Січовика Карпатської України від розстрілу врятував угорський офіцер.

14-15 березня 72 роки тому трагічно завершилася історична битва на Красному Полі, що під Хустом.

… Житель селища Королева 90-річний Юрій Вірага – один із тієї хороброї крихітки січових стрільців Карпатської України, хто виборював нашу незалежність у битві на Красному полі. Тоді угорські фашисти протягом доби вщент розбили закарпатських січових стрільців, бойові ряди яких складали гімназисти, студенти та інтелігенція. А тих, хто вижив, почали переслідувати, ув’язнювати, катувати та страчувати. Один із них – Юрій Вірага. Він піддавався репресіям як з боку фашистського режиму Угорщини, так агентів КДБ, які за будь-що намагалися вибити з нього націоналізм.

 

Із слюсарів – у Січовики
Юрія Васильовича я того дня вдома не застав. "Дідусь у саду, обрізує дерева, – сказала онука. – До весни готується. Він сидіти не любить!" У мене очі – на лоб: як так – Юрію Васильовичу пішов 90 рік, а він іще по господарству порається! Посміхнувшись, сивий дідусь лише кивнув головою: "Я ще років десять не сидітиму, склавши руки. Хоча старі травми часто нагадують про себе. Але ми – не з того тіста – усе здолаємо! Я стільки пережив на своєму віці, що, повірте, ця незламність – сильніша за мене. Це у нас, січовиків, – у крові!" - сказав Юрій Вірага кореспондентові "Закарпатської Країни."

Утім, шлях до Красного поля у Юрія Віраги був довгим. Уже в 17 років він вступив у молодіжну організацію "Пласт". А через три роки – у Карпатську Січ. "Тоді, – пригадує він, – я захворів на запалення легенів. Потрібно було негайно лікуватися. Лікарі категорично заборонили мені працювати слюсарем. І я потрапив на лікування до лікаря Євгена Голубця, в якого невдовзі влаштувався водієм. Він платив мені, подумати тільки, тисячу корун щомісяця! Таку суму мій батько не заробляв і за півроку. Адже центнер пшениці коштував 100 корун. Відтак, я щомісяця для сім’ї купляв цілу тонну зерна. Працюючи водієм, я допомагав батькам і продовжував справу Січових стрільців. Аж тут угорські фашисти весною 1939 року за підтримки Гітлера захопили закарпатські міста Ужгород, Мукачево й Берегово".

Відносини між січовиками та угорськими жандармами різко загострилися. "Ми знали про їхню терористичну діяльність, однак не хотіли йти в штики. Вони до нас були надто жорстокими. Гуманність – найважливіша риса Січових стрільців. Розгулюючи вулицями Хуста у спеціально пошитій уніформі, ми підтримували порядок й намагалися не піддаватися на провокації".

 

Битва
По захопленню угорцями закарпатських земель Президент Карпатської України Августин Волошин звернувся до закарпатців: "Нам лишили цей клаптик землі, й ми маємо його відстояти! Наш народ виживе завдяки мінеральним ресурсам, які ми будемо розробляти!" Так би воно, власне, й було, вважає Юрій Вірага, якби угорці не напали на Закарпаття.

"Ми йшли на Красне поле, розуміючи, що програємо. Позаяк проти нас – армія, танки, літаки, а ми – лише зі старими гвинтівками, які постійно треба було перезаряджати. А боєприпасів – катма! Що й казати, ми були неорганізованою юрбою".

Окрім патріотизму й твердого переконання за будь-що відстояти Вітчизну перед ворогом, полководців у січовиків не було. Одна зелена молодь, студенти, інтелігенти. Бій тривав добу, оскільки на більше сил не вистачило. "Січова сотня з Королевого вирушила на Красне Поле ввечері 14 березня. Поряд зі мною був мій товариш Влад Данчовський з Ужгородщини. Наша рота тримала оборону в другому ешелоні. Відтак, ми й не перестрілювались безпосередньо з ворогом. По обіді в небі з’явилися літаки й почали розстрілювати людей. Потім їх добивали танки й піхота. Ми кинулись навтіки. На жаль, під час перестрілки Влад загинув".

