ОПРИШКИ І ВІВЧАРІ
Баба приказувала за опришків, що прийшли були у Го-ловческу та й сказали собі зготовити бануш, або скомирду — кулешу на сметані. Потому узяли кітли з банушем, понесли своїм товаришам і сказали, де лишать кітли, аби то собі найшли. Вівчар просив опришків:
— Беріть, панове, що хочете, ярку або барана, тільки лишіть нам значок.
А той опришок зарізав, облупив барана та й відтяв голову до шкіри, а відтак узяв за шкіру та як махнув нею і уповив округ вівчаря, а роги ударили в груди, аж той упав. Сказав опришок вівчареві: — Маєш знак, що-сь просив.

 

ЯК ОПРИШКИ ПРИПИНИЛИ БІЙКУ
Якось опришки прийшли на весілля і застали там бійку.
— Перестаньте битися, бо зараз хату завалимо,— кажуть.
Айбо люди б'ються.
— Перестаньте, бо хату завалимо!
— Завалите? Ая?
Взялися два опришки за одвірок і підняли його з очап. Люди увиділи, що можуть опришки зробити, та й перестали битися.

 

УВИДІВ ОПРИШКІВ - МОВЧИ
Один чоловік, родом із Рахова, ішов на ярмарок. Треба йому було купити корову. А вби скоро обернутися, пішов через ліс, пішачкою. Іде й бачить на полянці хлопців. З то-пірцями, пістолями. Сидять і гостяться. Чоловік відразу зрозумів, що то опришки. Підскочили два до нього: куди та чого?
Так і так, каже. Корова здохла, то заробив якісь грошенята та йде купити другу. Вислухали його — нічого йому не зробили. Хай іде з миром, кажуть. Лише попросили поклястися, що нікому про них не скаже. Поклявся на пістолеті:
— Коли щось комусь скажу, що я тут видів, то хай мене уб'є куля із сього пістолета. Поклявся чоловік і пішов собі далі. Через якийсь час йде навстріч вівчар. Дивиться чоловік: лице знайоме, лише не може пригадати, де його видів.
— Куди, чоловіче?
— На ярмарок.
— Чи не видів ти десь хлопців — несу їм курити? — Не видів.
— А не чув, щоб хтось говорив, співав?
— Не чув.
А хлопці не лише пили, але й співали. Не голосно, ніби щось собі згадували. Та чоловік знав: увидиш опришків — мовчи, бо коли щось скажеш, то погано походиш. І чоловік в один бік, а вівчар — у другий.
Вертається чоловік із ярмарку тією ж дорогою. Лячно йому, айбо хотів коротшою дорогою, аби скоріше порадувати дітей молоком. Дивиться: опришки на старому місці. Прикликали його, налляли погарчик зорівки:
— Пий за наше здоров'я!
Пригощав його той самий вівчар, котрого вранці зустрічав на пішнику.
— Добре,— каже.— що можеш язик за зубами держати!

 

ДАВАЙ, ПАНЕ, ГРОШІ!
Був колись великий пан Богуш. Мав такі гроші й землі, як мало хто на Буковині. То багатство він надер з наших людей.
Тато оповідали, що чули від діда чи прадіда, як до Ве-ренчанки приїхали серед білого дня на конях чотири гайдамаки чи опришки. Вбрані вони були по-панському. Під'їхали до двора того Богуша. Вій сам чи його прислуга гадали, що то хтось із панів, і пропустили тих до будинку. А гайдамаки наставили пістолі й кажуть: "Давай, пане, гроші, які здер з наших людей, коли хочеш жити!" Богушеві нічого не лишалося робити. Мусив слухатися. Віддав він гроші. А ті гайдамаки спокійно посідали на коней і поїхали собі.

 

СМЕРТЬ ОПРИШКІВ У ЯВОРОВІ
Розказують, що прийшло раз дванадцять опришків на Яворово на толоки. Посідали тоті дванадцять опришків на толоці, та й прийшов до них один чоловік. Зговорилися й принесли опришки бербеницю горівки, а той чоловік приніс харчу на тих дванадцять опришків. Почали опришки баювати — пити та гуляти. А той чоловік лиш бокував і не напивався.

