Світлини із книжки: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т.
Витоків каменярства на Лемківщині можна дошукуватися в далеких попередніх віках, на що дають певне право історія аналогічного промислу, практика використовування каменю населенням сусідніх земель, з якими Лемківщина ніколи не поривала зв'язків. В кінці XIX - на поч. XX ст. добування і обробка каменю належали до одних з чільних занять місцевого населення. Передусім там, де був відповідної якості камінь. Хоча з найдавніших часів використовували доступні його види — польовий та лупаний пісковик.

Найбільш поширеним на Лемківщині було застосування каменю в будівельній справі, а, отже, і його добування та відповідна обробка мусили розпочатися дуже давно. Відсутність археологічних даних, скупі архівні джерела не дають можливості точно визначити початки використання каменю.

Найбільш ранньою задокументованою датою про застосування місцевого каменю в будівництві є 1581 рік. Це архівна згадка про спорудження водяного млина в с. Бортне. Окремі дослідники початки каменярства як виду народного промислу лемків відносять до XVII століття. У 1668 р. камінь з Перегінного привозився на будівництво вежі ратуші в с.Бєчу. Крім того, камінь широко використовувався в житловому та господарському будівництві. З другої половини XIX ст.— особливо інтенсивно в міському, а з початку XX ст.— будівництві доріг. Окремі майстри, згодом спілки, наприклад, в селах Будаки, Перегінному виробляли з нього цоколі на підмурівку, плитки на хідники, придорожні знаки тощо.

На Лемківщині не без впливу давньої католицької традиції встановлювались каплички — придорожні, присадибні, польові, цвинтарні. Ці невеликі прямокутні споруди, часто без вікон, з однією банею (або й без неї), з хрестом на даху відзначалися невеликими розмірами, їх зовнішні параметри рідко перевищували 6 м, а висота 3 метри. Будовані були з польового та лупаного пісковика, хоча траплялися із застосуванням кам'яних тесаних деталей — пілястрів, наличників, карнизів або інших архітектурно-конструкційних елементів. Були в капличках і фігурні зображення святих. В с. Кремпна ще в 1960-х pp. збереглася (пошкоджена) придорожна капличка з пісковика, в якій плоскорізьблену фігуру св. Миколая висотою 108 см виконав майстер Шатинський, більш відомий як "Старий" .

На Лемківщині не було села, де б не стояло при дорозі чи в полі однієї, п'ять, а то й більше капличок. В с. Будаки в різному стані збереглися ще три таких. До найдавніших, що дійшли до початку 1960-х pp., можна віднести ту, що в полі біля с. Будаки,— вона була збудована в 1789 році. У лемківському селі Граб (воєводство Ясло) були присадибні каплички Гошка, Міхніта, а за селом — польова — з 1874 р. Дмитра Симеката 1900 p. — Андрія Кліціка. Вс. Довгому було чотири каплички, в с. Вишевадка — три, в більшості з них були фігурки святих, різьблених з дерева або каменю.

Камінь використовувався і в будівництві церков та інших культових споруд.

Камінь-пісковик, потрібний для виготовлення предметів, що були об'єктами купівлі-продажу, добувався на схилах кількох гірських масивів, передусім на узбіччях гір Магури, Кобили, Магурича Вонтковського, Корнуті, Мохнатому та деяких інших, розташованих недалеко від сіл Фолюш, Бодаки, Перегінне, Вапінне і Бортне. Бортне було чи не найбільшим центром каменярського промислу на Лемківщині.

За своїми якостями, передусім твердістю та пластичністю, він поділявся на два основні види — так званий "сивий" камінь та світлий. Дещо окремо стояв вид "лупаного", слоїстого пісковика. Перший цінувався і найвище: крупнозернистий, твердий, він призначався на виготовлення млинових каменів та жорен. Зрозуміло, що саме наці вироби, зокрема камені до жорен, попит був дуже давній. Білий — дрібнозернистий, м'який камінь використовувався на інші види виробів та будівництво церков, а передусім — хрестів, скульптури, а також різних точил, брусків, так званих "дурбаків" тощо. Його застосовували в спорудженні містків, хідників, сходів, цябрин до колодязів, доріг тощо. З розколюваних ("лупаних") плит пісковика робили стільниці до столів.

