Вітчизняний націоналістичний рух від моменту свого організаційного оформлення чітко й недвознач­но декларував прихильність до нелегальних методів боротьби проти держав, що контролювали в міжвоєнний період землі, заселені українцями. Підпільне становище, з одного боку, ускладнювало націоналістам життя, а з другого – робило зайвими компроміси з окупантами. Ще в довоєнний період найширшу роботу ОУН зуміла розгорнути на українських етнічних землях, які входили до польської держави. Відтак саме в Західній Україні в 1930-х було зафіксовано спроби створити перші криївки.

 

До другої світової
Наголосимо, що ані тоді, ані в 40–50-х роках минулого століття криївка не була звичайною землянкою, відомою радянським телеглядачам із художніх фільмів про червоних партизанів. Це мав бути справді надійний сховок, не помітний сторонньому оку, але зручний для обслуговування потреб підпільників. Перші такі точки, створені в 1930-х роках, придалися насамперед для розміщення нелегальних друкарень та зберігання забороненої польською владою друкованої продукції. Зокрема, від весни 1931-го до січня 1934 року в селі Конюхові неподалік Стрия діяла друкарня Крайової екзекутиви, керував якою Іван Чубко. Була вона в підземному приміщенні під стодолою в господарстві члена ОУН Миколи Мельника. Забезпечували її функціонування щонайменше десятеро осіб, які, проте, не перебували постійно в криївці, а з’являлися туди для технічної роботи. На початку 1934-го підпільників викрила польська поліція.
 
Наприкінці того-таки року нова друкарня запрацювала у криївці в Добровлянах, знову ж неподалік Стрия. Нею опікувався член ОУН, пізніше – відомий у діаспорі історик і публіцист Петро Мірчук. Та вже 1935-го підпільну друкарню Крайової екзекутиви ОУН було перенесено до села Мужилів на Підгаєччині. Її організатором став відомий у майбутньому керівник націоналістичного підпілля в Україні Василь Кук. Цієї криївки поляки так і не виявили, вона успішно діяла аж до вересня 1939-го. Окрім криївки в Мужилові, Кук 1937 року розпорядився обладнати під нелегальну друкарню ще одну в селі Угринів, яка теж справно виготовляла оунівські листівки, бюлетені, навчальні матеріали та брошури аж до приходу більшовиків.
 
Вересень 1939 року ознаменувався радикальними змінами в житті Західної України. Після локальних повстань та нападів на польські військові й поліційні підрозділи оунівці зібрали певну кількість зброї (вісім тисяч гвинтівок, пістолетів і кулеметів, сім гармат, один танк, вісім літаків). Усе це слід було якось заховати, аби воно не стало легкою здобиччю червоних "визволителів". Відтак з’являється новий вид криївок – криївки-склади зброї. Їх, як і друкарні, облаштовували зазвичай у селах: непомітно будували тоді, коли хтось із членів або симпатиків ОУН споруджував нову хату, стодолу, погріб чи хлів.
 
Так само місця під склади боєприпасів чи друкарні облаштовували й на початку німецької окупації. 1943 року, коли кількість повстанських відділів стрімко зростала, поширилася практика створення криївок для складування харчових запасів, одягу, взуття, засобів гігієни тощо.
 
Від другої половини 1943-го командуванню УПА й керівництву ОУН ставало дедалі очевидніше, що найближчим часом більшовицьку владу буде реставровано на всій території України. Отже, підпілля мусило перечекати прохід фронту й продовжувати боротьбу в умовах радянської дійсності. Наприкінці 1943 року на Волині, а 1944-го і на Галичині починається етап масового спорудження криївок.

 

Час активного будівництва
Потреба у величезній кількості підземних сховків у 1943–1944-му дуже часто позначалася на якості будівництва. Криївки нерідко виходили примітивними, недозамаскованими, що призводило до викриття енкавеесівцями та смершівцями. Як і в попередні роки, за своїм функціональним призначенням це були здебільшого склади. Однак вражають неймовірна кількість і часто-густо чималі розміри цих об’єктів.
 