Юрій Вірага дивом уникнув куль. Але тільки – не полону!

 

У полоні
"Наш відхід через ріку Тиса на мості в напрямку села Веряця, – напружує пам’ять Юрій Васильович, – прикривали троє січовиків. Відступаючи останнім, я побачив, як моїх бойових побратимів розстріляли на мості. Подолавши кілька гірських вершин, я опинився в рідному Королевому. А там – машина з нашою командою. Побачивши мене, хлопці вигукнули: "Гайда до нас!" Я мерщій – у машину. А там – Василь Гренджа-Донський, Юліан Ревай та багато професорів Хустської гімназії, які складали ядро Карпатської України. Ми вирушили в село Буштино, що на Тячівщині. Аж тут довідуємось, що Тячево захоплене угорцями! Це означало, що треба було негайно покидати межі Карпатської України.

Юрій Вірага кинувся в один із дворів і звернувся до господарів: "Якщо Бога визнаєте, дайте мені скинути військову форму січовика, бо інакше мене розстріляють!" "Про що мова! – тільки й вигукнув селянин. – Ми ж рідня!" "Переодягнувшись, із побратимами майнули через гори в село Руське Поле. Так ми опинилися в однокласників моєї дружини по Хустській гімназії – сім’ї російського емігранта Бараньєва. Трохи відпочивши, наша група в складі 20 чоловік, вирушила до Тересви. Аж тут нас заарештовує один із місцевих євреїв, і під прицілом гвинтівки доставляє нас у Тересву до відділка жандармерії! Угорські жандарми не забарилися. Завантажують нас, як м’ясо, у машину, відвозять у Тячівську в’язницю".

Розташована впритул гірської річки Тиси, Тячівська в’язниця була гірше пекла. Тут із січовиками не церемонилися. Їх просто розстрілювали, кидали на підводу й скидали в Тису. Вся околиця була завалена трупами. "У в’язниці я зустрів знайомого охоронника й попрохав допомоги. Той мене таємно відпускає, і я втікаю у Хуст. Але в місті мене впізнали, почали гукати: "Січовик!" До мене підійшов жандарм і вдарив так, що з великого пальця ноги відлетів ніготь! Він відвів мене до Хустської в’язниці, де я зустрів знайомого з Королевого. Той уже не дав мене ображати".

На ранок Юрія Вірагу в кайданках привели в рідне Королеве. Й він пишався, що на нього наділи кайданки за Україну!

 

На розстріл
Перебуваючи у в’язницях сіл Королевого та Криви, Юрій Вірага думав, що не виживе. Спочатку його, зв’язаного мотузкою, били палицями по ногах, голові. У селі Крива, що за Тисою, загарбники катували дві доби поспіль. Аж тут кати об’являють: "На розстріл!" Юрій перехрестився. Двоє місцевих карателів відводять його до Тиси. Юрія покидали останні сили – пальці на ногах перебиті, голова – залита кров’ю, від побоїв гудить у вухах.

На півдорозі до розстрілу назустріч конвою – угорський офіцер. "Куди ведете цього хлопця?" – гарикнув він на жандармів. Ті лише злорадно посміхнулися: "Хіба не зрозуміло?" Юрій чи не вперше збагнув, що це єдиний його шанс порятунку. І він мерщій звернувся до незнайомого офіцера про допомогу. І той, на диво, наказує звільнити січовика! "Невідомо, чому він не дав мене розстріляти, – хвилюючись, начебто перед розстрілом, пригадує Юрій Вірага. – Хоча я його бачив уперше в житті. Відправивши конвоїрів, ми з офіцером присіли, розговорилися. Він довго розпитував, чому я став січовиком, яка мета Карпатської Січі й таке інше. Я йому все докладно розповідав. А тоді мій визволитель раптом вибухнув: "Кожна нація має право на існування!" Це був порятунок. І тільки після я збагнув, що звіряче обличчя аж ніяк не в людей, до якої нації вони не належали б, а у фашизмі чи тоталітаризмі. Тут, вже, як кажуть, різниця тільки в методах гноблення людини.

