Малюнок зі збірника "Ходили Опришки", Іван Сенько
Пинтя був родом із Ардяли. Родився він у сім'ї, де було багато дітей — мав дев'ять братів, трьох сестер, сам був тринадцятою дитиною. Жили бідно, бо нянько був уже слабий, і мати не годна була робити перед малими дітьми.

Пиитя як підріс, то найнявся пасти ягнята. Одного разу, коли гнав ягнята на пашу, над'їхав пан.
— Помалу, паночку, бо ще мені ягня задавите,— гойкнув малий Пинтя.
— Як ти, смолошу, смієш пану розказувати? — розсердив ся пан і уперіщив нагайкою малого.

А Пинтя, не довго думаючи, вхопив камінь — і в пана. Поцілив у голову — пан лиш звернувся з коня. Як увидів Пинтя, що пан мертвий, зі страху втік у ліси. Ішов через темні хащі три дні і увидів на одній полянці хижку. Зайшов до хижки, а там сидить дідо сивий, борода у нього мало не до землі.
— Добрий вечір, дідику,— поклонився Пинтя.
— Добрий вечір, синку,— каже дідо.— Як ти сюди потра
пив? Тут такі темні ліси, що лише звірі ходять.
Пинтя розповів, що з ним сталося. Дідові дуже полюбилося, що такий молодий хлопець, а вже пана убив. Полюбилося йому, що малий не боявся ходити хащами. Каже дідо:
— Я — опришок. Чи підеш до мене в науку?
— Піду.

І малий Пинтя залишився у діда. А в нього було ще сорок легінів, той дідо був за старшого. Він уже не мав сили ходити на розбій, лише давав команду іншим і придивлявся, кого би за себе поставити капітаном над легінями.

Пройшло три роки. Дідо увидів, що Пинтя розумний, добре стріляє, скоро бігає. "Буде з нього капітан",— подумав дідо. Коли був лише Пинтя в хижці, каже йому дідо:
— Ходи зі мною до комори!
Пинтя подумав, що дідо хоче йому показати, які скарби у коморі. А дідо каже:
— Роздягайся! Я тебе вимащу такою мастю, що станеш від неї сильний і куля тебе не братиме. Будеш капітаном над моїми хлопцями.

Узяв дідо чорної масті і вимастив Пинтю від голови до п'ят. Лише під лівим плечем лишив клаптик білого тіла:
— Вічно ніхто не живе, то й тобі треба лишити місце для рани, через яку вийде душа із тіла.

І почала у Пинті рости сила. Груди стали, як у бика. Руки і ноги стали, як колоди. А дідо прикликав хлопців і каже:
— Пинтьові уже вісімнадцять років. Є у нього сміливість і сила, тому буде він замість мене вам за капітана, бо мені вже час умирати. Покляніться йому на вірність!

Подав дідо золотий топір і золоту пістолю. На тій зброї поклялися хлопці, що будуть вірно служити Пинті, слухатися його і що ніколи не зрадять. Пинтя поклявся їм, що буде всюди за них думати, на добрі діла водити.

І скоро вчули пани про Пинтю. Бив панів, де видів, відбирав від них добро і роздавав бідним. Пани не знали, як до нього добратися, і пішли до ігумена Грушівського монастиря звідати поради. Ігумен пообіцяв допомогти.

Не знати, як дійшло до Пинті, що ігумен Грушівського монастиря хотів би його висповідати і простити всі гріхи за загублені душі, та Пинтя пішов у монастир сповідатися. Ігумен з ним дуже ласкаво заговорив і зазвідав:
— Звідки ти, синку?
— Із Ардяли.
— Та чи маєш родину?
— Маю нянька, мамку, дев'ять братів і трьох сестер.
— Ой велика в тебе, синку, родина.
— Та, що у лісі, ще більша.

Визвідав ігумен за гріхи і відпустив їх Пинтьові:
— Іди з богом!

Пішов Пинтя у ліси до своїх хлопців і почав з ними радитися про нові походи. Та чують: біда — пани із Хустсько-го замка поїхали до Ардяли, пов'язали всю Пинтьову родину і привезли до себе в замок. Виголосили: якщо Пинтя до них не з'явиться, то всю його родину повісять.

Що мав Пинтя робити? Як не відговорювали його хлопці, а він пішов до панів у Хустський замок. Пани, як увиділи, який він велет, то задрижали. Відразу повели його у приготовану для нього темницю. Най там від голоду вмирає. А родину його повісили.

