Світлини із книжки: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т.
Ткацтво Лемківщини — одна з найпоширеніших і найрозвиненіших галузей традиційно-побутової культури. Воно належить до самобутніх видів народної творчості, що має глибокі історичні корені та багаті мистецькі традиції, є цінним джерелом для вивчення культурні значною мірою відображає його етнічну специфіку.

Проведений аналіз літературних джерел вказує, що ткацтво лемків здавна привертало увагу вчених різних галузей науки. Рівночасно слід відзначити, що більшість дослідників розглядала його в широкому контексті матеріальної та духовної культури українців та інших слов'янських і сусідніх неслов'янських народів. Тому значна частина відомостей, які стосуються, здебільшого, термінології, технологічних аспектів виготовлення і застосування лемківських тканин у побуті, є фрагментарними згадками. На особливу увагу, з огляду висвітлення нашої теми, заслуговують праці Р.Райнфуса, А.Фішера, І.Фальковського, Б.Пашницького, І.Красовського та М.Мушинки.

Через брак матеріалу з найдавніших історичних періодів важко відтворити послідовні етапи розвитку ткацтва на території Лемківщини. Однак, наявні фрагментарні згадки, що зустрічаються при висвітленні різних аспектів матеріальної та духовної культури лемків, а також відомості про розвиток ткацтва на прилеглих до неї теренах дають підстави для гіпотетичних міркувань про його витоки. Еволюція ткацтва лемків, очевидно, проходила у загальному руслі розвитку ткацтва інших етнографічних груп українців. Розвиток лемківського ткацтва зумовлений своєрідністю історичних, соціально-економічних та географічно-кліматичних умов.

Усі історичні епохи супроводжувалися поступовим удосконаленням ткацьких знарядь і технік ткання, урізноманітненням асортименту виробів, збагаченням декоративного вирішення та розширенням їх призначення в побуті. Постійна потреба місцевих мешканців у вбранні, тканинах для оздоблення житла та виробах господарського призначення обумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. З ІХ-Х ст. ткацтво почало виділятися в окремий вид ремесла.

Відомий лемківський публіцист Ю.Тарнович стверджує, що з-поміж усіх галузей народного лемківського промислу ткацтво займає перше місце. У 1424 році у Бардієві був створений ткацький цех. Доволі інтенсивно ткацький промисел розвивався і в північній частині Лемківщини — селах Коросні, Г орлицях, Шимбарку, Змигороді, Яслі та Бічу. Домоткане полотно з цих околиць відоме було ще в XVI столітті. Списки саноцької метрики за 1563 р. містять відомості, що в містечку Сяноку на той час було 16 ткачів. Згідно люстрації 1646 року ткацький цех був у містечку Ясло. Люстрації 1661- 1665 pp. засвідчують існування ткацького цеху в містечку Сяноку, в якому працювало 10 чоловік. Ткацький цех був також і в м. Коросно. Згідно з люстрацією 1747 р. в Яслиськах теж був ткацький цех.

Полотно посідало вагоме місце серед предметів торгівлі. Лляні та конопляні вироби вивозилися до Бардієва, Відня або Будапешта. Продавалися вони і на торгах Пряшева, Кракова та Нового Санча. Його масово скуповували іноземні торговці і великими партіями вивозили на Балкани. Вигідний збут полотна був своєрідним стимулом для розширення та поліпшення вирощування льону і конопель, а також підвищення якості виробів. Селяни обмінювали також домоткане полотно на різноманітні предмети домашнього вжитку — одяг, взуття тощо.

З другої пол. XIX ст. у зв'язку з масовим випуском фабричних полотен різко скорочується виробництво домотканих виробів на продаж. Однак місцеві ткачі аж до початку XX ст. продовжували ще виготовляти їх для власних потреб. Статистичні матеріали за 1853 р. містять відомості про наявність великої кількості професійних ткачів у Галичині, в тому числі й на території Лемківщини — у Сандецькому окрузі їх було 101, Ясельському — 571, Ряшівському — 115, Сяноцькому — 301, Перемиському  — 192. Наприкінці XIX ст. мешканці багатьох сіл і містечок, зокрема Сандецького, Ясельського, Перемиського та інших округів продовжують спеціалізуватися на вирощуванні льону і виробництві лляних полотен. Так, у с. Березів коло Сянока усі мешканці займалися ткацтвом. У с. Баліград, Бірча, Комборна та ін. масово виробляли тканини. Полотняні, як і сукняні домоткані вироби, продавалися на місцевих ринках, зокрема в Дуклі та Динові над Сяном.