Як опришки повпивалися, то полягали спати на толоці. Як заснули добре, а той чоловік, що приніс їм їсти, узяв сокиру й повідтинав усім дванадцятьом голови.
У кожного опришка було по бурдюкові червоних, покладених під голову. Той чоловік, як постинав опришків, то усі дванадцять бордюків забрав собі та й поховав. Відтак пішов до мандатора і замелдував, що стяв па толоках яворівських дванадцять опришків. За те ще й дістав винагороду. Отак не раз горівка приводила опришків до біди.

 

СПОВІДЬ ОПРИШКА
Піймали пани одного опришка і присудили йому шибеницю. Прийшов піп висповідати його перед смертю.
— Чи розбивав? — звідує.
— Розбивав,— каже опришок.
— Каєшся?
— Ні, бо розбивав я панів. Що від них узяв, те бідним роздав.
— І не маєш у чомусь покаятися?
— Маю.
— То у чому каєшся? — звідає піп.
— Каюся, що дав себе спіймати.

 

ПЕРШИЙ ГОДИННИК
Давно час визначали лише по сонцю, годинників не було таких, як тепер — на стіну, на руку. Годинник придумав один темничник. Кажуть, що він ходив з Довбушем, айбо ніхто на нього не присвідчив, тому його не повісили, а на все життя заперли у темницю.

Сидів у темноті, й не знав, коли ніч, а коли день. Світло у нього було лише, коли йому приносили їсти. Час тоді міряли водяним годинником та ще сонячним. Великі пани виміряли час свічками — одна свічка горіла рівно годину.

Той темничник якось випросив собі двадцять чотири свічки і маленький ножик. Він уже придумав, як зробити годинник з пружиною. Доки свічки горіли, зробив такий годинник: коліщата — із вільхи, пружину — із ліщинового прута, а рівновагу -- з квака. Годинник ішов двадцять чотири години — доки квак не зів'яв.

Начальник темниці, як увидів той годинник, випустив того чоловіка на волю. Годинник із дерева показав інженерам, і ті придумали годинник, у якому все було із заліза.

 

ЯК ОПРИШОК УТІК З-ПІД ШИБЕНИЦІ
Був один опришок-циган. Родом із Драгового, жив з матір'ю на горі, яка й тепер називається Циганським Долом.

Ходив той циган, панів розбивав. Та раз йому не повелося: піймали бандури. Суд був у Сиготі, айбо страчувати опришка привезли у Драгове.

Недалеко від хижки, де він народився, збудували для ци-гана-опришка шибеницю. Зігнали людей, аби дивилися і боялися ходити панів грабувати.

Коли став опришок під шибеницю, то розв'язали йому руки, розкували на ногах залізо — такий звичай був.

У той час підбігла циганка, його мати, і почала просити: — Дозвольте мені заспівати моєму сину пісню на його послідню дорогу. Пани дозволили, і вона заспівала:
Та-дрі, синку, та-дрі, та-дрі,

Слухай мене — буде добрі.

Вправо густо — туди пусто, Вліво рідко — туди швидко.

Пани задивилися на циганку, а опришок скочив з-під шибениці і дав ногам знати. Ліс був недалеко, а циган там був, як дома. Марно його глядали.

 

ОПРИШКІВСЬКЕ "ВЕСІЛЛЯ"
За Лазещиною жили дванадцять опришків. Якось двох із них зловили бандури. Суд був скорий — обох присудили повісити.

У день, коли їх мали вішати, над’їхало гуцульське весілля. Бандури дивляться і сміються, що молода дуже товста. А молода — то переодягнений опришок. І все весілля — опришки.

Підійшли близько до бандурів — раз і з коней. Упали, бандурів пов'язали, а котрі виривалися, тих убили. Звільнили своїх товаришів з-під шибениці й пішли собі.