Придатний для скульптури, пам'ятників взагалі, камінь, особливо "сивий", залягав у скельних породах на певних, інколи значних глибинах. Добування його було пов'язане із значними труднощами, великими фізичними зусиллями. Тому стає зрозумілим викарбований Феленчаком в каменоломні біля Бортного текст та дата (1859) як свідчення про здобуту перемогу у видобутку каменю. За традицією тих, хто добував його з-під землі, тут називали "гірниками". Добування його, крім досвіду, зусиль, вимагало й наявності певного інструментарію. Це "шпіци" — сталеві прути приблизно 50 см довжиною та до 2 см товщиною, "клини" — залізні (сталеві) розклепані штабки тощо, молотки, "кияни"- малі і великі, вагою від трьох до восьми кілограмів, різні долота, інші знаряддя і пристрої. При вибиванні "шпіцом" отвору камінь, щоб зм'як, поливали водою.

Відколотий від масиву блок, залежно від призначення, згруба обробляли тут же, на місці. Відтак, залежно від пори року, розмірів заготовки, возом, саньми або ж за допомогою шнурів "на смик" блок транспортували до місця, де йому надавали потрібних форм. З опрацюванням, особливо коли витісували хрест з розп'яттям, тобто виконували складні скульптурні операції, не зволікали. Треба було максимально швидко використати природні пластичні якості матеріалу, що були зумовлені рівнем його вологості. На відкритому повітрі пісковик швидко її втрачав, а з нею — і в'язкість. Майстри переважно працювали впродовж усієї теплої пори року — від ранньої весни до пізньої осені і рідко у закритих приміщеннях, запобігаючи себе таким чином від професійної хвороби — силікозу. Найбільш усталеними, традиційними були дві форми організації праці при виконанні великогабаритних речей, таких як придорожніх чи намогильних хрестів, пам'ятників і т.п. Перша: їх виготовляли недалеко від місця добування, тобто в кар'єрі, тоді поряд споруджували невелике шатро — колибу, в якій каменярі перебували негоду, готували та споживали їжу. Друга, і вона практикувалася частіше: на подвір'ї своєї садиби, під якимсь накриттям. Це давало майстрові можливість не вибувати надовго з циклу господарських робіт. Набір знарядь, інструментів, якими користувалися при цьому, переважно складався із кільканадцяти предметів. Це були згадувані "кияни" (молоти) різної ваги, клини, так звані "палки" — дерев'яні молотки, "оскарди" — молотки для оббивання каменю, особливо при виготовленні жорен, різні долота, а також "вінклі" — кутівники, циркулі та деякі інші. Всі вони, або їх більшість, були саморобні, найчастіше зроблені місцевим ковалем із зужитих кіс, серпів, напильників тощо.

Специфіка праці: видобуток, первинна обробка блоку, його транспортування до місця призначення вимагали значних фізичних зусиль, особливо коли виготовлялися такі громіздкі речі, як, наприклад, млинські камені. Майстри, робітники об'єднувалися у невеликі (до 5 чол.) кооперативи, спілки. Наприклад, ус. Бортному наприкінці XIX - на поч. XX ст. їх було п'ять. Ці спілки створювалися на двох основних засадах — родинній, коли до неї входили члени сімейно споріднені, і по відбору за професійною придатністю. За першим принципом в 1858 р. утворилася чи не перша на Лемківщині спілка Стефана Феленчака з трьома синами під дещо романтичною назвою "Під явором". Феленчаки, об'єднані на родинній основі (вже в іншій спілці) не поривали із своїм ремеслом до 1947 року.