 

Наприкінці XIX ст. австрійський уряд уживав деяких заходів для піднесення рівня окремих видів промислів, спеціально виділені були мандруючі вчителі, які ходили по селах і навчали, здебільшого молодь, тому чи іншому ремеслу. Так, на 1897 р. у крайовий бюджет було виділено три тис. злотих для мандруючих вчителів ткацтва. У багатьох традиційних осередках у той час засновувалися ткацькі товариства, при яких організовувалися ткацькі школи. Зокрема, на території Лемківщини така школа була заснована у 1884 р. у Блажові. Згодом, 1886 р. ткацька школа створена у с. Корчині Кроснянського повіту, яка налічувала 9 учнів16. Як і в інших школах, термін навчання був два роки. Місцеві ткацькі товариства забезпечували школи сировиною і збували учнівські вироби. Виготовляли тут полотна, які використовувались для королівської служби, а також обруси, серветки, рушники, хустки та інші тканини. У 1889 р. ткацька школа утворена була у м. Коросно, де навчалось 29 учнів. Ця школа була однією з найпрестижніших, нею керував технолог, який одночасно виконував обов'язки інструктора інших шкіл і ткацьких курсів. У 1890 р. у Коросно відбулася виставка домашнього промислу, на якій представлені були не лише роботи місцевих учнів, але й з усієї околиці. Високим рівнем виділялися вироби з Коросна, сіл Вороблика та Корчина. Цього ж року ткацька школа організована була у Ланцуті, а в 1894 р.— в Горлицях.

Доволі розвиненим на Лемківщині був і суконний промисел. Підтвердженням цьому є віддавна діючі водяні ступи (фолюші), поширені на всій території регіону і особливо в селах, де найбільше займалися виготовленням вовняних тканин. Польський етнограф Г.Ольшанський стверджує, що на терені західної частини Лемківщини було кільканадцять фолюшів і займалися цим промислом тільки українці-русини. У с. Фолюш перед  Другою світовою війною ще збереглися два фолюші. Відомий польський вчений Р.Райнфус констатує, що до Другої світової війни фолюші діяли у селах Гальбові, Святкові, Вєлькі, Майсцові. Згадки про наявність фолюшів до війни (1941-1945 pp.) у селах Гречетові, Ганьчові, Канцльові, Флоринці, Команчі зафіксовані також у матеріалах експедиції 1990 р. в Республіці Польщі. Конструкція і принцип дії цих водяних ступ не мають суттєвих відмінностей від аналогічних пристроїв, які побутували на території Бойківщини, Гуцульщини та інших етнографічних районів України.


Фото із книжки: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т.
На тлі загальнокарпатського історико-етнографічного регіону Лемківщина виділяється перевагою використання лляної та конопляної пряжі (по відношенню до вовняної) для виготовлення домотканих виробів. У межах терену Лемківщини залежно від якості ґрунтів вирощування льону і конопель мало не однакове поширення. Коноплі сіяли в основному на найурожайніших ґрунтах, в той час як льон був менш вибагливий. Так, на півдні Пряшівщини загалом вирощували обидві культури, однак на заході переважав льон, у деяких селах (Остурня, Якуб'яни, Орябина, Олійників та ін.) коноплі не вирощували, на сході переважали коноплі, а в ряді сіл південної Снинщини льон був невідомою культурою. В закарпатській частині Лемківщини більшого поширення набули коноплі. На значній території північно-західної Лемківщини переважав льон.

У XIX — поч. XX ст. методи культивування цих культур були примітивними, а обробка волокон проводилась вручну, з допомогою простих архаїчних знарядь. Усі первинні процеси обробки прядильних волокон на Лемківщині загальновідомі і достатньо повно висвітлені в науковій літературі, Вони проводилися з допомогою ідентичних знарядь, незначні локальні відмінності полягають лише у формах і їх назвах. Процеси обробки льону і конопель, які включають посів, вирощування, вибирання, висушування , обмолочування, вимочування, повторне висушування і очищення волокон від терміття спрямовані на досягнення придатного для прядіння прядива і надання їм необхідних властивостей. Зокрема, якість льону та конопель, тривалість і спосіб вимочування впливали на міцність волокон, Так, у результаті росяного вимочування льону волокна ставали м'якими, але втрачали міцність і були здебільшого жовтуватими. Після водяного вони набували твердості, міцності, голубувато-білої тональності. Висушування на сонці, а при необхідності і в приміщеннях, впливало на легкість та еластичність пряжі.

Зональною своєрідністю висушування стебел льону і конопель на Лемківщині, які в усьому Карпатському регіоні, було те, що цей процес до поч. XX ст. проходив у спеціально збудованих приміщеннях "курненках", або на жердках ("грядах") і навіть у печах курних хат ("хиж").