 

ЯК ЧОЛОВІК ВИКУПИВ ОПРИШКА
Жив бідний Данило з жінкою та купою дітей. Мали одну корівку, яка давала краплю молока. Данило задумав продати її, аби купити хліба. Закинув корівці мотузок на роги та й повів на ярмарок. Постояв трохи і продав худобину за тисячу лей. Пішов з грошима на найбільшу площу, де було багато скленів-крамниць.
Дивиться — на площі стоїть шибениця, а під шибеницею — королівський жовнір із бубном па череві. Жовнір виголошує:
— Слухайте, люди! Сюди зараз прийде суд, який має по вісити ворога нашого короля. Але як хтось із вас заплатить тисячу лей, то його не повісять.
Скоро прийшло багато панів. А жовніри привели молодого хлопця, що був у ланцюгах. Суддя сказав:
— Гей, люди! Ви чули, як оголосили? Коли ніхто не дасть за хлопа тисячу, то ми його повісимо!
Всі мовчали.
— Ну, хто із вас дасть тисячу лей? — знову спитав суддя.
Люди ще нижче похилили голови.
Суддя зробив жовнірам знак. Вони вже хотіли потягнути арештанта вгору. Данило не витримав — так його ті гроші запекли в долоні:
— Нате тисячу лей і дайте мені того чоловіка!
Суддя забрав гроші, відпустив розбійника. Бідний каже хлопцеві:
— Ходімо, легішо, до мене.
Доки дійшли додому, ціле село вже говорило:
— Ади, Данило продав корівчину й за ті гроші купив собі злодія, що хотів самого короля обікрасти.
Данило йде і потерпас: а що скаже жінка? А вона чекала на воротах з буком у руках.
— Ти ведеш дітям злодія?
Данило відповів:
— Сиди тихо, жінко! Як я міг дозволити, аби такого
файного легіня повісив суддя?
А хлопець сказав:
— Не журіться, вуйно. Через кілька днів у ваших дітей буде дійна корова.
Він два дні відпочивай, а на третій -— десь пропав. Повернувся двома дійними коровами і привіз десять корців білої муки.
— Де ти це украв? — запитала Данилова жінка.
— Опришки не крадуть. Вони беруть у панів, аби бідні люди не казали, що до біди веде сто доріг, а від біди і стежечки не видно.
Чоловік, жінка й діти були дуже втішені.

 

ОПРИПЮК-НАЙМИТ
Одного молодого опришка пани зловили, привезли до Станіслава, причепили на груди таблицю і ведуть на площу до шибениці, аби повісити. А був там якийсь сільський пан, і прочитав на тій таблиці, що хто заплатить за опришка стільки-то грошей, то йому буде подароване життя. Сільський пан подивився, що хлопець ще молодий, заплатив за нього гроші і привіз додому.
— Будеш у мене служити,— сказав.
Опришок служить. Якось його товариші приходять уночі цього пана чистити. А вій їм каже:
— Гов! Не робіть панові збитки, бо він мені життя врятував.
Опришки пішли до другого пана, а цей спокійно жив і мав з наймита вигоду. Одного разу робить цей пан весілля чи якусь там гостину. З'їжджається панство з усіх сторін, гостяться і за столом жаліються одне одному, що кожному опришки зле зробили. А цей пан каже:
— Не робіть їм зле та й вони вам не будуть робити. Ось я маю свого опришка, і мені його товариші шкоди не роблять.
Пани не повірили.
— Покажи нам живого опришка.
Пан вийшов, закликав наймита і каже йому показатися панству. Пани опришка обступили навколо, тягають його то за одіж, то за волосся і сміються:
— Та хіба це опришок! Ми такого опришка не боїмося.
То справді був малий хлопець і пе сильний, а пани дума ли, що всі опришки такі, як Довбуш. А наймит каже:
— Почекайте, панове. Зараз ви мене будете боятися.
Вийшов він надвір, одягнув на себе сховану одежу, позапихав за черес пістолі, взяв топірець, буждиган добрий, і як уперіщить ним по вікнах, то лишень скло по столах порозліталося. Опришок тоді вскочив через вікно на стіл, гримнув з пістоля і крикнув:
— Ану, панове, витрясайте свої кишені!
Пани повиймали гроші. Опришок познімав з їх пальців персні, понабивав кишені, а тоді питає:
— Тепер, панове, вірите, що я опришок?!
Пани трусяться, бояться й поворухнутися. Господар сам зі страху не знає, що казати.
— Іди собі, сину, в світи,— сказав.— Ти вже мені відслужив. І опришок пішов.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 7 березня 2006 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):