:

- Лопатка: Один з учасників гри мав відгадати, хто з парубків чи дівчат вдарив його дерев'яною дощечкою-"лопаткою" по спині чи стегні. Якщо він правильно вказував на б'ючого, той ставав на його місце і т.д.;
- Шийка: Учасники гри сідали колом на долівку і, передаючи один одному поза спинами "шийку" (зв'язаний вузлом рушник), били нею одного з парубків, що сидів всередині кола і намагався її упіймати. Якщо це вдавалось, на його місце сідав інший і т.д.;
- Ріпу тягти: Дві парубочі ватаги сідали на долівку і перетягували одна одну руками;
- Діда й баби: Перебрані за діда та бабу особи ведуть між собою жартівливі діалоги, розігрують різні комічні сценки;
- Когута пекти: Хтось з парубків тримав у руках "когута" (палку з пряжею, забрудненою сажею) і промовляв: "Пече шя когут, пече, на кого шя обрече". Інший називав ім'я дівчини, яка повинна була поцілувати того чи іншого хлопця. У разі відмови — її примушували цілувати "когута" і т.ін
- Муст правити: Хлопці та дівчата ставали в ряд одні навпроти одних, створювали пари і цілувалися;
- Ярмарок: Драматична сценка "купівлі" дівчат на імпровізованому ярмарку.

Подекуди на Закарпатті та Снинщині така традиція збереглась до початку 80-х років нашого століття. Аналогічний звичай здавен побутував і серед жителів Бойківщини, Гуцульщини, Покуття, Буковини та частково на Поділлі, а поза межами України — у молдаван, румунів, хорватів. Рудименти ігрових дій та ритуальних веселощів, що є типологічними явищами язичницької похоронної обрядовості, можна зустріти у звичаєвості багатьох інших народів Європи й Азії.

З огляду на архаїчне сприйняття сміху як одного із засобів охоронно-продукуючої магії, первісна суть ритуальних веселощів у похоронному обряді, очевидно, полягала в намаганні прогнати від небіжчика нечисту силу, відвернути від живих смерть та забезпечити подальший позитивний вплив померлого на господарський і сімейний побут родини. В народі вважали також, що за їхньою допомогою можна розвіяти смуток і страх присутніх у домі, розважити душу мерця.

Мотив останнього земного звеселення людини перед її переходом в інший світ чітко проступає в ігрових діях, основною метою яких є прагнення "розсмішити" покійника та "залучити" його до участі в забавах (лоскотання й потягування небіжчика за волосся та ноги, заклики приєднатися до гри тощо). Подібні рудименти архаїчних ігор із мерцем ще на початку XX ст. зафіксовані в окремих селах Ясельського повіту, зберігались вони й у звичаєвості населення Південної Лемківщини.

За усталеними народно-християнською традицією, часовими нормами перебування покійника в домі, його поховання здебільшого влаштовували на другий чи третій день після смерті. Після відправи священиком заупокійної панахиди та прощання родичів з небіжчиком тіло перекладали до труни, накривали білим полотном та, як і тепер у багатьох закарпатських селах, вишитим рушником. Домовину молодих і дітей прикрашали квітами та барвінком. На Пряшівщині, Горличчині до віка труни неодруженого чіпляли шлюбний барвінковий вінок.

За традицією, яка скрізь в Карпатах побутує й у наш час, при винесенні небіжчика з хати труною тричі торкають до кожного порога. Як випливає із народних пояснень, ця обрядодія символізує останнє прощання небіжчика зі своєю земною оселею та її мешканцями. На таке значення вказують і вербальні формули, якими часто супроводжувався цей обрядовий акт. Зокрема, в деяких лемківських селах при кожному торканні порога від імені покійника виголошували короткі прощальні фрази: "Будьте здорові", "Будьте ми здорові і майте ся добрі", "Дякую порогам, і сусідам, і родині" тощо. Як і скрізь в Україні, на Лемківщині вірили, що внаслідок здійснення такої обрядодії померлий перестає "чути", що відбувається навколо, і врешті навіки "засинає", а також не зможе надалі повертатися до оселі.