Сидячи у темниці, Пшітя мав час подумати, звідки иягттї дізналися про його родину. І згадав, що про свою родину говорив лише ігумену Грушівського монастиря. "Відплачу я вам за все, най звідси вийду",— думав Пинтя.

І вийшов він із темниці. Хлопці його підкупили варту. Три бочки золота принесли і роздали варті. Пани собі думають, що Пинтя з голоду пухне, а Пинтя в той час уже їм кару готує. Дав зрубати великого дуба і зробити з нього канон. Був серед його хлопців циган, який обкував канон обручами, аби не розірвало від пострілу.

Випробував свій канон на Грушівськім монастирі. Заладу-вав у канон десять відер стрільного пороху і величезну камінну кулю. Коли вистрілив, то земля здригнулася. Як той каменище гепнув по монастирю, то все лише загучало під землю. Від пострілу і удару кулі земля проломилася разом з монастирем.
— Добрий канон! — похвалив Пинтя свою роботу.

Узяв той канон на плечі і поніс на гору, що навпроти Хустського замку. Заладували канон міхом стрільного пороху, камінням, ланцами, старими підковами. Як стрілив Пинтя — то замок розсипався, лише каміння покачулялося з гори.

Почали пани за Пинтьову голову великі гроші обіцяти. А Пинтя ходив до однієї молодиці. її ґазда знав, айбо боявся щось казати. І думав, як би збавитися Штаті. Ще й гроші би за це дістав. Каже він жоні:
— Тепер хтось злакомиться на гроші та уб'є твого любаса — що тоді будеш робити?
— А його куля не бере.
— А що його бере?
— Я не знаю.
— Так він тебе любить, коли не сказав усе про себе.

І засіло молодиці в голову, що вона мусить узнати, від чого може загинути Пинтя. Коли прийшов до неї, добре його погостила і звідує:
— Такого дужого, як ти, не є на цілім світі. Ти можеш одним ударом бика убити, за раз бука вимкнути із землі.

Що у тебе таке, що тебе смерть не бере? Я би хотіла знати, бо як у нас син буде, то я йому зроблю, аби став таким, як ти.

Пинтя розказав, як дідо вимастив його якимось зелом, від чого все тіло почорніло. Від того у нього сила, від того до нього куля не береться. А молодиця не раз виділа Пин-тя роздітого. І знала, що у нього під одним плечем шкіра біла.
— А чому у тебе під лівим плечем шкіра не чорна? — зазвідала.
— То місце для рани, через яку може моя душа вийти.

На другий день молодиця похвалилася свому чоловікові, що знає, де у Пинті вразливе місце.
— Де?
— Під лівим плечем.

Чоловік нічого не сказав, лише на вечір приготував па-ленку з німицею (німиця, то така трава, від якої чоловік спить, як убитий). Молодиця не знала, що паленка з німицею. Коли Пинтя увечері прийшов до неї, вона його файно погостила. Чоловік її, коли приходив Пинтя, ішов із хижі. Спав він на оборозі і приходив до хижі вранці. Та тої ночі зайшов до хижі опівночі. І Пинтя, і жона спали, як убиті. Вій підняв Пинтьові руку і штрикнув ножем там, де шкіра була білою. Заревав Пинтя страшним голосом, скочив із постелі і побіг у ліс. Увидів, що умре скоро, та не хотів, аби з його тіла збиткувалися.

У лісі викопав яму, узяв велику плиту на голову, заліз у яму і прикрився зверху. Там умер. А де тота яма, ніхто не знає.

 

ЯК ПИНТЯ ДІСТАВ СИЛУ І ЯК ЇЇ ВТРАТИВ
Пинтя народився у Рахові. Він був один у мамки з няньком. Айбо мамка з няньком скоро умерли, і зостався Пинтя сиротою. Забрала його до себе маточка. А та маточка була відьмою.

Раз вночі прийшли до маточки її цімборки. Одна з них увиділа малого Пинтю, що спав на печі. Сказала, що треба би його стратити, бо може їх підслухати. А маточка каже:
— То мій похресник, не кивайте його. Він за день дуже наробиться і спить міцно.
— Треба перевірити чи спить,— каже та недовірлива відь ма. Узяла з печі вуглик і поклала йому на черево. Малий так закусив зуби, що потім не міг роз'єднати челюсті, айбо витерпів.

