Проць Туманюк був родом таки головський. Як виріс на легіня, а був з нього такий флетяв, що раз, то саме тоді почалася некрутація. Діялося то ще за часів Польщі. Пішов Проць Туманюк якось раз до Косова та й там ярмаркував. По ярмарку обскочила ровта, десь так зо дві сотні людей, Туманюка на одній вулиці, як вертався з ярмарку на нічліг без ніякої зброї. Не питаючи, що за один, лиш таки імили несподівано та й зв'язали руки і пігнали, як барана, до Коломиї. Правда, що Туманюк, хоч був без оружжа, то все-таки добре уцідив кожному кулаками. Пригнали Туманюка до Коломиї, там його обстригли, перебрали та й дали до одного полковника за лакея. Туманюка там дуже били, їсти не давали, робити тяжко заставляли, а до того так з ним обходилися, гірше, як з котюгою. Туманюк до того всього не привик і не хотів слухати. Він зріс буйно, свобідно, майже нічого не роблячи, хіба то, що десь часом ходив з маржиною. Бо його роботою було: взяти кріс на плечі та й у дебрю за звіриною. Як прижилося, а з ним почали гірше обходитися, як з котюгою. Туманюка приводило то все до розпуки, і тому він постановив здезертирувати. Раз увечері Тумапюк постановив утекти. Всі полягали спати, а Проць Туманюк схопився, убрався та й вийшов по-тихо у хороми, звідти виломив двері надвір та й дав йогам знати. При брамі імила Туманюка варта але він собі дав з ними раду. Одному дав так джоса, що зарив геть у землю, а другого напасливого пробив та й сам посунув в гори.

Вийшов Туманюк до хати, але однак не мав уже гаразду. Почали заходити жовніри в ровту за Туманюком. Уздрів Туманюк, що його конче хотять імити та й укарати, а що він не хотів дати взяти себе в руки, то мусив утекти в опришки. Як тікав Туманюк у опришки, то сказав:
— Хотять карати мене, то я їх переже покараю!

І від того часу лише де міг, то мстився на панах. З Туманюком ходило то дванадцять, то двадцять чотири опришки — як коли треба було. Уставичні опришки були: Проців брат Фока Туманюк, Плескун Козмівський, Макогін — всі з Го-лов. Туманюк ходив у опришки за гору, на Буковину, Туреччину, Волощину та й на доли. Але він ніколи не брав нічого в хлопів, лише в панів і великих купців. Казав так:
— Ототі пани-дерошкіри деруть усе з хлопів, а ми мусимо брати від них податок.

За горою був тяжкий рік. Загірські купці-волохи зібралися та й прийшли до нас за хлібом. Накупили в долині хліба та й вернулися назад через Голови на Шибений. Але дорогою почали коло Козмів пасти козмівську пашу та робити збитки. А Козми — то була родина опришків. Волохи-купці пішли собі далі, а Козми дали знати Туманюкові. Розказали Тумашокові, що загірські волохи, як верталися з долів, збиткувалися з них і зробили їм багато шкоди. Туманюк сказав, що треба скликати опришків та й порадитися. За пару годин було чути скрізь голосні фуркання в жмені: угу, угу! А до вечора вже багато опришків збіглося до Туманюка.

Дорадилися опришки піти в погоню за волохами і за те, що дорогою зачіпали людей, відібрати їм хліб за кару. Волохи вийшли у Шибений коло озера, під Чорногорою, і там наклали ватру, пустили коней на пашу, хліб позмітували коло ватри та й самі посідали коло ватри та й там обночу-валися. Зібралося з Туманюком двадцять чотири опришки й пішли в погоню за волохами. Понабирали собі кріси, пістолята, ножі, піки та й бартки і так, як сонце схилялося вже понад захід, були всі двадцять чотири опришки з Туманюком на Шибенім коло озера.

Туманюк прийшов до ватри і крикнув до волохів (він шепелявив) :
— Дайте-но нам ват'е, поки ми вам дамо!

Та й то кажучи, вихопив пістоль та й бур у ватру. Як почали буркати опришки з пістолетів у ту ватру, то волохи без броду повтікали, лишаючи все. Як повтікали волохи, Туманюк сказав:
— Отепер беріть, що хто скільки може узяти і понести.

Набрали опришки хліба, а Туманюк був такий дужий, що узяв обоє бисаг, цілий корець, як його ніс кінь. І як узяв той корець Туманюк на топорище своєї бартки, то так його зніс аж до села, і піде не припочивав.