Символічне обрядове вилучення померлого з родового і громадського колективу відбувається і під час "похорону", який проходить на подвір'ї. Священик читає Євангеліє та виголошує промову про життя та благодіяння небіжчика, від його імені "прощається" з кожним родичем, сусідами, односельцями. З огляду на традиційні уявлення про можливі посмертні блукання мерця, таким обрядовим "прощам" надавали й охоронного значення.

Загалом апотропеїчна семантика є домінуючою для всього комплексу обрядодій, які здійснювали перед чи після винесення з дому труни. Зокрема, проступає вона в давньому звичаї вкладати померлому в домовину всі необхідні для посмертної подорожі та потойбічного буття предмети. Вірили, що інакше він тривожитиме спокій живих, повертаючись за улюбленими речами.
До труни покійника клали деякі його особисті речі (гребінь, рушник-"утиранник" або носовичок, окуляри, годинник, топірець або палиця та ін.), а також предмети, до яких людина мала пристрасть у земному житті. Зокрема, музикантові обов'язково давали його скрипку чи сопілку; освіченій і побожній людині — молитовник; курцеві — люльку і тютюн; любителеві спиртного — пляшку горілки; дітям — цукор, цукерки, книжечку та іграшки. Замість останніх, часто клали лісові горішки, яйце чи писанку.

За давнім загальноєвропейським звичаєм, що почасти зберігся в українських горян і дотепер, у труну чи в руку небіжчика
вкладали одну або кілька дрібних монет (для оплати перевозу через три потойбічні ріки; сплати мита на брамі раю Святому Петрові; відкупу душі від чортів тощо). На Свидниччині на знак того, що покійник є "виплачений з ґаздівства", у домовину кидали половинку розділеної монети. Другу, як оберег, поміщали під хатній сволок. Подібно одну частину розірваних навпіл штанів клали в труну, другу зберігали для охоронного обкурювання на випадок можливих "ходінь" покійника (с. Гавай).
Для унеможлення посмертних блукань небіжчика (передусім самогубця, упиря, чаклуна та ін.) до труни вкладали різні обереги (часник, свячене зілля, тернину, подрібнене скло, вуглину) та предмети, що мали назавжди прикути його увагу до якогось заняття. Зокрема, у селах Перечинського р- ну упиря чи чаклуна обтяжували читанням незрозумілих єврейських письмен (с. Тур'я Бистра, Гута Полянська), а в с. Руському на Снинщині в труну нехрещеній дитині давали зроблені з соломи граблі, вила, сокиру, пилку, перо, олівець, "жеби мало з чим робити". У с. Команьчі на Ясельщині вважали, що навіть у разі оживання небіжчик не зможе вийти з могили, якщо впродовж дванадцяти годин споглядатиме своє відображення у дзеркалі, яке спеціально прибивають зсередини віка труни.

Одним із найдієвіших засобів охорони від померлого вважали в народі магічне розсипання маку. Покійникам, які могли б "потинати" ("поїдати") живих, його сипали в очі, рот, домовину. Маком також обсипали довкола хати, згодом кидали його дорогою за труною. При цьому такі магічні дії супроводжувались заклинанням: "Тогди бись встав з того світу, коли тот мак полічиш" (с. Лікіцари Перечинського р-ну), "Як тот мак не можеш позберати, так жеби і ти не міг прийти" (с. Звала Гуменецького округу). Оскільки в народних віруваннях мак виступає символом незліченності, збирання чи рахування його є завданням, яке померлому виконати не під силу.

Для унеможливлення шкідливих посмертних дій померлої відьми на Ліщині (с. Манів) її виносили "поза двері": знімали їх із завіс і відчиняли саме з того боку, де вони кріпилися. Щоб померлий не зміг повертатися до рідного дому, на Ясельщині, Сяноччині домовину самогубця витягували через отвір, зроблений під порогом. Такий же охоронний звичай побутував у минулому і в поляків, словаків, німців.

