ЧЕРЕЗ ЩО...
У Вилавчу на Буковині був дідич такий, як Гирлічка на Вскіріках. І той дідич віддавав людей у некрути. Як котрого видав у некрути легіня, то йому тоді уже засвічувало сонце. Як пішов у некрути котрий леґінь, так ніколи не вернувся. Бо пропадав там.

Той дідич з Вилавча видав у некрути і Довбушевого брата. Як учув Олекса Довбуш, що дідич з Вилавча видав його брата у некрути, пішов таки тієї ночі в опришки, лиш аби помститися на дідичу. Як ішов Довбуш Олекса у Вилавче, то зострітив на дорозі якогось похатея Івана Рахівського, що ходив коло людей хатами. Той Іван Рахівський був голий, як бук. Але живий був чоловік. Моцний був хлоп. Довбуш зострітив того Івана Рахівського та й каже:
— А не мав би ти охоти, чоловіче, іти зі мною в опришки?
— Гей, гей, чому ні, піду,— сказав Іван Рахівський.

Іван Рахівський був охочий чоловік іти в опришки, лиш тілько біда, що був голий як бубон. Прийшов Олекса Довбуш з Іваном Рахівським у Білобе-резку до одного дуже великого багача. Увійшов Олекса Довбуш з Іваном Рахівським у хату до того багача в Білобе-резці та й каже:
— Чоловіче, дай мені лудиння на мене і цього мого товариша, то я тобі заплачу. А як не хоч дати добровільно, то я собі сам візьму і нічого тобі не заплачу.

Той багач не хотів дати Олексі Довбушеві лудиння, але Олекса Довбуш узяв собі сам, не просячи. Убралися оба, Олекса Довбуш з тим Іваном Рахівським, та й пішли у Вилавче до того дідича, що видав у некрути брата Олекси Довбуша Івана.

Прийшов Олекса Довбуш з тим Іваном Рахівським у Вилавче, ще сонце високо було. Радиться Олекса Довбуш з Іваном Рахівським, як би тут у двір дістатися. У тім дворі була залізна брама, що лите через неї можна було увійти.

Олекса Довбуш показався найстаршому слузі того дідича та й сказав до нього:
— Ґаздо, упровадь мене у браму, коли маржину впускатимеш, та дам тобі за це, що сам хотітимеш.

Той слуга, найстарший у дідича, увів якось Олексу Дов-буша у браму разом з маржиною та й Довбушевого побратима так упустив. Двір у того дідича був на пльоптрах. А па тих пльонтрах були залізні ґанки та галереї. Увечері вийшов дідич дивитися на свою маржину та й уздрів з тих ґанків Олексу Довбуша з його побратимом Рахівським. Як уздрів дідич Олексу Довбуша, так почав утікати у двір. Але і Олекса Довбуш, як уздрів, що дідич утікає у двір, штрик на сходи та й займився за дідичем.

У того дідича були такі двері, що не треба було їх замикати. Бо лише їх запруть, вони самі замикалися. Та лише дідич штрик у двері та їх запер, аби замкнулися, але в той час штрик Олекса Довбуш за дідичем і запхав бартку у двері і не дав дверям замкнутися.

Упхався Олекса Довбуш за дідичем у двір та її пустив двері, а двері замкнулися. Та й Іван Рахівський лишився надворі, не спостиг за Олексою Довбушем уштрикнути у двір. Олекса Довбуш лишився сам з дідичем у дворі.

Дідич штрик у покій, а Довбуш за ним. Але і той дідич був такий дужий, що дуба четвертака здіймав і ніс. Той дідич обернувся у покою та й лапнувся з Довбушем таки у силу, попід плечі. Почали моцуватися та й таки тут-тут здужав Олексу Довбуша. Але Олекса Довбуш крикнув :
— Іван Рахівський, а ти де, мой?

А Іван Рахівський штрик тоді у вікно. Та й мав таку бартку, що нею рубав залізо так, як дерево. Тож Іван Рахівський штрик у вікно, розрубав грати та й до Довбуша па поміч до покою. Олекса Довбуш з Іваном Рахівським імили дідича, вергли на землю. Зв'язали руки й ноги дідичеві, та й узявся Олекса Довбуш до своєї роботи...

Як Олекса Довбуш трохи покарав дідича, то питається:
— А болить, пане?
— Ой, болить,— каже дідич.

А Довбуш каже:
— Отак болить мене серце за тим моїм братом, що ти видав у некрути.

І так Олекса Довбуш карав того дідича, рубав його по кавалчиках та й усе в одно питав: "Чи болить?" Нарешті Довбуш стратив дідича. За кару дідич мусив сконати Олексі Довбушеві у руках. Так Олекса Довбупі помстився па дідичу за свого брата.

