Жив раз гуцул Дьорко. Його називали в селі каліцуном, бо в дідичевім лісі иа нього упала підтята смерека і поламала йому ноги. Вкалічів неборака. Якось приповз до пана і каже:
— Адіть, папочку, моя біда без дощу росте — ноги, як чужі. Дайте мені якусь іншу службу, аби міг навсидячки робити.
Та пан засміявся:
— У мене є кому пір'я дерти. Шукай собі іншого ґазду.
— Та як мені шукати? Хоч їх дідько усюди насіяв — я не годен до них доповзти.
Дідич його вигнав.
Дьорко зціпив зуби, подався додому. В хаті п'ятеро дітей, а хліба — ні кусня. Жити стало тяжко: голод, як якийсь казав,— псові рідний брат.
Дьорко покликав старшого хлопчину:
— Назбирай, Васильку, яблук і понеси до пана — може, щось нам за них дасть. Злидні встиду не знають.
Хлопчик набрав яблук і — до панської садиби. А дідич саме шпацирував з гостями на подвір'ї. Василько поклонився:
— Адіть, ненько послали вам, пане, малий подарунок.
Дідич узяв яблука, почастував гостей і згорда сказав:
— О, видите, видите, як мене люблять сільські люди?
— А ви їх теж? — запитали гості.
— Го-го, де би ні!.. Як ся має ненько? — обернувся дідич до хлопчини.
— Як розбитий горнець. Лежать на печі...— відповів дітлах.
— Спочивають?
— Ні... Не можуть ходити, бо тоді, як ще робили в лісі, то ваша смерека їм ноги поламала. Сидимо голодні, а мама кричать: "Що я вам зварю? Нате, їжте вже мене!.."
Пан почервонів. Він такий скупий, що не дав би іншому й соломи на перевесло, але перед гостями вийняв крейцера і простягнув хлопцеві:
— Йди собі, малий брехуне!
Василько поніс крейцера додому. Мати нараз купила кукурудзяної муки і зварила чиру. Всі повечеряли.
Та невдовзі голод припік знову. Каменя не вгризеш і дітей не виженеш за ворота. Дьорко каже синові:
— Назбирай, Васильку, грушок й понеси до пана. Може, за них щось дасть. Хлопчик хутко назбирав грушок і — до дідича. А той сидів з гостями на ґанку. Василько дав пайові грушки.
— Наші ненько сказали, аби я поніс вам оцей подарунок.
Дідич усміхнувся, почастував грушками гостей і почав хвалитися:
— А видите, про мене пам'ятають! — І тут же спитав хлопця: — Як ся має ненько?
— Пухнуть з голоду, а з ними всі ми.
Дідича від злості аж пересіпнуло. У пса легше випросити кістку, ніж у нього крейцера. Але й цього разу засунув руку до кишені й дав мідного гроша.
— Ну й сміхованець ти, Васильку! Йди вже собі, йди...
Хлопчина побіг. Мати знову купила кукурудзяної муки, наварила чиру. Один раз наїлися.
І далі голодні. Та в пана милосердя, як у лисого волосся. Дьорко сказав синові:
— Піди, Васильку, ще до Пруту і наловиш риби. Може, пан за неї дасть якогось крейцера.
Сип наловив повний кошик риби. Пішов із тим до панського двору. Дідич з порога позирав, як працюють слуги. Василько поклонився:
— Ненько сказали...
Дідич аж посинів:
— Ану, жебраче, біжи звідси, щоб і запаху твого тут не було, бо випущу пса.
Як почув Василько про панського пса, то так утікав, аж п'яти губив. Відбіг далеко, відхекався і йде додому плачучи.
Коло високої гори, гейби з-під землі, перед ним з'явився старий дід.
— Чого сумний, легіню? — спитав.
— Та як не сумувати, коли я поніс дідичеві риби, а він мене вигнав.
— А ти чий?
— Дьорків, що йому смерека ноги поламала.
— Не дав би ти мені тієї риби?
— Беріть, дідусю! Ще одна лишилася, а решту загубив, коли тікав від пана.
Дід зварив рибу, з'їв і похвалив:
— Ще-м не їв такої відколи живу. Рости великий, хлоп чику! Тепер дай мені свій кошик.
Дід зайшов до печери, а вийшов звідти з кошиком, повним золота.
— Понеси це нянькові, аби не вмирав з голоду,— сказав.
Той дід був колись побратимом Довбуша. По смерті ватага пантрував печеру, де лежали Довбушеві скарби. Давав потроху золота всім тим, кого нужда припала.
Хлопець прийшов додому.
У хаті було втіхи штири міхи. Мати купила хліба і до хліба. Відтак придбали корівчину, і стало легше дихати. Ненько звівся помалу на ноги, бо за гроші знайшовся і дох-тор. Люди дивувалися, що каліцун знову зелену траву топче.
Дідич не повірив і сам прийшов до Дьорка.
— Звідки маєш гроші, чоловіче?
Дьорко розповів, і пан собі подумав: "Ади, за здохлу рибу дав цілий кошик золота. Як я йому повезу кілька фір дарунків, то старий мені віддасть усі Довбушеві скарби!"
І наклав аж п'ять возів усілякого добра: калачів, меду, яєць, шовку. Повіз у гори.
Дід вийшов до нього. Забрав добро в печеру, завів до неї й пана. Печера вся виблискувала в коштовному камінні, золоті та сріблі. Очі засвітилися у пана, як у вовка.
Та дід йому сказав:
— Як бачу, ти багатий, у тебе є все, бракує лише цього,— і припасував до голови пана цапині роги.— І це тобі ще треба...— припасував хвіст.
Роги й хвіст умить приросли так, що ніяка сила їх не відірвала б. Пан щось хотів сказати, але з його рота виходило тільки одне мекання.
Дід витрутив його із печери. І на цьому скінчилася казка.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 7 березня 2006 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):