Проти найбільш небезпечних категорій померлих (самогубці, чаклуни, упирі) лемки застосовували й радикальніші заходи. Зокрема, в багатьох селах до рота їм клали цвяхи чи залізні шпички, язик защіпали залізним гачком і петелькою, руки і ноги обв'язували стеблами ожини чи вінцем часнику, а шию — гілкою глоду, у голову чи груди вбивали залізний зуб і т. ін. Подібні охоронні заходи знаходимо в звичаєвості багатьох слов'янських та інших народів Європи.

Поширеними в різних етнотрадиціях, і зокрема в українців, були й обрядодії, пов'язані з магічним захистом від померлого господарського благополуччя родини. Своєрідно представлені вони в похоронній звичаєвості лемків. Так, для збереження врожайності хліба на Перечинщині при винесенні з дому труни назад у сіни сипали жито чи овес ("би зерно не пішло за газдов", "би за ним ся родило, би не пропало"). Розсипали його і на дворі та дорогою. Крім того, в господі рухали наявні запаси збіжжя, насіння бобових, картоплі, в саду потрясували кожним деревцем, щоб воно не переставало плодоносити. Щоб на господарстві не перевелася худоба, часто випускали її зі стійла на подвір'я.

Подібних охоронних звичаїв дотримувались і на Пряшівщині. На подвір'ї за труною сипали овес, пшеницю, ячмінь, картоплю, "жеби з обистя не пропало, жеби са тримало дале", у мішках і засіках рухали збіжжя (с. Рунина, Новоселиця, Іновець, Звола). Щоб вберегти від втрат урожай, у деяких селах небіжчикові обов'язково розпрямляли стиснуті кулаки, у домовині під плече клали по кілька зерен кожного насіння тощо. У разі смерті господаря чи господині в с. Уличі Гуменецького округу на горище хати закидали вербу, "жеби то не посхло за ними ґаздівство, жеби не било шкоди за ними".

Після винесення померлого з хати у селах Північної Лемківщини з охоронною метою відкривали комору, стайню, засіки, скрині, сипали під пороги овес, рухали сіно і реманент (плуг, борону, граблі та ін.), домашніх тварин та худобу. Крім того, для збереження цілісності роду та його господарського достатку всі родичі тричі обходили довкола столу з покладеним на ньому хлібом. При цьому на Горличчині (с. Ропиця Руська) під стіл забивали зуб з борони, "щоб люди не мерли". Замикання в магічне коло стола практикували і на Пряшівщині (с. Убля Гуменецького округу).

За звичаєм, побутування якого в багатьох закарпатських селах збереглося до нашого часу, для охорони членів сім'ї від смерті ослін, на якому лежав померлий, та стільці, що на них на подвір'ї клали труну, обов'язково перекидали. Такого ж звичаю дотримувались і в інших місцевостях України, а також, наприклад, в Росії, Польщі, Чехії, Хорватії, Румунії.
Тривалий час побутувала на Лемківщині (здебільшого на її південних теренах) давня слов'янська традиція незалежно від пори року (навіть улітку) транспортувати померлого на кладовище саньми. У селах Перечинського та Великоберезнянського районів залишки цього звичаю зберігались ще у 80-х роках XX століття.

Генетичні витоки вказаної обрядової практики, очевидно, сягають тих прадавніх часів, коли полозні засоби пересування були єдиним чи домінуючим видом транспорту й могли використовуватись при похоронах з огляду на архаїчні уявлення про далеку потойбічну подорож мерця. Виняткове збереження цього звичаю в карпатському регіоні значною мірою було зумовлено особливостями гірського ландшафту, тривалою відсутністю придатних для пересування колісним транспортом доріг.