Внаслідок розчісування волокон отримували кілька ґатунків прядива, з конопель — три-чотири, а з льону навіть чотири або й п'ять. Чисті й довгі волокна називалися "повісмо", коротші — "зріби" і найкоротші — "отіпки", "клоча", "верхівки"). Для отримання найвищої якості прядива повісмо чесали на гребені повторно. На всій території Лемківщини, як і в інших регіонах України, під час розчісування прядива практикувалося також змішування волокон льону та конопель у різних пропорціях. Цей метод дав можливість отримувати додаткові тональні переливи холодних голубуватих відтінків м'яких лляних волокон з теплими сірувато-охристими тонами твердіших конопляних. Локальною особливістю завершальної обробки волокон на Пряшівщині було те, що для додаткового надання їм м'якості скручене у ЗБИТКИ ("вінці") прядиво товкли ще у ступах. Після цього їх витріпували, чесали на щітці і сортували за якістю. У північній частині Лемківщини давні способи обробки льону та конопель найдовше збереглися в околицях Романова, Дуклі, Коросна, Змигорода, Ясла, Грибова, Горлиць, подекуди й Нового Санча. Важливою сировиною для тканин у лемків була овеча вовна. Порода овець, їх вік та умови утримання були основними чинниками якості вовни. Технологія обробки вовни на Лемківщині суттєво не відрізняється від аналогічних процесів на Бойківщині, Гуцульщинічи інших регіонах України. Підготовчий етап включає стриження овець, сортування вовни за кольором і якістю, промивання, висушування та розпушування. Характерною особливістю промивання вовни у лемків (подібно як і в гуцулів та бойків) було те, що вовну ягнят ("міцок") та однорічних ярок ("натенину") вимочували і парили гарячою водою двічі, щоб уникнути (в подальшому технологічному процесі) інтенсивності звалювання у ступах та отримати високоякісні тонкі сукна. Для надання певним видам тканин необхідних якостей у багатьох місцевостях Лемківщини поширене було змішування різних гатунків вовни (руна, міцка, натенини) в неоднакових пропорціях під час розчісування на металевих щітках. При бажанні отримати задуманий колір вовни (сірий) змішували в процесі чесання волокна чорної та білої вовни.

Згідно з побутовим призначенням для кожного виду вовняних тканин-сукон підбирали сировину потрібної якості. Так, для святкових штанів ("холошнів"), верхнього плечового одягу (гуньок, чугань та лайбиків) застосовували високоякісну вовну з молодих, а для буденного вбрання — нижчих гатунків вовну з багаторічних овець. Для основи всіх видів сукон підбирали переважно довшу, міцнішу, щільно скручену під час прядіння пряжу, тоді як на піткання вживали коротші, м'якші волокна, легше спрядені в нитку. Щоб отримати м'яке сукно, нитки піткання легко і рівномірно прибивали бердом. Під час валяння у ступах сукно збивалося в довжину і ширину, на його поверхні з'являвся густий ворс у вигляді коротких волосинок вовни, витягнених в основному з легше скручених ниток піткання.

Під час валяння шов, що з'єднував дві пілки сукна, ставав невидимим. Суцільне полотнище вовняної тканини висушували переважно вдома. З білого сукна шили святкові зимові штани ("холошні"), сердаки, з чорного, брунатного, рідше сірого — штани, гуньки та чугані для щоденного вжитку.

Наступним відповідальним технологічним процесом було прядіння ниток вручну з кужелей за допомогою веретена. Лемкині проявили велику майстерність у вмінні прясти рівні, тонкі та міцні нитки для ткання і вишивання. Адже щільність скручування та рівномірність їхньої товщини формували структуру і фактуру майбутніх виробів.

Для основи пряли значно тонші, щільніше скручені нитки, ніж для піткання, для забезпечення їм належної міцності під час ткання. Для кожного виду тканин пряли нитки відповідної товщини. Найтонші лляні, рівненько скручені йшли на високоякісні полотна (особливо призначені для святкових сорочок ("кошуль", "опліча"), головних уборів — хусток ("фацеликів", "фацеличат", "плахт") та спідниць ("мальованок"), з грубіших ниток виготовляли тканини для буденного вбрання, постільну білизну ("верети", "плахти", "плати", "пошевки", "заголовки"), а також скатертини ("обруси", "пілки"), рушники ("плахітки") тощо. Найгрубіша пряжа призначена була здебільшого на господарські плахти ("трав'яниці", "зелениці") для перенесення трави, на ("дерги") для вкривання коней, мішки та ін.

На території Лемківщини поширено було кілька видів куделей: без присідки, які засувалися за пояс або в дірку у лавиці, та з присідкою. Серед них виділялися куделі, які хлопці дарували дівчатам, оздоблені вишуканим різьбленим або випалюваним орнаментом. Прядіння було головним чином найбільше поширеним заняттям жінок і дівчат, яким займалися не лише вдома, а й на вечорницях. Локальною специфікою цього процесу на Пряшівщині було те, що прядінням вовни тут займалися й чоловіки. "В деяких селах парубки приходили прясти вовну до дівчат на кудельну хижу". Механізованих прялок  лемкині майже не вживали через їх високу ціну. Їх з поч. XX ст. почали застосовувати лише деякі заможніші родини ткачів найбільш відомих осередків ткацтва.