Службовці СМЕРШу 1-го Українського фронту лише навесні 1944 року викрили на Волині 530 криївок-складів (135 – зі зброєю, 369 – із продовольством, 26 – із військовим майном). У цих сховищах було майже 170 тонн зерна, 17 тонн солі, 29 тонн інших продуктів. Повстанці збудували криївки, в яких зуміли вмістити 4 автомобілі, 12 гармат, 35 мінометів, майже тисячу одиниць стрілецької зброї, сотні тисяч патронів, тисячі гранат, мін тощо. А загалом упродовж 1944 року енкавеесівці й смершівці знайшли на волинських землях близько 800 складів-криївок. Це означає, що до приходу радянської влади підпілля й повстанці в цьому регіоні спорудили щонайменше тисячу великих схованок.
 
Більшість тодішніх криївок, як випливає з радянських звітів, були під землею, вхід до них вів із діючих або покинутих господарських приміщень (стодоли, клуні, хліви). Криївки влаштовували зазвичай у селах та хуторах, що лежали неподалік лісових масивів. Тоді вони ще не були пристосовані для тривалого перебування в них людей.

 

"Воїни підземелля"
Намагання боротися проти сталінського СРСР партизанськими методами впродовж 1944–1945 років призвело до надмірних утрат у повстанських відділах і структурах підпілля (коли вірити радянським звітам, вони мали б сягнути загалом аж 230 тис. осіб). Керівництво ОУН та командування УПА мусили переходити до підпільно-диверсійних методів роботи, що передбачали дроблення більших військових відділів, обмеження бойових операцій, посилену увагу до агітації та пропаганди. Перед підпіллям постала проблема розміщення в криївках людей (особливо узимку) і технічних засобів. Тож від 1945–1946 років ці споруди помітно вдосконалюються. Вони відіграють роль шпиталів, штабів, казарм, тимчасових або тривалих схованок на одного чи кількох підпільників, зв’язкових пунктів тощо. Аналізуючи різновиди криївок, радянські спецслужбовці створили близько тисячі схем, у яких було відображено найтиповіші форми підпільницької архітектури.
Найпростішими за своєю конструкцією були криївки, призначені для пунктів зв’язку та зберігання архівів. Їх зазвичай влаштовували в лісі, тож вони були практично не пристосовані для життя. До відносно нескладних з інженерного погляду конструкцій слід віднести криївки на горищах житлових будинків, господарських споруд або церков. Вони здебільшого вміщували одну чи кілька осіб і служили тимчасовими схованками.
 
Найскладнішими були криївки, влаштовані в землі й розраховані на доволі велику кількість людей, які мали жити й працювати без виходу назовні впродовж чотирьох–п’яти місяців (шпиталі, підпільні друкарсько-видавничі осередки, штаби тощо). Вони мали кілька виходів, вентиляційну систему, пічне опалення й дрова, автономні криниці, склади із провіантом та медикаментами, запаси нафти або гасу, достатню кількість зброї, технічні засоби для тиражування пропагандистської літератури, туалетні приміщення, житлові кімнати, дво- або триповерхові нари для спання, радіоприймачі з автономним живленням, ручні динамомашини тощо.
 
Будівництво таких криївок могло тривати кілька тижнів. Найскладнішим завданням було замаскувати десятки кубометрів викинутого ґрунту (якщо криївку робили в селі чи на хуторі, то викопану землю виносили на городи й зверху маскували "рідною", а якщо в лісі – її скидали до річок, ровів та балок і прикривали дерном або сухим листям). Крім того, слід було належно заховати вхід і отвори для віддушин та димарів.
 
Однією з перших капітальних точок, яку емдебістам вдалося виявити й знищити в ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1946 року, була штабна криївка керівника Карпатського крайового проводу ОУН Ярослава Мельника ("Роберта"). Вона складалася із двох добре обладнаних кімнат основного приміщення й тунелю, який вів до окремого таємного виходу в балку.

