Тато любили оповідати про опришка Андрія Дзигановича. Він десь тут, як Зелемінь, найбільше ховався.

Був бідака натерпівся, коли пас людську чи панську худобу. Не міг дивитися, як дідичі там, біля Сколе, знущалися над нашими людьми. Якийсь був такий навіть, що пік чоловіка гарячим залізом. Раз хотів і того Андрія примусити катувати вогнем другого такого, як він, пастуха за якусь провину. Каже той пан:
— Бери, припечи го отов залізнов штабов, що у вогні!
— Я не можу.
— Печи!
— Не буду, хоч би-сьте мене посікли отут.
— Будеш!
— Не буду!
Дідич, а то якийсь мазур був, звелів зв'язати Андрія. Зв'язали непокірного пастуха і то били, то пекли доти, що вже ледве клигав. А далі лишили напівживого на заріику, де те все робилося. Потім, оповідали тато, якась дівчина чи жінка вночі закралася туди, бо пан заборонив його рухати. Казав: «Най здохне, як скажений псище, коли мене не хоче слухати». Ну, тота дівчина чи жона туди вже закралася і порозв'язувала його. Помогла встати, відвела і десь на зимівці сховала. Носила йому довгий час туди їсти.

Коли Андрій одужав — пішов в опришки. Мав ще хлопців своїх, ходив з ними грабувати панів, а котрі знущалися над людьми, то тих не жалував. Бив, карав і говорив, що робить те не лише за свою, а й за людську кривду.

Довго він ворохобив, але потім якось його хворого імили і стратили, бідаку. От не пам'ятаю, чи говорили тато, з котрого села він був. Того не знаю. Але був такий опришок. Ще й співали про нього:

Закувала зозулиця на плоті, иа плоті,
Ходив Андрій — була панська шкіра у роботі.
Ой Андрію, ой Андрію, вся на тя надія,
Що ще пустиш дідичеві мурашків по шкірі.

Бо то говорили, що якогось дуже лютого й напасного дідича чи з Сколего, чи з Крушельниці той Дзиганович імив, зв'язав і поклав без штанів на купину з червоними мурашками... Казали, що ото все правда, що таке тут робилося колись.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 10 березня 2006 року