ДОВБУШЕВІ ЗУБИ І РЕБРА
То було їх двоє: Олекса й Іван. Вони були моцарі великі, але Олекса був багато міцніший, як Іван. Та Олексу й куля жодна не бралася.

А вони обидва не мали такі зуби, як ми, але зуби були одностайні, одностайна кістка, так як підкова, гей копито кінське.

А в Олекси і ребра були одностайні, так: спереду одна кість, гей плита, а ззаду друга, гей плита; одностайні ребра і зуби, ая!

Олекса був добрий чоловік, бідного ніколи не збиткував.

 

ТОПІРЕЦЬ ДОВБУША
Мала мати сина Олексу. Файний, дуже сильний був. Минуло йому п'ять років. Вийшов віті якось надвір і почав собі гратися, майструвати і зробив добре витесаний топірець. Увійшов до хати та й каже:
— Ади, який я собі топірець зробив. А як май трохи підросту, то стану такий, що жодний мене не подужа.

Дивилася мама на сина та й раділа. За пару літ ішла вона в ліс по дрова та взяла з собою хлопчика. Ходили, ходили вони довго по лісі, аж ось Олексі щось спало на думку і він каже мамі:
— Свій топірець я заб'ю в пеньок і його ніхто не витягне, тільки я сам, як прийду через кілька років.

Минуло Олексі шістнадцять років. Став він підбирати собі військо. Приймав до себе не всіх, а тільки найкращих та найдужчих, щоб мали і розум, і силу, були відважними. Робив Олекса так: з високої гори спускав колесо. Котилося воно дуже швидко. А внизу стояли люди і чекали, щоб показати свою вправність. Якщо хто на ходу перестрибнув те колесо, то той вважався сміливцем, і брав його Олекса до себе воїном.

Жили тоді хлопці у печері, самі видовбали. Зробили в ній стіл і лавиці кам'яні, де засідала рада. Приходили туди таємно, бо за ними слідкували жовніри. Був у печері таємний хід, про який ніхто з жовнірів навіть не здогадувався.

Якось повів Олекса своїх товаришів у гори, де він забив топірець, як ще з матір'ю ходив по дрова. Підійшли вони до того ненька й Олекса каже:
— Ану, хлопці, тягніть цей топірець!

Та ніхто не міг витягти. Раз прийшов Олекса до матері.
— Мамо,— каже,— я тепер найдужчий у горах. Мій топірець ніхто, крім мене, не годен витягти.

А мати в сльози:
— Тебе багачі збираються вбити.
— Не плачте, мамо, не побивайтесь. Мене ніхто не знає, як убити. Тільки вам скажу, що вбити мене можна дев'ятьма зернами ярої пшениці.

Підслухали ці слова сільські багачі, довідались, як можна убити Олексу, та й пририхтували все. Коли він на другий день повертався від мами, то його із засідки застрелили. Лишилися товариші самі. А тоиірець, як вій його забив у дерево, так і до сьогодні там сидить у горах. Тому опришок називається Довбушем, що задовбав свій топірець у дерево навіки.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 18 березня 2006 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):