Якщо хтось так важко захворів, що йому не допомагають ні ліки, ні заклинання, ні благання до святих, ні "найняття" служби Божої та клятви відправитися на відпуст, або коли й у здорового з'являється важке передчуття близької смерті — що повинно було справджуватися вже не раз — то його одягають або й він сам одягається в одежу, часом і роками раніше приготовлену на смерть. Поспішають заздалегідь приготувати такий одяг, оскільки вважається гріхом, якщо хворий віддасть Богові душу, не одягнений в призначене для цього вбрання. Тому буває іноді, що хворий, навіть місяцями одягнений в цю одежу, виглядає свою смерть. Коли вона надходить, швидко запалюють свічку, щоб у мить умирання втиснути її конаючому в руку.

Коли вже настала смерть, негайно повідомляють про це священика, щоб він розпорядився бити у дзвони за спасіння душі померлого (по душі дзвонити). Вірять, що поки не задзвонять дзвони, душа блукає полями і глухими місцями; лише при звучанні дзвонів вона досягає свого місця призначення. Якщо при цих звуках (подзвіни) обриваються линви дзвонів або навіть самі дзвони тріскаються, то кажуть, що померлий був великим грішником. У перші дні після смерті душа все ще шукає свого тіла. Про душі нехрещених дітей вже було згадано раніше, що вони блукають сім літ підряд і благають, щоб їх охрестили, але, не дочекавшись цього, вони стають чортами (науки) і потрапляють до пекла (пекло). Зате душі невинних дітей стають відразу ангелами і злітають у небо (рай, царство). Тому вважається гріхом оплакувати смерть таких дітей. Душі злочинців, страчених, самогубців і чаклунів не знаходять спокою; вони блукають по світу, постійно вертаються у помешкання, в якому проживали останнім часом і дуже бентежать тих, хто там живе. Але ці примари з'являються і в інших місцях.

Про чоловіка, який скоїв смертний гріх, говорять: він утратиу душу, себто він згубив свою душу (спасіння душі). Втім, очевидно, існує віра в якесь продовження тілесного життя людей після смерті, тому що не тільки щойно померлому дають їжу з собою, але й передають її через нього і давно померлим; а на Різдво виставляють у вікна їжу і питво для померлих.

На знак, що в хаті лежить небіжчик, вивішують на вікні рушник. Обряд прощання полягає у тому, що тіло накривають білим полотном по саму шию, причому, дитину до семи літ кладуть на столі, а дорослого — на лаву під передньою стіною хати. Труну (деревещи, домовина, трумна), як правило, виготовляють робітники у скорботному домі. В трунах для дітей віком до двох років відсутня стінка в ногах, бо ці діти, як вже було згадано, повинні вільно відходити на небо. А в трунах, які призначені для дорослих, роблять отвір з правого боку голови, щоб душа мала вільний доступ до тіла, або, як кажуть інші, щоб небіжчик міг дивитися назовні зі своєї домівки. Коли труну закінчено, робітник кладе в неї свій інструмент, а старший у сім'ї приносить посудину, повну води, і миє йому над труною руки. "Простіть мені (прощайти мене!)" — тричі вигукує при цьому тесля, немов він хотів би цим нагадати, що лише вимушено змайстрував для члена сім'ї тісну хатчину. Потім, якщо небіжчик — дитина, або не був одружений, плетуть для нього вінок і ставлять деревце (дериуце), прикрашене білою й червоною волічкою, заготовки, які були б зроблені для його весілля, якби небіжчик дожив би до нього. Деревце ставлять біля тіла, але в дорозі до церкви й на цвинтар його несуть перед мерцем, щоб насамкінець встановити його на могилі.

Увечері перед похованням сусіди й знайомі приходять без запрошення у скорботну хату. Кожен приносить воскову свічку і ставить її у головах померлого, а на груди кладе йому кілька крейцерів і промовляє коротку молитву. Згодом усіх гостей пригощають, а близько півночі починаються товариські ігри, як вони вже були попередньо описані. їх припиняють тільки з настанням світанку. Протягом цілої ночі, особливо у багатих людей, жалісно зворушливими тонами звучить трембіта — альпійська сурма гуцулів. Іноді замовляють ще й значне число сурмачів, які продовжують сурмити й під час похоронної процесії, і на цвинтарі після поховання.

У пазуху покійника вкладають печиво, призначене для раніше померлих родичів; цей подарунок називається прегістного. При кожній паляничці називають ім'я покійного, якому вона призначена. Подекуди кладуть мертвому під пахву дві хлібинки, а іноді можуть вкласти в труну ще й шматок цукру. У домовині розкидають овечу вовну, щоб небіжчику було тепло; кладуть також у труну бриндушки, васильки та інші квіти. Тіло вкладають туди тільки після того, як її освятив священик, що відбувається безпосередньо перед початком похоронної процесії. У деяких місцевостях домовину не вносять до хати, а виносять мерця у двір і там кладуть його в труну. Якщо виносять покійника з хати в домовині, то мають звичку зупинятися на порозі і легко ударяти нею тричі об поріг. При цій нагоді священик звертається до присутніх з проханням від імені померлого про прощення, якщо він їх чимось скривдив, а скорботні гості відповідають словами: "Ми йому прощаємо, хай йому і Бог простить". Якщо померлий вже знаходиться надворі, то вікна й двері зачиняються і якась жінка кидає в хаті горщиком об землю, щоб біда закінчилася і хай би нещастя відступило від цього житла. У деяких околицях прийнято ставити труну перед хатою і перед початком похоронної процесії спершу пообідати в хаті. При цьому відбувається загальноприйнятий у православній церкві паратас, коли священик відправляє молитви над накритим столом, на якому, як, зрештою, й на стінах кімнати, запалюють воскові свічки, і прочитує так званий помняник, тобто перелік померлих членів сім'ї. Похоронна трапеза називається також комашня.