Раз Туманюк посварився був з моїм прапрадідом Палієм Шекериком і то так дуже і погано, що Палій Шекерик постановив імити Проця Туманюка і видати до катуша до Кутів. Туманюк був дужий та й не боявся Палія Шекерика і в одно приходив до Палія. Але якось прийшов Туманюк до Палія Палішока-Шекерика, а той так вже досердився, що не міг довше видержати Туманюкові. Туманюк зайшов у хату до Палінюка, а Палінюк крикнув на свого сипа Олексу, мого прадіда. Олекса ще не хотів помагати дєдеві, бо видів, що Палінюк в злості робить зле, але мусив, бо боявся дуже деді Палія. Палінюк підбив плахою двері хатенні, та й обидва з Олексою уштрикнули у хату крізь вікно. В хаті іми-лися з Туманюком та й Тумапюка звалили і зв'язали, а відтак, зв'язаного, відігнав Палій до Кутів.

У Кутах забили Туманюка до катушу, і він там просидів три місяці. Як там сидів Туманюк, а мав він в очкурі у га-чах червоні, та й тими червоними якось викупився, що його пустили ід хаті. Якби так хтось запхав кого на три місяці до катушу (та най би до катушу, але якби не мав грошей чим викупитися, то би і завісили), то другий би лиш шукав ключки, як на своїм противнику помститися. Але то Туманюк таким не був. Як пустили Туманюка з катуша, то він не ішов до себе ід хаті, але пішов до Палія Палінюка. Палій молотив на кичері та й уздрів, що Процьо Туманюк іде ід ньому. Прийшов Проць Туманюк ід Палінюкові, обцілувався із ним та й припер Тумапюк свій кріс до плоту, та й узяв ціп у руки, та й зачав молотити.

Молотили до вечора, а ввечері пішли до Палінюка в хату. Мій прадід Олекса Палішоків почав грати на скрипці, а Туманюк каже до Палія:
— Ану, брате, побратиме, ідім погуляти!

Як почали гуляти, то гуляли до передднинок. Відтак попрощалися оба, обцілувалися, трохи діспали до днини та й другого дня розійшлися великими побратимами. Відтоді Проць Туманюк і Палій Шекерик були вже найліпшими побратимами до самої смерті. Не раз Туманюк перебував і по кілька місяців у Палінюковім землянину під хатою. Була на Ворохті дуже багата паня-дідичка, звали її Марусею. У тої дідички служив один гуцул із Жаб'я. Тота дідичка була дуже погана, така, що не могли в неї бути жодні слуги. А до того не хотіла виплачувати плату. Тота дідичка позбиткувала того слугу та й нагнала геть, не заплативши йому майже за кілька років тяжкої служби ані грейцара. Він пішов до Мочернака у Ворохті та й поскаржився на ту дідичку. А Мочериак каже:
— Іди, сараку, в Голови, там є славний ватажко Процьо Туманюк. Прийди до нього, попроси його, а він піде і пом-ститься на тій дідичці, та й заплатить тобі.

Той гуцул так зробив і Туманюк па те згодився. Пішов звідси з Туманюком Семен Чоток з Жаб'я-Магури. Прийшли Тумаиюки до Мочеріїаків з тим чоловіком. Мочерпаки сказали, що й вони ідуть з Туманюком до тої Марусі.

Прийшли вони до Марусі, забрали гроші, набили добре Марусю, аби знала, як то боліло слуг та людей невинних. Пішли вони від Марусі, поділилися здобичею та й розійшлися. Але Проць Туманюк запитався у Мочернака, де би вони могли їсти. Мочернак сказав:
— Ідіть у ліс на ту ріжу, там є добра вода, будете мати пити, а під яблінкою накладете ватру, наварите кулеші, попоїсте та й підете.

Туманюк із своїми легінями послухав Мочернаків та й пішов на ту ріжу. Прийшли на ріжу, наклали ватру, наварили кулеші та й посідали їсти. Фока Туманюк з кількома товаришами пішов у поточину води напитися та й набрати у кітлики, аби було що пити, а Проць Туманюк з побратимами почали їсти.

Мочернаки прийшли ід хаті, поклали гроші та й кажуть тому гуцулові:
— Шкода, аби Туманюки забрали стільки грошей. Ідім та їх вистріляймо, а гроші нам лишаться.