Як істяв Довбуш дідича, то забрав собі лиш гроші, добро пороздавав слугам, а двір запалив і пішов геть. Від того часу був Іван Рахівський першим Довбушевим побратимом і найстаршим над легінями під Довбушем.

 

ЯК СТАВ...
Давно-давно, коли ще була у пас панщина, в Марамороші було одне село. Далеко-далеко межи темними лісами. Там і сонце лиш подаколи заглянуло у віконця маленьких хиж. Люди там рідко були веселі. А защо? Не робота, не тяжке життя смутило їх, але один великий пап. Сей жив недалеко від них, у Рахові. Жив по-панськи, в багатстві, бо йому мусили всі бідні люди в околиці робити дармо і з усякого урожаю давати десятину і ще платити подать. Бо сей пан був нямешом, а вони кріпаками. Се була панщина. Тому були смутні люди у тому маленькому селі, бо із того, що вони великим трудом заробили, ліпшу частину відбирав пап.

Найбільше смутився тим один бідний чоловік, старий Довбуш, котрий жив із своєю старою і наймолодшим сином у великій нужді. Хоч як ізмагався за літо, але не міг заробити стільки, аби панові заплатити панщину. Окрім дванадцяти ягнят і кучі, де перебував, не мав він ніякого маєтку. А пан не чекав. Панові треба платити. А ще пан мав серце із каменю: нікому не відпустив панщину, хоч би який був мізерний.

Молодий Довбуш, шістнадцятирічний хлопчина, ходив через ціле літо з ягнятами. Чув від вітця, що пан пообіцяв, коли до осені не виплатять панщину, відбере ягнят. А він знав, що пай виконає погрозу.

Літо минуло, а панщина не була виплачена. І коли одного разу вечером повернувся молодий Довбуш додому з ягнятами, видить: коло кучі стоїть красний кінь, па копі сидить пан, кричить на старого і махає кожаним батогом. Довбуш хотів вернутися назад з ягнятами, але було вже пізно. Пап увидів його і закричав:
— Сюди із тими ягнятами, ти, псе!

Довбуш прийшов, а ягнята за ним.
— Но, ідім! Приженеш ягнята у мій двір! — розпорядився пан. Молодому стиснув жаль серце. Пожене ягнята, а пан, може, дасть їх зарізати.— Но! Що мудруєш? Ходім!
— Я не жену! Жени ти! — сказав хлопець.

Пап зачервонів, затрясся від злості:
— Ти, псе! Ти смієш казати, аби я, пан, гнав ягнята? На! — лаяв розбішений пан і хотів ударити Довбуша батогом по лицю. Довбуш охоронив своє лице, підняв товстий бігар. І як було, як не було — чи пан пригнався дуже близько до Довбуша у своїй злості, чи молодий Довбуш підняв дуже нагло і високо бігар, хто знає. Доста того, що бігар ударив пана по носі. І читаво ударив, бо панові потемніло в очах і його обілляла кров. Коли пан опам'ятався, Довбуша уже не було.

На другий день прийшли панські слуги з шаблями. Глядали Довбуша, але не знайшли. Слуги забрали тільки ягнят і погнали з великим криком.

А молодий Довбуш блукав темними лісами і не знав, що чинити. Додому не смів повернути, а в лісах що буде з ним зимою? Раз увидів одну колибу, запрятану поміж густими деревами. Зайшов і найшов там старого діда. Дідо зрадувався молодому хлопцеві, почав його звідувати, звідки прийшов. Як Довбуш розповів свою історію, не пустив його дідо далі, а залишив біля себе.

І вивчив його той дід на опришка, бо сам був колись одним з найславніших опришків. Так став Довбуш опришком.

Не пройшло і три роки, а вже мав цілу компанію, коло сто хлопців. І боялися його в цілій околиці, особливо пани. Дармо посилали на нього війська, ті не могли його імити. Все там показувався, де його не глядали. Так став вій паном усієї околиці.

Люди говорили, що не вмре ніколи, бо мак таку силу, що куля його не бере. Було то так: старий дідо, котрий учив Довбуша, вимастив його тіло якоюсь мастю, що його ні куля, ні шабля не брали. Тільки така куля могла його вбити, котра була виллята із гака підкови, якою перший раз був підкований чорний кінь.

Та про се ніхто не знав, тільки Довбуш і одна жона із Ясіня, котрій він раз похвалився сим. І то погубило його. Жона сказала своєму чоловіку Стефану. А Стефан Дзвінка ізготовив таку кулю і застрілив Довбуша.

джерело матеріалу: Збірник Ходили Опришки, Іван Сенько
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 18 березня 2006 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):