Відьми наскоро покопали натік, посіяли коноплі. Через якусь годину коноплі зійшли, виросли такі, що можна їх брати. Відьми почали брати коноплі. Одна з них каже:
— Прості люди не знають, яка в сих коноплях сила, а то би ними усі поля засіяли. Правда, це сім'я нелегко дістати.

Тут закукурікав когут, всі мочали збиратися. Схопила кожна свою горстку і піїнла з хижі. А маточка свою горстку поклала на кіш. Загасила світло і лягла спати.

А Пинтя все видів. Вранці встав, коли маточка ще спала, узяв три коноплини і пішов з хижі. Коноплини сховав, а сам почав ґаздувати: нарубав дров, заніс води. Маточка встала і похвалила його.
— Ну, а тепер іди з ягнятами!

Пішов Пинтя з ягнятами і взяв із собою три коноплинки. Обідрав із них прядиво і зсукав мотузок. "Ба що би з сим мотузком робити?" — думає. А з голови йому не виходить думка, що в тих коноплях велика сила. Упасався тим мотузком і чує, таку силу дістав, що коня би убив. З ким би помо-цуватися? А тут ягня залізло в загороду. Верг Пинтя бига-рем і поламав ягняті лаби.

До маточки збоявся вертатися і пішов по світу. Дійшов до Хуста. Видить: чоловік оре. "Попрошуся до нього служити",— подумав собі Пинтя і сів на борозну, чекає. Коли той чоловік, орючи, дійшов до нього, Пинтя поклонився і почав проситися за слугу. А той каже:
— Мені скоро самому нічого буде робити, бо кожну ніч приходить сюди чорт і перевертає борозни, як було до орання.
— Я вб'ю чорта! — каже Пинтя.

І на ніч лишився він на полі. Опівночі прийшов чорт. Уви-дів Пинтю і звідує:
— Що ти тут робиш?
— Тебе чекаю!
— Нащо?
— Хочу тебе провчити за те, що казиїн чоловікову ро боту!
— Ану, попробуй! — каже чорт і береться з Пинтьою по під сили.

Почали боротися. Чорт сильний, айбо і Пинтя не слабий. Боролися, аж земля двигтіла. Коли запіли перші когути, почав чорт утрачати силу. Тріснув ним Пинтя так, що чорт розпукся.

Вийшов чоловік на поле, дивиться — орання не скажене, а Пинтя спить. Розбудив його чоловік, дає їсти:
— На, їж. А такого дужого слуги мені не треба.

Пинтя поїв і зібрався в дорогу. Чоловік йому каже:
— Я чув, що хто би убив чорта і вимастився його кров'ю, то був би від куль безпечним — не брали би його.

Пинтя побіг подивитися на місце, де розшибався з чортом. А там на землі якась чорна мастика. Почав він тим маститися. Вимастив лице, руки, ноги, груди, а на плечі вже не вистало.

Подякував Пинтя чоловікові й пішов. Дійшов до Ардялу, а там збираються воювати з турками. "Випробую, як помагає чортова масть",— подумав Пинтя і записався до війська.

Коли пішли з турками воювати, Пинтя був перший. Рубав наліво-направо, а йому не могли нічого зробити. Він лише плечі сокотив. Турки увиділи, що програють, то попросили миру. А Пинті що робити? Пішов знову собі якусь роботу глядати.

Іде дорогою і стрічає старого діда.
— Куди, легіню?
— Роботу глядаю. Та ніхто мене не наймає, бо мені їсти багато треба, і ще бояться моєї сили.
— Ходи зі мною, дам тобі роботу.

А то був старий опришок. Він сказав Пинтьові:
— Ти ходив по світу і видів, що одні живуть багато, а дру гі бідно. Треба їх якось порівняти.

І почав Пинтя багатих рівняти з бідними. А тоді пани держали бандурів, аби їх обороняли. Та бандури нічого не могли зробити Пинті — розмече їх від себе, як кошенят. Таку силу мав.

Айбо у Хустський замок не міг добратися, бо дуже товсті й високі були мури. Тоді він зробив дерев'яний канон і з того канона розбив замок. Бандури узнали, що у Пинті є фраїрка. Придумали, що вона має узнати, в чому Пинтьова сила. А у тої дівки був брат, якого вона дуже любила. Кажуть їй бандури:
— Мусиш узнати, в чому Пиптьова сила, бо коли ні, то ми твого брата порубаємо. Задумалася дівка. Добре їй було з Пинтьою, бо всього мала досить — дарував усякі прикраси, одежу, гроші. Любила вона Пинтю, айбо любила й брата. І рішилася вона на зраду.