За другим принципом формувалися спілки на зразок тієї, куди входили, наприклад, Матфій Ціркот, Іван Дутканич, Василь Грицонь. Це були досвічені майстори, які хотіли співпрацювати тільки з добре підготовленими каменярами. Вони не прийняли до свого колектику Тимка Шкуратова з Бортного, оскільки він не склав своєрідного іспиту — вирізьблений ним придорожній хрест не відповідав їхнім критеріям оцінок.

Більшість майстрів поєднувала це ремесло з роботою у господарстві, займалися домашнім промислом. Так підробляли до Першої світової війни Іван Мізік, Микола Колітко, а у міжвоєнний час — Тимко Толтко, Василь Борсук зі с. Вапінного, Іван Драган з с. Фолюш та інші". В с. Пілігримка, наприклад, ще у міжвоєнний час майже усі 15 каменярів не залишали працю в господарстві. Ці заробітки не тільки полегшували побут родин, а й часто давали можливість і піднести господарство на вищий рівень, передусім, за рахунок купівлі землі. Так, Данько Феленчак на початку XX ст. вже мав 24 морги.

В кінці XIX ст. каменярством як домашнім промислом займалося "християнське населення" містечка Риманова. Виробляли млинські камені, які збували в сусідніх повітах. Жорнові камені виробляли і в Посаді Яслінськім. У міжвоєнний час цим тут займалося близько 15 чоловік. Це був додатковий заробіток.

На виконання замовлення (без врахування часу на добування сировини, її транспортування, місця обробки) витрачалося два-три дні.

Камінь ламали "на горі", недалеко від села, в старій каменоломні, де його добували ще перед Першою світовою війною. На продаж робили жорнові камені на 17-18 цалів в діаметрі, собі — на 15-18. В рік тут виробляли до 150 штук. Найбільше продавали в Риманові: по вісім злотих за камінь. Вироблювані у Фолюші бруски збувалися по два злотих. У Фолюші потрібного каменю шукали в лісі, потоках. Інколи його привозили за кільканадцять кілометрів. На виготовлення одного жорнового каменя потрібно було затратити не менше дня. Дешевше продавалися "оселки" — брусочки для точіння кіс тощо. Такі складні вироби, як придорожні, присадибні, намогильні хрести, мацеви (намогильні знаки у євреїв), каплички вироблялися як для конкретного замовника, так і для анонімного набувача. Вони належали до престижних видів робіт, а тому і дорогих. Хрест, наприклад, коштував 170-1200 зл., мацева — 100-200 зл. тощо. Відомий майстер Шатинський зі с. Розстайного на початку XX ст. за фігуру св. Миколая брав до 200 доларів.

З каменю виробляли також предмети, або ж їх конструкційні частини, і до використої вувалися у побуті. До таких, зокрема, відносяться столи. Поки що можна твердити,  що з-поміж всіх етнографічних груп українського народу тільки у лемків були столи з кам'яними стільницями (чи не найбільші архаїчні з предметів побуту). Такі стільниці виробляли переважно каменярі з Фолюша. Придатний для цього камінь був і в інших околицях, але саме тут найкраще вміли використовувати його з подібною метою.

У музеї народного будівництва в Сянові в інтер'єрі хати, перевезеної сюди зі с.Пілігримка, стоять два столи з такими] стільницями. На меншій з них (100 х 73 см) є висічена дата "1888". Стерті кути основної частини стола свідчать про те, що не одне покоління ним користувалося. Відомо, що ця хата належала лемкові Павлові Пейку, каменяреві, була побудована в другій половині XIX століття. Але це ще не дає підстав для визнання згаданої дати часом створення цього стола. Дослідники зафіксували, що стільниця другого, більшого стола (168 х 92 см) при товщині дещо меншій, ніж 5 см, придбана (і встановлений стіл) у Фолюші на початку XX століття.

Стільниця меншого (давнішого) стола донесла до нас і певну знакову (символічну) інформацію: на її поверхні хтось із мешканців хати гострим предметом (ножем, цвяхом) прорізував рисунок, що може асоціюватися з триверхою церквою, свічником-трійцею. Можливо, що цим зображенням, передусім, непропорційно великим шести- (восьми)конечним хрестом стверджував свою конфесійну приналежність?