На території Пряшівщини доволі розповсюджений був метод виготовлення пряжі технікою скручування двох ниток "другання". Другали головним чином нитки з волокон нижчої якості, призначені для піткання. Для цього були спеціальні, значно більші (за звичайні) веретена.

Напрядені, змотані в мотки нитки відбілювали ("золили"), внаслідок чого вони ставала м'якші та еластичніші. Часом і* фарбували місцевими рослинними і тваринними барвниками, які закріплювали природними кислотами (огірковим та капустяним розсолом), сіллю або ж мідним купоросом чи галуном. Фарбування натуральними барвниками забезпечувало; пряжі (а також тканинам) стійкі насичені, м'які, пастельні кольори. Лише в кінці XIX- на поч. XX ст. лемки, поряд з природними, почали застосовувати в домашньому фарбуванні хімічні анілінові фарби. Вони давали значно яскравіші, відкриті, зате менш стійкі кольори.

У цей же час у народне ткацтво Лемківщини проникають також і фабричні бавовняні й вовняні білі та кольорові нитки ("памут", "памоть", "краска", "мідря", "волочка", "червени нитки", "червени памут" та ін.). Вони стали застосовуватися місцевими ткалями для піткання в поєднанні з пряжею домашнього виготовлення. Це істотно позначилося на технологічних  художніх якостях домотканих виробів, Полотна стали значно тонші, м'якші, з рівномірнішою структурою і фактурою, зате поступалися за міміцністю виробам з лляної і, особливо, конопляної пряжі.

Виготовляти тканини уміли абсолютно усі жінки і дівчата, а почасти — й чоловіки, особливо в селах з найбільш активним розвитком ткацького промислу. Майже кожна лемківська родина виготовляла для власних потреб різноманітні ґатунки полотен і сукон, лише в рідкісних випадках пряжу віддавали ткачам, і то переважно для виготовлення тонких, дещо складніших за технікою чиноватих ("єднолишних") полотен найкращої якості.

Ткацький верстат "кросна" був майже в кожній хаті ("хижі") і працював майже впродовж року, лише на літо його розбирали (для економії місця). В окремих заможніших господарів було й по кілька верстатів. Вони деколи наймали на зиму й до двадцяти ткачів для виготовлення найрізноманітніших виробів, особливо полотен. У конструкції лемківських верстатів, їх формах і назвах складових частин простежується подібність з аналогічними пристроями сусідніх та віддалених етнографічних груп українців, а також інших слов'янських народів.

До архаїчних знарядь ткацтва належать невеликі за розмірами пристрої для ткання рукавиць ("рукавичники"). Вони відомі були і в інших регіонах України.

Серед загальновідомих технік на досліджуваній території найбільш поширене було полотняне ("обичайне", "просте", "гладке") переплетення. Ним лемки виготовляли більшість простих полотен для натільного вбрання, постільної білизни — плахт, пошевок, а також обрусів, рушників і тканин господарського призначення. Цією ж технікою виготовляли лемки й дещо щільніші, репсової структури полотна, в яких на піткання застосовували по дві й більше нитки, які формували рельєфні поперечні рубчики на поверхні виробу.

Рідше вживалося саржеве "чинувате" переплетення на чотири ремізки ("на штири лапки"), яким ткали найтонше густіше за структурою і рельєфніше за фактурою "єднолишне" полотно ("дреліх", "дриліх", "дрелих", "писанина"). Залежно від способу ткання отримували на поверхні тканини візерунок у скісні діагональні пружки або зигзагоподібні лінії "сосонки", згідно з чим розрізняли дреліх "простий" і "завертаний", "навертаний", "вертаний". Його виготовляли здебільшого найдосвідченіші фахівці окремих чільних осередків ткацького промислу, зокрема сіл Коросно, Команча, Ждині та ін. Як зазначає Р.Райнфус, у селі Ізба майстерно ткали декоративне, т.зв.чиновате полотно на жіночі святкові загортки (плахти).

На думку іншого польського дослідника, у виробництві чиноватого полотна на околицях Ланцута спеціалізувалися звичайно русини-українці, з Лєжайська і Ценяви. Таке полотно високо цінувалося, ще у 80-х pp. XIX ст. його було п'ятнадцять відсотків від загальної кількості полотен, які продавалися на ярмарках у Жолині, а привозили їх туди з теренів надсянських. З нього виготовляли в основному святкові сорочки, штани, спідниці, рантухи, хустки, а також обруси, рідше — покривала на постіль ("плати") та ін.

