Світлина із книжки Обереги Бескидів, Катерини Русин
...Було літо 1946 року... Червень тільки почався. Весну ще не закінчили... Постійні чутки і бесідування, що село чекає якась біда, що будуть переселяти десь на Велику Україну, не давали ні спокійно спати,ні веснувати.

Надвечір ґазди збиралися і тихо говорили про те, що чували вдень. Деякі з них казали, що треба втікати у Бескидські ліси, полонини, там сховати і сім'ї, і пожитки, і худобу. Бо все заберуть і вивезуть. Хто забере, куди вивезе - ніхто достоменно не знав. Страх огортав усіх: і жінок, і дітей, і чоловіків. Найбільше - чоловіків, бо говорили, що чоловіків повезуть до Сибіру.

Несподівано, неждано, негадано цей страшний день настав: почалась стрілянина, запалала пожежа.

Бій тривав під селом, а коли загорілися хати, то всі зрозуміли, що бій іде під Струбовиськом. Полум'я, дим, плач дітей, крик і команди військових - все злилося в один страшний людський стогін, що нісся над Бескидами. Потім волаючі прокльони поранених і обпечених людей, несамовите іржання коней, ревіт худоби, нескінченний гул машин - все це дзвенить і донині в пам'яті, страшною луною відлунює від дорогих серцю Бескидів...

По селу пронеслося фатальне - "виселяють"! Наказано з собою взяти лише те, що можна взяти в руки, у вузлики. Почали всіх зганяти до машин і вести до поїздів. Люди плакали, оглядалися на свої рідні домівки, села, поля, ліси, але ніхто не вірив, що бачить все це востаннє.

Вже позаду залишились такі рідні і такі дорогі Бескиди, здавалось, і вони відлунювали тугу, жах і сум. Над горами піднімалося криваве сяєво палаючих чи тліючих хатин, і дим рідного краю тепер роз'їдав не очі, ні, він в'їдався в душу і серце, наморочив голову, і ніхто не міг до кінця збагнути, яке страшне лихо спіткало їх.

...Минуло 50 років... Однак дорогу суму, страждань і сліз забути не можна.
 
Біль цей не може затамувати навіть найтяжча амнезія... Дорога сліз тривала тиждень. Очевидці, що пережили цю депортацію, згадують і плачуть, плачуть і розповідають:

Галина Федорівна Андрейко (з дому Попович - с. Струбовисько, нині проживає в о. Креховичі) пам'ятає все про ці страшні дні від 6-12 червня 1946 року: "Село згоріло, коли тривав бій під Струбовиськом. Залишилося три хати, повно війська на конях. На збір дано півгодини. З різних сіл і околиць людей зігнали через містечко Тісна, м. Балигрід до станції Загір'я. По дорозі відбирали худобу, людей били нагаями.

 

В "дорозі скорботи" додавалися нові трагедії: часто натрапляли на міни, що розривалися, гинули батьки, діти.

 

І досі перед очима страшна картина: віз наїхав на міну, вона вибухнула, воза розірвало... Загинули люди і коні. Жінці, що сиділа на возі, відірвало ноги. А виходу не було. Дочка мусіла закопати смертельно травмовану, але ще живу матір в землю. Той жах не може викреслити з душі трагедію. Дочка, що так хоронила матір, хотіла би хоч один раз поїхати на те місце, поставити хрест, свічку запалити - може би стало легше на душі...

На станції Загір'я стояли дві доби, не давали можливості вкосити трави для корів, яких ще не відібрали... Потім поїзд рушив... доїхав до Самбора, далі до Стрия, до Станіслава. Людей почали розселяти по селах..."

Згадує Михайло Миколайович Канюк (с. Струбовисько, нині проживає в смт. Рожнятів): "і до цих пір не можу забути цих страшних днів. Моє рідне село розташоване на лівому березі ріки Сян, біля підніжжя Бескидів. Ґазди мали землю, багато худоби.

Насильницьке виселення в 1946 році, коли ми були змушені залишити свої рідні домівки, неможливо передати в своїх спогадах. Жах охоплював мене, коли я дивився, як плакали жінки і діти. Дорога, якою везли людей, була заповнена військом. До станції Загір'я везли нас машинами, фірами. Військові сиділи поміж людьми, охороняючи, щоби хтось не втік. Військові боялись нападів вояків УПА, тому наперед себе садили жінок і дітей, як заложників, як заслін від куль. Дорога була замінована, часто порита мінами. Багатьох калічило, убивало. То була страшна дорога...

Через тиждень виїхали із станції в бік України, і 12 червня 1946 року вже опинилися на Станіславщині, на станції Креховичі. Із цієї станції везли нас люди з сіл фірами до місця поселення: лішнян до сіл Цінева, Ріпне, Н. Струтин; струбівчан у Сваричів і в Рожнятів; смереківці - в с. Креховичі, гапківці - в село Спас."

