Трагічна доля випала лемківському краєві та його мешканцям. Друга світова війна, довготривалий фронт у Карпатах та жорстоке, по-звірячому примусово-гвалтівне виселення лемків з їхніх віковічних земель, фізичний розрив з рідним середовищем, побутом докорінно змінили життя лемків. З відомих причин переселені лемки розпорошились по різних селах України і, зокрема, Галичини. А меншість, яка ще залишилась у Польщі, з рідного Підкарпаття була вигнана в західні райони Польщі та етнічні німецькі території. Штучний кордон по ріці Сян замурував доступ у рідні краї.

Ці політичні зміни фатально спричинились до знищення і вигасання фольклору — віковічного багатства лемків. Рідна пісня, вирвана із природного середовища, як приморожена квітка, почала в'янути і вмирати.

Лемківський край, який був джерелом натхнення для тих людей, що споконвіку там жили і прикрашали свій побут колоритним фольклором, став пусткою, а спалені села заростали лісами. Переселені лемки мимоволі почали втрачати свої звичаї, творчість, свій фольклор. В ті часи проблеми збереження автентичного фольклору чи поява етномузикологічних досліджень були неможливими. В перші роки переселення люди думали, як вижити в нових умовах.

Протягом кільканадцяти років офіційного державного диктування тоталітарного мистецтва фолькор лемків епізодично і спонтанно почав пробивати собі стежку на ту чи іншу сцену, естраду тощо. Інколи з'являлись якісь незначні обробки лемківських пісень, час від часу звучала якась пісня чи мелодія. Тодішній уряд не рекомендував акцентувати на етнічності і походженні лемків. Лемки з болем спостерігали цю катастрофу смертельного знищення. Тому кожна, хоч і невеличка розвідка, якась праця стосовно лемківського фольклору, пісня чи просто мелодія, друкована збірочка, все, що нагадувало Лемківщину, з належною увагою оцінювалось лемками.

Свої перші записи народних пісень почав друкувати у Варшаві в газеті "Наше слово" диригент Ярослав Полянський. А різні розвідки та деякі спогади про Лемківщину друкував у часописах Іван Красовський.

Окремі фольклористи, переважно аматори, старалися зафіксувати народне багатство, часом організовували невеличкі експедиції, найчастіше студентські.

У кінці 50-х років лемківську народну пісню почали популяризувати на концертній сцені сестри Байко. Лемківські народні пісні у їхньому виконанні мали високопрофесійний рівень і здобули собі успіх і визнання.

Перші друковані збірки були видані одночасно — "Лемківські співанки" зібрав і упорядкував М.Соболевський (видавництво "Музична Україна", 1967 р.). У збірці вміщено 150 пісень, більшість цих перлин записана в селі Устя Руська Горлицького повіту, де він працював священиком.

Майже одночасно із збіркою М.Соболевського у 1967 році вийшла збірка "Співаночки мої" (видавництво "Музична Україна", упорядник Іван Майчик). Ця збірка характерна тим, що тут зібрані лемківські народні пісні, опрацьовані різними композиторами в різні часи для чотирьохголосого хору без супроводу.

Минав час, і щоразу частіше фольклор лемків пробивав собі стежку на концертні сцени, радіо, телебачення.

Найціннішою працею з досконалими обробками лемківських пісень була збірка Богдана Дрималика, яка вийшла друком у 1970 році (видавництво "Музична Україна"). Він зібрав 65 народних пісень і опрацював їх для голосу в супроводі фортепіано. Пісні, опрацьовані Дрималиком, — це неповторне явище у фольклористиці. Його стихією було знаходити старовинні пісні з елементами архаїчного як мовного, так і музичного діалекту. Працюючи близько двадцяти років на Лемківщині, він добре вивчив і відчув найтонші відтінки поліфонічного багатства даного фольклору, дбайливо і майстерно, властивими лише йому візерунками приоздоблював високохудожні перлини, Його доробок, зумовлений любов'ю до Лемківщини, можна порівняти із захоплюючою поезією Б. І. Антонича. Першим виконавцем і шанувальником пісень Дрималика був завідувач кафедрою вокалу Львівської консерваторії ім. М.Лисенка Павло Кармелюк, а також солістка, вчителька співів Львівського музпедучилища О.Николишин, Солідну й дуже цінну працю надрукував у 1972 році фольклорист Орест Гижа. Його збірка "Українські народні пісні з Лемківщини" містить 300 пісень. О.Гижа розпочав свої записи ще 1932 року, і впродовж усього життя збирав і записував народні пісні. Фольклорист сумлінно фіксував від кого, де і коли були записані пісні. На відміну від записів попередніх фольклористів, О.Гижа більш фахової значно глибше деталізував народні мелодії і переконав спеціалістів, що лемківська пісня багата і різновидна метричними розмірами та ладовим багатством.

