Там, над Сухим, ґаздував небіжчик Іванцьо та розказував мені раз у млині, як їх сім пішли були на фитьківського пана.

У Фитькові, коло Надвірної, був один богатир. Та раз змовилися опришки, сім їх було, та й пішли усі на прилуку — онде на Городищі — та й там перебули цілий тиждень. Там мали якісь старенькі одежі і по одному перебиралися та й ішли до того пана на обзорини.

А з Городища — лиш збігти їм у долину та й уже у Фитькові. Ідуть вони так щоднини і перезнають поволі, які там брами, яка варта, куди входи, аби знати, як зайти туди вночі.

Сьомої днини пішов туди Іванцьо. Пан лиш прийшов з полювання, та й кухарки подали йому обід у покоях. А сей став собі у кухні та й чепить — чекає на яку милостиню. Вийшов відтак пан — уже сказали панові за нього — дав йому якийсь грейцар та й каже:
— Дайте му кавалок хліба та й псами затравіть, най іде.

А Іванцьо лиш тепеться, сарака, аж зубами дзвонить, що пан його може пізнати. Пан подивився, подивився на нього, а далі каже:
— Е! Тепешся? Тепешся, драбуго? А вночі убив би-сь чоловіка!
— Ой, паночку,— каже Іванцьо,— я жадний хлібця кавалочок. Я бідний чоловік.
— Іди, іди! — каже пан.

Пішов він. Вночі, таки тої самої ночі, прийшли вони усі семеро у той двір, побили пана, покалічили, слуг пов'язали і почали нишпорити за грішми. Найшли всього по куфрах лиш сімсот рипських, а найголовнішого маєтку не могли найти.

Але у кутку стоїть якийсь круг сировизняний, а на нім— коновки з водою. Один опришок додивився того та й грим обухом, а воно щось шелесне всередині. Ударить він другий раз — а то знов щось відізветься всередині. Ей, як почнуть вони усі ковтати у ту сировизнину обухами, аж вогонь крешуть, а розбити не мож...

Лишили вони то геть і крунулися на двір. Але Іванцьо ішов позаду та й ще раз утяв у той круг, аж іскра блиснула, та й пробив. Пробив, аякже! Пробив він та й кличе:
— Мой, сюди! Є гроші!

Ті вернулися, ударили ще кілька раз обухом, провалили велику діру та й дивляться — а там грошей, як леду. О, тоді віднесли досить маєтків! Сім їх мали що нести!

Потому усіх їх половили, і усі повисли, лиш той Іванцьо лишився. І він би повис, але ті опришки свідчили, що він не винен, бо вони узяли його силоміць із собою. Та його дали відтак до фестунку на дванадцять років.

Ой, відсидів він і набідився! Аж став потому на кухаря там, то уже йому трохи полегшало. Потому вийшов та й ґаздував онде на Сухім.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 17 червня 2006 року