Прийшов Пинтя до неї, а вона його напоїла добре, прилащилася і звідує:
— Ба чи є хтось сильніший за тебе?
— Тепер ні. Айбо міг би бути.
— А як?
— Якби вперезався моїм гачником.

Сього їй було треба. Дочекалася, доки Пинтя заснув, і пішла з хижі. Бандури чекали на неї.
— Його сила в гачнику,— каже.

Треба було одного загнати, аби перерізав гачник сплячому Пинті. Загнали брата тієї дівки. Ніж захолодив Пинтю і він прокинувся. Та вже було пізно — сили по мав. Загой-кав дужіш голосом:
— Тепер пропав я!

А бандурів налізло — повна хижа. Зв'язали Пинтю і повезли до Королева. Увидів чоловіка, який копав свій город. Заспівав:


Ой коби ти, чоловіче, пішов на Кобилу
Та увидів дві смереки і березу білу.
Ой коби ти придивився, яке в них коріння,
Ие копав би ти в городці пустоє каміння.


Бандури нічого не зрозуміли. А чоловік лишив копання і побіг на Кобилу. Викопав яму між двома смереками і березою і знайшов там гроші.

А Пинтю біля Королева стратили. Від мотуза чортова масть не помагала. У той час цар знову почав воювати з турками. Послав за ГІинтьом, бо не знав, що того уже стратили. А як узнав, то дуже розсердився, бо без його допомоги не мав надії виграти війну. За це на Королево було накладено велику данину.

Від Пипті лишився чобіт. Такий великий, що в нього би вліз чоловік середнього росту. Той чобіт держать у музеї в Ардялу.

 

ПРО ЖИТТЯ І СМЕРТЬ ПИНТІ
Дуже давно війська не було. Люди господарювали, а коли ворог нападав — брали зброю і оборонялися. А потім князі запровадили такий порядок: вони держать військо і воюють з пеприятелем, а люди за це роблять панщину і платять податі.

При панщині люди побудували Хустський замок. Пани дуже збиткувалися над людьми. Особливо немилосердним був гайдук Драк. Йому за вірну службу головний управитель Хуста подарував поля, на яких засновано село Драгове. Спочатку воно називалося Дракове. А людям назва не любилася, бо драк — се чорт, тому змінили назву села.

Найшовся один легінь-силач, який укоротив віку тому Дракові. Се був Пинтя. Пани за се заперли Пинтю у Хустському замку в темницю. Не давали йому їсти, бо хотіли, аби вмер. Стратити його не сміли, аби люди не повстали за нього. Та Пинтя розсердився, розбив двері і втік із темниці. Він був такий сильний, що однією рукою міг підняти вола. За те, що його держали у темниці, Пинтя розбив Хустський замок — зробив дерев'яний канон, дав обкувати його залізними обручами, виніс на гору, заладував і вистрілив у замок. Так вцілив, що замок розлетівся на кавалки.

Куди дівся той канон, ніхто не знав. Чи розлетівся від того вистрілу, чи Пинтя закопав його у землю — хто знає. Айбо пани ие знали, де канон, й боялися мучити людей, аби Пинтя ще раз не стрілив у них. Лиш осміліли, коли Пинтю убили.

А убили його через зраду. Фраїрка підмінила Пинті сорочку. Його сорочку спалила і замість неї зшила точно таку. А та сорочка його від куль боронила. Він того не знав і пішов сміло проти стріляючих бапдурів. І загинув. Пинтю пам'ятають, бо розбив Хустський замок.

 

ЗАГИБЕЛЬ ХУСТСЬКОГО ЗАМКУ
1. Славетний був розбійник-опришок Грегор Пинтя. Він грабував палаци й панів. Одного разу потрапив у руки панам, і вони посадили його у в'язницю Хустського замку й мали повісити. Але Пинті пощастило втекти, і він вирішив помсти-тися панам.

Зібрав військо з двохсот таких, як він, легіників, наказав змайструвати собі з в'яза дерев'яну гармату й затягти її в ковані залізні обручі, а ядра для неї робити з каменю.

