Бойчук із Шстолетником змовилися та й довгі часи разом розбивали. Аж раз Пістолетпик наперся конче напасти па Косів. Але Бойчук і чути не хоче:
— Що ти си гадаєш, побратиме? Та ж Косів — наша мама. Косів нас вигодував, а ти його розбивати хочеш. Ей, не буде з цього добра! Я своїх хлопців забираю, а ти хочеш гинути — йди. І розлучилися.

Як Бойчук і Пістолетпик розлучилися, пішов Бойчук своєю дорогою, а Пістолетник вийшов зі своїми на ту гору, аж під Косовом, де тепер три хрести стоять, та давай танцювати і співати. Ба ще й посилає посланців до міста, аби йому туди харч вислали. Але ніхто не хотів того зробити.

Попровадив вій своїх товаришів у Соколівку. Там був шинок, називався "Марися". Там опришки сходилися, танцювали, пили та радилися, в котру сторону йти грабувати. Пішли й тоді. Танцюють, а тим часом розійшлася чутка в Косові, що опришки близько. Кинувся народ, позасідали скрізь у Сокольських та інших горах і лісах. Скоро опришки вийшли — стали їх люди хапати. Стріляли вони так, що аж темно від диму стало. Не одного скалічило, але таки полапали їх, лиш один Пістолетник утік лісами в Шешори. Там був у нього знайомий піп, що його іноді перетримував, туди він сховався і тепер.

Пересидів вій у того попа аж до зими, немало мастку дав за те попові. Але приповіли попові, що його гість кохається з попадею. Як піп те учув, захотів Шстолетпика позбутися. Приніс йому до хатини, де він сидів, напитися спирту, але такого лютого, як те вже піп розуміє. Випив він того одну порцію, другу:
— Ей, що то,— каже,— побратимку, таке? Що ти мені такого лютого приніс? Ей, побратиме, варе, то зле буде!

Як вій того напився, то як сидів за столом, спер лікті на стіл, підпер руками голову та й задрімав. А перед ним па столі стоїть штуц набитий. Піп сидів по другім боці стола та й так легенько обернув штуц Шстолетникові проти грудей та дур у нього обома кулями нараз, аж вилетіли наскрізь та таку діру в плечах зробили, як кулак. Гей, як зірветься опришок, дарма, що прострілений, як ухопить стіл навперед себе! А піп зі страху за грубу сховався. Той як жбурнув у грубу, надвоє переломилася. Відтак сконав.

То була зима, перед різдвяними святами, зимно так, що гей-гей! Була там озииця (сушарня), де держаться коноплі. Там його піп сховав. Але прийшло тепло. Що з тим діяти? Взяв піп та й закопав. А тут якось люди дізналися, стали приповідати, що попові, який чоловіка забив, ніяк службу правити. От він заплатив добре свому слузі, той на себе вину взяв. Та й пропало.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 30 квітня 2006 року