Перебірна техніка ("перебиране", "перетикане") ткання характерна головним чином для східної (закарпатської) і, до певної міри, південної (словацької) частини Лемківщини. її застосовували здебільшого при виготовленні святкових різнобарвних узорнотканих обрусів, покривал ("плахт"), пошевок ("заголовків"), рушників ("обрусків") та ін. Подекуди, наприклад, у селах Явірки, Граби (як і на Поліссі) цією технікою ткали й узорні опліччя для жіночих сорочок.

Згідно з побутовим призначенням лемки виробляли різноманітні тканини для одягу, обладнання й оздоблення житла та господарських потреб. Найпоширенішими видами тканин для одягу були різних ґатунків полотна і сукна для чоловічого, жіночого та дитячого вбрання, які вироблялися багатометровими сувоями ("поставцями"), та цільноткані поштучні вироби — доповнення до жіночого та чоловічого вбрання (крайки, рукавиці, торбинки) тощо.

Полотна виготовлялися здебільшого для натільного вбрання — сорочок ("опліча", "опліччя", "кошуль", "кошель"), поясного — спідниць ( "мальованок"), фартухів ("запасок"); штанів ("нагавиць", "нагавок", "гачів", "порт", "холошнів"), плечового ("лейбиків", "лайбичат", "кабатів"), а також жіночих головних уборів ("чепців", "завійок", "чубів", "фацеличат", "фацеликів", "хуст", "платів", "плахт", "рантухів") тощо.

Високоякісним було полотно чиноватого переплетення ("єднолишне", "дреліх") — тонке, щільне, здебільшого лляне, призначене для пошиття святкових штанів, спідниць, фартухів, хусток та ін. Чисто лляне полотно звичайного переплетення було двох гатунків: вищої якості — для святкових сорочок, штанів, спідниць, фартухів та грубше ("кототяне", "згребне", "зрібне") полотно для буденного вбрання. Лляно-конопляне полотно поступалося за якістю і застосовувалося переважно на пошиття різноманітних компонентів жіночого та чоловічого одягу щоденного вжитку.

Конопляне ("коніпке", "конопне") кращого гатунку ("пачісне"), і особливо нижчої якості ("згребне") полотно йшло здебільшого на робочі сорочки, підкладки до лайбиків, на передні плати спідниць ("поли"), штани ("гачі") тощо.

Усі види домотканих полотен проходили загальновідомі завершальні процеси обробки для надання їм відповідних властивостей — м'якості, еластичності, білизни, полиску тощо. Щоб досягти цих якостей, сувої сирового полотна золили лугом, прали, вибілювали на сонці протягом тривалого часу, розгладжували каменем і прасували з домогою дошки ("маглівниці", "рубля").

Вузькозональною особливістю завершальної обробки полотняних тканин для спідниць у лемків було застосування декоративного прийому плісування "рясування". Під час цього процесу зшиту з 3-4 пілок тканину, зволожену розчином води з оцтом укладали на столі в складки, вкладали в панчоху і вішали на три тижні для висихання. Опісля виймали з неї тканину, розстеляли на столі і притискали зверху гарячою буханкою хліба аж до її вистигання. Цей метод забезпечував міцність і довготривалість плісування.

Серед різноманітних компонентів лемківського жіночого вбрання, які виготовлялися з сувоїв полотен, а також поштучно тканих виробів, виділяються великі жіночі хустки "поволоки", "фацелики", а також "хімлі", "хомелки". Найбільше домоткані хустки збереглися до нашого часу в центральній частині Лемківщини. їх продовжують носити в основному старші жінки деяких сіл. Це видовжені обруси (виготовлені з найвищих ґатунків льону), оздоблені на поздовжніх краях вузькими кольоровими, здебільшого червоними, пасочками.

Подібними до них були "пілки", "гайтки", "пригортачки" — своєрідні рушники, за допомогою яких лемкині носили немовлят до хресту, до церкви, на прогулянку тощо, У будні загортали дітей у звичайну пілку простого або чиноватого полотна, у свята — в оздоблену кольоровими безузорними або узорними смугами гайтку. Особливою декоративністю виділяються святкові гайтки сіл Туриця, Сімер, Зарічеве, Новоселиця Перечинського р-ну Закарпатської обл. За характером художнього вирішення вони споріднені з перебірними рушниками та скатертинами цих осередків ткацтва, але, на відміну від них, декор розташовували лише на одному кінці гайтки, який при загортанні дитини припадав зверху.

Загальновживаними видами одягових тканин у лемків були різних ґатунків сукна, Ткали їх з натурального чорного, білого, рідше сірого кольорів вовни полотняним переплетенням. Виготовляли їх тієї ж ширини, що й полотно (60-70 см). Два полотнища вовняної тканини зшивали докупи і віддавали валяти у водяних ступах "фолюшах", що розташовувалися при млинах. Під час цього технологічного процесу розріджену за структурою тканину збивали у суцільний суконний матеріал ("постав"), придатний для пошиття вбрання.