Витягли опришки гармату на гору Чабрин, що стоїть на другому березі Тиси, навпроти Хустського замку, і поставили там на величезний камінь. Пинтя націлив гармату просто на замок і вистрілив. Але ядро тільки зірвало дах. Тоді пани покрили замок насмоленим полотном, щоб Пинтя думав, ніби замок лишився цілий.

А Пинтя коли побачив, що замок стоїть наче непошкоджений, то дуже розсердився і насипав пороху ще більше в гармату. Потім ще раз прицілився й цим другим пострілом вщент розбив замок. Так і стоїть відтоді Хустський замок у руїнах. А на горі Чабрин і тепер лежить той камінь, на якому стояла Пин-тєва гармата.

У місті Бурштині за горою в Угорщині був давно збудований замок, великий фестунок. Та й тоді був на Угорщині славний опришок Пинта. Кажуть, що його нич не ловилося—ні куля, ні сокира, ні вогонь — такий був той Пинта-опришок.

Кажуть, що він прийшов під той фестунок в Бурштині під Чечовом та й жадав від панів грошей. Пани замкнулися у фестунку й грошей не хотіли дати. Але Пинта як розсердився, то панів про гроші багато не просив. Над тим фестунком була дуже велика гора. А Пинта взяв великого дуба, виніс на ту гору та звідти пустив — то фестунок геть розніс тим дубом. Та й отак пани, котрі сиділи у фестунку, дочекалися смерті. Той фестунок є і до сьогодні. Так стоїть розвалений.

2. Пинтя був із Галичини. Та опришкував він і на Закарпатті. Коли увидів, скільки людей зганяють на роботи у Хустський замок, то задумав його розбити.

За Тисою на горі зробив Пинтя яворовий канон, обкував залізними обручами, набив пороху, каміння, підків і вистрілив тим у замок. Виліз на дерево дивитися, чи треба ще раз стріляти. За другим разом розбив би його дощенту, та жона вистелила полотно білити під горою, а він думав, що то валяються уламки замку. Так розбиті стіни замку залишилися стояти. Видно їх на горі над Хустом і тепер.

 

ВЕЛЯТИН — У ЧЕСТЬ ПИНТІ
Давно на Хустщині ходило 12 розбійників-велетів. Найсильніший між ними був Пинтя-велет. Десь сто років тому знайшли були постоли одного з велетів, може й, Пинтьові. Так у них діти, як у коритах, по Тисі плавали.

Пани зібрали військо проти велетів. Одинадцятьох убили, Пинтя зостався у Малих Лазках (так називається звір). Викопав собі печеру-землянку і там жив. Звідти ходив на гору Кобилу, де робив дерев'яний канон, з якого потім розбив Хустський замок.

А любовницю мав Пинтя чи то татарку, чи то циганку. Пани підкупили Пиятьову любовницю, аби взнала, де у Пин-ті сила і як можна його вбити. Любовниця жила з Пинтею у печері в Малих Лазках. Коли Пинтя розбив Хустський замок, веселий вертався у свою печеру. Аби увидіти, чи не втратив свою силу, скочив через Тису. Перескочити перескочив, айбо постоли намочив. То був поганий знак. Коли вернувся, любовшщя напоїла його і звідує:
— Чому всіх велетів могли вбити, а тебе ні?

П'яний Пинтя показав їй під лівим плечем три золоті волоски:
— Тут моя сила, у цих волосках.

Коли Пинтя міцно заснув, вона вирвала з-під його лівого плеча три золоті волоски, потім побігла за гайдуками. Ті прийшли, зв'язали Пинтю. Айбо боялися, що до нього може вернутися сила і він пірве мотуззя і всіх поб'є. Тому один із гайдуків штиркнув Пинтю списом під ліве плече. Так заснув Пинтя навіки.

Аби його не забути, село, де цей велет народився, назвали Велетином. Так що Велятин названо в честь Пинті.

 

ЯК ПИНТЯ ПЕРЕДАВ СВОЮ СИЛУ ДОВБУШЕВІ
Давно у наших місцях ходили опришки. Першим був Пинтя, а потім Довбуш. Пинтя був чорний, як би його мастикою вимастив. То він став таким після того, як намастив тіло варивом, яке варили відьми в одній пустій хижі. Там Пиптя, сирота, заночував. Відьми його увиділи і, щоб перевірити, чи міцно спить, кинули хлопцеві на босу ногу жарину. Пинтя витерпів. Він підслухав, що відвар із зілля, яке принесли до хати відьми, робить чоловіка таким, що ні куля, ні шабля, ні вогонь його не візьмуть.