Як сказали, так зробили. Узяли кріси, пістолята та й пішли в погоню за Туманюком. Лише Проць Туманюк узяв дріб кулеші у руку та й другий раз укусив, а Мочернак у той раз з дубелтівки раз по раз грим, грим — і куля поцілила Туманюка у саму потилицю... Мочернак штрик ід Туманюкові, гадав, що Туманюк уже не жиє, але Туманюк Проць як хапнув нагорячу Мочернака та як ним тевкнув до землі, то би був убив на смерть, але штрик син Мочериаків та й розрубав голову Туманюкові.

Убили тоді там Мочернаки ще Фотюка Семена, Плескупа Козмівського й інших. А Фока Туманюк з своїми побратимами як уздрів, що убили його ватажка та її побратимів зрадою Мочернаки, то не мав що робити, лиш тікати, бо вони як ішли до води, то полишали кріси, пістолята і бартки коло ватри, а то все тепер упалося в руки Мочернаків. Фока Туманюк з побратимами лишився без грошей, без зброї, і мусили так утікати з живою душею.

Розказував мені Іван Мочернак тогід про Туманюка отаке: "Мій,— каже,— дідо Мочернак убив Туманюка. Розказував дідо, що як убив Туманюка, то мусив його віднести до Надвірної. І як узяв дідо Туманюка на коня, то голова везлася одним боком почерез коня, а ноги другим, такий Туманюк був великий".

Тота ріжа, на котрій убито Туманюка, то теперішня царитіка, на котрій побудовано лісиичівку. Тота яблінка, під котрою убито Туманюка, стоїть ще і до сьогодні у лісничого за хатою.

 