Сукна використовувалися для чоловічого та жіночого верхнього плечевого одягу: гунь ("гуньок", "гуньчат"), "сукманів", "сіраків", "сараків", "чуг", "чугань", "капув") та чуб ("чубань"), а також чоловічого поясного вбрання — штанів ("холошнів") та ін. Найбільше поширеним на даній території було біле сукно (для гунь, лайбиків та холошнів). Високо цінувалося також чорне сукно, з якого шили чуги. З часом чорне сукно витіснило біле в багатьох місцевостях. У центральній та східній частинах Лемківщини ще збереглася донедавна традиція використовувати біле сукно на холошні. В долині Ропи, Ждині, Сенківки зустрічалися також білі гуні. Вони характерні і для сіл Перечинського району. Традиційні лемківські полотняні тканини для обладнання й оздоблення житла за функціональним призначенням можна поділити на кілька типологічних груп. Так, для застеляння столів були скатертини ("обруси", "настільники", "настильники", "накривала", "порти", "портки", "пілки", "лулки", "столувки"); для застеляння постелі — "сінники", "сільники", простирадла; для накривання постелі — "плахти", "плати", "пвати"; для пошевок на подушки — "заголовки", "заголовчини", "заголовчики", "облечиння", "прикривки", "наволоки", "поволоки"; для пошевок на перини — "вкриття", "оболоціни", "перинянки"; для оздоблення стін — рушники ("пілки", "пулки", "обруски"). Скатертини, як і рушники, були одними з найбагатших у декоративному відношенні в інтер'єрі лемківського помешкання. На щодень столи були здебільшого не покритими, лише багатші родини застеляли їх однотонною білою пілкою полотна шириною 60-80 см. Довжина обруса сягала 1,2-2,0 м, а в святкових виробах доходила до3-5 м. Така вузька скатертина закривала лише верхню частину стола і звисала по бокових поздовжніх краях. В кінці XIX — на поч. XX ст. з появою ширших столів новішої конструкції почали виготовлятися ширші й обруси, зшиті з двох полотнищ ("пілок") полотна. Місце їх з'єднання іноді оздоблювали вишивкою — червоним, темно-синім або чорним кольором. У східній частині Лемківщини тут вставляли також різної ширини (до 6-7 см) білу мережку ручної роботи ("гаклірку", "рішутку", "рецу", "ряцу"). Часом вузенькі смужки мережки білого і червоного кольорів позмінно чергували вздовж усієї довжини скатертини. Поздовжні кінці виробів завершували рубцем або в'язаними декоративними китицями-торочками. Такого типу обрусами на значній території Лемківщини користувалися й у святкові дні.

Значно багатшими у декоративному відношенні були святкові скатертини ("накривала", "обруси") південної частини досліджуваного регіону, зокрема Пряшівщини. На білому тлі вздовж усього виробу ритмічно повторюються гладкоткані червоні смуги симетричної тридільної будови, інколи розмежовані поодинокими вузькими стрічками синього кольору. Вони домінують над фоном і створюють відповідну емоційну напругу в інтер'єрі житла. За характером художнього вирішення скатертини перекликаються з тканинами для застеляння постелі "плахтами", пошевками — "наволоками", а також рушниками тощо. Поряд з безузорними побутували тут і узорноткані обруси. В них домінуючі мотиви, найрізноманітніші за формою, переважно шести- або восьмипелюсткові розети червоного кольору, щільно укладені в поперечні смуги. їх доповнювали поодинокі, вільно розташовані між цими смугами споріднені фігури — червоного, жовтого, рожевого, синього та фіолетового кольорів.

Вишуканістю декору виділяються подібні до них скатертини східної (закарпатської) частини Лемківщини. Типовими для них є також поперечно-смугасті композиції, в яких один або кілька різних за конфігурацією мотиви — розети ("ружі", "зірниці", "звіздочки", "конарьки"), напіврозети і хрестоподібні фігури розташовані поряд. Іноді поодинокі мотиви укладають на певній відстані, створюючи широкі смуги з розміреним ритмом їх чергування по горизонталі.

Часом між ними вільно розміщують невеликих розмірів фрагменти основних мотивів орнаменту. Ці провідні смуги з обох боків обрамлюють зубчастою або зигзагоподібною смугою, хвилястими гілками або чергуванням чотирипелюсткових розет, напіврозет, хрестоподібних фігур, укладених у монотонному ритмі. Вужчі смуги, що доповнюють основний візерунок обрусів, мають назву "чіпочки", "гачники", "коцки", "цапики", "кривульки", "галузки" тощо, Такою ж групою смуг декорувалися і поздовжні кінці виробів, рідше вони ритмічно повторювалися вздовж усього полотнища скатертини, поєднуючись з вужчими стрічками споріднених візерунків. Композицій цих смуг симетрична відносно лінії стику (поздовжньої лінії зшивання двох пілок, де найчастіше вставляли мережку). Кожна смуга орнаменту вирішувалась в одному кольорі. Домінуюча частина виділялась найбільш яскравим, насиченим тоном.

