Кажуть, дуже давно жив у Карпатах великий пан. Ліси і полонини, худоба і люди — все належало йому. Багатий був і шляхетний. А звався той пап Гедалія. Мав він дочку красуню, але не любив її. Усіх людей не любив гордовитий Гедалія.

Якось привели до нього полоненого опришка Федя Жолоба. Старий став Жолоб і піддався панським гайдукам (смо-ляками їх називали).
— Скарати! — наказав Гедалія смолякам.— Це не люди на, а звір лісовий.

Підняв голову старий опришок і каже:
— Хоч проста я людина, пане, але високого роду. Розсміявся Гедалія:
— Чим доведеш, Жолобе, свою шляхетність?
— Ие смійся, пане, не смійся. Ще не знати, хто з нас вельможнішиії. Мою дочку ти своєю дитиною вважаєш,— відповів Жолоб.
— Брешеш! — скипів у гніві пан, схопив шаблю і... розтяв нещасну дівчину навпіл.

Але сталося чудо: полилася не червона, а ніжна лілова — справжня панська кров... І зрозумів Гедалія, що опришок його перехитрив. Так і закам'янів пан із шаблею в руці. Стоїть ця скеля десь біля Косова й до сьогодні. А дівчина... Вона стала струнким деревцем, яке люди назвали березою.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 10 березня 2006 року