 
СПІВАНКА ПРО ПРОЦЯ ТУМАНЮКА

Вам в голові даньці, даньці, а нам не до даньців,
Але ми си зажурили: кличуть у вібраньці.
А як вийшли із кризенту карти пописані
А за тими легшими, котрі пострижені.
А як вийшов пан професор, карти яв читати,
А у карті написано: рекрутів давати.
Ой зібрав пан ровту хлопців, одного гайдука,
Вони пішли, іспіймали Проця Тумаиюка.
Заплакали дівчатонька дрібними сльозами:
Взяли Проця Туманюка долів облазами.
Ой плачуть молодички, плачуть дві дівчини:
Взяли Проця Туманюка проч до Коломиї.
В Коломиї пани німці кальвінської віри
Взяли Проця Тумапюка до першої міри.
А як його відібрали, вий си врадували,
Проценькові молодому черевички дали.
Черевички йому дали, в кабатик убрали,
Кучерики обітяли, карабін завдали.
Але Проценько Туманюк тим не пожурився,
Бо він хліба комісьного та й не поживився.
Ой він того хліба лиш два рази поживився,
А за два дні чи за три дні дома вповістився.
Ой Проценько молоденький си не збаламутив:
Ой як скакав з муру, з вішків, усю варту трутив.
Ой як Проценько Туманюк горівки си напив,
Як із муру, з вішки скакав, цілком ровту забив.
Ой як скакав з муру, з вішків, то зоріли зорі,—
Сховав тверде зелізічко на високій горі.
Ой у пана Барандика є в дворі віконце:
Так устає пан староста, що в полуднє сонце.
Ще сонечко не світило, а місяць не зійшов,
Коли Проценько Туманюк з Перехрестки вийшов.,
Переночував дома ніч, переднував днину,—
Ой упали Туманюки в велику провину.
Ой упали у провину, зробили розбійство,
Ой ввійшло до Туманюків тверде здекуційство.
Убувайте постолята, волоки ремінні;
А ввійшли до Туманюків два жовніри кінні.
А там тоті жовніропьки яли воювати,
Що не можуть Тумаиюків у руки дістати.
Що не можуть їх дістати — що кому до того?
Вони беруть із-за синів Тумана старого.
Вони Тумана узяли, до Кутів придали,
Прикували в криміналі ланцюгом до лави.
Туман каже: "Я тут сиджу не конче без виші,
Сесе мені не дивниця, бо за рідні сини".
Туманюки — гідні хлопці, вни си набік дали,
А як пішли в Молдавщипу, зимку зимували.
А як пішли в Молдавщину, зимку зимували,
Молдавської удовиці слугу підкликали:
"Як ти, слуго, щиро служиш, як ти тяжко робиш!
Ходи з нами па Леччипу у Жаб'є на здобич!
Ходи з нами, побратимку, не пожнеш смерти;
Бо не лишень три нас буде, найдеться й четвертий.
З нами Семен Футюк піде, хоч не знає звичій,
Бо він у нас, Туманюків, що'с грошей позичив.
А він зичив у нас гроші на Дмитра в вівторок,
А тих грошей небагато, лишень рублів сорок".
Ой як прийшли до Семена, яли го вітати:
"Чи би не час, Семеночку, гроші нам віддати?" —
"Ой коли вам треба грошей, йду грунт заложити,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й стріляти.
А коли вам треба грошей, іду грунт продати,
Лиш най не йду в гайдамаки бити та й рубати".
А як яли до Семена мід-горівку пити,
Вони яли Семеночка з собов підмов'їти.
А кували зозулиці, кували, кували:
"Ходи-но ти, Семеночку, на здобич із ндми!"
Ой кувала зозуленька межи корчиками,
Вони Футюка Семена з собов підкликали.
У високій полониш отавка зелена,
Підкликали Тумапюки Футюка Семена.
Ой у Проця Туманюка навхрест порошниці:
"Куди підем, годні хлопці?" — "Ходім до Марисі!"
А як прийшли до Марисі: "Ба ци спиш, ци чуєш?
Пускай в дворок, Марисечко! Ци сама ночуєш?" —
"Ой я вас, годні хлопці, в дворок не пускаю,
Кажіть відти, що є ваше, я в вікно віддаю".—
"Подай-ко нам, Марисенько, білі сороківці,
Бо ми люде молодії, в руках нам топірці.
Подай-ко нам, Марисенько, паперові гроші,
Бо ми люде молодії і хлопці хороші.
Подай-ко нам, Марисенько, гвінтові рушниці!"
А вистрілив молод з креса вікном до світлиці.
"Подай ще нам, Марисенько, гроші-дев'їтаки!
Уже тобі не поможе ровта, Мочернаки".
А як вони Марисеньку пріч обрабували,
Але вийшли на царинку та й приночували.
Марисенька молоденька не засумувала,
Але до всіх Мочернаків на дух знати дала.
А як вона Мочериакам на дух знати дала?
Мала хлопчика одного та й того післала:
"Іди, синку, попід лісок та й не бійся вовків,
Лиш дай-но ти в село знати до всіх Мочернаків!"
"Ой помай біг, Мочернаки! Як ви ночували?
Туманюки Марисеньку пріч обрабували!"
Мочернаки — хлопці годні — креси набивали,
А як пішли попід лісок, їх позасідали.
А як пішли попід лісок, їх позасідали,
А вни Семена Футюка по воду післали.
Семен Футюк прихилився з кінви воду пити —
Куля з ліса надлетіла, він упав забитий.
Як другий Мочернак стрілив з пістолета з лугу,
То потрапив і убив молдавського слугу.
А ще третій як ізмірив із креса від лиця.
То потрафив і убив Туманюка Гриця.
Лиш Процеиька Мочернака ручниця схибила,
Куля ремінь проломила, в рубель ся спинила.
А як уздрів Проць Туманюк на себе негоду,
А він тогди повалився пріч поза колоду.
Як дав ногам поле знати та й ізбіг на потік,
Щиро богу помолився, що від ровти утік.
Щиро богу помолився та й вдався в дорогу,
Лиш ухопив бордюг грошей, пороху піврогу.
А як він тото ухопив, д'горі утікає,
Мочернаки, годні хлопці, креси набивають.
В головного Мочернака ще червоні очи —
А як пішов попід лісок, Тумана заскочив.
Як заскочив Туманюка, сокиров махає,
А Туманюк не боїться, бо два креси має.
Як вистрілив оба креси, пороху піврогу,
То дав тоді поле ногам, а сам без дорогу.
Як дав тоді поле ногам та й ізбіг за потік,
Щиро богу помолився, що від ровти утік.
Щиро богу помолився та й удався в тугу,
А як прийшов (Туман) домів та її гримнув ув угол.
А як він ув угол гримнув, угли задрижали,
Там у них три любці були, всі три повставали.
Одна борше зажигає, друга дає їсти,
Третя іде(го) питати придибашки-вісти.
Одна борше зажигає, солонину крає,
Друга іде до віконця, Проця си питає:
"Добрий вечір, хлопче годний, як же ви гостили?
А який ми тепереньки сон поганий снили!
А я такий сон приснила, що й не нагадаю:
Такий я його приснила, що я си лупаю".—
"Ой дівчино, сеї ночі на бідку нам пішло:
Як на здобич наступали, то щось нас перейшло.
У високій полонинці, он там конець стаї,
Як на здобич поступали, перейшов ня заїць".
А у Проця Туманюка стодола рублена.
Заплакала за Проценьком дівчина Олена.
"Не плач, не плач, дівчинонько, не вдавайся в тугу!
Ми зробили на Процеиька кедровеньку труну".

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 12 червня 2006 року