Не встигли відьми зілля доварити — когут закукурікав. Коли відьми втекли, Пинтя намастив усе своє тіло відьмів-ським варивом, лиш на плечах в одному місці не встиг намаститися. Там шкіра залишилася білою. Від того, що Пинтя вдихав пару із того зілля, він став дуже сильним.

Довго потім Пинтя розбивав панів. Що у багатих відбирав, то бідним роздавав. Поки його фраїрка не прозрадила. Визвідала, як його можна убити. Бо за голову Пинті обіцяли пани великі гроші. І брат Пинтєвої фраїрки ударив сплячого опришка ножем між лопатки.

Пинтя ще мав силу убити їх обох за зраду і пішов помалу в ліс. Хотів перескочити потік, щоб постолів не замочити, але замочив. І зрозумів, що смерть його близько.

Сів під дерево й зажурився, що не буде кому продовжувати його справу. І тут він увидів на дорозі хлопчика, який дуже плакав. Прикликав того хлопця, визвідав, чого він плаче. Хлопчика звали Довбушем. Плакав він тому, що ґазда його дуже набив, бо вовк вівцю загриз.

Пинтя дуже зрадувався, що увидів такого хлопця, який ненавидить багачів. Вповів Довбушеві, що передає йому свою силу. Дихнув тричі Довбушеві в рот, видихнув із себе всю силу і вмер. І став Довбуш дуже сильним. Правда, не таким, як Пинтя, бо лише половину Пинтєвої сили дістав — друга половина сили старого опришка витекла з кров'ю.

Довбуш за те, що убив чорта, також зробився таким, що його куля не брала. А ще він знайшов таку траву, що всякі замки вдопирала. Із своїми хлопцями-опришками Довбуш наганяв на панів не менше страху, як до цього наганяв на них Пинтя.

 

СИДИТЬ ПИНТЯ У ТЕМНИЦІ
Сидить Пинтя у темниці,
Пише листок на таблиці,
Пише, пише, пописує,
На нянька ся покликує:
"Іди, няню, пожалій ня,
За сто злотих викупи ня!" —
"Як сто злотих маю дати,
Не буду тя сином звати!"
Сидить Пинтя у темниці,
Пише листок на таблиці,
Пише, пише, пописує,
На мамку ся покликує:
"Іди, мамко, пожалій ня,
За сто злотих викупи ня!" —
"Як сто злотих маю дати,
Не буду тя сином звати!"
Сидить Пинтя у темниці,
Пите листок на таблиці,
Пише, пише, пописує,
На брата ся покликує:
"Іди, брате, пожалій ня,
За сто злотих викупи ня!" —
"Як сто злотих маю дати,
Не буду тя братом звати!"
Сидить Пинтя у темниці,
Пише листок на таблиці,
Пише, пише, пописує,
На сестру ся покликує;
"Іди, сестро, пожалій ня,
За сто злотих викупи ня!" —
"Як сто злотих маю дати,
Не буду тя братом звати!"
Сидить Пинтя у темниці,
Пише листок на таблиці,
Пише, пише, пописує,
На милу ся покликує:
"Іди, мила, пожалій пя,
За сто злотих викупи ня!" —
"Хоч би-м, милий, кужіль пряла,
А сто злотих за тя б дала!"


СПІВАНКА ПРО ПИНТЮ
Коли замок мурували та для королиці,
Заплакали в нашім селі дівки й молодиці.
Казав Пинтя, що не буде на панів робити, —
Забрали го у темницю, зачали го бити.
Ой темниця мурована, високії мури,
Сидять у ній легіники одної натури.
Сидить Пинтя у темниці, сидить
Пинтя в журі, Бо не знає, як утечи з-за високих мурів.
Сидить Пинтя у темниці на дубовій лавці,
Та він пише на таблиці писемце білявці:
"Продай, продай, дівчинонько, коня вороного
Та викупи із темниці Пинтю молодого".
Ой продала дівчинонька коня та й корову —
Викупила із темниці Пинтю та й цімбору.
Зозулиця покукуе, дуб ся розвиває,
Ходить Пинтя молоденький, панів розбиває.
Змурували люди замок, король арадувався —
Стрілив Пинтя із канона, і замок розпався.
Із канона Пинтя стрілив, добре в замок вцілив.
"То вам, пани, за темницю, за людську бідицю".

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 10 березня 2006 року