Поряд із стрічковими у селах Туриця, Тур'і Ремети, Новоселиця, Зарічеве зустрічаються обруси з вільним укладом основних мотивів. Узорні смуги іноді розмежовані фігурами розет "руж" ( що нагадують літеру "ж"), розташованими на певній відстані одна від одної вздовж усього полотнища довільно або в шаховому порядку. Поширеними є скатертини, в яких основні мотиви орнаменту згруповані на обох поздовжніх кінцях, і лише окремі мотиви доповнюють їх по бокових краях. Центральне поле виробу переважно не заповнене, лише вздовж лінії стику двох пілок інколи розміщені поодинокі фігури розет. Зустрічаються також обруси з різнобарвними фігурами розет, розташованими по фону довільно або заскатертини цього осередку базується на контрастних зіставленнях синьої, фіолетової, рожевої, голубої з оранжевою, червоною, жовтою і зеленою барвою. Узорні мотиви, виконані технікою преребору, перекликаються з поздовжньою лінією з'єднання двох пілок декоративною мережкою, яка доповнює, збагачує і завершує композицію.

Найбільшу групу художніх тканин становлять постільні вироби. В усіх районах Лемківщини постіль застеляли однотонними (білими або шарими) конопляними, лляними або лляно-конопляними, низької якості ("клочаними", "платами") полотняного переплетення. З таких же тканин шили накриття на матраци ("строжаки", "сінники", "сільники", "солом'яники"). Для накривання постелі лемки виготовляли переважно кращої якості однотонні — білі, смугасті, рідше клітчасті плахти (плати). Більшість з них ткали з грубших ниток полотняним, рідше чиноватим переплетенням. У смугастих "писаних" ("на партички", "на коцки") плахтах за основу застосовували переважно лляну і конопляну, тонше спрядену пряжу, а на піткання їх часом поєднували з вовняною. Позмінно, в певному ритмі, чергували смуги різної ширини.

Поперечно-смугасті плахти найбільш характерні для південних районів Лемківщини — Пряшівщини. Це червоно-білі тканини, які іноді доповнюються ще введенням поодиноких вузьких стрічок темно- синього, чорного або сірого кольорів. Пурпурно-червоний колір домінує в композиції, білий фон, підпорядкований йому, створює враження своєрідних просвітів. Композиція різнобарвних смуг здебільшого тридільної будови базується, головним чином, на розміреному ритмі вужчих і ширших смуг та симетрії. Спостерігається значна різноманітність варіантів однотипних стрічкових композицій плахт. Різновидом смугастих покривал є "кутні" плахти (зшиті з кількох пілок), які відділяли постіль породіллі від простору кімнати.

Узорноткані "перебирані" святкові плахти закарпатської частини Лемківщини виділяються найбільшою різноманітністю композицій та багатством колориту. Традиційними для них є рослинно-геометризовані мотиви розет чотири-, шести- і восьмипелюсткових, ромбоподібних та хрестоподібних фігур різної конфігурації, що поєднувалися між собою за принципом симетрії. Вони вільно укладались на полотнищі й доповнювалися дрібнішими елементами. Широкі смуги орнаменту домінуючого червоного кольору різної насиченості обрамлялися вузенькими чорними або темно-синіми стрічками у вигляді поодиноко розташованих ромбиків, квадратиків, зубчиків тощо. Іноді вузенька смуга чорного чи темно-синього кольору проходила і посередині основного орнаменту, акцентуючи ритм чергування смуг та підкреслюючи їх. Це давньослов'янська традиція декоративного вирішення тканин. Ткали такого типу плахти полотняним переплетенням, а в місцях узорних площин — перебором за допомогою дошки.

Пошевки на подушки відносно недавно (після Першої світової війни) увійшли в побут лемків. Вони були поширені здебільшого у рівнинних і передгірних районах. Застосовували подушки в основному заможніші родини, тоді як бідніші мешканці замість них користувалися кожухами та іншими тканими виробами. Для щоденного вжитку лемки повсюдно виготовляли переважно однотонні білі, рідше смугасті "пошивки" ("пошевки"), В селах Пряшівщини поширені були здебільшого поліхромні наволочки, в декоративному вирішенні яких переважали гладкоткані стрічки або клітки. Домінуючим кольором виступав червоний. Ритм смуг укладений за принципом симетрії та рівноваги ширших і вужчих стрічок, які позмінно чергувалися. Також зустрічаються наволочки, в яких виділяється бічна частина, виставлена для огляду, тоді як середина однотонна. Тут зосереджені здебільшого ширші кольорові смуги три-, рідше п'ятидільної будови. На інших площинах виробу в міру віддаленості від бічної частини ритм смуг розріджується, більше місця відводиться білизні полотна.