 

 Осередки пропаганди
Описуючи велику криївку Головного осередку пропаганди (ГОСП), у якій наприкінці 1940-х працював Петро Федун ("Полтава"), підпільниця М. Савчин згадувала: "Бункер Полтави був майже цілковито схованою землянкою. Стеля похила, задня стінка вища за передню, в якій було вставлене вікно. Перед вікном залишали відкриту квадратну яму. Денне світло падало в яму і крізь вікно – всередину бункера. Мати денне світло було дуже важливим для збереження очей, та й не доводилося заготовлювати так багато нафти, яку було тоді важко дістати. Такі бункери будували тільки в лісах неприступних гір. Їх завжди охороняла варта. Бункер ГОСПу був набагато просторішим за пересічні бункери підпільників. Він складався із двох великих кімнат, сполучених довгим коридором, у стінах якого були видовбані харчовий магазин (склад), а подалі – туалет (…) У кожній кімнаті було радіо, по два двоповерхових ліжка, довгий стіл, за яким могло свобідно працювати по п’ять осіб. У кутку був столик з друкарською машинкою (…) В одній кімнаті була кухня з плитою нормальної величини".
 
Сам Петро Федун одну зі своїх статей за 1949 рік також почав описом власної криївки: "Глибока осіння ніч. Партизанська землянка в одному з лісових масивів Західної України. Субота. В куті землянки, за "заслоною" з плащ-палатки, повстанці закінчують свою потижневу "лазню". Ясно горить столова лямпа. На одній зі стін поблискує розвішана зброя. На полицях при другій стіні – бібліотека, пакети підпільних листівок, політично-пропагандист­сь­ких плакатів, підпільної преси. Зразу біля столу – радіоприймач. У всьому цьому – нічого особливого. Так виглядають сотні, коли не тисячі землянок на величезній частині української території".
 
Хоча не в усіх повстанських криївках панувала така ідилія. Дуже часто підземні схованки були тісними, вогкими, з поганою циркуляцією повітря. Та найгіршим випробуванням ставали перевантаження нервів, відчуття постійної смертельної небезпеки, життя у фактично готовій могилі. Єдиними ліками від нервового виснаження, фізичної втоми чи божевілля під час багатомісячного перебування під землею була постійна, чітко розпланована праця.
 
Незважаючи на величезні старання, жертовність і впертість підпілля, до середини 1950-х років його було знищено як організовану структуру. Більшість криївок виявили і знешкодили органи радянської держбезпеки. Лише деяким зразкам підпільної архітектури пощастило дожити до здобуття Україною незалежності. Проте ідея криївок не зникла… Радянські інструктори, отримавши колосальний досвід на боротьбі з підпіллям, щедро ділилися інформацією про будівництва бункерів із комуністичними партизанами В’єтнаму, які довели цю справу майже до ідеалу, споруджуючи цілі підземні міста в джунглях.

 

ЦИТАТА
Криївка зблизька
Керівник пропаганди проводу Карпатського краю Михайло Дяченко ("Гомін"): "Почорнієш від самого страху. Пам’ятаєш, що земляна печера може стати тобі будь-якої миті могилою. Вийти звідси живим, якщо Ванька кине до середини кілька гранат, практично неможливо. Але не думай, що тільки від страху потемніло б в очах. Ні, тут куди не глянеш – скрізь темно. На стелі чорна обшивка. Вона там має бути, бо зі стелі ллється вода як із решета. А це не надто приємно, коли вода тече за комір. Підлога також чорна. Води вистачає, але біда в тому, що брудної води після миття немає куди подіти. Ну, а якщо такі справи з підлогою, то не набагато кращі і з нашими обличчями. Вони зараз також чорні, бруду на них – хоч руками відгрібай".

джерело матеріалу: http://historychern.ucoz.ru/news/prostir_pidpillja_istorija_krijivki/2011-04-18-161
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 18 квітня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):