Згадує Галина Федорівна Лазоришин (з дому Луцишка, с. Струбовисько Ліський р-н, нині с. Сваричів, урочище Підмонастир): "То було на Зелені свята.., Перший раз за своє життя люди сиділи не біля своїх рідних хат у Бескидах, а далеко - на станції Загір'я, куди привезли всіх після вигнання з рідної землі, Люди дивилися на ліси, на вагони, а бачили свої рідні хижі, ґрунти, потічки. А хіба я можу забути ту стару розлогу грушку, на якій любила бавитись. Я і нині бачу її весь час перед собою... Ніхто з людей і гадки не припускав, що вже ніколи не повернеться на свою батьківщину. Лише якийсь один старенький дід припустив думку вголос, що всіх нас везуть до моря і там людей "висиплят у глибоку воду". Кожен з нас надіявся, що зовсім скоро повернеться додому. Та віра заставила людей піти до лісу, наламати липи, ліщини і замаїти вагони, як маїли свої домівки на Зелені свята. Хіба могли ми тоді знати, яку долю заготовили нам... Поїзд рушив, а жінки з великим жалем завели пісню:

 

На високім мості вагони ідуть,
А в третім вагоні Марусю везуть..."
 
Згадує Ганна Юрківна Шлапак (з дому Лазоришин, с. Струбовисько, нині проживає в смт Рожнятів): "Пам'ятаю той страшний день, коли нас виганяли зі свого села, котрі годні - йшли пішки, а котрі не могли йти - діти, хворі, старі люди, то повантажили їх на машини. Всього на наше село було дано три машини. В лісі коло Тісної було підкладено три міни, які розірвалися. Багатьох поранило, вони помирали, помочі не було ніякої... Ввечері в Загір'ї зупинилися, щоб подоїти корів, а військо польське не давало можливості ні відпочити, ні корів погодувати, ні подоїти. Пішли в Загір'ї по воду, щоби напоїти худобу, а в криниці були замордовані люди...

Надвечір загнали людей у вагони, однак, люди помітили, що вагони, де була худоба, відчепили. Люди почали плакати, кричати, вимагали повернути їх. Ніхто не знав, куди везуть і за які гріхи. Хтось припустив, що везуть до "білих ведмедів"... Доїхали аж до ст. Креховичі, чужа сторона... Почали нас розселяти. Такою була Зелена субота 17 червня 1946-го."

Згадує Йосип Федорович Подобаний (с. Устіянова Нижнєстрілецький район, проживає в смт. Рожнятів): "Немов чорна хмара звалилася весна 1951 року на жителів с. Устіяновичі колишньої Дрогобицької області. В районі тоді проживало споконвіків близько 60 тис. Українців. Але цю територію Сталін пообіцяв віддати Польщі, звичайно,без населення.

І от ранньою весною 1951 року озброєні війська вступили в наші села і почали виселяти людей у східні і південні області України: Донецьку Херсонську, Миколаївську.

По селі було чути плач і стогін людей. Плакали старі і малі, бо мусіли покинути все рідне, прощатись із могилами своїх батьків, цілувати рідну землю, рідні пороги, церкви, в яких брали шлюби, хрестили дітей.

Гірські жителі, переселені на південь, ніяк не могли привикнути до південного клімату, до степів. Старі люди вмирали, молоді покидали степи, вертались в передгір'я Карпат, без яких не уявляли собі життя. Але на рідну землю нас не пускали огорожі з колючого дроту та прикордонники... Розсіяли нас по всій Україні... Пройшли роки, минув не один десяток років, та хіба ми можемо забути свої домівки, своє дитинство, свої пишні ліси і зелені гори. Та в серці і тепер ще живе надія, що настане час, коли наші землі стануть знову НАШИМИ."

Родини депортованих, що опинилися далеко від рідної землі, на новому місці старалися працювати. Як могли налагоджували своє господарство. Вони і нині відомі своїм умінням працювати, ґаздувати, іх у кожному селі більшість. Назвати б для прикладу хоч кілька:

Це родина Андрейків з с. Креховичі, бо з часом і хату побудували, як кажуть з праці рук, і дітей в люди вивели, іншим людям допомагають. Такими ж господарями є родини Вишньовського Василя Михайловича, Вовк Галини Іванівни, Бабака Василя Дмитровича, Марущака Івана.

- В селі Ріпне, - розповідає Марія Василівна Лисова (Циган), - проживає 26 родин депортованих. Трудились на нафтопромислі. Серед них линула слава про Рогача Андрія Степановича - відомого будівельника, Свистака Михайла.

В с. Сваричів уміло ґаздували Циган Василь, Канюк Василь, Саламащук Федор, Москаль Іван, Марущак Іван; в смт. Брошнів умілими; господарями стали Микола Луцишка, Василь Подоляк, Михайло Луцишка, Андрій Поглід, Гриць Сливканич, Вишньовський, Колосар та інші; в с. Спас родина М. М. Гишти.

джерело матеріалу: Обереги Бескидів, Катерина Русин, МПП Таля, смт. Брошнів, 2000р.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 05 червня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):