У східній частині Лемківщини художнє вирішення пошевок вирізняється багатством та різноманітністю. Основу орнаменту складають традиційні геометричні та стилізовано-рослинні мотиви. При цьому для узорних наволочок передгірних районів більш характерні поєднання геометричних мотивів, у той час як для низинних — рослинні. Композиції пошевок споріднені за характером декору зі святковими плахтами, рушниками, скатертинами та іншими виробами того чи іншого осередку.

Разом з іншими тканими виробами в групі полотняних тканин особливої уваги заслуговують рушники, які поряд з основним практичним призначенням виконували побутову і ритуальну функцію у щоденному і святковому житті лемків. Загальновживаними були прості рушники для щоденного користування в побуті — "утираки", "обруски". В минулому майже на всій території досліджуваної зони Карпат бідніші верстви населення застосовували для цих потреб гладкоткані, безузорні шматки полотна. Лише незначна частина багатших мешканців виготовляла спеціальні господарські рушники невеликих розмірів із стриманим декором у вигляді кількох кольорових вузеньких стрічок, сконцентрованих на поздовжніх краях виробів. Домінуючим завжди виступав червоний колір, що поєднувався часом з темно-синім та ін.

Значно багатше декорувалися обрядові (святкові, весільні) рушники, характерні для всієї території Карпат та інших регіонів України. Вони мали поперечно-смугастий уклад декору. В північній та південно-західній частині Лемківщини поширені були в основному рушники з поліхромними безузорними поперечними смугами контрастних зіставлень кольорів — червоного і темно-синього на білому тлі. Дещо ширші смуги домінуючого червоного кольору, що повторюються в монотонному ритмі, сконцентровані на поздовжніх краях виробу.

Центральна площина рушників оздоблена в основному поодинокими вузькими стрічками, розташованими значно вільніше, ніж по краях виробів. В окремих випадках середня частина рушників була суцільно білого кольору. У селах Східної Лемківщини побутували вишукані в мистецькому відношенні узорні рушники. На обох кінцях цих виробів, як і скатертин, розташована одна ширша смуга основного орнаменту, створеного геометричними або стилізовано-рослинними мотивами, традиційними для даної місцевості. По боках на певній відстані проходять гладкі кольорові прокидки піткання або дрібний візерунок у вигляді гілки, зигзагу, хрестоподібних фігур, ромбів, які послідовно повторюються. Вони значною мірою співзвучні з орнаментом центральної смуги, доповнюють і збагачують його. Іноді на відстані 5-6 см від згрупованих смуг розташовують вузенькі кольорові стрічки — піткання прокидки, або однотипні дріб- ноузорні смуги.

Крім лляних і конопляних, у деяких, зокрема, південних районах Лемківщини (села Орябина, Шамбронь, Нижні Репаші) та окремих селах Гуменського округу побутували й вовняні накривала на постелі ("плати", "пвати", "дери", "дерки". Виготовляли і'ходнотонними сірими, смугастими, чорно- білими, чорно-коричневими або заснівчастими — картатими. Останні нагадують бойківські однотипні вироби "коци". Ткали їх переважно з грубо спрядених ниток полотняним переплетенням і застосовували для вкривання постелі, коня тощо.

Окрему групу інтер'єрних тканин складають смугасті або картаті узорні доріжки або килимки ("покрівці", "цуряники", "покровці", "ковралі-бігуни"), що використовувалися в традиційному побуті для застеляння долівки, рідше — припічків, лавиць, скринь тощо. В них для піткання застосовувалися різнокольорові смужки, порізані зі старих тканин та одягу ("рубаття").

Поява в останні десятиліття сучасних житлових приміщень і нових меблів зумовила виникнення нових типів тканин — декоративних серветок, доріжок, накидок на журнальні столики, телевізори, крісла тощо. Художнє вирішення цих виробів засвідчує звернення майстринь до традицій лемківського ткацтва, їх нове осмислення відповідно до теперішніх побутових умов і естетичних уподобань. Беручи за основу усталені принципи декорування, найбільш талановиті ткалі привносять нові елементи, розробляють щораз інші композиції.

Старовинні лемківські домоткані вироби майже повністю вийшли зі щоденного вжитку. Втрачається їх роль як суто утилітарних виробів, зате посилюється їх декоративна функція в інтер'єрі та сценічному вбранні. Так, окремі національно свідомі лемки, які намагаються зберегти українську ідентичність, вживають старовинні ткані вироби (особливо вбрання) під час родинних свят та урочистих "імпрез", як одну з ознак етнічної приналежності цієї етнографічної групи до українського етносу.

Аналіз традиційних лемківських тканин засвідчує спорідненість їх з однотипними виробами українців інших етнографічних груп, подібність до однотипних виробів сусідніх слов'янських, а також неслов'янських народів.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 01 травня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):