У 1972 році вийшла збірка "Співають сестри Байко". Крім оригінальних творів українських композиторів тут було вміщено вісім обробок лемківських народних пісень для вокального терцету, майстерні обробки Ст.Людкевича, А.Кос-Анатольського, Я.Ярославенка, Є.Козака та інших. Ця невеличка збірочка принесла лемківській народній пісні популярність і гордість, бо,як ми вже згадували, сестри Байко своїм майстерним виконанням вивели лемківські народні пісні на професійну сцену, співали їх у Канаді, Америці, Польщі, Чехословаччині, по всій Україні.

Наступною збіркою одноголосих лемківських народних пісень була "Стелися, барвінку", яку записала і упорядкувала Марія Байко (Київ, вид-во "Музична Україна", 1976). Невеличку вступну статтю до неї написав композитор А.Кос-Анатольський. З неї довідуємось, що пісні, вміщені у збірці, співачка записала від своєї мами. Крім загальновідомих, є тут кілька пісень літературного походження, а також інші, що передавались з уст в уста й досягли теренів Лемківщини.

1976-го року "Музична Україна" видала ще одну збірку "Українські народні пісні з репертуару народного артиста України Павла Кармелюка". В цю збірку її автор включив шість лемківських пісень для низького голосу в супроводі фортепіано. Пісні професійно опрацьовані різними композиторами. У рубриці "З репертуару Народного артиста" знаходимо лемківські народні пісні для артистів професійної сцени. З огляду на цінність фольклору знаходимо цікаві пісні, які раніше не були зафіксовані. Наприклад: "Команьча" (інший варіант її "Журю я ся, журю"), "Хто мі буде лунку косив"., "Не женися, сину", "Полетів бим на край світа" та інші.
Заслуговує на увагу авторська збірка відомого композитора Є.Козака, яка вийшла під назвою "Гомін Верховини" (книжково-журнальне видавництво, 1962). Серед народних гуцульських та бойківських знаходимо тут 12 обробок лемківських пісень для 4-голосного хору без супроводу. Вони зроблені дуже фахово: зручне голосоведения, доступна гармонія, збережені стильові прикмети. З появою цієї збірки збагатився концертний репертуар виконавців, стали популярними такі пісні: "Ой чорна гора, чорна", "Ой верше мій, верше", "Гаєм зелененьким", "Віночки лемківських народних пісень".

Зауважимо, що львівські композитори плекали лемківський фольклор з особливою увагою. Ст.Людкевич у двох своїх збірках "Вибрані хорові твори" та "Українські народні пісні в обробці для хору" вмістив кілька оригінальних пісень: "Ой співаночки мої", "Зелена ліщина", "Боже, Боже, што ся водит", "Журу я ся, журу", "Ой напилася" (1968). Ще раніше повну збірку лемківських народних пісень видав Я.Ярославенко. Звертався до цього фольклору і М. Колесса.

Трохи пізніше, коли лемківська пісня на Львівщині набула популярності, лемківським фольклором зацікавилися і поляки. В м. Сяноці у видавництві "Muzeiim budownictwa ludowego" в щомісячнику за 1970 рік вміщено матеріал Януша Мрочека "Piesni weselne Lemkow po polnocnej stronie Karpat". Робота цікава, наукова, але дослідження і висновки щодо цієї праці суперечливі і тенденційні. Автор упереджено сприймає пісні лемків, помилково вважаючи, що вони є відлунням польських пісень.