До оригінальних, менш поширених, належали такі вироби лемківських каменярів, як зруби (цябрини) до колодязів. Здебільшого вони просто складалися з лупаного або згрубша оббитого каменю. Але верхні частини цябрин виробляли і з суцільних брил або відповідних розмірів плит. Відомим осередком, де їх виготовляли, було село Фолюш. В Музеї народного будівництва у Сяноку експонується така цябрина біля хати з Пілігримки. У квадратній плиті зі сторонамии 1 х 1 м при середній товщині 20 см є круглий отвір діаметром близько 60 см. Вона покладена на високу (таких же параметрів) підмурівку зі шматків лупаного каменю. За манерою виконання можна припустити, що призначалася для принагідного купця,— якоїсь скрупульозності в обробці помітити годі. Вона впадає в око в інших виробах лемківських каменярів, наприклад, точильних кругах (хоч і вони збувалися на ярмарках). Різновеликі — діаметром 20- 30 см і 1 м та більше (експонат зі згаданого музею має в діаметрі 105 см) повинні були відповідати певним функціональним вимогам. Вони мали покупців по обидва боки Карпатського хребта, в Надсянню.

До найдавніших виробів з каменю на Лемківщині (і не тільки тут) потрібно віднести намогильний знак, передусім хрест. З-поміж тих нечисленних вже намогильних кам'яних хрестів збереглися невеликі (60-70 см висоти), грубо тесані рівноконечні, грецького типу. На одному з таких на передньому, не дуже старанно обробленому боці доволі чітко проступають карбовані кириличні літери-абревіатури, стерті часом.

У с. Гладишеві (воев. Н.Санч) у міжвоєнні роки було присадибних та придорожніх шість таких фігурних хрестів. Найдавніший — з 1894 року. Деякі з них, як фіксують обстеження 1965 p., були знищені або пошкоджені. Вони є з рельєфними, фігурними зображеннями або без них. Ці останні відносяться до давніших часів. В основі цього явища, до речі, дуже розповсюдженого в християнському світі, лежить не тільки віра в охоронну силу цього символу, а й суспільно апробована потреба фіксувати в родовій, колективній пам'яті події, факти, стихійні лиха, що позначились на їх долі. Крім того, спорудження таких хрестів, як і капличок, було зумовлене престижною функцією,— адже в найближчому середовищі було відомо, хто, на чиї кошти встановив цей хрест чи капличку.

Типологічно всі кам'яні намогильні, прицерковні, придорожні, присадибні пам'ятники на Лемківщині можна об'єднати в кілька груп: хрести (всіх конфесій) без розвинутих цокольних частин, хрести на цоколях зі збагаченими архітектурними формами, хрести з розп'яттям. Ці в свою чергу також поділяються на викуті з одного блоку і з прикріпленими до хреста фігурами. Значну групу становлять розп'яття з нішами в постаментах, в яких розміщені (викуті з цього ж блоку, прикріплені) скульптурні зображення. Врешті, меншу групу становлять пам'ятники з фігурним навершям.

Зрозуміло, що в цій типологізації не беруться до уваги пам'ятники, створювані професійними художниками для міських середовищ, та пам'ятники визнавців малочисельних віровчень, як і поодинокі, не типові, що збереглися на сільських цвинтарях Лемківщини. До таких треба віднести частково зруйнований намогильний пам'ятник з Бортного. Встановлений в середині 1930-х pp. на могилі, правдоподібно, млинаря з цього села, звертає на себе увагу оригінальною композицією: на двох незакінчених млинських каменях діаметром дещо більше одного метра встановлена своєрідна капличка, викута з одного блоку, разом з невисоким, пропорційно добре знайденим базисом, що краями виступає за боки верхньої частини. В ній майже на всю висоту зроблена неглибока ніша півкруглим навершям. Вона призначалася не для традиційної епітафії чи барельєфного зображення, а, треба думати, для встановлення восьмиконечного хреста, розбиті частини якого знаходяться поряд. Його параметри відповідають саме цьому місцю.

