Жив у нашім селі вівчар Лука Головка. Якось він пас вівці в Багенцях. Туди надійшов Довбуш з опришками та й каже до Луки:
— Чи не дав би ти, чоловіче, нам щось попити?
— У мене біля колиби, он там долі, є жеитиця. Більше не маю нічого, а жентиці цілий кадіб.
— То, може, запряжеш воли та й вивезеш?
— Ге, та я того й сам винесу,— махнув Головка рукою, узяв добрий воловід та й побіг вниз.

За якийсь час виносить на плечах той кадіб з женти-цею.
— Ого! — каже Довбуш,— а ци не пішов би ти з нами? Нам такого чоловіка треба.
— Та піду, як хочете, таки зараз можу йти.

Напився Довбуш зі своїми хлопцями тої жентиці, забрали з собою нашого Луку та й пішли панів розбивати. Бо тоді польські пани тут хотіли загніздитися, а Довбуш то тлумив.

Ніхто не знає скільки вони з Довбушем ходили, але довго. Потім, як Довбуша вбили, десь удалося шляхтичам піймати нашого Луку і з ним ще якогось опришка з іншого села. Що вже їх намучили тут у Славськім! І били, і руки викручували та виламували, і кололи, а тоді, коли ті їм нічого не призналися, заставили наносити дров, ріща та й спалили живих он там на Зарінку, де тепер пам'ятник Шевченкові.

Ото все правда, а не легенда.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 30 квітня 2006 року