"Lemkowskie piesni ludowe" — друга збірка, яка вийшла у м. Жешові. її зібрав Павел Стефаньські. Пісні, вміщені у збірці, загальновідомі обабіч Карпат (Словаччина і Польща). Гармонізація цих пісень прозора, скромна, навіть примітивна. Зрештою, вона, мабуть, і розрахована на аматорські колективи. Тексти пісень більш-менш відредаговані і не викликають сумніву щодо їх автентичності. Завдання цієї збірки (ЗО лемківських пісень) — широка популяризація лемківського фольклору. Та слід віддати належне авторам, що звернули увагу на цей фольклор і, всупереч шовіністичним тенденціям, збагатили концертні програми лемківським колоритом.

Ще іншою фольклорною працею була збірка "Пісні села Одрехова". їх записав Іван Майчик. Тут вміщено 100 народних пісень і 25 оркестрових танцювальних мелодій. Домінуючими у збірці є досі неопубліковані народні пісні. їх доповнюють пісні пізнішого походження, які в різний час були занесені в село Одрехову. Це дуже давні пісні, ми не зустрічаємо їх в інших працях.

Усі пісні поділено за жанрово-тематичними ознаками на сім окремих розділів. Побутові пісні — один з найхарактерніших жанрів пісенного фольклору Карпатських Бескидів, їх у збірці найбільше. Далі за чисельністю переважають вояцькі, емігрантські, збійницькі, про панщину — це історичні пісні. У переліку жанрових розділів музичних творів, які вміщені в збірці "Пісні села Одрехова", знаходимо інструментальні мелодії, жартівливі весільні та пияцькі пісні, ліричні й пісні про кохання, такі, що відтворюють побут лемків.

Перший, хто належно оцінив її, був композитор Станіслав Людкевич, який ось так написав про неї: "Переглянувши уважно збірку українських народних пісень села Одрехова, записаних і упорядкованих Іваном Майчиком, доходжу висновку, що збірка — цінна пам'ятка, яка містить, зокрема, багато елементів древнього, як мовного, так і музичного діалекту...

У збірці є чимало пісень у багатоголосному викладі, чого не зустрічаємо в інших дослідників лемківської пісні, і це є причиною зацікавлення фахівців.

Усі пісні (а їх є 150) надзвичайно цікаві, маловідомі або й зовсім невідомі. Поява такої збірки бажана і корисна як для музикантів-професіоналів, так і для широких верств нашого народу".

Одрехівчани були здібними імпровізаторами й оригінальними виконавцями своїх пісень. Переважно ці пісні створювались на місцях подій — на весіллях, святах, вечорницях. Ряд пісень склали сільські пастухи. І хоч село Одрехова розташоване на території Лемківщини, мова його ближча до галицького діалекту, — цьому, мабуть, сприяло сусідство Галичини. Не вживали тут слова "лем", в текстах мало незрозумілих слів.

Читачам може здатися, що у збірці допущені помилки чи своєрідні недоречності: в одних піснях співається "Гамериці", в інших — "Америці". Подібно: "добре"- "добрі", "чекати" — "ждати", "жеби"- "щоби", "квіт" — "цвіт", "маме" — "майме" і т.д. Отже, тут хочемо звернути увагу, що лемківськими треба вважати не тільки пісні, у яких вживається слово "лем" чи де мова насичена архаїзмами або ж забарвлена специфічним діалектом, а значно більше пісень. На території Лемківщини було чимало сіл, у яких користувалися діалектом, перемішаним з галицьким, закарпатським, частково з літературною мовою. Тому-то в піснях залишаємо слова у первісному їхзву- чанні. В одних — варіант літературної мови, в інших — з діалектами.

Кожне село, кожна місцевість мали щось своє, оригінальне у піснях і танцях. Так, наприклад, підкарпатські села, розміщені далі від високогірних районів, відрізнялись мовою, а частково і піснями. Пісні гірського типу коротші, більш суворі, насичені архаїзмами, вузькі за діапазоном. У них домінує одноголосний спів. Пісні ж підбескидші ширші, діапазон їх сягає деціми, дуодеціми і більше. Власне тут частіше зустрічається багатоголосся.

Багато пісень збірки мають лірично-елегійний характер, якого позбавлені пісні гірського типу.
У 1980 р. у видавництві "Музична Україна" вийшла збірка "Українські народні пісні в обробці І.Майчика". Рецензенти М.Гордійчук та А.Гудзенко високо оцінили цю працю (51 обробку народних пісень).