 

У таборі
Його заслали в табір до Ніредьгази. Й відразу – на медогляд. Прийшов лікар і каже: "Роздягайся до пояса". "Ви мене голого будете катувати?! Досить було побоїв!" – вигукнув січовик. Однак лікар, не звертаючи уваги, почав обстежувати в’язня. "Під час огляду в мене аж голова тіпалася, наче на вухо гирю причепили! – пригадує ветеран Карпатської Січі. – А груди горіли, наче каміння на вогні. "Підемо на рентген", – наказав лікар. Медперсонал у кабінеті вже попередили, що приведуть січовика. Там зібрався увесь медперсонал. Коли побачили, що в мене вуха, як у слона, почали сміятися".

Під час медогляду лікар тільки головою хитав: "Цей чоловік довго не протягне!" Ще б пак! Після битви на Красному полі його били три дні поспіль. Тільки на голові було 17 ран! Але, з огляду на молодий вік, лікар усе ж вирішив провести лікування. Він прописав хворому якісь зелені пілюлі. Аж раптом з голови в’язня пішла кров. "Вона так запеклася, що я щоразу роздряпував її. Через 10 днів кров зупинилася, і я став почуватися краще. Лікар знову зробив рентген, поплескав мене по плечу й сказав: "Хлопче! Будеш жити!"

До 1940 року Юрій Вірага перебував у таборі примусової праці. А потім його призвали в угорську армію. Думав, що пропаде. Однак першим серед новобранців  полку хортистської армії він отримує звання єфрейтора. Потім полк дислокують на територію окупованої Югославії, де він працював водієм у полковника-серба Ровта Марковича. Добрий був чоловік. "Пам’ятаю, коли німці вели полонених радянських солдат, у нього з очей сльози текли: "Бідний народ! Мучиться! Гриша! (так він мене називав) вибери з табору на роботу кілька найслабкіших, аби не померли". Ми взяли 50 чоловік. А вони настільки ослабли, що навіть одну лопату грунту неспроможні були перекинути!"

Під опікою полковника Марковича полонених радянських солдатів таємно відгодували й списували, ніби вони померли. "Я їм кажу: "Втікайте! Ви вільні! Пристаньте до якоїсь сім’ї й живіть!" Деякі казали, що в разі повернення до своєї армії їх розстріляють за дезертирство. Але багато з них усе таки знайшли притулок у югославських сім’ях".

 

Репресії КДБ
За радянської влади переслідування не припинились. На початку 50-х років Юрія Вірагу викликали на допит у КДБ по чотири рази за ніч. "Пиши, – наказували, – пояснювальну та автобіографію!" Він її писав уже, як "Отче наш", з точністю до крапки. Одного разу до нього підходить сусід – майор КДБ Іваніга й наказує звільнятися з роботи. Він звільняється і влаштовується водієм у село Теково. "Аж на Різдво за порадою сусіда я закликав кадебіста в гості. Поколядувавши, він каже: "Чи знаєш, що тобі "світило" 15-20 років?" За що, питаю. "За те, що був патріотом!" Пізніше, звільнюючись із КДБ, він спалив усі мої особові справи. І тоді, нарешті, я пропав для органів".

…Я знову махнув у Королево. Та хороброго січовика вже як рік не було в живих. Залишилися одна дружина Ганна, з якою вони разом прожили з 7 жовтня 1943 року. Та пам’ять про нескореного січовика, як і тих сотень хоробрих бійців, що боронили наш край від фашизму, назавжди житиме у народній пам’яті.

джерело матеріалу: http://zakraina.com.ua/items/info/1/216
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 29 березня 2011 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):