З огляду на досить пізнє використання горянами коней як упряжних тварин, у похоронні віз чи сани переважно впрягали волів. Щоб не заподіяти шкоди господарству померлого, у с. Дарі Гуменецького округу зазвичай для похоронних потреб їх зичили в сусіда. Очевидно, для відвертання від волів смертоносної сили в с. Солині на Сяноччині на якийсь час їм обертали тильною стороною ярмо. Чимало відповідників до вказаних явищ знаходимо й у звичаєвості мешканців інших українських і слов'янських територій. Значне поширення на теренах Європи мала в минулому й традиція повсякчасного використання в похоронному обряді саней та волового запрягу.

Перепроваджували померлого на кладовище на Лемківщині й переносячи домовину на спеціальних ношах-"марах". При цьому в селах Тур'ї Бистрій, Гуті Полянській, Зарічевому Перечинського р-ну ще донедавна, за традицією, домовину померлого парубка завжди несли дівчата, а дівчини — парубки. В інших селах дівчата несуть домовину померлої ровесниці, а при похоронах парубка — церковні хрест і хоругви , віко домовини, траурні вінки.

Нагадувала весільний похід похоронна процесія неодруженого і на Пряшівщині. До могили його відпроваджали всією молодіжною громадою, попереду труни несли весільну хоругву, товариші та подруги померлої особи вдягали дружбівське вбрання, часом запрошували й весільних музик.

Завершальними актами традиційного й сучасного народного похоронного обряду є релігійно-магічні церемонії в церкві та на кладовищі. Після відправи священиком заупокійної панахиди відбувався традиційний напівцерковний обряд "останнього цілування". На знак прощання з померлим та, очевидно, задля охорони від нього всі присутні в храмі три рази обходили довкола труни, хрестили небіжчика та цілували Євангеліє і хрест, які тримав в руках священик. У деяких селах рідні і близькі саме в цей час прощалися із мерцем, після чого домовину закривали віком і на цвинтарі більш не відкривали. За іншим звичаєм, остаточно труну забивали ще в хаті чи на подвір'ї або власне на кладовищі. На знак прощання небіжчика з церквою, в деяких селах при виході з неї труною тричі вдаряли до кожного порога.

Своєрідною амальгамою прадавніх народих і церковних традицій відзначається кульмінаційний ритуал похоронного обряду — поховання померлого. Після завершення надгробної панахиди та короткої проповіді священика родичі востаннє прощаються з померлим і домовину за допомогою грубого мотуззя повільно опускають у яму. В минулому в цей час здіймалась чергова хвиля голосінь; в окремих північнолемківських селах, "йойкання" жінок на цвинтарі підтримували навіть ті селянки, які перебували на значній віддалі від нього.

Найбільш вражаючим душу кожного з присутніх на похороні було переповнене найніжнішими епітетами голосіння матері за померлою дитиною: Ганічко моя мила, Ластівко моя золота, ой-йо-йой. Як ти мені щебетала, Як ти мене потішала, Малими рученьками ти ня обнімала, А тепер твої золоті усточка заніміли, Твої сині оченьки потемніли, Твої білі рученьки скочаніли Ганічко моя мила Дівочко моя рідна, ой-йо-йо-о-о (с. Руський Потік, Гуменецького округу). Після опускання труни в могилу священик, за традицією, здійснює обряд її "запечатування". А саме — з метою охорони від посмертних "ходінь" мерця кропить яму свяченою водою, на кожній стінці могили робить рискалем знак хреста і кидає заступом чи рукою додолу кілька грудок землі. Відмовивши тричі "Отче наш" та "Богородице Діво", по жмені глини на труну кидав і кожен з присутніх на цвинтарі (на знак прощання з померлим та щоб земля для нього була легкою). Як і архаїчний звичай кидання родичами в могилу грошей (т.зв. "купування місця" померлому"), ця традиція почасти збереглася у верховинців і в наш час.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 10 грудня 2010 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):