Труну, накриту вовняним покривалом або у бідних та у дітей — полотном, несуть до церкви і до могили. Переходячи через потоки, ріки і тому подібне, родичі мають звичку тут і там кидати кілька монет у воду. Звучать жалібні пісні (голосити), але голосять лише жінки й дівчата; чоловіки та хлопці — стримані. Текст таких пісень різний, зрозуміло, залежно від віку та стану покійного, а оскільки такий текст завжди імпровізується, то повторюються лише певні постійні фрази в цих голосіннях. Так, за дитиною тужать словами: "О, ти срібненький, золотенький ангеле, чому ти нас покинув?..". За хлопцем і дівчиною звучить жалібний плач: "Чому ти собі таке весілля вибрав; чому ти не захотів мені закрити очі, а я мусила тобі робити цю послугу; чому ти не хочеш до мене говорити...". А для батька або матері, які померли, звучить плач: "О, ти моя єдина опоро; о, ти моє все, чому ти мене покидаєш; чому ти не хочеш більше порадити мені; хто заступиться за мене і за цих дітей...". Зрештою, само собою зрозуміло, що ці пісні, які заспівуються досить гарною мелодією, зазнають постійних змін залежно від ставлення оплакуючого до померлого.

Коли прийшли до відкритої могили, священик насамперед читає надгробну молитву. Перед тим, як опустити труну, її відкривають ще раз, у випадку раптової смерті покійного, бо існує повір'я, що кожна ляклива жінка, яка побачить спотворені риси трупа, назавжди вилікується від своєї слабості. У випадку раптової смерті треба також переконатися, чи покійник не виявляє ознак вампіра. Без-посередньо перед опущенням труни у деяких околицях прикріплюють в її чотирьох кутах воскові свічки і знімають покривало, щоб вручити його священикові. А родичі кидають у могилу дрібні монети з побажанням, щоб небіжчик міг легко й спокійно відпочивати у купленій ним землі; але коли труна вже лежить на дні могили, насамперед священик, а згодом кожен з присутніх кидає у могилу грудку землі. Після похорону, а в деяких місцевостях перед похороном, відбувається ще один поминальний обід, одначе цей звичай поступово зникає через введення законодавчих постанов проти цього. Повсюдно родичі мають звичку на третій день після похорону приходити до могили з мискою, повною хліба, фруктів і т. ін., щоб попросити священика відправити певний молебень (панахеда). Подеколи на пам'ять про покійного влаштовують через шість тижнів урочистий обід, на який запрошуються родичі та друзі. Тоді священик знову відправляє "парастас". Втім, ці поминальні молитви за померлих відбуваються і в інші дні, визначені церквою, як правило, вони припадають на суботу (памнятна собота).

Жалобний період триває у гуцулів недовго, власне, тільки три дні, тобто до проведення похорону. Зовні він виражається у тому, що чоловік і сини ходять без головного убору, жінки не миються і не причісуються, а дівчата носять розпущене волосся. Прийнято також ходити, для виявлення своєї скорботи, лише в нечистій повсякденній одежі. Але трапляється, що чоловіки вже через кілька тижнів після смерті своїх дружин вступають у новий шлюб. Жінкам це не дозволяється протягом шести місяців з причини уточнення можливого батьківства очікуваної дитини.

У Великодню неділю й понеділок, відтак у першу неділю після Великодня, в інших місцевостях — на св. Юрія (23 квітня ст. ст. — 5 травня н. ст.), удень св. Фоми(7 липня ст. ст. — 19 липня н. ст.) або вдень народження Марії(8 вересня ст. ст. — 20 вересня н. ст.)

і в храмовий день у відповідному селі цвинтар відвідує святкова процесія. Це торжество називається опроводи, проводи або на грібки. Родичі ставлять на могили своїх померлих хліб, сир, молоко тощо, крім того, горілку, запалюють свічки і священик відправляє на кожній могилі молитву за покійного. Після закінчення цієї поминальної служби страви і напої роздаються бідним за упокій душі (за душу) померлих. Ці даровані жертвоприношення називаються месочки або перепічки.

Насамкінець варто ще зазначити, що на могилах саджають плодові дерева, переважно сливки. А про померлих приказка каже: " Вони там, де царює справедливість; ми ж там, де править знегода".

джерело матеріалу: Кайндль Р.Ф. Гуцули: їхнє життя, звичаї та народні перекази. — 2-е вид., випр. і доп. /Переклад з німецької Зіновії Пенюк; наукове редагування і післямова Олександра Масана. — Чернівці: «Молодий буковинець», 2003. — 200 с
статус матеріалу:  повністю готовий
встановлено: 03 лютого 2008 року






Коментарів (0)

Коментарі відсутні

Написати новий коментар (всі поля обов`язкові):