На Лемківщині форми хрестів з різьбленими розп'яттями, взагалі зі скульптурними компонентами (як і хрестів взагалі) завжди були і є конфесійно зумовленими. Тут вони є двох основних типів: західного та східного. Поміж тих, що збереглися, найдавнішими, датованими 1870 та 1877 роками, є намогильні хрести в с. Вапенне. Є ще кілька хрестів з розп'яттям, датованих кінцем XIX ст., в с. Бортному. Типологічно вони, як і створені на початку XX ст., відносяться до попередньо названих. Найчастіше на масивному, восьмиконечному хресті вирізьблена фігура Розп'яття, яка відповідає вимогам католицької конфесії.

Звертає на себе увагу те, що здебільшого фігури розп'ять на таких хрестах трактовані дуже схематично; їх форми спрощені, що, зрозуміло, не позбавляє їх пластичної образної виразності. Всіх їх характеризує стримана експресивність,— вона у виразі обличчя з підкреслено закритими очима, запалими щоками на схиленій голові, півкруглих неглибоких врізаних лініях ребер тощо. Причому анатомічні пропорції всюди порушені: найчастіше голова неспіврозмірно велика, валкуваті руки короткі, долоні та ступні — завеликі або замалі. Валкуватими, надто видовженими є ноги, ступні, масивні руки на такому пам'ятнику зі с. Вапенне, хоч сам восьмиконечний монументальний хрест, на якому є ця фігура, виконаний бездоганно. Поза сумнівом, їх творили місцеві майстри або майстри з близьких околиць. В першій половині XX ст. на цвинтарях Лемківщини було встановлено більшість намогильних пам'ятників з тих, що збереглися з фігурними елементами. Передусім розп'ятого Ісуса Христа. Вирізьблені з місцевого пісковика вони бувають різні за розміром: від 1 до 4-х метрів висотою з незначними відмінностями в архітектоніці самого хреста, обумовленої передусім конфесійними факторами, як і відмінностями іконографії фігур розп'ятого Спаса. При цьому необхідно визначити, що в окремих пам'ятниках, наприклад, тому, що на могилі Івана Валевського (помер 1909), з цвинтаря с. Бодаки сам хрест виконаний у відповідність до вимог східної, а фігура разп'ятого Спаса, що вирізьблена в цьому ж масиві — західної конфесії. І ще не поодинокий випадок: таких намогильників на цьому цвинтарі сім.

У міжвоєнний період на лемківських цвинтарях таких намогильних розп’ять з'являється багато, особливо встановлених в середині 1930-х років на цвинтарі с. Бортне. На шестиконечних хрестах, що разом з постаментом дещо вищі від двох метрів у їх верхній частині, обов'язковий напис "ІНЦІ", а сама фігура Христа прибита до хреста трьома цвяхами. Її пластика виразна і підпорядковані передачі основних анатомічних пропорцій, Голова Христа легко схилена на праві рам'я та дещо подана допереду. Риси обличчя, хоча час залишив на них свій слід модельовані старанно; чітко виступають опущені кінцями вниз надбрівні дуги; таким є прямий, доволі масивний ніс, спадаючі додолу недовгі вуса. Волоссі м'якими локонами спадає на обидва рамена. На голові — терновий вінок з двох переплетених валиків. Дещо валкуваті руки закінчуються долонями із зігнутими пальцями. Грудна клітка з чітко означено" западиною живота. Начересельник у формі звинутої тканини, зав'язаної на правом стегні, потовщеними кінцями спадає додолу. Ноги з піднятими колінами опущені паралельно. Ступні ніг також розміщені одна на одній. Якщо ж вони прибиті паралельно, то оперті на підставці, що доволі масивно виступає зі стовбура хреста, Хрести стоять на прямокутних цоколях, що завершують невисокі постаменти. Форми їх дещо різняться, передусім за рахунок: профільованих карнизів та ніш. Ці останні бувають прямі, з півкруглим або спареним аркоподібним завершенням. В окремих з них збереглися фігурні, рельєфні зображення. Вони здебільшого повторюють традиційні композиції — Святої Родини, Богоматері, святих патронів.