"Характерною рисою обробок народних пісень Івана Майчика,— пише А.Гудзенко, — є поліфонізація фактури тієї чи іншої пісні, того чи іншого куплету, епізоду. Ось, наприклад, в пісні "То не я калину ламала" взірцева романтично поліфонізована фактура виражена двома чіткими поліфонічними лініями. На тлі тріольного супроводу з'являється тема зі словами, друга розкривається висотним спрямуванням в поєднанні з тріольним візерунком. Майстерне сплетення музичного матеріалу та канонічна імітація визначають красу і багатство цієї обробки. Елементи підголоскової поліфонії зустрічаємо в піснях "Як єм йшов от милої", "А в неділю дуже рано", "Не бий мене, мужу, вночі" та в інших.

В обробках І.Майчика велике значення має гармонійне варіювання, основи якого закладені в народному багатоголоссі, та помітний органічний зв'язок цих обробок з першоджерелом".

Коротко розглянувши історію збирання та вивчення народного багатоголосся, досі не можемо зрозуміти основної причини відсутності його записів. У розвідці "Народний напрям у творчості М.Лисенка" (1913) Ф.Колесса писав: "В Галичині дотепер бодай ніким не записано підголосків".

Ранній Людкевич також висловлювався про те, що підголоски належать до винятків.

Відомий український музикознавець М.Грінченко у праці "Історія української музики" (1922, с. 83), писав: "... Давні ж пісні, безперечно, були гомофонні (одноголосні) — принаймні, нема жодних даних, що вказували б нам на гармонічну конструкцію давніх народних пісень".

Точку зору М.Грінченка поділяв К.Квітка. Він висловив здогад про те, що на початку XIX ст. народне багатоголосся не було поширене, оскілки про нього майже не згадується у фольклористичних працях того часу. Подібні висловлювання щодо походження народного багатоголосся зустрічаються і в інших працях К.Квітки.

Ще раніше свої спостереження висловив Л.Куба в статті "На Галицькій Русі" (1887): "Основне, що мене прикро вразило, було те, що на Галицькій Русі не плекають такого хорового багатоголосного співу, як на Русі (це стосується, як я пізніше довідався, і Підкарпатської Русі)", ("Л.Куба про Україну", с. 150).
На нашу думку, ті ранні свідчення суперечать припущенню про народне багатоголосся. Підтвердженням може служити наукова праця доктора О.Ельшека.

Селу Одрехова був властивий багатоголосий спів. Як розвивалося багатоголосся і чому ніхто з фольклористів не зафіксував його — невідомо. Фольклорист-композитор Л.Ященко висловив таку думку: "Картина еволюції народного багатоголосся в Західних областях України постає досить виразно. Зіставляючи сучасні наукові дані з висловлюваннями або записами Ф.Колесси, Ст.Людкевича та інших дослідників фольклору, можна зробити висновок про те, що багатоголосся в цих областях розвинулося в основному протягом 50-60 років і продовжує інтенсивно розвиватись, охоплюючи все нові й нові території".

Інший вчений фольклорист, др. О.Оскар Ельшек з Братислави, на відміну від українських вчених-дослідників, в своїй праці "Народний багатоголосний спів в Європейських музичних культурах" переконливо доказав, що в окремих районах Карпатської смуги і в північній Словаччині побутує багатоголосся: "Ми не вважаємо, що розширились області багатоголосного співу, що докорінно розширилися наші знання про нього". Вчений розробив цілу систему, точніше, свого роду власну класифікацію європейського багатоголосся, зробив конкретні висновки і проаналізував пісенну поліфонію всіх країн і окремих областей. В його праці читаємо: "Ми торкнулися Європейського і Карпатського багатоголосся з цієї причини, щоб краще зрозуміти і класифікувати багатоголосний спів у Словаччині. Словаччина, фактично, є винятковим територіальним островом в середині Європейської округи, тому що ні на Полудні Венгрії, ні у Північно-Західній Моравії і Чехії, ні на Південному Сході Румунії народний багатоголосний спів не існує! А на Півночі в Польщі багатоголосся розповсюджене лише у вузькій смузі Підгалля і Східних Карпат. (А отже і село Одрехова, що поруч з Словацьким кордоном і входить у цю смугу Підгалля). Стиль переважно гомофонно-поліфонічний; техніки - паралелізми, гармонія, варіювання, полімелодика".