Однак таких хрестів збереглося менше, більше — виконаних майстрами, які орієнтувалися на стильові зразки. Таким, наприклад, був хрест, що до недавнього часу (початку 1970-х років) стояв у полі біля с.Висова (воєв. Горлиці). Чотири з восьми його кінців закінчувалися невеликими потрійними півкружними виступами. Вертикальна частина кола — рельєфне декоративне обрамлення. Високий цоколь (співвідношення з хрестом І:І) мав розвинений карниз, аркоподібні та профільовані, отже, ніс на собі ознаки стилю бароко.

Частіше зустрічаються придорожні, присадибні хрести зі скульптурним розп'яттям — барельєфними та горельєфними. При загальних, дуже наближених до себе розмірах — не вище 2,5 м висоти (разом з п'єдесталом), а фігури — 60-70 см, в образній системі вони орієнтовані на професійні зразки барокової, частіше — класицистичної скульптури. Встановити точний час появи таких хрестів на Лемківщині зараз складає неабиякі труднощі, адже  значна частина їх знищена або ж пошкоджена. Р.Рейнфусс вважає, що найдавнішим з цього типу хрестів є зроблений  1878 року. Вони відзначаються добрим рівнем ремісничого виконання, з характерною увагою майстрів до деталей. Зрозуміло, що поміж них є й такі, котрі відносяться і до групи примітивів. Однак їх небагато, і відомо, що була певна спеціалізація у виконанні хрестів з фігурними зображеннями; і в приклад, Іван Козак (на Магуричі) робив тільки хрести, розп'яття ж до них різьбив інший майстер.
На групі цих хрестів чіткіше, ніж на інших, помітні зміни, що позначились на самому підході творців до намогильних пам'ятників, шуміння ними власних завдань. Можна твердити, що вони (не всі) були підвладні "сові з його розуміння пріоритетного екомінного фактору. Довговічні вирізьблені барельєфні фігури, композиції в масиві постаменту все частіше замінюються відлитими вставками з недовговічного алебастру. їх, тиражованих, продавали на ярмарках в Горлицях, інших місцевостях. Свідченням наростання тенденцій до прискореного виготовлення намогильних пам'ятників є хрести з прикріпленими до них розп'яттями. На цвинтарі с. Ганчова зберігся хрест зі слідами відбитої від нього фігури. Квадратні заглиблення від шпонів точно показують місця штучного з'єднання фігури з хрестом. Про саму ж фігуру, її іконографію можна судити з уцілілих ступней, паралельно розміщених на виступі-консолі. Відомо, що фігури розп'ять до окремо роблених хрестів виконували І.Гомкович та В.Ямер в с. Лужна. Робив їх і відомий майстер І.Шатинський з с. Розстайного. Створені ним фігури позначені відкритим прагненням майстра до реалістичного трактування форм: обличчя, торс, руки відповідають анатомічним пропозиціям людського тіла; а якщо окремі частини фігури й відходять дещо від них (наприклад, довжина ніг), то це виправдовується врахуванням ракурсу сприймання пам'ятника.

В окрему групу слід виділити пам'ятники на єврейських цвинтарях. Вони були не тільки в міських, а й у численних сільських місцевостях. Це так звані "шайбеци"— плити з написами, символічними зображеннями. їх виконували лемківські майстри кам'яних справ спільно з єврейськими з м'якого пісковика (найчастіше лупаного).