Ми не можемо дати вичерпний аналіз та класифікацію багатоголосся села Одрехова. Нашим обов'язком є констатувати факт існування цього явища. Не розглядаємо також питання походження народного багатоголосся, не досліджуємо, як відбувався цей багатогранний процес, бо він пов'язаний з різними джерелами, із взаємовпливами чинників як суто музичних, так й історичних та соціально-побутових. Нас цікавлять структури та виконавський стиль багатоголосних пісень поліфонічного та поліритмічного складу.

Як ми вже згадували, в обрядових піснях, особливо весільних, пов'язаних з певними традиціями народу, знаходимо найчастіше джерело поліритмії і поліфонії. Йдеться про весільний обряд, коли дружби співають свою пісню, залицяльну чи іншу, теж жартівливу, а дружки — ще іншу, часом навіть в іншій тональності, до того ж весільні музики ведуть свою мелодію. Цей вид багатоголосся не спонтанний і дуже барвистий, залежно від весілля і виконавців. Принцип поліфонічного співу полягає в тому, що кожна група голосів чітко веде свою пісню. Таке багатоголосся в 20-30-ті роки без спеціальної апаратури зафіксувати було складно, навіть для фахівців з певною музичною освітою. Думається, що багатоголосся було, відсутніми були лише засоби його відтворення. Частково може нам допомогти чи засвідчити наше твердження і відповідна весільна світлина з 1908 р., на якій бачимо сім сільських музик с. Одрехова: дві перші скрипки, секунд, флейта, труба, кларнет і контрабас. Є підстава думати, що вони не грали в унісон. Ще одне свідчення про багатоголосся в с. Одрехова — кілька платівок, які видала фірма "Columbia" у 1927 році. На них зафіксована виконавська майстерність музик — братів Голютяків-Кузянів, які виїхали з Одрехови в Америку приблизно в 1898-1900 роках. Склад їхнього ансамблю підтверджує характерну для цього часу; комплектацію одрехівських музик: сольний кларнет in "С", тобто "прімас", скрипка і контрабас. Крім факту існування в селі Одрехова ще й інструментального багатоголосся, пересвідчуємося в наявності віртуозного кларнетиста.

Отже, найбільш поширеним видом багатоголосся в с. Одрехова були весільно-обрядові, залицяльні, пастуші, парубоцькії пісні та інструментальна музика.

Народне багатоголосся с. Одрехова малої глибоко етногенетичний характер і самобутню специфіку, сформовану на основі давніх І і міцних традицій хорового співу. З рукописної історії с. Одрехова довідуємося,! що у 1852 р. в селі були шкільний та церковний хори.

Було також багато скрипалів-самоуків, що мали природний хист до скрипкової гри. Музиканти Одрехови споконвіку мандрували від одного карпатського села до іншого, сприяючи популяризації своїх мелодій в різних околицях. Серед них було немалої віртуозів народної скрипкової гри. Вони організовували власні капели, до складу яких входили музики, що грали на смичкових інструментах. Керував капелою так званий "прімас", що переважно в лемківському opкестрі грав на кларнеті. Часом це був музикант, що грав на першій скрипці. Рідко хто з музикантів знав ноти. Обдаровані феноменальною музикальністю, вони грали зі слуху, надаючи творам імпровізаційного рапсодичного характеру.

Останньою збіркою з лемківської тематики, яка вийшла друком у видавництв "Музична Україна", були "Українські народні пісні" з репертуару народного артиста України О.Врабеля. Тут вміщено вісім лемківських пісень. Дві пісні в обробці відомого українського композитора В.Барвінського відзначаються майстерністю обробок: "По садочку ходжу" і "Там на горі два дубики". Високий професійний рівень обробки пісні "Моя мила, премила" запропонував М.Ревуцький. Автором мелодичної та дуже відомої обробки пісні "Ой, співаночки мої" був Ст. Людкевича. До збірки увійшла чудова пісня в обробці Д.Задора "Ішов Іван в полонинку" та інші пісні. Ця збірка цінна тим, що всі обробки пісень талановиті, фольклорна основа фахово опрацьована, і найголовніше — більшість пісень раніше ніде не була надруковано.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 25 квітня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):