Дуже рідко на пам'ятниках Лемківщини трапляються різблені декоратичні мотиви. Це ті поодинокі, де переважно рельєфні розетки, які потрібно розглядати як символи, а не прикраси. Проте на цвинтарі с. Команча є пам'ятник, цокольна частина якого прикрашена рослинним декором - гілки з розцвілими трояндами творять своєрідні обрамлення для дати "1932". Вони добре опрацьовані, при цьому видно і професійне знання пластичних властивостей пісковика,— всі деталі пропорційно масивні, не подроблені.

Значно меншу групу становлять (і становили) на Лемківщині пам'ятники, основним компонентом яких є фігура, багатофігурна композиція. Один з таких зберігся у Ждині. Це — ренесансова за композиційним принципом (тут доречно зауважити, що саме таку композицію, в основі якої лежить трикутник, особливо люблять народні майстри) група Святої Родини, встановлена на високому постаменті. Його три боки заповнені рельєфними зображеннями. Вони в неглибоких нішах з лукоподібним завершенням. Хоч пам'ятник створений у 1902 p., м'який пісковик добре зберіг пластику форм. Іконографічні схеми скульптурних зображень запозичені з ікон, хоча й враховані специфіка барельєфної скульптури, властивості матеріалу тощо. Це особливо чітко проступає в сцені хрещення Ісуса Христа. Щоб достовірніше передати на площині каменю цю євангельську сцену, майстер поставив Івана Хрестителя на невисокий східець, що повинен був символізувати берег ріки. Його фігура дуже кремезна, голова вкрита густим волоссям, а обличчя — вусами та бородою. Поколінне зображення фігури Ісуса Христа піднімається над нижчою сходиною, яка ж до того одним кінцем опускається додолу. Зрозуміло, що у глядача це повинно асоціюватися з водою річки. Образно-пластична інтерпретація всіх інших фігур плоскорізьблена — Юрія-Змієборця, що сидить на коні, передні ноги якого набагато коротші від задніх, бо під ними скрутився невеликий дракон; фігура св. Миколая з її підкреслено благословляючим жестом руки, врешті, як і всі об'ємні фігури Святої Родини — домінуючої частини пам'ятника — засвідчують майстерність народного умільця.

Сучасний стан цвинтарів, прицерковних територій, що функціонували на Лемківщині в передвоєнний час, не дає змоги об'єктивно висвітлити їх колишній вигляд, передусім кількісно визначити та відтворити образно-пластичні характеристики намогильних прицерковних та придорожніх пам'ятників. Однак наявна атрибутика з предметів цього ряду дає певне право на твердження, що у міжвоєнний період з названих об'єктів переважали кам'яні намогильники з фігурними компонентами. Найбільш типовими могли бути подібні до збережених в багатьох місцевостях: Бодаках, Валенному, Ждині, Дзиндрановій, Команчі та ін. До таких відносяться розп'яття на хрестах з різною кількістю кінців. Вони встановлені на постаментах, в нішах яких розміщені барельєфні зображення Богоматері, різних святих, передусім патронів. Подібних значно більше збереглося в Галичині. Але тут їх об'єднує значно вищий виконавський рівень, наслідування професійно виконаних зразків. Тому й не наділені вони таким великим зарядом емоційного впливу, щирості й безпосередності, що властиво творам справді народних майстрів.

Лемківські майстри каменярської справи здебільшого залишись безіменними, завжди вносили в обов'язкову іконографію народне її розуміння, зберігали за собою право власного образно-пластичного бачення твореного. Вони чудово володіли технологією обробки каменю, знали його пластичні властивості, тому на їх творіннях ніде не помітно ні зіштукованих частин, випадкових форм як наслідку сколів тощо, що так часто траплялося у галицьких міських ремісників-копіювальників.

У перші післявоєнні десятиріччя на Лемківщині традиційне каменярство як промисел практично перестало існувати. Перспективи розвитку має одна його галузь — пам'ятникарство, передусім — меморіальне.

джерело матеріалу: Лемківщина - історико-етнографічне дослідження у 2-х т., Т. 2, Духовна культура - 420 ст.
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 01 травня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):